kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
мігрантів [228, с. 3]. З цього приводу слід нагадати досить результативну міграційну політику Японії. З метою ефективного здійснення державної політики в Акті про імміграційний контроль та ідентифікацію біженців (АІКІБ) передбачена система санкцій. За наймання нелегальної робочої сили підприємцю загрожує позбавлення волі на три роки чи штраф у розмірі приблизно 20 тис. дол., а нелегальному працівникові – 1 рік позбавлення волі чи штраф 2 тис. дол. і депортація. Щороку в Японії карають 10-12 підприємців, які використовують нелегалів [229, с. 120]
У свою чергу Європейський Союз веде міграційний діалог з Україною в межах Седеркопінського процесу, зосередженого навколо нової східної "буферної зони" Шенгену. Ратифікувавши в січні 2008 року угоду про реадмісію з ЄС, підписану в обмін на спрощення візового режиму, Україна взяла на себе зобов’язання з 2010 року за свій рахунок повертати нелегальних мігрантів, які в’їхали в ЄС через українську територію. За даними дослідження Секретаріату Сьодеркопінгського процесу, вже в 2006 році в Україну на один мільйон більше осіб в’їхало, аніж покинуло її територію [230, с. 1]. Саме за рахунок міграції в Україні вперше за роки незалежності відбувся приріст населення. У недалекому майбутньому, коли для українців з’явиться більше можливостей пошуку роботи в країнах СЄ, до України приїдуть десятки тисяч (звісно, скільки точно – ніхто сказати не береться) вихідців з бідніших країн колишнього СРСР, а також Китаю, Індії та В’єтнаму. Вони заповнять нішу, яка постійно утворюється через відтік українців на роботу в країни Євросоюзу. Можливим позитивом від такого "переселення народів", на думку дослідників, буде збільшення народжуваності в Україні.
Результати Всеукраїнського перепису населення 2001 року зафіксували істотне зростання чисельності таких відносно нових для України етнічних меншин, як азербайджанці, грузини, корейці, узбеки, чеченці, чуваші, мордва, казахи, осетини та ін. Крім того, в етнічній палітрі українського суспільства з’явилися представники зовсім нових, нетрадиційних етносів: арабів, афганців, китайців, в’єтнамців, індусів, пакистанців, курдів, персів та ін. Так, азербайджанців у 2001 р. порівняно з 1989 р. проживало в Україні на 20 % більше (45,2 тис.), грузинів – майже у півтора раза більше (34,2 тис.), корейців – у півтора рази більше (12,7 тис.), вірмен – у 1, 8 рази більше (99,9 тис.). Особливо високими були показники зростання загалом нетипових для України етносів. Наприклад, у 9 разів зросла кількість курдів (2 тис.), у 8 разів – в’єтнамців (3,9 тис.), представників народів Індії та Пакистану (1,5 тис.), у 5 разів – арабів. На тлі такої стрімкої
221
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
динаміки рекордсменами виглядають турки: у 2001 р. їх було в Україні у 35 разів більше, ніж у 1989 р. (9,2 тис.) [231, с. 138139]. Хоча загальна кількість перелічених етнічних груп цілком незначна і не справляє суттєвого впливу на структуру населення країни, швидкі темпи їх збільшення вказують на імміграційне походження, тобто можливість подальшого поповнення шляхом імміграції. Докорінно відмінні традиції, релігія, мова, замкненість у своєму внутрішньому світі ("загадковість Сходу"), створення етнічних ніш у виробництві, торгівлі, кримінальному середовищі, зв’язки зі своїми країнами (деякі з них є постачальниками наркотиків) – усе це створює для держави й населення дуже складні проблеми, зокрема проблему їх безконфліктної інтеграції в український соціум.
