kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
представників, пов’язане зі зміною місця проживання або з поверненням до нього. Розрізняють еміграцію, яка стосується виїзду людей, та імміграцію – в’їзду людей до країни [170, c. 341]. Міграція – феномен, нерозривно пов’язаний із розвитком людського співтовариства. Як суттєва характеристика життєздатності народу, вона притаманна будь-яким націям, навіть тим, що, на перший погляд, перебувають у стані спокою. Міграції спричинилися до масштабних історичних процесів, унаслідок чого сформувалися певні державні утворення, стабілізувалися за етнічно-родовими ознаками великі спільноти, унаслідок чого відбулася дифузія культурних надбань народів – світ людей ставав зрозумілішим, пізнаваним і ближчим.
Так, міграція відіграла важливу роль у формуванні первинних етнічних утворень і націй від античності до наших днів. На основі міграції сформувалися такі великі сучасні держави, як США, Канада, Австралія. Значним був внесок міграції у становлення національних держав Латинської Америки [171, с. 29-38]. У ХХ ст. з інтенсивними потоками мігрантів зіштовхнулася насамперед Європа. Після Першої світової війни у зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії та виникненням на її руїнах незалежних держав почалася міграція осіб, відторгнутих від етнічного ядра новими кордонами. Громадянська війна в післяреволюційній Росії, падіння УНР витіснили за межі також мільйони добровільних і вимушених іммігрантів з України.
Новий міграційний імпульс спричинила Друга світова війна. Багато з насильно депортованих у Німеччину громадян СРСР і окупованих країн Східної Європи (так званих переміщених осіб) після капітуляції нацистського режиму залишилися в Західній Європі чи перебралися до Австралії та Америки, зокрема Канади. Поразка держав фашистської осі й перебудова після цього кордонів також зумовили масові переміщення громадян. Хоча подібні примусові акції, здійснювані різними державами, не були міграцією як такою, вони мали аналогічні наслідки. Пізніше чисельність мігрантів, котрі прибули в західноєвропейські країни, збільшилася за рахунок біженців із держав Східної і Центральної Європи, які не прийняли комуністичні режими. Придушення революції в Угорщині в 1956 р. і Празької весни 1968 р. у Чехословаччині зумовило виїзд певної кількості громадян з цих країн.
Незважаючи на зростання міграційних потоків у цей період, переселення не було настільки великим, щоб створити серйозні труднощі для країн, які приймали мігрантів. Більшість із тих, хто осів у Західній Європі, а також у Канаді, Австралії чи
191
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
США, прибували в ці країни з твердою установкою не лише на адаптацію, а й на повну інтеграцію в нове суспільство. Цьому сприяла схожість світоглядно-цивілізаційних характеристик мігрантів і основної маси населення країн, які їх приймали, – конфесійних, ціннісних, ментальних, поведінкових тощо. До того
жці країни відчували гострий дефіцит робочої сили, спричинений наслідками Другої світової війни. А відтак, переважна більшість місцевого населення виявляла достатню толерантність і лояльність до іммігрантів.
Подібні тенденції певним чином були характерними й для міграційних процесів 50-60-х років ХХ ст. Спочатку мігрантів розглядали у країнах прибуття як тимчасово запрошених (до того
жвони й самі вважали себе такими); вони охоче бралися за роботу, яку, як правило, не хотіли виконувати корінні жителі. Однак поступово між місцевим населенням й іноземними працівниками починають виникати суперечності. Основою невдоволення була низка об’єктивних обставин, зокрема: прогресуюче зростання чисельності іноземних працівників, небажання більшості з них ідентифікуватися з країною тимчасового перебування, посилення тиску на соціальну сферу, прибуття та "укорінення" сімей іммігрантів, ігнорування звичаїв і законів держави, побутова несумісність, зростання кількості кримінальних діянь, здійснених іммігрантами та ін. [172, с. 10671068]. З усією повнотою ці проблеми проявилися в останнє десятиріччя ХХ ст. Глобалізація через потужну інфраструктуру зв’язку й транспорту надала масового характеру міграції та значно інтенсифікувала міграційні потоки. Сьогодні майже не залишилося країн, яких би не торкнулися міграційні процеси (хоча не всі вони є глобальними), які б не імпортували чи не експортували робочу силу. Сучасна доба характеризується ускладненням форм поєднання та взаємодії глобальних і регіональних міграційних потоків. Якщо раніше мігранти здебільшого прямували до розвинених країн Заходу, то сьогодні відбуваються численні міграційні потоки в Південно-Східній Азії, на Близькому Сході, в Африці й Латинській Америці. Руйнування комуністичних держав з їх жорсткою обмежувальною міграційною політикою відкрило шлях до залучення нових територій у міграційні потоки, стимулювало регіональну міграцію в межах Співдружності незалежних держав. Поряд з цими потоками мігруючої робочої сили виникли й інші види подорожування й тимчасової міграції: міжнародний туризм, бізнесові подорожі, програми студентського обміну тощо.
