kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
Україна вже давно, практично одразу після здобуття незалежності, перебуває у вирі світових міграційних процесів. Привабливість її території для масових міграційних потоків зумовлена такими чинниками. По-перше, сюди спрямована масова репатріація українців та вихідців з України іншого етнічного походження, які з різних причин, не завжди добровільно, опинилися за межами України. Одночасно повертаються на батьківщину репресовані й депортовані за часів тоталітаризму народи. По-друге, територія нашої країни є зручним (насамперед через прозорість східних кордонів) плацдармом для нелегальної міграції до Західної Європи. Потретє, навіть нинішні умови життя в Україні, зважаючи на тривалу соціально-політичну стабільність є прийнятними для біженців, змушених рятуватись від політичних переслідувань, а також вихідців з багатьох азіатських та африканських країн, що потерпають від бідності, голоду, безробіття, боротьби владних кланів та стихійних лих [208, c. 279].
Дослідження міграції українців, як слушно зазначає М. Шульга, "доцільно вести не лише крізь призму пошуку причин цього явища всередині українського суспільства, а й одночасно включаючи переміщення наших земляків у контексті загальносвітових міграційних процесів" [209, с. 186]. Сьогодні в Україні відбуваються міграційні процеси практично всіх типів – зовнішня і внутрішня, еміграція та імміграція, тимчасова трудова й етнічна, на законних підставах і нелегальна. Найхарактернішими типами міграції є зовнішня міграція: трудова нелегальна тимчасова еміграція, нелегальна транзитна міграція, класична еміграція – виїзд на постійне місце проживання за кордон. Тобто в сукупності переважають такі типи зовнішньої міграції, які негативно впливають на стан українського суспільства.
Поряд із легальною, масового характеру набуває нелегальна міграція в Україну. Її носіями є вихідці з країн Азії й Африки, які, реалізуючи свою мету – потрапити до країн Європейського Союзу, прокладають свій маршрут через Україну. У цьому контексті немає потреби пояснювати, якої шкоди завдає нелегальна міграція українському суспільству й державі. Третім типом поширеної в нас міграції є етнічна міграція. За роки незалежності з країни виїхало близько 400 тис. євреїв, кілька десятків тисяч німців, греків, словаків, чехів. Звичайно, цей
процес |
також |
негативно |
позначився |
на |
соціально- |
|
демографічному |
та |
інтелектуально-професійному |
ресурсі |
|||
країни [210, с. 186-187]. |
|
|
|
|
||
211
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Якщо говорити про мігруючу еліту, то в лавах цієї групи вихідці з України становлять лише незначну частину. Причиною цього є те, що, по-перше, серед українських громадян традиційно слабко поширене знання світових мов, що, звичайно, не стимулює їх повноцінну конкуренцію за посади в міжнародних організаціях. По-друге, характер їхніх професійних знань не повною мірою стикується із професійними знаннями випускників західних вищих навчальних закладів, що домінують
уміжнародних організаціях. По-третє, негативний імідж керівників держави впливає на імідж за кордоном українців загалом [211, с. 185-186].
Участь українців у глобальних світових міграційних процесах вражаюча: понад 45 % нашого люду проживає поза межами України, а частка українських емігрантів і трудових мігрантів щодо загальної чисельності українського соціуму найвища у світі. Соціальна поляризація в Україні зумовлює і якісну відмінність участі українців у міграційних процесах. Одні групи мають величезні багатства, а отже, ресурси для залучення
усвітові процеси – культурні, освітні, рекреаційні, інші – приречені на пошуки кращого життя завдяки трудовій еміграції. Помітно зросла еміграція до країн Старого та Нового Світу, з’явився новий тип короткочасної (човникової) міграції з комерційними цілями до країн Східної Європи, Туреччини та Китаю. Завдяки великій протяжності зовнішніх кордонів Україна стає країною транзитної нелегальної міграції з країн третього світу. Розгортається процес повернення раніше депортованих з України народів – кримських татар, німців, греків, болгар, вірменів та інших етносів із колишніх республік СРСР, передусім з Узбекистану. Набуває розвитку еміграція вчених – "інтелектуальний відплив". І, зрештою, Україна стає країною
трудової міграції. Деякі з цих процесів беруть початок у 80- х роках минулого століття.