Залучення України до глобальних міграційних процесів у період їх значної активізації створює передумови для подальшого утворення нових "імміграційних" меншин, а отже, висуває проблему інтеграції мігрантів та налагодження міжетнічної взаємодії між місцевим населенням та іммігрантами, етнокультурні характеристики яких є досить відмінні і незвичні. Прикладом такої взаємодії, на думку О. Малиновської, є проживання в Україні турків-месхетинців. Аналіз їхньої господарської діяльності, джерел доходів, рівня добробуту, доступу до освіти тощо дає змогу виявити шляхи і можливості функціональної інтеграції мігрантів в українське суспільство, а також перешкоди і труднощі в цьому процесі. Для прогнозування сценарію розвитку меншини, вибору між адаптацією та облаштуванням в Україні, репатріацією чи подальшою міграцією особливий інтерес становить концепція дому / батьківщини, притаманна представникам цієї етнічної групи, які проживають в Україні. Специфічне становище іммігрантів, біженців знайшло виявлення в суперечливості й невпевненості концепції батьківщини, сформованої в середовищі турків-месхетинців в Україні. Історична доля розпорядилася так, що це поняття, яке за звичайних умов дається від народження, для турків-месхетинців є предметом постійної дискусії і болючого вибору. Залежно від контексту це може бути історична батьківщина Месхетія, тобто Грузія, Радянський Союз, колись спільна батьківщина численних радянських народів, Узбекистан, звідки довелося тікати, Туреччина, велика батьківщина всіх турків, і, звичайно, Україна, країна нинішнього проживання. Але чи знайшли в ній туркимесхетинці свій дім не в матеріальному, а в психологічному сенсі, тобто відчуття комфорту і захищеності, ідентичності? [232, с. 138-139]. Ставлення до сучасного місця проживання як до зупинки на шляху блукань відчувається й донині. Хоча слід
222
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
зазначити, що не тільки для молоді, а й для осіб старшого віку Україна поступово перестає бути лише транзитною територією.
Сьогодні в Україні (насамперед, у Криму, в Донецькій, Луганській та інших областях) простежується потужна активність ісламських мігрантів з Афганістану й Індійського субконтиненту, яка аж ніяк не пов’язана з місцевим ісламом. Їх діяльність слід розглядати у більш широкому контексті міграції із мусульманських країн на Захід. Більшість мігрантів не виявляє зацікавленості в тому, щоб залишитися в Україні. "Вони також не зацікавлені у формальній реєстрації релігійних громад. Рівень дотримання релігійних обрядів серед цих груп значно вищий, ніж у місцевих єдиновірців. Ісламські обряди циклічного характеру (молитви по п’ятницях, на свята та ін.) відіграють важливу роль в житті мігрантів як механізм, що надає структуру і зміст їх важкому і неупорядкованому соціальному життю, сприяє підтриманню соціальних зв’язків у емігрантському середовищі" [233, с. 94-107].
Аналізуючи дві найбільші ісламські організації, які причетні до структурування українського ісламського середовища, а саме: Духовне управління мусульман України та Міжобласну асоціацію громадських організацій ар-Раїд, автори монографії "Исламская идентичность в Украине" роблять висновок, що вони не є незалежними джерелами духовного авторитету. Обидві ці організації є лише продовженням ієрархічних структур, вершини яких знаходяться не лише за межами країни, а й значною мірою і за межами ментального обрію переважної більшості українських мусульман [234, с. 123-124]. За посередництва місіонерів український іслам залучається до міжнародної ісламської мережі. Деякі з місіонерів, насамперед близькосхідних, реалізують відмінну чи альтернативну програму порівняно з тим, до чого прагнуть місцеві мусульманські лідери. Показовим є й те, що за наявності в Україні корінного мусульманського населення в українських текстах словосполучення "мусульманський світ" використовується майже винятково для позначення "чужого" простору.
Зазвичай трудові мігранти приїздять і від’їздять, але якщо вони залишаються, то країна має їх інтегрувати. Існує певна закономірність: якщо приїжджає велика група з однієї країни – вона формує замкнену діаспору, яка живе за своїми законами, а якщо прибувають невеликі маленькі групи з різних країн, то вони швидше інтегруються в суспільство. Не доводиться сумніватися, що Україна не зможе асимілювати значну кількість іммігрантів, а тому наслідком масової імміграції стане руйнування традиційного українського суспільства, розмивання
223
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
української ідентичності, а також утворення багатьох чужорідних етнічних громад. Як і немає надій на те, що маси некваліфікованої іноземної робочої сили зможуть оволодіти українською мовою і писемністю. Проблема полягає і в тому, що ми надто толеруємось у ставленні до історично вживлених національних меншин у наш український рід, намагаємося підтримувати роздвоєння їх свідомості, стимулюємо приховані, мляві та руйнівні процеси в нашому єдиному соціальному організмі – суспільстві, коли вони спрямовані не доцентрово до буття українського, культурологічно-демографічного, хоча й модифікованого народу, а до аморфного "народу України", "політичного, громадянського суспільства".