На перетині ХХ – ХХІ століть у розвинені країни Західної Європи хлинули могутні потоки вихідців із найбідніших і
192
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
неблагополучних регіонів, насамперед Азії та Африки. Це мало об’єктивні причини, адже міграція – це один із способів розв’язання проблем, які не вдається вирішити на батьківщині. Як правило, до такого способу вдаються під впливом уявлень про дійсні чи ілюзорні переваги життя в чужій країні. З цього приводу слушною видається думка італійського дослідника Дж. Гоцціні, за якою сила випробовування набагато більшими заробітками є сьогодні вирішальним чинником виклику робочої сили і важкого тиску на користь вибору міграції [173, с. 59]. Природно, що чим більший розрив в умовах існування на батьківщині та в "країні обітованій", тим сильніші стимули до міграції.
Відмінності в способі й рівні життя багатих метрополій й економічно відсталої, неблагополучної периферії завжди були значні. Але раніше про якісну відмінність у рівні життя між західними й найбіднішими країнами знало небагато людей. Стрімкий розвиток засобів масової інформації, їх проникнення в найвіддаленіші куточки планети й широке використання для демонстрування переваг "західного способу життя" не тільки показали глибоку прірву в умовах існування між багатими країнами й рештою світу, а й створили відчуття можливості залучитися до "кращого життя" ніби одним стрибком, усього лише подолавши територіальну перешкоду.
На думку українського соціолога М. Шульги, міграція з бідних країн до багатих зумовлена низкою причин: соціокультурними – послаблення культурної ідентичності, територіальної прив’язаності та резиденства особистості; комунікаційними – глобально-тотальний характер інформації, зокрема новин, миттєвий характер їх, можливість швидкого переміщення людини у будь-який куточок світу, доступність спілкування всіх з усіма (Інтернет, мобільний зв'язок, факс); соціально-психологічними – поширена індиферентність і часткове зростання толерантності в деяких верствах суспільства до носіїв інших культур, мов, релігій [174, с. 183]. Крім того, залучення до сучасних форм виробництва, що відбувається в менш розвинених країнах під впливом глобалізації, прискорило витіснення робочої сили з традиційних, переважно з аграрних сфер виробничої діяльності, створивши тим самим додаткові стимули для зміни місця проживання значної частини населення.
Саме масштабність і спрямованість міграційних потоків від периферії до центру надихнула З. Баумана на визначення глобалізації як "реваншу кочівників" [175, с. 43]. Подібні тенденції супроводжуються ще й таким явищем, як деградація значення місцевості для особистості. Це явище зумовлене
193
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
багатьма причинами й пов’язане з розгортанням глобалізаційних процесів, а в деяких країнах воно підсилюється ідентифікаційною кризою. Люди, які пережили громадянські конфлікти або розпад однієї держави й утворення нової, в особистісному плані переживають суттєві морально-психологічні кризи, у результаті яких зростає рівень прагматизму і навіть цинізму, втрата віри у високі суспільні цінності. Іншим аспектом феномена нівеляції значення місцевості, послаблення значущості для особистості інститутів громадянства й резиденства є ступінь просторової мобільності особистості.
Реалізації просторової мобільності особистості сприяло якісне вдосконалення транспортних засобів, що зробило мобільність не тільки можливою, а й порівняно доступною, а також ліберальне імміграційне законодавство багатьох розвинених країн. Стимулюючу роль зіграли й декілька додаткових чинників. У більшості західних країн намітилося прогресуюче постаріння населення, унаслідок чого на ринку праці виникла потреба в молодій, перспективній робочій силі, здатній заповнити спорожнілу нішу, насамперед у сферах, які не потребували високої кваліфікації. До того ж праця іммігрантів, як правило, має меншу ціну, ніж місцевих працівників.
