kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
219.Див.: Лазебник С. Закордонне українство: витоки та сьогодення. – К.: "Істина", 2007.
220.Балушок В. Сутність етнічного й етнічні ніші (в контексті сучасних міжетнічних стосунків) // Практична філософія. – 2007. – № 3. – С. 153-162.
221.Галкин А. А. Новые аспекты национального вопроса // Вестник
Российской академии наук. – 2006. – Том. 76. – № 12. – С. 1067-1072.
222. Сірук Микола. Актуальне інтерв’ю: Джейсон Кенні: Ми розуміємо важливість визнання історичної правди // День. – 25 листопада. –
2008. – С. 3.
223.Небеско Т. Європейський підхід. Чому Україна не використовує імміграцію для економічного й культурного збагачення? // День. –
2008. – 9 серпня. – С. 1,3.
224.Див.: Уткин А. И. Новый мировой порядок. – М.: Алгоритм, Эксмо. – 2006.
225. Голос України. – 2008. – 7 березня. – с. 1.
226.Шульга М. Міграція як форма розширення ареалу життя особистості // Соціальний ареал життя особистості. – К.: Інститут соціології НАН України, 2005. – С. 181-195.
227. Багряний Є. Зась, чужинцю! // Українська газета плюс. – 2007. – 19-25 квітня. – С. 1.
228. Небеско Т. Європейський підхід. Чому Україна не використовує імміграцію для економічного й культурного збагачення? // День. –
2008. – 9 серпня. – С. 1,3.
229. Анисимцев Н. В. Иммиграционная политика Японии: сохранение национальной идентичности в условиях глобализации // Вест. Моск. ун-та. Сер. 18. Социология и политология. – 2005. - № 4. – С. 113-125.
230. Високий замок. – 2007. – 21 червня. – С. 1.
231. Малиновська О. Нові етнічні меншини в Україні як результат міграції (на прикладі турків-месхетинців) // Агора. Подолання розбіжностей – розвиток особливостей. – Випуск 4. – К.: Стилос,
2006. – С. 138-147.
232. Там само.
233. Исламская идентичность в Украине / А. В. Богомолов, С. И. Данилов, Н. И. Семиволос, Г. М. Яворская / Пер. с укр.. – Изд. 2-е, доп. – К.: ИД "Стилос", 2006.
234. Там само.
235.Блер Рубл. Капітал розмаїтості: транснаціональні мігранти в Монреалі, Вашингтоні та Києві // Агора. Подолання
розбіжностей – розвиток особливостей. Випуск 4. – К.: Стилос,
2006. – С. 181-191.
236. Шевчук Ю. Без ефективної міграційної політики наша держава стане транзитним болотом // Голос України. – 2008. – 13 березня. – С. 2.
237.Концепция демографической политики Российской Федерации на период до 2025 года (Утверждена Указом Президента РФ
241
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
от 9 октября 2007 г. – №1351)// www/ombudsmandeti/ru/upload/doc/14955/dos/
238.Прибиткова Ірина. Хроніка міграційних процесів в Україні до і після розпаду СРСР // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. –
2009. – № 1. – С. 41-77.
239.Українське суспільство 1994-2004. Моніторинг соціальних змін / За ред. д. е. н. В. Ворони, д. с. н. М. Шульги. – К.: ІС НАНУ, 2004.
242
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Розділ ІІІ
ГЛОБАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО, НАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВИ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Сучасний світ змінюється настільки стрімко і глибинно, що сутність і діалектика національної ідентичності не можуть бути виявлені лише умовами і закономірностями функціонування окремих соціальних систем,
локальних культур, внутрішніми особливостями формування і реалізації національно-державних інтересів, специфікою ментальних структур свідомості та поведінки, оскільки все це постало перед серйозними випробуваннями зовнішнього впливу, набуває рис всезагальності й взаємозалежності. Саме тому осмислення національної ідентичності необхідно зміщувати на рівень аналізу глобальної сфери і будь-яке дослідження цього феномена вести у контексті його існування в межах єдиної світової системи.