Соціологічні опитування засвідчують, що спільнота іноземних мігрантів, яка постійно збільшується, залишається осторонь мовних питань та питань національної ідентичності. Не випадково, наприклад, на запитання "Чи хотіли б ви залишити Україну?", більше 70 % африканських та афганських респондентів згідно з дослідженням Інституту Кеннана проголосили свій намір переїхати кудись в інше місце у невизначений час у майбутньому, як і більшість китайських та пакистанських учасників дослідження (на відміну від менш ніж половини в’єтнамців, китайців, арабів і курдів) [235, с. 182].
Сприяти розвитку мови, культури, релігійних та інших духовних цінностей представників етнічних громад, звісно, – це важливий показник демократичності, цивілізованості держави. І рано чи пізно афро-азійські діаспори зі своєю національнорелігійною свідомістю, культурологічною наснагою отримають від української держави сприяння на утворення самодостатніх, осібних поселень-земляцтв, які, ностальгуючи психологічно, чуттєво тягнуться до землі вкорінення, до своєї mega terra. Дехто заспокоює себе тим, що поки імміграція в Україну не призвела до масових ексцесів, подібних до тих, з якими зіштовхнулися деякі західноєвропейські країни, зокрема Франція. Однак підстав для оптимізму немає. Наслідки зростаючого імміграційного потоку починають проявлятися в нас у більш болісній формі, ніж у Західній Європі. В Україні відсутнє детальне імміграційне законодавство, яке б передбачало не тільки масштаби та правила прийому іммігрантів і порядок їх оформлення, а й їх статус і права, сприяння працевлаштуванню, розміщенню й адаптації. Унаслідок цього багато іммігрантів стають безправним об’єктом нещадної експлуатації та інших зловживань, що змушує їх опускатися на соціальне дно, сприяє зростанню злочинності і замість почуття вдячності до країни народжуються відчуженість
224
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
і ворожість до неї. Це, у свою чергу, впливає і на настрої корінного населення.
Значна частина мігрантів в Україні перебуває на нелегальному, а ще більша – в маргінальному становищі щодо українського суспільства, його культури. Таке середовище є осередком соціального неблагополуччя з усіма наслідками, які випливають із цього: зростанням злочинності, конкуренцією за робочі місця, виникненням неконтрольованих етнічних анклавів, поширенням інфекційних хвороб тощо. Ця проблема загострюється й тим, що наша країна з транзитної поступово перетворюється в місце кінцевого перебування мігрантів (найбільше це стосується людей із країн Азії та Африки). Особливої гостроти вона набуває після ратифікації угоди про реадмісію (повернення з Європи не лише українських нелегальних мігрантів, а й усіх тих, хто потрапив туди, перетнувши наші кордони), тобто повернення нелегальних мігрантів в Україну й облаштування їхньої долі в країніпосередниці.
Оскільки переважна більшість нелегалів, які потрапляють до Європи через Україну, прибувають до нас із Російської Федерації, то підписання такої угоди з ЄС (без залучення до цієї справи Росії) може вже через декілька років перетворити Україну на імміграційний "відстійник". Так, лише у 2007 році понад мільйон іноземців, які перетнули державний кордон України, не покинули нашу державу у визначений законодавством термін. Лише за даними МВС, до кримінальної відповідальності притягнуто 52 тисячі нелегальних мігрантів, а понад дві тисячі торік у примусовому порядку видворено з України [236, с. 2].
Як буде реагувати Україна на подібні виклики глобальної міграції? Відповіді на це питання різні. Сьогодні Україна, на наш погляд, проводить надто ліберальну імміграційну політику, послаблено контроль за допуском і перебуванням іноземців. Майбутнього в подібної політики, мабуть, немає, хоча вона має й немало прихильників. Виваженішою є позиція тих, хто попереджує про складні проблеми, які виникають під час масового імпорту трудових ресурсів, і відстоює вирішення проблеми дефіциту робочої сили шляхом інтенсивного, а не екстенсивного розвитку економіки.