Традиційний "ксенофобський" підхід вказує на суто негативні наслідки міграції для заможних країн-реципієнтів: іммігранти витісняють місцеву бідноту та робітничий клас із ринку праці, переобтяжують і так уже надмірну систему соціального забезпечення, створюють загальну напруженість у системі державних фінансів тощо. Проте це далеко не так, адже від іммігрантів розвинені країни мають і певну вигоду. Поперше, люди приїздять і заповнюють прогалини в національній економіці, наймаючись на роботу, від якої місцеве населення здебільшого відмовляється. По-друге, сучасна еміграція сприяє зростанню населення та пом’якшенню деяких проблем його вікового складу в розвинених країнах (Австрія, Німеччина, Італія, Люксембург, Греція, Швеція, Чехія, США, Канада та ін.). Так, населення Іспанії за рахунок мігрантів тільки за останні роки зросло з 39 млн. до 45 млн. осіб [176, с. 3]. Зазначимо, що це відбулося в країні, яка історично була країною емігрантів. Потретє, переселення людей є водночас рухом нових ідей, релігій, вірувань тощо. Привозячи з собою різні культурні цінності, традиції, звичаї з інших частин світу, мігранти збагачують країну їх перебування, показуючи, як виглядає решта світу. Почетверте, наявність іммігрантської спільноти неминуче спонукає до порівняння та виявлення відмінностей між культурами, зумовлює зміни в культурному середовищі й соціальному
194
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
самовизначенні. Очевидно, міграція є економічно вигідною й для країн-"джерел", адже таким чином зменшується рівень внутрішнього безробіття. Щоправда, міграція часто поширюється й на людей, які не були на ринку праці, а відтак, рівень безробіття може й не зменшуватися.
Продуктивною щодо осмислення міграційних процесів є концепція транснаціональної міграції, за якою мігранти, перетинаючи міжнародні кордони й осівши в новій країні, зберігають соціокультурні зв’язки з країною свого походження При цьому транснаціоналізм визначають як "соціальний процес, у якому мігранти створюють соціальні поля, що перетинають географічний, культурний і політичний кордони. Перетинаючи кордони, мігранти стають трансмігрантами, вони розвивають і підтримують численні сімейні, економічні, соціальні, організаційні, релігійні й політичні відносини" [177, с. 260]. Трансмігранти живуть одночасно в декількох містах і включені в більше, ніж одне співтовариство, вони виробляють нові взаємозалежності й конституюють співтовариства, особливим чином пов’язані з існуючими національними державами та їх територіями.
Термін "транснаціональний соціальний простір" до наукового обігу ввів німецький дослідник Л. Пріс. На його думку, поява складних і безперервних потоків людей, товарів та інформації, викликаних глобалізаційними процесами, зумовила початок нової ери міграції [178, с. 456-472]. Причому соціальні мережі мігрантів інтегрують уже делокалізовані й дифузні простори всупереч державним кордонам, фрагментують національну ідентичність людей.
Відомий німецький учений Т. Файст виділяє три типи транснаціональних соціальних просторів, які виникають унаслідок міграції: транснаціональні родинні групи, транснаціональні регіони і транснаціональні співтовариства. Кожному з них притаманний свій спосіб підтримки соціальних і символічних зв’язків, які дозволяють індивідам об’єднуватися в мережі, групи та організації. Для першого типу транснаціонального простору властивий взаємний обмін (співробітництво) як соціальна норма. Основною його характеристикою є підтримка соціальної норми рівноцінності (паритету), типовим прикладом чого стають грошові перекази (працівники за контрактом). Для другого типу формою взаємодії є соціальний обмін у вигляді взаємних обов’язків та очікувань, які базуються на минулому досвіді. Основною характеристикою транснаціонального району – використання внутрішніх переваг (мови, соціальних зв'язків у рівних мережах), прикладом чого є мережі трудових мігрантів. І, нарешті, транснаціональним
195
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
співтовариствам властива солідарність, яка передбачає наявність подібних ідей, переконань, оцінок. Найважливішою формою солідарності є колективні уявлення (релігія, національність, етнічність), які виражаються у вигляді колективної ідентичності [179, с. 8].