Поглиблення економічної кризи, падіння рівня життя і зростання непевності щодо найближчої перспективи призвели спершу до скорочення міграційного приросту населення України, а потім – до його еміграції за межі країни. За різними оцінками, кращої долі на чужині шукає від чотирьох до семи мільйонів українців. Це від 8,6 до 15,1 % чисельності всього населення (станом на початок 2008 р.) і від 19,5 до 34,1 % – економічно активного населення працездатного віку. Нині з України мігрує чверть економічно активного населення працездатного віку. Найчастіше це особи із середньою спеціальною і повною середньою освітою, кваліфіковані спеціалісти, які зайняті в основному за кордоном на некваліфікованих роботах [212, с. 3].
212
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
Найпривабливішими країнами для українців є Росія, Польща, Угорщина, Молдова, Італія, Іспанія, Португалія, Туреччина, Німеччина, Чехія, Греція та ін. Певної двозначності додає той факт, що трудова міграція охоплює як легальну, так і нелегальну. Виявилася прогнозованою ситуація міграцій з окремих областей України в країни призначення: основний емігрантський потік з України, зокрема із західних областей, зорієнтований у середньозаможні й стабільні держави Західної Європи, а зі східних областей – у Росію. Україна стала, по суті, країноюдонором, адже вона постачає світові, окрім природних ресурсів, найцінніший національний ресурс – людей.
Україна перебуває серед провідних країн за кількістю іммігрантів, що прибувають до Європейського Союзу. Так, за даними європейського статистичного відомства (Євростат), з України до країн Європейського Союзу за 2006 рік прибуло близько 100 тисяч мігрантів. Приблизно стільки ж – із Китаю, а лідером є Марокко – 140 тисяч мігрантів. Кількість прибулих з- поза меж ЄС перевищує "внутрішню" міграцію в Словенії, Румунії, Португалії і Чехії. Найбільше мігрантів з-поза меж ЄС прибуло до Іспанії. Ця країна є лідиром за загальною кількістю мігрантів – понад 800 тисяч, у тому числі 62 % не з країн Євросоюзу. На другому місці – Німеччина, куди прибули більше півмільйона мігрантів. Однак більшість прибулих до цієї країни є вихідцями з країн ЄС. Водночас, збільшується кількість німців, які виїжджають закордон. За рік Німеччину залишили майже 200 тисяч людей. Лише 90 тисяч із них поїхали до інших країн ЄС, насамперед до Австрії та Нідерландів. Найбільше мігрантів усередині Європейського союзу виїхали з Польщі – майже 300 тисяч. Поляки перебираються насамперед до Німеччини і Великобританії. Загалом країни Євросоюзу за рік прийняли понад 3 мільйони мігрантів, причому 60 % становить міграція всередині ЄС [213].
Про нинішню українську міграцію можна говорити як про парадоксальну ситуацію. Влада вже незалежної України не була готова адекватно зреагувати на виниклу міграційну стихію, яка охопила майже всі верстви населення й опинилася на світовому ринку праці, переважно, європейському, не захищеною власною державою. Зазначимо, що в перші роки незалежності українську владу цілком влаштовувало те, що її громадяни шукають заробітки за кордоном, оскільки тривала криза економіки та її структурна перебудова призвели до масового вивільнення робочої сили. Безробіття і мізерні прибутки спонукали людей шукати краще життя на чужині. Фактично бездіяльність чиновників у 90-ті роки минулого століття була основним
213
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
чинником штучного "виштовхування" надлишкової робочої сили за межі країни
Від початку 1994 року українці виїжджають з України частіше, ніж приїжджають. Утім, міграційний баланс певний час складався на користь України: контингент українців, які сюди переселилися, становив за період 1992-2000 рр. 189,9 тис. осіб. Репатріація українців поступово уповільнюється. Українців, які 2000 р. повернулися на батьківщину, виявилося вдвічі менше, ніж у 1997 р. [214, с. 51-52]. Останнім часом ситуація не змінилася, а навіть ускладнилася. Змінився тільки на гірше демографічний стан нашого суспільства. Унаслідок четвертої хвилі еміграції Україна втратила й далі втрачає значний духовноінтелектуальний, науковий, економічний, репродуктивний, генетичний потенціал, наслідком чого є демографічна криза українського суспільства. Владні інституції не зуміли організувати суспільний розвиток так, щоб зменшити відтік трудових та інтелектуальних національних ресурсів, не створили сприятливих умов, систему заохочувальних заходів із метою припливу важко заробленого капіталу для ефективного його використання в українському ринковому середовищі на користь власників цих нагромаджених коштів.
