kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
Одним із характерних явищ у культурних взаємовідносинах мігрантів і місцевого населення можна назвати "культурний шок", який можуть відчувати мігранти, перебуваючи в країні з незрозумілою для них культурою, що може посилюватися відчуженням місцевого населення від мігрантів. Це поняття вводить американський психолог, антрополог К. Оберг. Він виділяє шість ознак "культурного шоку": напруга, яка супроводжує зусилля, необхідні для психологічної адаптації; відчуття втрати або позбавлення (статусу, друзів, батьківщини, професії, майна); відчуття несприйняття нової культури; збій у рольовій структурі (ролях, очікуваннях), плутанина з самоідентифікацією, у цінностях і почуттях; відчуття тривоги, яке ґрунтується на різних емоціях (подив, відраза, обурення), котрі виникають у результаті усвідомлення культурних відмінностей; відчуття неповноцінності внаслідок неспроможності впоратися з новою ситуацією [192]. З огляду на це, свідоме "знаходження в своїй культурі" мігранта, прихильність до неї ставить його в дещо безпорадний стан під час "зіткнення" з іншими культурами, незважаючи на те, що цей стан тимчасовий.
Мігранти як вихідці з конкретного соціокультурного середовища є носіями певних світоглядно-цивілізаційних цінностей. Як мігранти, так і міграція в цілому впливають на культуру країни-реципієнта. На думку Н. Преображенської, можна виділити чотири варіанти поведінки мігрантів і місцевого населення під час "зіткнення" їхніх культур: 1) з обох боків простежується активна позиція: ситуація відкритості культур мігрантів і місцевого населення, при якій відбувається обмін елементами культур – процес взаємної культурної інтеграції; 2) мігранти вживаються в культуру приймаючої їх держави: за ситуації, коли чисельність мігрантів певної культури незначна порівняно з місцевим населенням – процес асиміляції; 3) активна позиція мігрантів, чисельність яких є достатньою великою порівняно з корінним населенням і відчуження місцевого населення від мігрантів: як наслідок – можливе витіснення одних культур іншими як агресивним, так і мирним способами; 4) дистанціювання місцевого населення від культури мігрантів і "заляльковування" мігрантів у діаспоральних культурах на території приймаючої країни – процес сегрегації [193, с. 81-82]. Два останніх варіанти небезпечні, оскільки можуть зумовлювати крайні форми ворожнечі місцевого населення з поселенцями, утворення радикальних націоналістичних і релігійних течій. Три найважливіші кроки, до яких переважно вдаються країни Євросоюзу, – це, по-перше, залучення іммігрантів до ринку праці, щоб вони не тинялися без роботи; по-друге, надання
201
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
іммігрантам певних соціальних гарантій і, по-третє, освіта власного народу – програми проти ксенофобії й расизму. Загальновизнано, що найкраще це роблять скандинавські країни, зокрема Швеція.
До проблемних питань співвідношення корінних громадян держави і мігрантів додається небезпека втрати першими європейськості. Кількісне зростання представників національних меншин переважно арабського світу в країнах європростору, поширення ісламу, підміна загальнолюдських цінностей цінностями однієї конфесійної гілки виявляються вагомим чинником на шляху європейського прогресу. Поступово у всьому суспільстві відбувається розмивання національної ідентичності, що є для багатьох корінних етносів – творців власних держав – регресом. Гасла демократії і свободи, на яких роками будувалися європейські країни, стали незрозумілими в сучасних умовах: яка свобода і від кого? Для кого демократія? Дослідження цього питання останніх років засвідчують зростаючу загрозу невирішеності проблеми мігрантів європейських країн.
Підхід до розв’язання зумовлених міграцією проблем вирішальною мірою залежить від оцінки її перспектив. Якщо розглядати нинішній бум імміграції як тимчасове явище й передбачити, що в недалекому майбутньому він неминуче піде на спад (на що розраховують деякі експерти), то можна зробити ставку на те, що більшості розвинених країн рано чи пізно вдасться справитися з цією проблемою. Однак таке передбачення ґрунтується на хитких основах. Незважаючи на нерівномірність імміграційного буму, котру фіксує статистика, найбільш обґрунтовані прогнози її розвитку малюють невтішну картину.