3.1. Глобальне суспільство і транснаціональна ідентичність
Концепція глобалізації як процесу світового єднання – одна з найбільш поширених ідей переходу людства в третє тисячоліття. Як цілі політичного розвитку ідеї політичного та іншого об’єднання людства майже завжди були присутні у працях філософів, становили невід’ємну частину їх філософської спадщини. У вченнях філософів, чиї ідеї були виражені у систематизованій формі, зазначає Н. В. Мотрошилова, без особливих труднощів завжди можна виявити зв’язок між "глобалізуючими філософськими категоріями – Єдиного, Цілого, Космосу, Буття" і "між конкретно-історичними завданнями об’єднання індивідів у державу, завданнями подолання роздробленості цілого, створення союзу народів і держав в ім’я збереження людства" [1, с. 5-6]. Особливо чітко цей зв’язок виявляється у праці І. Канта "До вічного миру", у працях
243
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
К. Маркса, який послідовно висунув проекти всесвітньої "федерації держав" і бездержавного комунізму як "усуспільненого людства". Вищезазначені й подібні ідеї не тільки не втратили актуальності, а й активно використовуються в сучасному глобалізаційному дискурсі, оригінально трансформувавшись в проекти майбутнього "мережевого суспільства" (М. Кастельс, Дж Нейсбіт), "світової держави" (Т. Левіт), "континентальних федерацій" (О. Дугін), "глобального громадянського суспільства" (Р. Дарендорф, Е. Гідденс), "глобального громадянства" (Ю. Габермас, М. Еван), "глобальної демократичної імперії" на чолі зі США (Н. Фергюссон, П. Гречко).
Глобалізація означає не тільки появу нового об’єкта дослідження – світу як такого, а й вимагає, щоб будь-яке конкретне дослідження (наприклад, ідентичності, альтернативних способів виробництва, порівняльний аналіз рівнів народжуваності, моделей сім’ї, організації праці на фірмі тощо) ставилося в рамки глобального контексту, оскільки кожна сфера існування суспільства дедалі більше взаємозалежна з багатьма іншими і єдиний світсуспільство все більше присутній у всіх своїх елементах. Сучасний світ, на думку італійського соціолога А. Мартинеллі, є дуже схожий на голограму лазерного променя, в якому кожна точка несе інформацію про ціле, оскільки кожна людина дедалі більше поглинає інформацію і ресурси, які надходять звідусіль [2, с. 4].
Сьогодні, використовуючи ідеї "універсального еволюціонізму" і категоріальний апарат синергетики, яка претендує на статус основи сучасної наукової картини світу, "глобалізацію" інтерпретують, наприклад, як "об’єктивну еволюцію геобіосоціосистеми" [3, с. 407], або як "цільову функцію" нелінійного процесу самоорганізації "соціальної системи" в "суперскладний організм – мегасоціум", який, будучи "представленим локальними соціальними організмами (соціумами)", у свою чергу, "має ідеальну програму життєвого циклу": "проходить стадії зародження, становлення і вмирання" [4, с. 65-66, 248, 250]. У межах цієї, як багато хто вважає, нової парадигми історичного знання, глобалізація людства тлумачиться як етап "універсальний" чи "глобальної історії", що має циклічний характер [5, с. 199]. Американський учений І. Валлерстайн зосереджується на тому, що в процесі глобалізації утворюється глобальне суспільство – світ-система, центром якої є країни ядра – найрозвиненіші країни світу, які експлуатують менш розвинені країни, що утворює напівпериферію і периферію [6].
Вивчення різних вимірів глобалізації дає достатньо теоретичних та емпіричних підстав для розгляду світу як єдиної системи і не тільки в економічному сенсі. З XVI ст. світ можна
244
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
концептуалізувати як єдину економічну систему, але лише в останні десятиліття ХХ ст. більшість людей усвідомила, що живе в єдиному світі, – завдяки глобальним мас-медіа. Проте розуміння світу як єдиної системи ще не означає, що єдине світове суспільство реально існує. Де-факто суспільство – це мережа соціальних відносин з обопільними очікуваннями, для якого де-юре нормативний консенсус, втілений в прийнятих усіма інститутах, може бути присутнім на різних стадіях, які встановлюються емпірично. Зростаючу взаємопов'язаність людей і держав демонструє низка індикаторів: від кількості і типів договорів до міжнародних урядових інституцій, від імпорту і експорту до рівнів інвестицій, від розмаху електронних комунікацій до етнічного, релігійного і лінгвістичного складу населення різних країн, від військових союзів до ризиків для навколишнього середовища. Різновекторні тенденції світової взаємодії, ерозія і перегляд кордонів сприяють усвідомленню взаємозалежності різних суб’єктів міжнародної політики [7, с. 6].