Звісно, ситуація в Україні не є унікальною: такі тенденції, як уже зазначалося, намітилися в усьому світі та Європі зокрема. Усі нові країни-члени ЄС, за винятком, можливо, Румунії, відчувають серйозний відтік громадян, котрі, передусім з економічних причин, їдуть працевлаштовуватися в європейські країни з вищим рівнем добробуту. Їхні місця, у свою чергу, займають громадяни з України, Молдови, Росії та бідніших країн колишнього СРСР. На їхнє ж місце приїжджають громадяни зі ще бідніших країн Середньої Азії. Так, зі вступом Польщі в ЄС, в межах якого трудові ресурси вільно "перетікають", поляки сьогодні масово виїжджають у Європу, де заробітки вищі. У зв’язку з цим виникає дефіцит робочої сили в самій Польщі. Тому йде активне вербування саме українців на звільненні місця як найбільш споріднених за ментальністю й історично. Тільки у 2006 р. польські візи отримали близько 700 тисяч українців [215, с. 5]. В Україні таким чином створюється свій вакуум робочої сили, який за певних обставин можуть заповнити саме вихідці або з Азії, або з Африки.
Економічні та соціальні наслідки еміграції робочої сили за кордон мають як позитивний, так і негативний характер. Завдяки заробітку за кордоном сім’ї мігрантів можуть поліпшити своє матеріальне становище. Вони оволодівають ринковою психологією і вмінням орієнтуватися на власні сили, вивчають
214
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
іноземні мови і звичаї, розширюють світогляд. До позитивних наслідків української трудової міграції можна віднести й відчутне зниження напруженості на ринку праці, зменшення рівня зареєстрованого і прихованого безробіття, розширення можливостей зайнятості для економічно активного населення за рахунок виїзду частини трудоактивних контингентів, додаткове надходження валюти в національну економіку (за різними оцінками, така допомога наших заробітчан щороку становить від 2,5 до 5 % ВВП [216, с. 10].
Однак ми втрачаємо найцінніше – своїх людей, кращий трудовий потенціал. Україна на шкоду собі фактично інвестує неоціненний живий ресурс в економіку всіх розвинених країн світу. До негативних явищ слід віднести й те, що через збільшення валютних ресурсів окремих сімей відбувається зростання цін на товари і послуги без відповідного підвищення купівельної спроможності основної маси населення. Додається до цього й дефіцит кваліфікованих робочих кадрів. Не слід забувати, що українські трудові мігранти в найбільш продуктивний період свого життя не беруть ніякої участі в створенні національного доходу. Трудова міграція, як масове явище, не сприяє наповненню пенсійного і соціального фондів через відсутність відрахувань від зарплати заробітчан.
Драматичність ситуації полягає в тому, що мільйони українців за кордоном часто стають "людьми другого сорту". Як правило, їхня заробітна плата в декілька разів менша за заробіток корінних жителів. Мігранти не мають належного правового захисту, жодних соціальних гарантій, медичного страхування, пенсійного забезпечення, часто зазнають знущань із боку роботодавців і правоохоронних органів країн перебування. При цьому українські громадяни здебільшого залишаються без захисту й уваги української держави. А якщо врахувати масштаби цього явища, то можна осягнути всю глибину соціально-психологічних деформацій українських мігрантів за кордоном та їхніх сімей в Україні, а також катастрофічність демографічної ситуації в українському суспільстві загалом. Соціальна структура нинішнього українського соціуму неповноцінна, оскільки український середній клас фактично формується за кордоном із трудових мігрантів. Не може не викликати глибокої тривоги, що на проблемах української трудової міграції буйно розквітнув криміналітет.