Німецький фонд "Населення Землі" оприлюднив перспективи зростання населення до 2050 р. – із сьогоднішніх 6,6 до 9,3 мільярда осіб. Найбільше до цього долучиться Африка, населення якої збільшиться на понад мільярд осіб: з нинішніх 944 мільйонів до 2 мільярдів. Загалом у країнах, що розвиваються (за винятком Китаю, в якому населення збільшиться лише на 9 %), населення зросте на 62 % – із теперішніх 4,1 мільярда осіб до 6,6 мільярда. Що ж до індустріальних та постіндустріальних країн, то їхнє населення також зростатиме, проте не так значно й не в усіх державах: з 1,22 до 1,25 мільярда осіб, причому більша частина приросту населення припаде на США та Канаду (з 335 до
462мільйонів осіб).
УЄвропі в деяких країнах (Швеція, Іспанія, Греція, Норвегія, Туреччина та ін.) спостерігатиметься незначний приріст населення, в інших – приріст населення буде або
202
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
нульовий, або, як у Великій Британії, Росії, Україні та низці східноєвропейських країн, – негативний. Країни європейського континенту (разом з Росією та Туреччиною) очікує зменшення кількості жителів з 733 до 669 мільйонів осіб. Сьогодні європейці становлять 11 % від загального населення Землі, а в 2050 році, як вважають дослідники, будуть становити лише 7 % [194, с. 5]. З огляду на отримані дані, фонд "Населення Землі" прогнозує різке збільшення міграційних потоків у всьому світі, причому маршрути цієї міграції будуть усе різноманітнішими.
Особливо посилиться міграційний тиск на "традиційні" країни, передусім країни Європи (у тому числі Україну й Росію). Науковці вже передбачають екологічні міграційні хвилі, спричинені зміною клімату, розширенням пустель, глобальною кризою з водою, зменшенням площ лісів, деградацією океанів, забрудненням повітря, землі, води і морів, а також збільшенням ерозії біорізноманіття. За деякими дослідженнями, це може спричинитися до 150-200 млн. екобіженців у 2020 р. (нині їх близько 30 млн. осіб). Існує ризик того, що війна з природою може призвести до справжньої війни, зважаючи на дедалі більшу нестачу викопного палива і природних ресурсів [195, с. 3; 196, с. 68].
Посилення глобальних і регіональних міграційних потоків підриває існування держави-нації, розмиває її кордони, національну ідентичність. Держави фактично втрачають контроль за міграцією, який тепер здійснюється на міжурядовому та міждержавному рівнях. Сучасні мігранти переміщуються світом, у якому міжнародне право почало впливати на внутрішнє законодавство, а міжнародні установи відстежують міграційні процеси й втручаються в них. Наскільки інфраструктури та засоби управління стають міжрегіональними й трансконтинентальними, настільки вони впливатимуть на формування міграції та її глобалізацію.
Бурхливі демографічні процеси будуть важливим чинником відтворення й кількісного зростання передовсім мусульманської умми. Так, завдяки високому рівню народжуваності й напливу емігрантів із Північної Африки, Близького Сходу та Південної Азії мусульманське населення Європи за останні 30 років зросло втричі. Якщо така тенденція збережеться, то до 2020 р. мусульмани складатимуть щонайменше 10 % населення країн Євросоюзу [197, с. 271].
Настав час відкинути ілюзорні сподівання на те, що Захід нібито володіє можливостями й ресурсами трансформувати мусульманські діаспори (або ісламські держави) "за власним образом і подобою". Сьогодні Європа неспроможна нав’язати свої стандарти й цінності ісламському світові. Натомість мусульмани
203
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
вєвропейських державах усе більше замикаються в межах власного культурного, конфесійного, мовного середовища й намагаються витворити щось на кшталт "паралельного суспільства", адаптуючи "європейське довкілля" під звичний спосіб життя. Для осілих у Європі мусульман питання не в тому, що обрати – традиційно-ісламський чи західний спосіб життя, а в тому, як успішно функціонувати ісламу на Заході. Тому нині в західноєвропейських країнах проживає багато неасимильованих мусульман-іммігрантів, які активно добиваються права виражати власну ідентичність, навіть якщо способи такого вираження суперечать законам країни проживання. Більше того, під прикриттям боротьби із дискримінацією та ісламофобією мусульмани намагаються досягти політико-правового відокремлення від суспільства. Незалежно від дійсних мотивів, які стоять за закликами звернути увагу на особливі потреби і права мусульман у немусульманських державах, самі ці потреби потребують зміни політичної сфери країни, яка їх приймає. Принципи спільноти, членами якої всі іммігранти, як передбачається, рано чи пізно стануть, виявляються не співставними за значенням з їх релігійно-культурними цінностями – аж до заперечення мусульманами інших цінностей
вім’я релігійної єдності.