За роки незалежності так і не було належним чином відпрацьовано стратегічні підходи у сприянні репатріації співвітчизників, які з різних причин, часто не з власної волі, опинилися поза межами України і прагнули повернутися на її територію. В Україні до цього часу не прийнято спеціального закону, спрямованого на захист вимушених переселенців-
225
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
співвітчизників. Через це багато етнічних українців, вихідців з України інших національностей, які залишили місця попереднього проживання в Закавказзі та Центральній Азії і бажали повернутися на батьківщину, іммігрували не в Україну, а до Росії. Для України, населення якої внаслідок негативних демографічних тенденцій зменшується, втрата потенційних репатріантів надто болюча, оскільки йдеться здебільшого про кваліфікованих робітників і спеціалістів, які мають порівняно високий освітній рівень і могли б прислужитися в розбудові Української держави, до того ж людей, культурно і ментально споріднених місцевому населенню.
Цілком не врегульованою залишається проблема трудової міграції між Україною і Росією, де працює, за оцінками експертів, до третини українських заробітчан. Ще більше критичних матеріалів щодо наших нелегалів друкується в пресі Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини. І нікуди не подітися від того факту, що громадяни сусідніх держав, а ще більше представники владних структур не у захваті від наявності в їхніх країнах українських нелегалів. Українська влада не зуміла організувати суспільний розвиток, щоб зменшити відтік трудових та інтелектуальних національних ресурсів, не створили сприятливих умов, систему заохочувальних заходів з метою припливу й ефективного використання важко заробленого капіталу в українському ринковому середовищі на користь власників цих коштів.
Нагальною є потреба у розробці комплексної програми зі сприяння поверненню українських трудових мігрантів та усунення причин трудової міграції. Українська держава повинна активніше проводити політику зворотної міграції, тобто повернення українців додому після тимчасового перебування за кордоном. Сьогодні, відплив громадян за кордон поступово зменшується. Але надзвичайно тривожним є той факт, що ті, хто залишили свої домівки в пошуках кращої долі, не поспішають повертатися. Обов’язок держави – дати сигнал цим людям, створити сприятливі умови для повернення й облаштування на батьківщині. Повернення мігрантів на батьківщину є важливим не тільки з огляду на демографію. Україна одержить добре підготовлені кадри, які пройшли суворий вишкіл, вистояли в екстремальних умовах і матимуть вплив на формування нових виробничих і соціальних відносин.
Кожна країна проводить у сфері міграції політику (агресивну, стимулюючу, мотиваційну та ін.), найбільш відповідну конкретним умовам її розвитку. Росія, наприклад, розробила державну програму сприяння добровільному
226
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
переселенню в Російську Федерацію співвітчизників, котрі проживають за кордоном. Розроблено цілий соціальний пакет, згідно з яким переселенцям обіцяна робота, буде оплачено переїзд, надано житло. Йдеться насамперед про працездатне населення репродуктивного віку, оскільки Росія намагається вирішити надскладні демографічні й економічні проблеми. Для переселення на вибір пропонується до 12 регіонів. В основному це прикордонні землі, де скорочується чисельність населення, регіони, в яких розгортається велике виробництво, але мало робочої сили. Великі виплати особливо надають тим, хто хоче освоїти Далекий Схід. Тим самим Росія розраховує вирішити проблему скорочення населення та поліпшити свій соціальноекономічний розвиток за рахунок співвітчизників і мігрантів, передусім українських трудових мігрантів, котрі прибувають з-за кордону. Так, згідно з Концепцією демографічної політики Російської Федерації на період до 2025 р., передбачено забезпечувати щорічний міграційний приріст на рівні понад 300 тис. осіб з тим, щоб забезпечити поступове збільшення чисельності населення до 145 млн. осіб [237].
На зламі тисячоліть Україна вичерпала міграційні накопичення, котрі були зроблені на початку 1990-х рр. Хоча упродовж останніх років простежується тенденція до зниження міграційних утрат, однак міграційна ситуація в Україні залишається невтішною. Так, упродовж 2002-2006 рр. спостерігалася диверсифікація потоків міждержавної міграції в Україні. Якщо загальний обсяг зареєстрованих переміщень населення між Україною та іншими країнами, які охоплюють усіх мігрантів незалежно від напрямків їх переміщення і країн, зменшився загалом в 1,6 раза (від 118737 у 2002-му до 74209 у 2006-му), то в міграційному обміні з країнами далекого зарубіжжя за цей самий період він скоротився в 1,8 раза, а з країнами СНД і Балтії – в 1,5 раза. Внесок країн СНД у валову міграцію у 2002-2006 рр. збільшився від 72% до 74%. Таким чином, географія міждержавних міграційних потоків в Україні поступово набуває рис просторової структури міграційних переміщень у країні, що існувала тут раніше (на початку
1990-х рр.) [238, с. 60-61].