Зростання еміграції зовсім не означає, що українців у світі стає більше. Навпаки, у багатьох країнах, починаючи з Польщі, наші люди не поспішають заявляти, що вони – українці. На
215
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
процес самоідентифікації наших громадян за кордоном сукупно впливають тривалість чи постійність поселення в іноетнічному середовищі, соціальні умови та умови праці, міра державного втручання на міжурядовому рівні на унормування життєвих умов, рівень освіти, досвід і кваліфікації праці, особливості адаптації та багато інших компонентів. "Екзистенційно-межовий стан українця, що історично витворився внаслідок відповідної геополітичної ситуації, як максимілізована реакція на подію (героїзація вчинків), так і приховане існування ("моя хата скраю") у сенсі самозбереження, опинившись у європейських умовах сучасних високих стандартів життя, поведінково проявляється на рефлексному рівні, за принципом – що маю, те маю", – зазначає С. Павлюк [217, с. 159-160]. Розумово-вольовий стан емігранта, незважаючи на його тимчасове принизливе становище за умовами праці й соціального статусу в іноетнічному середовищі, вирівнюється до природного етнопочуттєвого рівня з відновленням етноідентифікаційних маркерів, зокрема таких як мова, гордість за традиційну культуру, вболівання за стан своєї держави й нації, тобто повновартісне визнання свого етнічного походження.
Дещо інакше, навіть і протилежно, на думку С. Павлюка, відбувається динаміка етнічного самовизначення емігрантів до Росії, Білорусії, де панівною залишається імперська геополітика майже на рівні пріснопам’ятного творення "радянської людини", коли тотально зневажалися національні цінності, творячи усереднену міжнаціональну культури, а по суті – російську. Тому в російському етнічному середовищі дещо сповільнений процес самоідентифікації, цьому ще й сприяє стан суб’єкта етнокультурного і психоповедінкового процесу. Адже більшість мігрантів у Росії – мешканці прикордонних із Росією територій, промислових російськомовних районів [218, с. 161]. І все ж проявляється цікава тенденція, коли умови життя, геополітичні настанови, далеко не коректно сусідські, змушують осмислити ситуацію щодо свого ставлення до Батьківщини, етнічно визначальних ознак. Відомі приклади стихійного чи навіть осмисленого протесту українських емігрантів у Росії (ситуація з островом Тузла, деякі епізоди з виборчого процесу тощо).
Наші діаспори в різних країнах часом розколоті й неодностайні. А "четверта хвиля" еміграції вже менше дбає про свою ідентичність, ніж попередні. На жаль, українці-мігранти, діти й онуки наших діаспор забувають мову та звичаї своїх дідів, вони вживаються в генетичне тіло інших держав (справді, політичних та громадянських). Розсіявшись по світах, ми не розширили Україну до меж світу. Ми не наповнюємо собою світ,
216
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
а лише зменшуємо ту Україну, яка нам належить [219]. Оселяючись на чужих територіях, українці-емігранти, навіть у випадках їх компактного поселення та збереження інформаційних зв’язків з етнічною батьківщиною, поступово втрачають, принаймні частково, свою колишню етнічність і набувають нових етнічних рис. Це відбувається тому, що наявна їхня прив’язка, шляхом соціокультурної й частково фізичної адаптації, до нового, більш чи менш чітко окресленого, природного та соціального середовища, тобто до нової етнічної ніші. Ця адаптація й прив’язка закріплюється на ментальному рівні. Так формується, звичайно, вже в мігрантів другоготретього і наступних поколінь, нова етнічна суть емігрантської спільноти. І не випадково українці з Канади та США сприймаються сьогодні в Україні хоч і як "свої", але водночас з тим не зовсім "свої". Поступово відірвуться від своїх материнських етносів та замінять власну етнічність і українці зі східної діаспори, а також росіяни, які живуть в Україні. Цей процес виявляється вже сьогодні [220, с. 153-162].
Зменшення інтенсивності трудової міграції в країни ЄС найближчими роками не прогнозується, оскільки тут спостерігається посилення депопуляції, постаріння населення і зростання дефіциту трудового потенціалу. В умовах низької народжуваності європейські країни можуть розвивати і забезпечувати належний соціально-економічний розвиток тільки за рахунок активного використання праці мігрантів. Тому все більше країн Європи приймають додаткові заходи з метою залучення насамперед кваліфікованих мігрантів. З цією метою в 2007 р. Єврокомісія схвалила два проекти директив. Згідно з першою директивою передбачається допуск висококваліфікованих мігрантів у ЄС і створення європейської "блакитної картки", що надає цим людям низку соціальноекономічних прав і преференцій, сприятливі умови для об’єднання сімей. Відповідно до другої директиви спрощується і прискорюється процес одержання дозволу на роботу й право на проживання як для роботодавця, так і для працівника
[221, с. 1067-1072].