Зазначимо, що, наприклад, слов’яни зі Східної Європи чи китайці, котрі становлять у низці західних країн також немалу долю іммігрантів, не артикулюють свої проблеми в контексті релігійної ідентичності, незважаючи на суттєві культурні відмінності. Між тим відмова від історичної ідентичності західного світу відбувається сьогодні в односторонньому порядку: протягом останнього півстоліття незахідні цивілізації лише зміцнили свою ідентичність і сьогодні більш настійливо, ніж раніше, протиставляють її західній. Створення анклавів незахідної культури в межах західних суспільств, до чого і призводить поширення ідеології мультикультуралізму, серйозно дисонує з явною відсутністю аналогічних анклавів у незахідному світі. Незахідні суспільства зберігають високий рівень інтегрованості і закритості для "чужинців". Уже сьогодні можна констатувати, що західна ідентичність стала надто аморфною, загальною і абстрактною. Західна людина втрачає відчуття самості, гордості за свою традицію, свою культуру.
Дослідники попереджають про негативні наслідки в майбутньому для національнх держав, які мають у своєму складі мусульманські общини. Якщо держава не займеться соціальним інжинірингом нації, то під тиском зростаючої частини мусульманського населення з екстериторіальною ідентичністю
204
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
перестане бути національною. Нація не є соціальним куматоїдом*, що безумовно самовідтворюється у межах національних кордонів за рахунок простого демографічного відтворення популяції.
Попередня монополія на владу держави та державних інститутів отримає обмежене трактування для окремої категорії громадян, які будуть користуватися привілеями громадянства, не будучи обтяженими обов’язками. Новим етапом у розвитку (чи деградації) державності стане існування паралельних законодавчої і судової влади, рішення яких будуть обов’язкові тільки для частини населення. Не виключено, що ісламський чинник, в силу активності та послідовних дій його адептів, примусить держави у найближчі 10-30 років реформувати політичну систему, змінити конституцію, включивши до неї або просто легалізувавши нові політитчні інститути релігійного походження. Таким чином, прихильність до принципів демократії може призвести до десекуляризації європейських держав. До того ж ісламська ідентичність, незалежно від того, екстериторіальна вона чи ні, містить правову нерівність. Шаріат наділяє різними правами вільну людину і раба, мусульманина і немусульманина, чоловіка і жінку. А основою демократії, як відомо, є рівність всіх перед законом. Верховенство права і визнання конституції джерелом права виключає верховенство іншого зводу законів для осіб, які проживають на цій території під юрисдикцією цієї держави. Екстериторіальність ісламської ідентичності порушує як внутрішній, так і зовнішній суверенітет держави [198, с. 96-103].
У крайньому випадку можна передбачити, що в умовах послаблення ролі національних (державних) ідентичностей у країнах ЄС реалізація мусульманської ідентичності відбувається там у сприятливіших умовах, ніж в умовах власних національних держав. На жаль, дослідження, які могли підтвердити чи спростувати такі прогнози відносно мусульманських спільнот, практично відсутні.
Але мусульмани складають лише одну (хоча й помітну) частину могутнього іммігрантського потоку. На тлі демографічної
*Соціальний куматоїд – це деяка програма чи сукупність програм людської поведінки, котра не зумовлена біологічною спадковістю, але відтворюється за безпосередніми зразками. Про соціальні куматоїди можна говорити тоді, коли має місце деякий послідовний процес відтворення зразків, відносно незалежний від матеріалу (Див.: Розов М.А. Теория социальных эстафет и проблема анализа знания // Теория социальных эстафет: история – идеи – перспективы. – Новосибирск: Наука, 1997. – С. 9-67).