Безперечно, ми більше не живемо у світі дискретних цивілізацій (Ханській, Ассірійській, Римській, Візантійській імперіях) і не у Вестфальській системі міжнародної спільноти держав. Глобалізація перетворила світ зі стану "ізольованих цивілізацій" у глобальну внутрішньо взаємопов’язану систему з інтенсивними моделями обміну і моделями влади, ієрархії, нерівності. Чи дає нам це підстави говорити про наявність світового суспільства або всесвітнього співтовариства? Очевидно, для багатьох дослідників ідея "всесвітньої республіки" не є утопією, а "реальною можливістю у контексті розвитку економіки, права та демократії, цілісних глобальних правил співжиття в цілому" [8, с. 37]. Втім, на наш погляд, перспектива досягнення цього є досить сумнівною, зважаючи, зокрема, на перебіг історичної практики останнього десятиріччя – потужні митні, цивілізаційні, економічні, міграційні перешкоди, які унеможливлюють перспективу єдиного глобального соціального простору. Навіть, якщо розглянути європейський суспільний простір, то й він є досить поляризованим. У ньому існує суттєва соціокультурна та економічна диференціація, світоглядна і ціннісна відмінність.
Концептуалізація світу як єдиної системи і визнання ускладнення всесвітніх соціальних мереж, глобального масштабу стратегій, які приймаються світовими акторами, космополітизм глобальних міст (Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Шанхай), ще не означають існування світового суспільства. Ідея єдиного світу, уява про світ, який дедалі стає більш взаємопов’язаним й інтегрованим завдяки спільним зусиллям і практиками, –
245
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
необхідна, але недостатня умова виникнення глобального соціуму.
Російський дослідник В. Кувалдін висуває припущення, що "формування мегасуспільства багато в чому буде відрізнятися від того, що відомо з історичної практики. Зокрема, воно не руйнує існуючі суспільства, а немов би "вбирає" їх у себе, поступово перетворюючи відповідно до своєї внутрішньої логіки. Зрозуміло, що немає попередньо встановленої моделі мегасуспільства, під яку можна було б підігнати існуючі форми суспільного буття. Радше, навпаки, воно виросте з них, пластично набуваючи нових обрисів під впливом найбільш ефективних і організованих суб’єктів історичного процесу" [9, с. 7].
Якщо суспільство – "кооперативне підприємство задля спільного блага", то чи повинні ми очікувати появи загальносвітового відчуття співтовариства нині, коли це кооперативне підприємство стає загальносвітовим за масштабами? Це відчуття можна уточнити через чотири базові типи свідомості: антропологічна свідомість, яка визначає нашу єдність і розмаїття; екологічна свідомість, котра характеризує нашу єдину людську природу у біосфері, громадянська свідомість – усвідомлення спільної відповідальності й солідарності; діалогічна свідомість, співвіднесена з критичним розумом і з необхідністю взаєморозуміння. Сьогодні транснаціональне громадянське суспільство, міжнародний публічний простір, зростаюче усвідомлення нашої спільної долі як людських істот набувають чітко окреслених контурів, але глобальна комунітарна культура ще далеко не сформована [10, с. 7].
Скептики вважають, що її і не можна досягнути, оскільки будь-яке відчуття спільної ідентичності й солідарності фактично вимагає наявності тих, з ким людина себе не ідентифікує, – відмінності між нами і ними. Інші вчені додають, що такий результат навіть небажаний. Вони вважають, що реалістичніший портрет нинішнього світу – це асоціація співтовариств на основі влади закону, однак не об'єднана в який-небудь глобальний проект, іншими словами, в міжнародне суспільство як практичну асоціацію. Згідно з таким підходом, практична асоціація автономних одиниць не тільки реалістичніший, а й бажаніший вибір, ніж той, який пропонують глобальні проекти. Так, Н. Луман розуміє процес глобалізації як становлення глобальної соціальної системи, котра не має ані вершини, ані центра, а постає як поліцентричне, поліконцептуальне (завдяки розмаїттю культур) суспільство, в якому взаємодіють множинні політичні, економічні, релігійні, соціокультурні ідентичності індивідів і соціальних груп [11, с. 138].
246
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
Український учений А. Гальчинський виділяє декілька методологічних засад, на основі яких слід розбудовувати теоретичну модель глобального суспільства. По-перше, становлення глобального суспільства визначається насамперед вектором еволюції самої людини; воно породжується свідомістю людини, її розумом та інтелектом, потенціалом комунікативних зв’язків, що формуються між людьми, їх окремими групами, здатністю людини усвідомити саму себе і відповідним чином реалізувати свій креативний (енергетичний) потенціал. З огляду на це вирішальну роль в утвердженні глобального суспільства відіграють інформаційна революція, пов’язані з нею збагачення соціальної інформації (інформації про навколишній світ), розвиток сучасних глобальних інформаційних та комунікативних мереж.