Незважаючи на протести населення країн-реципієнтів на адресу трудових мігрантів, вони не можуть закрити для них свої кордони. У контексті цієї політики Україна розглядається як могутній донор робочих рук. Так, міністр зі справ громадянства, міграції та багатокультурності Канади Дж. Кенні в інтерв’ю газеті "День" заявляє, що з "економічної позиції нам потрібні новоприбульці… попри економічний спад у світі. Нам потрібно більше іммігрантів, щоб заповнити нестачу робочої сили. Тому ми
217
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
дивимося в бік України, бо вона є перспективною країноюджерелом кваліфікованих працівників… Ваша країна упродовж сотні років була основним постачальником робочої сили. І цей процес продовжується [222, с. 3]. Однак із позиції національної безпеки міграційна політика ЄС щодо України є вкрай агресивною.
Напередодні розширення зони Шенгену, в очікуванні напливу нових мігрантів країни-члени ЄС відчули потребу в більш керованій і узгодженій на союзному рівні міграційній політиці. Новим етапом спільного її формування став Глобальний підхід до міграції, прийнятий три роки тому. Сьогодні політика ЄС щодо міграції ґрунтується на трьох основних принципах: боротьба з нелегальною імміграцією, що не платить податки та розвиває кримінальні канали торгівлі людьми; заохочення максимально вигідної керованої легальної міграції, спрямованої на залучення висококваліфікованих фахівців; "партнерство і діалог" з країнами походження міграції та транзитними країнами. Останній пункт стосується бідності, економічної недорозвиненості, слабких кордонів країн походження та транзиту, тобто первинних чинників економічної міграції. За турботою ЄС про економічний розвиток третіх країн стоять прагматичні принципи "екстерналізації" проблем з нелегальною міграцією та "фортифікація" власних кордонів.
Головними інструментами втілення Глобального підходу є прийнята в червні 2008 р. Директива про повернення (нелегальних мігрантів) та Пакт про імміграцію і притулок. Серед положень Пакту про імміграцію є зміцнення Фронтексу (агенції європейської поліції, уповноваженої діяти на зовнішніх кордонах Союзу), введення єдиного статусу біженця для всіх країн ЄС, покарання працедавців, котрі наймають нелегальних іммігрантів, перебудова візової інформаційної системи (VIS), використання біометрії в документах. Є й положення, які передбачають відмову від масових легалізацій іммігрантів
[223, с. 1].
Спрощення візового режиму, запровадження ЄС "блакитної карти" для іммігрантів однозначно призведе до ще більшого, ніж досі, відпливу кваліфікованих робітників, до вимивання "мізків" із нашої країни. "Блакитна картка" – тимчасовий дозвіл на роботу – втілює систему селективної легальної трудової міграції і фактично сприяє відтоку інтелектуального потенціалу з менш розвинених країн, що, знову ж таки, посилить економічну відсталість та зростання міграції. Сьогодні мало не у всіх галузях економіки країн ЄС бракує кваліфікованих робітників, вищого і середнього технічного
218
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
персоналу. У наступні 25 років у ЄС бракуватиме 35 млн. працівників, а тим часом його населення старішає, народжуваність знижується [224, с. 187]. Дійсно, більшість розвинених країн переживають демографічну кризу й об’єктивно потребують залучення іммігрантів до своєї економіки. Зрозуміло, що громадяни України є більш бажаними гостями в європейських і північноамериканських країнах, ніж вихідці з Азії чи Африки, оскільки українці ближчі за менталітетом, культурою, вірою. Деякі з них розробляють програми залучення мігрантів із країн СНД, як це зроблено, наприклад, у Франції.