205
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
кризи масова імміграція в Європу людей різних вірувань і культур, на думку американського політика і вченого П. Б’юкенена, розмиває та підриває культурну цілісність європейської цивілізації, загрожує її існуванню [199, с. 313].
Зазначені тенденції не розкривають значної відмінності в культурному досвіді та соціальних зв’язках у групах мігрантів. Британські дослідники С. Кастлес та М. Міллер проводять цікаве розрізнення між утворенням етнічних меншин та етнічними громадами. У першому випадку етнічні групи не тільки відокремлені на ринку праці та зосереджені в гетто за місцем проживання, а й зазнають дискримінації від значного соціального, культурного та політичного відчуження. Це спонукає їх до існування в маргінальних групах осторонь від захищеного законом місцевого суспільства, яке відмовляє емігрантським громадам у повному або навіть частковому громадянстві та не дозволяє посісти гідне й повноправне місце в полікультурній країні. Етнічні громади, навпаки, функціонують там, де "іммігрантів та їх нащадків розглядають як складову полікультурного суспільства, яке бажає змінити свою культурну ідентичність" [200, с. 195]. Згідно з твердженням авторів, у жодній країні не існує таких груп, які б повністю належали до цієї категорії або до таких ідеальних типів, які містять досвід різних етнічних груп у тій самій країні. Але майже всі країни перебувають десь між цими полюсами. Наприклад, Австралія, на думку авторів, надає перевагу етнічним громадам, а Німеччина радше підтримує модель етнічних меншин.
У контексті нових форм глобальної міграції та глобалізації культури переглядається значення понять громадянства та національної ідентичності. Так, на думку С. Кастлеса та М. Міллера, з полікультурного контексту випливає й відповідна державна політика: імміграційна політика, політика натуралізації та політика в царинах освіти й культури. На підставі цього дослідники наводять чотири види моделей/стратегій: "ілюзійна",
"ексклюзійна" (заборонна), "республікансько-імперська" та "полікультурна".
"Ілюзійне" ставлення до іммігрантів пов’язане не стільки з видом громадянства, скільки з навмисним ігноруванням інтересів та потреб іммігрантських громад. Скажімо, в Японії та Італії влада й політики дивляться крізь пальці на значний потік нелегальної імміграції. Проте це не означає, що громадянський статус мігрантів зігноровано; радше таке ухилення свідчить про високий ступінь маргіналізації, відчуженості, а за навмисним політичним мовчанням може приховуватися расизм, переважно місцевий.
206
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
"Екслюзійна" модель є суто націоналістичною; згідно з нею підставами для надання громадянства є родинний, етнічний та мовний статуси. Так, до Швейцарії, Німеччини та Бельгії, де така модель переважає, мігранти прибували головним чином на підставі добре налаштованих програм щодо запрошення робітників. Легальність перебування іммігрантів визнається, але їхній статус є нижчим порівняно зі статусом громадян країниреципієнта. Можливості натуралізації та отримання громадянства дуже обмежені; офіційні та неофіційні культурні контакти між іммігрантами та місцевими громадами є нерівноправними та відчуженими.
Різноманітнішою є "республікансько-імперська" модель,
яка містить набір складних та недосконалих моделей надання громадянства і пов’язує статус громадянина з місцем проживання (радше, ніж із расовою ознакою). Перехід зі статусу іммігрантів до статусу громадянина легший, ніж за "ексклюзійною" моделлю. Це особливо стосується наступного покоління мігрантів, котре народилося вже в країні-реципієнті, та громадян із колишніх колоніальних країн, які прибувають до метрополії, хоча й усе ще непевних, але більш сприятливих умовах, ніж у тимчасових робітників. Політика, основу якої становить національна ідентичність, є не такою відчуженою й обов’язково визнає взаємодію метрополії та колоній у соціальних та культурних сферах, але залишається дещо, у чому метрополія переважає. Цей приклад стосується Англії, Франції та деякою мірою Нідерландів.