По-друге, системна цілісність глобального суспільства, яка в перспективі утверджуватиметься природним шляхом, буде розбудовуватися не за принципами уніфікації та вертикальної субординації його суб’єктів (цивілізаційний "центр", "напівпериферійна" та "периферійна" зони – як є сьогодні), а шляхом їх горизонтального розміщення, на основі рівноправної взаємодії й обов’язкового збереження родових, релігійних, національних та цивілізаційних визначень.
По-третє, утвердження за відповідними принципами якісно нової спільності людей, легітимізація на відповідній основі загальнолюдського "ми" спроможні послугувати імпульсом формування глобального за своїм визначенням соціального капіталу, який може стати набагато вагомішим від його нинішнього сумарного потенціалу. Насамперед, у цій площині слід шукати резерви подолання кризи сучасної світосистеми, надання нових відчутних імпульсів суспільному прогресові.
По-четверте, потрібен виважений підхід до формування нової глобальної інституційної архітектури, яка відповідала б принципам та ідеалам глобального суспільства, сприяла поглибленню довіри між людьми, слугувала інструментарієм реалізації нових пластів соціального капіталу [12, с. 273-277].
Сучасний світ складається із національних суспільств. Дехто з дослідників прирівнює світове суспільство до транснаціонального громадянського суспільства [13]. Без сумніву, масштаби громадянського суспільства стають глобальними. Нині на міжнародному рівні окреслилося громадянське суспільство із низки наднаціональних співтовариств, транснаціональних неурядових організацій, колективних глобальних рухів, мережевих груп за інтересами, наукових і професійних асоціацій тощо. Як значущі актори глобальної сцени, вони взаємодіють з
247
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
державними та міжнародними організаціями, можуть відігравати значну роль у формуванні майбутнього світового суспільства і бути атрибутами демократичного глобального управління, формувати інтернаціональний публічний простір, спільні цінності, сприяти усвідомленню людством своєї єдності, спільного майбутнього. Проте з цього не можна робити однозначний висновок про наявність універсального світового суспільства, оскільки це лише один із вимірів глобального простору. Зазначені інституції не вичерпують усього розмаїття форм організації соціального життя на транснаціональному рівні. До них, зокрема, належать і численні багатонаціональні корпорації, релігійні спільноти, космополітичні еліти, етнічні діаспори тощо. Крім того, деякі з них переслідують цілі релігійного фундаменталізму, політичного панування, економічної експлуатації, перебувають поза контролем (наприклад, терористи, міжнародна мафія та ін.).
Від К. Маркса започаткувалася традиція розглядати світове співтовариство як транснаціоналізацію класів – світова буржуазія, світовий робітничий клас, світове селянство тощо. Ця версія також є досить вразливою, оскільки "глобальні" класи надто різні й розпорошені, вони позбавлені спільних ідентичностей і стратегій, не говорячи вже про "класову свідомість". Емпіричні дані не підтверджують існування класів, які б чітко ідентифікували себе на транснаціональному рівні – ні робітників, ні підприємців, ні менеджерів. Не існує й справжнього транснаціонального класу капіталістів, незважаючи на те, що капітал організується і співпрацює всупереч національним кордонам набагато охочіше, ніж робітники.
Ще одна концепція світового суспільства подається прихильниками вселюдської (cosmopolitan) демократії: універсальне глобальне суспільство, арочна конструкція законів і влади, набір космополітичних інституцій, які будуть віддаляти легітимну політичну владу від традиційно фіксованих територій [14]. Така концептуалізація світового суспільства постає як жорстка і вимоглива, вона ґрунтується на розумінні суспільства як de facto мережі соціальних відносин із взаємними очікуваннями, що потребує de jure нормативного консенсуса – у формі, яка буде прийматися усіма органами.
Якщо погодитися з таким визначенням суспільства, то потрібно визнати, зауважує А. Мартинеллі, що на початку ХХІ ст. світове суспільство як універсальний глобальний соціум не існує, сумнівно, що буде існувати й у майбутньому. Проте спільні цінності та інституції знаходять підтримку у все більшої частини населення. Водночас глобалізація позначена напруженістю між
248
Глобальне суспільство, національні держави та ідентичність
глобальною економічною і технічною взаємозалежністю і соціальними зв’язками, з одного боку, і культурною, а також політичною фрагментацією, – з іншого. Глобальні тренди у культурі – від раціональної науки і техніки до прав людини – співіснують з локальними культурами і різновидами гібридних культур. Відчуття вселенської ідентичності і уява про світове громадянство ще підпорядковані національним локальним, етнічним, релігійним, а інколи специфічним ідентичностям окремих країн [15, с. 9].