Соціологічні дослідження засвідчують постійно високий рівень потенційної міграції. Під останньою розуміють психологічний стан готовності до виїзду з конкретного населеного пункту чи країни, що характеризується прийнятим, але не реалізованим рішенням стосовно переїзду. Моніторинги громадської думки з року в рік підтверджують, що міграційні наміри дуже поширені серед наших громадян, особливо серед
227
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
молоді. Так, на запитання "Чи хотіли б Ви виїхати з населеного пункту, де Ви живете?" з усього масиву опитаних позитивно відповіли 21 %, а серед респондентів у віці до 30 років їх виявилося майже вдвічі більше – 38 % [239, с. 633]. Це свідчить про вкрай негативне для українського суспільства явище – молодь песимістично ставиться до можливості соціального самоствердження й самореалізації в себе на батьківщині. Важливо зрозуміти, що в сучасному світі конкурують не лише компанії, а головним чином країни.
У цілому міграція може мати для країни й людей як позитивні, так й негативні наслідки. Саме тому необхідно розробити таку державну міграційну політику, яка могла б подолати негативізм і раціонально використати позитив для економічного розвитку країни. Цілком логічно, що Європа шляхом міжнародних угод змушує країн-постачальниць нелегальних емігрантів замислитися над якістю власного прикордонного контролю. А от Україна не квапиться заключати угоди про реадмісію зі своїми двома головними постачальниками нелегалів – Росією та Білоруссю. Більшість нелегалів потрапляють в Україну саме через кордони цих держав.
Міграційні процеси, які розгортаються в Україні, разом із демографічними процесами несуть у собі серйозні ризики для майбутнього суспільства, насамперед загрозу подальшої втрати найбільш активної частини українських громадян, формування і збереження національної ідентичності. Щоб послабити їх дію (оскільки уникнути їх неможливо), необхідна розгорнута довгострокова державна програма заходів, спрямованих на оптимізацію демографічних і міграційних процесів у країні. За умов практичного вичерпання потенціалу демографічного зростання чи не єдиною можливістю збільшення загальної кількості населення України залишається активна міграційна політика. Саме міграційний приплив може компенсувати природне зменшення населення й забезпечити збалансування його статево-вікової структури. Однак демографічний дефіцит в Україні настільки значний, що за масштабів міграції, необхідних для його покриття, може виникнути небезпека порушення єдності та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного населення й прибулого. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є імміграція етнічних українців, вихідців з України інших національностей.
Нині гостро постала необхідність започаткування загальнонаціонального проекту ліквідації причин масової трудової еміграції та повернення українців в Україну. Головне – створити своїм громадянам належні соціально-економічні умови
228
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
для гідного життя вдома та забезпечити повернення українців на Батьківщину, де так потрібні соціально активні громадяни й висококваліфіковані працівники. Розробка Національної програми повернення українців в Україну неможлива без розв’язання цілого комплексу соціально-економічних проблем, насамперед, відновлення виробництва. Міграційна політика повинна убезпечити українське суспільство від потоків нелегальної міграції з третіх країн та гарантувати своїм трудовим мігрантам правовий і соціальний захист у країнах їхнього перебування.
Оскільки на сучасному етапі Україна не може повністю вирішити проблем міграції, то на перший план виходить необхідність спрямувати могутній імміграційний потік у впорядковане русло, що дозволило б не лише мінімізувати його негативні наслідки, а й забезпечити позитивні результати для країни. На часі також запровадження інтеграційних програм для різних категорій іммігрантів, розробка механізмів правової легалізації частини іммігрантів на гуманітарних підставах, формування в суспільстві толерантного ставлення до мігрантів, постійний моніторинг, глибокі наукові дослідження міграцій. Необхідне введення диференційованого підходу до іммігрантів, виокремлення тих, хто потрібен країні, від тих, чий приїзд не бажаний. Це передбачає не тільки посилення контролю над імміграційним потоком, а й детальний аналіз стану ринку праці. Варто пильніше придивитися до практики країн Європи, Японії, в яких встановлено певний термін (3-5 років), після котрого легально працюючим іммігрантам дозволяється запрошувати до себе членів сім’ї.