Нарешті, у "полікультурній" моделі громадянства імміграція, зазвичай, має сталий характер, а набуття громадянства є забезпеченим. В ідеальній формі вона передбачає громадянський націоналізм, за якого існують різноманітні ідентичності, зокрема пов’язані з некорінним походженням, а раніше сформовані іммігрантські моделі зазнаають впливу від нових хвиль імміграції. Це, звичайно, ідеалізована модель. Найбільше наближаються до такої стратегії надання громадянства, на думку дослідників, Канада, Австралія та Швеція [201, с. 372-373].
Сучасна глобалізація та регіоналізація міграцій спонукали до висування на порядок денний питання національної ідентичності в країнах зростаючої полікультурності. Розвинені країни, намагаючись дотримуватися "ексклюзійної" моделі надання громадянства та встановлення національної ідентичності, змушені постійно зіштовхуватися з ситуаціями невдоволення та конфліктності з боку численних меншин, що мешкають у цих державах. У межах "ексклюзійної" моделі, з
207
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
огляду на зазначене, вони навряд чи змогли б забезпечити собі необхідний простір для гнучкішої політики. Радше вони можуть лише замінити одну низку політичних та культурних проблем на іншу. Ті держави, що намагаються дотримуватися (або вже дотримуються) "полікультурної" моделі ідентичності та надання громадянства, можуть уникнути найгірших ексцесів, які випливають з "екслюзійного" курсу [202, с. 383]. Проте подібна стратегія виявляє подальшу, радше внутрішню, ніж зовнішню обережність у самоврядуванні розвинених країн. Загалом у цих країнах не заохочуються культурні зміни, особливо в ліберальнодемократичних суспільствах, там, де відсутня будь-яка монополія на освіту та культурне самовиявлення. Ці держави, бажаючи запроваджувати справжню полікультурність, мають зрозуміти ситуацію та прагнути отримати підтримку від освіченішого та полікультурного громадянського суспільства.
Серед засобів протидії його негативним наслідкам помітне місце посідає концепція мультикультуралізму. На відміну від ставки на асиміляцію іммігрантів, котра домінувала в минулому, у ній акцентовано увагу на можливості й навіть корисності паралельного співіснування етнічних спільнот, громад, що репрезентують різні культури. При цьому маються на увазі, передусім, нові національні меншини, котрі з’явилися внаслідок нинішньої міграційної хвилі. Відповідно і формуються завдання перед суспільними інститутами, яким належить займатися цим питанням: максимально полегшити можливість співіснування культур шляхом створення сприятливих матеріальних і правових умов.
Позитивна цільова установка цієї концепції не викликає сумнівів. Однак практичне втілення виявило низку притаманних їй серйозних недоліків. Найсуттєвішим із них слід вважати явну недооцінку небезпеки прогресуючої "капсулізації", замикання на собі новоутворених етнічних громад. Наслідком цього може стати виникнення своєрідних гетто, що містить у собі небезпеку перетворення суспільного організму в сукупність "несполучних посудин". Між тим, як свідчить досвід, подібні утворення володіють значним дестабілізуючим потенціалом [203; 204, с. 48-49].
Більш перспективним було б доповнення мультикультурної орієнтації на сусідство та співіснування різних етносів і культур, установкою на їх взаємодію, взаємовплив і взаємозбагачення. Такий підхід, у свою чергу, передбачає не тільки врахування інтересів і прав нових національних меншин, а й рівність різних етнічних груп з автохтонним населенням у всіх сферах життя і необмежене право на культурний і конфесійний вибір.
208
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
Дехто за інерцією продовжує думати про Сполучені Штати Америки як про такий собі казан, де переплавляються представники різних народів у єдину американську націю. Насправді це зовсім не так. Кількість міжрасових та міжетнічних шлюбів у США знижується, різні групи населення дедалі більше відмежовуються одна від одної. Як повідомляє American Sociological Review, частка латиноамериканців та азійців, які вступають у шлюб з євроамериканцями, зменшилася за останні десятиліття після принаймні двох десятків років стабільного зростання. Через значну кількість іммігрантів, прибулих за останнє десятиліття, тепер переважає одруження одного з одним. Хоча за цей же час зріс рівень шлюбів між афрота євроамериканцями, він усе одно залишається доволі низьким. Мігранти шукають своє місце в США і стають впливовим чинником політичного життя.