Головною економічною вигодою для країни-батьківщини мігрантів постає потужний потік грошових переказів від робітників-мігрантів. Однак цінність мігрантів не можна вимірювати лише грошима. Набуті ними професійні знання й навички, соціальний досвід перетворюють їх в агентів модернізації, носіїв нових технологічних та інституціональних уявлень, провідників нового соціального та політичного мислення. Так, особливістю сучасної трудової міграції азійських народів – корейців, китайців, японців – є те, що вона стимулюється владою як суспільна необхідність соціального захисту громадян, одночасно вбачаючи в цьому можливість нагромадження для своїх держав капіталу як основи національного розвитку, формування інноваційної бази для власної перспективи, осягнення нових світових ідей і тенденцій тощо. Створивши необхідну законодавчу базу, економічно й морально зацікавивши приплив у країну капіталу та нових ідей, повернення мігрантів, уряди цих країн забезпечили позитивний характер міграційного руху. Масовість заробітчанства як малокваліфікованої робочої сили проявляється
втих державах, котрі формуються, улагоджують систему влади, державну ідеологію та загалом політичну систему. У державах, де
воснові політичної системи закладений національний інтерес, міграційні процеси координовані й зорієнтовані на користь мігрантів і суспільства загалом.
Нині міграція, як і економіка Заходу, набула деяких ознак постіндустріального суспільства. По-перше, дедалі більша кількість мігрантів знаходить собі місце у сфері обслуговування як у приватному секторі промисловості, так у сфері побутового сервісу, що супроводжується відповідним зростанням зайнятості жінокмігранток. По-друге, сучасна міграція – це переважно елітна міграція, вона має тенденцію збирати "вершки" кваліфікованої й освіченої частини робочої сили, збіднюючи країну-"джерело". Із поширенням міжнародної діяльності транснаціональних корпорацій національні міграційні служби сприяли зростанню потоків висококваліфікованих працівників. Так, в Японії у 80-ті роки минулого століття зростання імміграції, особливо тимчасової, було зумовлено тим, що кваліфіковані японські працівники рушали слідом за експортом японського капіталу в Європу, США та Південно-Східну Азію [180, с. 113-125].
196
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
До групи "мігруючої еліти" входять ті, хто "глобально освічений, може працювати всюди, прямо пов'язаний з глобальним рівнем, позбавлений представництва і підзвітності будь-якому конкретному демосу. Вони сприяють глобальній інтеграції та управлінню, допомагають вирішувати відповідні проблеми" [181, с. 24]. У "мігруючій еліті" виділяють декілька підгруп: ті, хто проживає в розвинених, багатих країнах; ті, хто є вихідцем із країн, що розвиваються; вихідці із новопосталих постсоціалістичних країн. Представники цих підгруп поділяють за мотивами входження в "мігруючі еліти". На думку М. Шульги, якщо для представників багатих країн основним мотивом є пошук більш високих прибутків і можливостей для самореалізації, то для другої – найпершим мотивом є бажання вижити, вискочити із тих украй несприятливих соціальноекономічних умов, у яких вони проживали. Серед цих людей є багато вихідців з України [182, с. 185]. Нарешті, характерною рисою сучасної світової міграції є відсутність зв’язку між країнами постачальниками і країнами прийому мігрантів (іранці у Швеції, румуни в Німеччині, в’єтнамці в Канаді та ін.), а також "фемінізація" імміграції, особливо зі Східної і Південно-Східної Азії.
Упродовж останніх років небачено зросла кількість мігрантів з Африки, Південно-Східної Азії, Балкан, Близького і Середнього Сходу, Карибського регіону. З’явилися транснаціональні канали міграції, нерідко підпільної (Китай, Румунія, Балкани, Західна Африка). Розширилася сезонна міграція із Східної Європи до Західної, міграції Південь – Північ, Південь – Південь. Виникли, хоча поки й малоефективні, регіональні організації для вільного переміщення трудових ресурсів у Північній і Південній Америці, ЄвропейськоСередземноморському регіоні, у Північній Європі, Європейському Союзі [183, с. 1-19]. Загалом у світі за офіційними даними ООН, сьогодні нараховується близько 200 млн. зовнішніх мігрантів, що становить 3% від загальної чисельності населення, а внутрішніх – понад 1 млрд. осіб (майже кожний шостий житель планети) [184].