За такої ситуації першочерговим завданням української влади має бути підвищення рівня життя українських громадян принаймні до рівня наших європейських сусідів – нових членів Європейського Союзу, а в стратегічній перспективі до рівня країн Західної Європи. Необхідне й глибоке реформування сфери праці, оскільки саме тут формуються провідні важелі репродуктивних і міграційних настанов, вітальної поведінки, здорового способу життя. Нині ж протидія еміграції з України відбувається переважно на рівні гасел і закликів: про патріотизм, про побудову Європи тут, в Україні, про створення нових робочих місць, про гідну заробітну плату тощо. Якщо відверто говорити, то такі заклики мало кого хвилюють, вони не дієві і не досягають бажаної мети – зупинити відтік молодої (репродуктивної) сили за кордон. Як наслідок – нація катастрофічно старіє, а населення України скорочується рекордними темпами порівняно з іншими країнами Європи. Демографи прогнозують, що до 2050 року українців буде 36 мільйонів [225, с. 1].
Хоча проблемам міграції, особливо трудової, останнім часом приділяється більше уваги, проте і далі поза увагою залишається те, що трудова міграція містить латентні довготривалі соціальні наслідки. Зокрема, сьогоднішніх трудових мігрантів у нашому суспільстві і влада, і громадська думка сприймають як громадян України, що тимчасово виїхали із країни з метою знайти місце роботи та покращити свій матеріальний стан. Утім, як наголошує М. Шульга, чимало з цих людей навіть самі не уявляють, що їхній тимчасовий виїзд стане багаторічним, а для багатьох обернеться еміграцією. А що все відбувається саме так, підтверджує практика трудової міграції багатьох країн світу. Це означає, що значна частка із тих 5-7 млн. трудових мігрантів, які перебувають зараз за межами України, стане емігрантами, а отже, саме на цю кількість зменшиться населення України. Проте цей факт набуде юридичного оформлення лише з плином певного часу, коли ці люди офіційно порушать питання про вихід з українського
219
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
громадянства і набуття іноземного, а їхні нащадки будуть уже народжуватися як громадяни інших країн [226, с. 194-195].
Протягом останнього десятиліття Україна стала об’єктом міграції з інших країн. За даними ООН, Україна перебуває в першій п’ятірці країн, котрі приймають мігрантів. Частина з них прибуває з держав колишнього СРСР (з більшістю з яких Україна не має візового режиму), зростає кількість і представників азіатських країн. Оскільки значна частина іммігрантів не фіксує свого перебування на українській території, то й визначити їхню чисельність практично неможливо. За оцінками ООН, Україна посідає четверте місце у світі за кількістю людей, які в’їхали до неї. Висловлено припущення, що в Україні проживає близько 4 млн. іноземців. Колишній генеральний секретар ООН Кофі Анан у 2004 р. оприлюднив ще більшу цифру – 6,8 млн. мігрантів в Україні. Для порівняння: у США на 310 млн. населення 20 млн. мігрантів, у Німеччині 9 млн. на 88 млн., у нас – 6,8 млн. на 47 млн. населення. За останні роки постійно зростає й кількість іноземців, які тривалий час перебувають у країні. Так, у 2006 році на території України кількість іноземців становила 1,5 млн. осіб, що складало 2,5 % населення [227, с. 1].
Абсолютно новою проблемою для України стала нелегальна транзитна міграція. Вона виникла у зв’язку з появою іноземців, які прибували в країну за такими каналами, як туризм, транзитний проїзд, безвізовий в’їзд зі службовою і приватною метою, а то й просто порушуючи правила в’їзду, і залишалися в Україні. Більшість із них, зокрема вихідці з країн Азії й Африки, використовували географічне положення України для проникнення в країни Центральної та Західної Європи. Посилення імміграційного контролю в цих країнах супроводжувалося накопиченням в Україні значного контингенту нелегальних мігрантів. Серед них громадяни Азербайджану, Грузії, Вірменії, Росії, В’єтнаму, Індії, Афганістану, Пакистану, Сирії, Ізраїлю, Йорданії, Ірану, Китаю та Польщі.
Геополітичне розташування і відсутність ретельно регульованих кордонів з іншими пострадянськими державами робить транзит через Україну природнім вибором для нелегалів. За неофіційними оцінками, з 4 мільйонів, що в’їжджають на територію України за рік, 50-100 тисяч нелегально продовжують шлях у Європу. Деякі з близько 200 тисяч щороку депортованих Євросоюзом мігрантів обов’язково депортуватимуть саме в Україну. Уже сьогодні в Україні затримуєть близько 14 тисяч нелегалів щороку. Згідно з оцінками Міжнародної організації з міграції, у наступні 10 років Україна перетворюватиметься з країни транзиту на країну кінцевого призначення економічних
220