Реалізація програми регулювання міграційних процесів стане важливим здобутком української держави і відповідатиме крокам, які робить Україна на шляху до інтеграції в європейське співтовариство.
Література
1.Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. А. Григорьева и В. Седельника. Общая ред. и послесл. А. Филиппова. – М.: Прогресс-Традиция, 2001.
2.Див.: Гуссерль Э. Собрание сочинений. Т.1. Феноменология внутреннего сознания времени. – М.: РИГ "Логос"; Гнозис, 1994.
3.Gozzini Giovanni. Globalizzazione.- 2007. Giunti Editore S. P. A. Milano.
4.Waters, M. Globalization / M. Waters. – London: Routlendge, 1995.
5.Robertson, R. Globalization / R. Robertson. – London: Sage, 1992.
229
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
6.Вежновец Е. Н., Сидорская И. В. Глобализация // Социология:
Энциклопедия / Сост. А. А. Грицанов, В. Л. Абушенко, Г. М. Евелькин, Г. Н. Соколова, О. В. Терещенко. – Мн.: Книжный Дом, 2003. – С. 226-227.
7.Там само.
8.Глобализация и столкновение идентичностей: Сборник материалов / Под. ред. А. Журавского, К. Костюка. – М., 2003.
9.Робертсон Р., Хондкер Х. Дискурсы о глобализации: предварительные размышления // Глобализация: контуры ХХІ века: Реферат. Сборник / РАН ИНИОН. – М.: Центр общечеловеческих ценностей, 2004. - Ч.І. - С.128.
10.Jűrgen Osterhammel, Niels P. Petersson. Geschichte der Globalisierung. Dimensionen. Prozesse. Epochen. Verlag C.H.Beck oHG, Műnchen, 2003.
11.Heller, A. and Feher. F. The Postmodern Political Condition Cambridge: Polity Press, 1988. – Р. 146-149.
12.Див.: Кармадонов О. А. Глобализация и символическая власть // Вопросы философии. – 2005. – № 5. – С. 54.
13.Див.: Гранин Ю. Д. "Глобализация" или "вестернизация"? // Вопросы философии. – 2008. – № 2. – С. 6-9.
14.Пантин В. И. Циклы и волны глобальной истории. Глобализация в историческом измерении. – М.: "Новый век", 2003.
15.Robertson, R. Globalization / R. Robertson. – London: Sage, 1992.
16.Giddens A. The consequences of modernity. – Cambridge, 1990.
17.Чумаков А.Н. Глобализация контуры целостного мира Монография. – М.: Проспект, 2005.
18.Там само.
19.Губогло М. Н. Идентификация идентичности: Этносоциологические очерки – М.: Наука, 2003.
20.Яковец Ю.В. Цивилизационные аспекты глобализации / Глобализация: конфликт или диалог цивилизаций? – М., 2002. – 25-30 с.
21.Gozzini Giovanni. Globalizzazione.- 2007. Giunti Editore S. P. A. Milano.
22.Яковец Ю. В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. – М.: Экономика, 2001.
23.Штомпка П. Социология социальных изменений / Петр Штомпка / Пер. с англ., под ред. В. А. Ядова. – М.: Аспект Пресс, 1996.
24.Иноземцев В. Л. Вестернизация как глобализация и "глобализация"
как американизация // Вопросы философии. – 2004. –
№ 4. – С.59.
25.Ostasz Gregorz. Wokół genezy procesow globalizacyjnych // Globalizacia i regionalizacia gospodarkei weuropie środkowowschodniej na poczatky ХХІ wieky. Wydanie ІІ. Pod red. Jana Adamczyka. – Rzescow, 2002. – С.239-244.
26.Панарин А.С. Искушение глобализмом. – М.: Academia, 2000.
27.Там само.
28.Карапетян Л.М. О понятиях "глобализм" и "глобализация" // Вопросы философии. – 2003. - № 3. – С. 47-60.
230