Цілком імовірно, що сформовані у другій половині ХХ ст. міграційні потоки не тільки збережуться, а й набудуть поширення в ХХІ ст. А втім, на практиці таке розширення все частіше зустрічається із серйозними перешкодами, наштовхуючись на обмеженість міграційної ємності ринку робочої сили розвинених країн. Однак річ не лише в цьому. Наявні й інші обмеження, пов’язані насамперед з можливостями соціально-культурної адаптації в країнах прийому мігрантів – носіїв інших соціальних, культурних, правових, політичних, релігійних традицій, стереотипів тощо. До того часу, поки
197
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
кількість таких іммігрантів відносно невелика, вони досить швидко інтегруються в місцеве культурне середовище, розчиняються в ньому, серйозних проблем міжкультурної взаємодії не виникає. Коли ж кількість іммігрантів стає значною і вони утворюють у країнах прибуття більш-менш компактні соціокультурні анклави, інтеграційні процеси уповільнюються і виникають міжкультурні суперечності, які посилюються об’єктивно існуючою економічною та соціальною нерівністю "місцевого" і "прийшлого" населення. Це з необхідністю породжує культурну маргіналізацію іммігрантів й кризу їх культурної ідентичності.
Масштаби міграції сьогодні фактично почали виходити за межі реальних можливостей контролювати її з боку країн, які приймають мігрантів. У деяких із них виникли цілі анклави: ті, хто прибув, почали становити більшість населення цієї території. Наприклад, у Кувейті, Катарі й Об’єднаних Арабських Еміратах іноземці за чисельністю помітно переважають місцеве населення. У Німеччині нині мешкає понад 15 млн. іммігрантів. Майже кожен п’ятий її мешканець родом з-за кордону чи його батьки були іммігрантами. Деякі іммігранти навіть після серйозних спроб інтегруватися в німецьке суспільство не можуть знайти себе в ньому і відчувають гостру ностальгію за прабатьківщиною [185, с. 3]. Тим самим проблема адаптації й інтеграції іноземців переросла в зовсім іншу – проблему співіснування корінного населення з новоутвореною національною меншістю.
Конфліктність цієї ситуації зростає й через кризу культурної ідентичності в країнах-"джерелах" мігрантів. Поступово просуваючись шляхом модернізації, ці країни вступають у надзвичайно болісний етап внутрішнього культурного конфлікту, жорсткого протистояння цінностей традиціоналізму й модернізму. Іммігрантські анклави в розвинених країнах, які нерідко є зліпками тих суспільств, з яких вони вийшли і зберігають із ними зв’язок, роздираються протиріччями культурної ідентифікації. Будучи часто маргінальними в країнах прийому, мігранти є вельми чутливими до спрощених фундаменталістських ідей. Члени іммігрантських громад намагаються позбутися культурної роздвоєності і, як видається, знову набути свого цілісного "я". Але при цьому процеси інтеграції часто блокуються, і багато (хоча, звісно, не всі) мігрантів опиняється в опозиції до суспільств, які їх приймають. Ця опозиційність інколи набуває досить агресивних форм [186, с. 266-271]. З огляду на це в країнах, котрі використовують робочу силу іммігрантів, розгортаються дискусії щодо проблеми
198
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
міграції, яка стає важливою картою в політичній грі, наростають антиміграційні настрої та посилюються заходи щодо обмеження притоку мігрантів.
Ситуацію ускладнює й низка інших обставин. По-перше, у потоці нових іммігрантів істотно зросла питома вага вихідців із країн з мусульманським населенням. Вони принесли з собою менталітет, спосіб життя й систему цінностей, які з великими труднощами поєднуються з менталітетом, способом життя та ціннісними орієнтаціями переважної більшості корінного населення Європи. На думку С. Павлюка, безумовно вагомим чинником етноповедінки виступає чисельність і згуртованість емігрантських груп та їх соціальна адаптація – види робіт, послуг у сенсі конкуренції з місцевим населенням чи зацікавленням їх передавати в руки заробітчан як соціально непрестижні [187, с. 159-160]. А відтак, досвід перебування цих іммігрантів у розвинених країнах переконливо довів, наскільки складним для них є процес навіть поверхової адаптації до нових умов життя. По-друге, серед іммігрантів із найбідніших країн значну долю становлять особи, котрі не мають навіть початкової освіти, примітивної професійної підготовки та трудових навичок. Їх використання навіть на некваліфікованих роботах виявилося надто складним, а часто взагалі неможливим. Ця категорія постійно перебуває на соціальному дні суспільства. По-третє, новий потік іммігрантів, який нахлинув на найбільш розвинені країни Західної Європи, збігся з ускладненням економічної та соціальної ситуації країни-реципієнта.