І світові дослідження цінностей (зокрема у двох останніх опитувалися громадяни 80 країн), і дослідження Євробарометру у країнах ЄС засвідчують, що більшість респондентів уважає себе насамперед громадянами саме своїх держав, а не членами локальних співтовариств чи наднаціональної організації громадян світу [16; 17]. Тому не слід перебільшувати зміни в характері національних ідентичностей навіть у зміцнілих демократіях Заходу. Зміни, про які ми говоримо, розгорталися на арені національних держав, незважаючи на звернення до "Європи" та "світової спільноти".
Історія знає й інші приклади наднаціональних ідентичностей, зокрема, формування радянської суперідентичності на основі ідеології і класового інтересу. Цей проект, по суті, нівелював усе національне, точніше витворював його у бутафорських і нежиттєздатних формах. І саме ігнорування "національного" стало причиною фіаско моделі "homo soveticus" та подальшого відтворення на пострадянському просторі низки національних ідентичностей.
Більш раціональною і менш ризикованою (порівняно з універсальним суспільством) є концепція світового суспільства як всесвітньої асоціації народів, національних держав, міжнародних організацій, наднаціональних союзів і транснаціональних співтовариств, інтегрованих і регульованих поліархічною формою глобального управління. Ця версія передбачає досягнення певного нормативного консенсуса і загальноприйнятих органів на світовому рівні, зорієнтована на контекстуальний універсалізм, діалог культур. Оскільки світове суспільство не може не бути плюралістичним, то вона поширює ідеї множинності ідентичностей (локальних, національних, регіональних, космополітичних), які перехрещуються, охоплює різний набір прав і обов’язків. Це не означає, що таке світове суспільство буде вимагати від його членів неймовірно високого рівня космополітичної лояльності, відмови від обов’язків перед співвітчизниками і близькими. Вона означає відчуття спільної ідентичності, завдяки якій ми не будемо індиферентними до
249
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
страждань інших, а радше поставимо їх інтереси на рівень власних й інтересів наших близьких [18].
Національна ідентичність, за А. Мартинеллі, – головна перешкода на шляху формування глобального суспільства. В останнього немає універсально прийнятих ідентичностей, цінностей, норм, усіма визнаних органів. За таких умов люди і групи сучасного світу не тільки ідентифікують себе за своїми мірками, не тільки дотримуються цінностей, протилежних іншим, а й силою намагаються привести поведінку інших людей відповідно до своїх переваг. Сьогодні немає ні світового суспільства, ні світової політичної системи. Не передбачається і єдиної світової держави з єдиним громадянством, з рівними правами й обов’язками (світова республіка І. Канта). Немає і федеративного Союзу держав, як і єдиної імперії. Проте щось подібне до світового суспільства як асоціації людей, національних держав, міжнародних організацій, наднаціональних союзів і транснаціональних співтовариств, яке інтегрується і регулюється поліархічною формою глобального управління, повільно виникає, – констатує дослідник [19, с.13-14].
Серед чинників, які сприятимуть становленню інституцій поліархічного глобального управління, А. Мартинеллі називає такі:
гармонізація внутрішнього законодавства у питаннях, які регулюються міжнародними угодами чи випливають із рішень інших країн;
зміцнення наднаціональних органів на світовому рівні (реформована ООН) і на рівні регіонів – через реформований ЄС
йаналогічні політичні одиниці у регіонах світу. З метою уникнення політичного хаосу, ці органи повинні отримати більше повноважень і ресурсів через добровільну відмову від частини суверенітету національними державами;
поширення правил співіснування, сумісних із загальними принципами (починаючи з Декларації ООН з прав людини) і процедур контролю за процесом підготовки рішень, які можуть мати глобальні наслідки;
виявлення етосу співробітництва на принципах прозорості і підзвітності, практика регулярних консультацій з тими, хто залучений до прийняття рішень із можливими глобальними наслідками;
самоврядування спільнот як механізмів соціальної і політичної організації на рівні світу для наділення владою індивідів і груп;
поширення і консолідація регіональних наднаціональних союзів на зразок ЄС з механізмами кооперації у публічній
250