З року в рік зростає кількість представників етнічних меншин. Так, за даними Бюро перепису населення США, кількість представників етнічних меншин у 2006 р. становила 100,7 млн. осіб, що становить приблизно третину всіх американців. Унаслідок імміграції та більш високого рівня народжуваності серед новоприбулих кількість латиноамериканців зросла в США на 3,4 %, азійців – на 3,2 %. Водночас кількість афроамериканців збільшилася на 1,3 %, а євроамериканців – лише на 0,3 %. Число індіанців та корінних мешканців Аляски зросло на 1 %, гавайців та вихідців з тихоокеанських островів – відповідно на 1 % і 7 % [205, с. 280-402]. До того ж зміна етнічно-расового складу населення відбувається в різних штатах по-різному, і в недалекому майбутньому Штати різнитимуться не тільки географічно, а й расово. А це потужно впливатиме й на політичні уподобання в різних штатах. Загалом у США відбувається інтенсивна зміна етнічно-расового складу населення. Уже протягом одного-двох поколінь ми побачимо зовсім іншу країну, з іншим населенням, іншим менталітетом. З’явилася етнічно-расова відмінність між поколіннями (самі американці вживають слово "gap" – "розрив"), зростає відмінність між різними регіонами країни, що рано чи пізно, на думку С. Гантінгтона, призведе до глибоких ментальних розколів. Учений досить жорстко ставить питання: не існує Americano Dream, є тільки American Dream,
створена англо-протестантським суспільством. США – фактично країна емігрантів, які не мають спільного культурного, етнічного та історічного коріння. Усе це не може не викликати занепокоєння, адже Сполучені Штати нині єдина наддержава і процеси, які відбуваються в ній, впливають на весь світ.
209
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Інший приклад – Канада. Імміграція є важливою частиною економіки, історії та майбутнього Канади. У країні, населення якої складає 32 млн. осіб, щороку 250 тис. осіб отримують дозвіл на постійне проживання. Загалом, ураховуючи студентів і тимчасових працівників, до Канади приїжджає 450 тис. осіб щороку. У зв’язку з цим Канада стикається з деякими викликами. Насамперед, слід забезпечити належну та швидку інтеграцію новоприбулих у Канаді. Щороку Канада приймає 40 тис. осіб із КНР, і все робиться для того, щоб вони та їхні діти знали англійську мову, аби успішно інтегрувалися в канадське суспільство, а не залишалися в лінгвістичному гетто [206, с. 3].
Отже, інституціональними, дистрибутивними та структурними наслідками сучасних форм глобальних міграцій є: по-перше, потік нелегальних мігрантів виявляє обмежену здатність багатьох націй-держав самостійно захищати власні кордони; по-друге, ці держави, розширивши нагляд за своїми кордонами, виявилися нездатними зупинити потоки нелегальних мігрантів; по-третє, зростання міжнародного контролю або координації національної політики щодо мігрантів демонструє визнання змін у самому характері самоврядування і суверенітету держави та необхідність посилення транскордонного співробітництва у цій сфері; по-четверте, у царинах економічної та культурної політики міграції суттєво змінили внутрішній політичний стан розвинених західних країн, унаслідок чого змінилися колективна спроможність та форми об’єднання політичних діючих сторін; по-п’яте, міграції змінили вектор політичного вибору відповідно до інтересів держав та баланс пільг і витрат на таку політику [207, с. 378].
Розпад СРСР й утворення Співдружності незалежних держав стали поворотним моментом у розвитку міграційних процесів на пострадянському просторі. Радикальні суспільні перетворення в новоутворених державах у системі політичних, економічних, соціальних і національних інтересів, котрі нерідко супроводжувалося соціальною дезорганізацією, міжнаціональними конфліктами, а почасти й громадянськими війнами, зумовили зміни в структурі міграційних процесів, призвели до появи нових видів і форм міграційної мобільності населення. За умов перехідних суспільних станів міграції набули принципово нового змісту й динаміки, змінилися міграційні пріоритети, напрями й інтенсивність потоків мігрантів. І хоча країни СНД ще об’єднує спільне міграційне минуле, проте кожна з них просувається сьогодні власними маршрутами, продиктованими національними "дорожніми картами".
210