Додаткові труднощі спричинила й зміна світоглядних орієнтацій іммігрантів. На відміну від попередніх хвиль еміграції, нинішні мігранти часто не намагаються повномасштабно інтегруватися в суспільство, оволодіти мовою країни перебування, прийняти усталені в ній традиції, звичаї, спосіб життя, культуру. Особливо чітко це виявляється тоді, коли йдеться про іммігрантів конфесій, відмінних від конфесій місцевого населення. Вони все частіше розглядають себе як стійку національну меншість, яка чітко усвідомлює свою етнічну специфіку, свої інтереси й можливості їх відстоювати, використовуючи політичні й правові засоби, що закріплені в суспільстві, яке їх прийняло [188, с. 1068-1069]. Незважаючи на певні відмінності, подібні емігрантські общини єдині в одному – вони віддають перевагу етнічній, релігійній, мовній ідентичності перед національною, будучи прибічниками етнонаціоналізму, тобто характеризуються супраетнічною орієнтацією.
Дедалі тривожнішими є повідомлення про ісламізацію Європи. У Німеччині вже зараз нараховується 7,3 млн. мігрантів-
199
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
мусульман, що становить 9 % населення, діє понад дві тисячі мечетей. Майже дві тисячі німців щорічно приймають іслам. Крім того, у цій країні 80 % всіх дітей до 6 років – мусульмани. До 25,1 % загальної кількості населення зросла кількість мігрантів у Швейцарії. У Великій Британії чисельність мусульман сягає 4 млн. осіб, що становить 9 %; у Франції – близько 5 млн. мусульман (10 % населення) [189, с. 64]. Вірогідно, Європі, щоб стати єдиним цілим, необхідно визнати різні національні ідентичності, інтегрувати різні культурні, релігійні, етнічні меншини. Проблема полягає в тому, чи зможе перспектива об’єднаної Європи, послаблюючи ідею нації й національної системи цінностей, замінити їх чимось рівноцінним.
Виходячи з цього, міграція й перспективи її розвитку не може не впливати на настрої автохтонного населення. Наявне насторожене ставлення багатьох корінних громадян до "чужинців". Інколи воно переростає в нетерпимість, проявляючись у побуті й на суспільному рівні. Безпосереднім наслідком зростання кількості людей, вороже налаштованих до іммігрантів, можна вважати поширення в деяких країнах ксенофобського популізму, посилення позицій праворадикальних політичних сил, які взяли на озброєння постулати агресивного етнізму (етнонаціоналізму) (Австрія, Бельгія, Голландія, Росія, Франція та ін.). Так, до останньої хвилі імміграції французи ставляться зі стійкою антипатією: 18 % – до азіатів, 21 % до вихідців з Чорної Африки, 36 % до берів (нащадків іммігрантів з країн Магрибу), 41 % – до магрибінців [190, с. 38].
Реакцією влади на "нове національне питання" стало прийняття більш жорсткого законодавства, що регулює імміграційні потоки. Наприклад, прагнучи зупинити потік нелегалів, в Італії було прийнято законопроект про встановлення кримінальної відповідальності за нелегальний в’їзд або перебування на території країни. Звинувачуючи у проблемах із незаконною імміграцією Європейський Союз, італійська влада посилається на те, що більшість італійців пов’язує злочинність із іммігрантами. Сьогодні Італія займає четверту позицію – після США, Канади та Франції – за кількістю іммігрантів, котрі просять
притулку. Лише |
2008 р. |
притулку |
в |
Італії попросили |
31 тис. 160 осіб, |
що вдвічі |
більше, |
ніж |
2007-го [191, с. 3]. |
Загалом сенс подібного законодавства полягає в тому, щоб закрити будь-які прогалини, які б дозволяли потенційним іммігрантам долати правові бар’єри та заборони. Поки, однак, найбільш очевидним результатом таких дій стало різке зростання питомої ваги нелегальних мігрантів, а депортація пов’язана зі значними труднощами й витратами.
200