kozlovez_monograf (1)
.pdf
Передмова
В. Павленка, Н. Рогозина, М. Степика, Ю. Шинкаренка, Н. Черниш, Г. Яворської та ін., з яких особливо слід відзначити дисертаційні дослідження С. Веселовського, І. Вільчинської, Б. Глотова, Г. Лозко, М. Обушного, В. Піскун з проблем етнічної та національної ідентичності в сучасному українському суспільстві, культурно-цивілізаційної ідентифікації українського народу.
Різні аспекти зазначеної проблеми знайшли своє
відображення у |
працях |
таких вітчизняних дослідників, як |
||
Є. Андрос, А. Астаф’єв, Ю. Бадзьо, |
І. Бойченко, С. Веселовський, |
|||
А. Гальчинський, |
В. Гусаченко, |
М. Головатий, |
Є. Головаха, |
|
В. Горський, О. Гриценко, І. Дзюба, |
М. Жулинський, О. Забужко, |
|||
Г. Касьянов, А. Колодій, |
П. Кралюк, |
С. Кримський, С. Куцепал, |
||
В. Лісовий, Д. Муза, М. Обушний, |
Ю. Пахомов, І. Предборська, |
|||
І. Прибиткова, |
М. Попович, |
О. Проценко, |
О. Резнік, |
|
Ю. Римаренко, М. Розумний, Т. Рудницька, А. Ручка, М. Рябчук, П. Саух, А. Свідзинський, В. Степаненко, В. Табачковський, Б. Черкес, О. Шморгун, С. Шостак, М. Шульга, Г. Щокін, М. Юрій, Т. Ящук та ін.
В історичному контексті проблема національної ідентичності тематизувалася такими дослідниками, як Я. Грицак, В. Литвин, М. Рябчук, Р. Кісь, З. Когут, Т. Кузьо, Д. Табачник, О. Субтельний, М. Шлемкевич, Р. Шпорлюк та ін. Різні рівні та виміри дискурсу української ідентичності розглядалися і
зарубіжними |
дослідниками, |
зокрема |
Б. Гаврилишиним, |
|
О. Гнатюк, |
О. Мотилем, |
О. Пахльовською, |
І. Пріцелем, |
|
І. Рудницьким. |
|
|
|
|
Незважаючи на певні теоретичні здобутки в |
цій царині, |
|||
мусимо зауважити, що в українській філософській рефлексії проблема національної ідентичності в контексті глобалізації не одержала належного осмислення, оскільки досліджувана проблема
– багатоманітний та багатоаспектний комплекс взаємопов’язаних і взаємозалежних складних політичних, соціально-економічних, духовно-культурних, територіально-регіональних елементів національної ідентифікації. Серед актуальних теоретичних і практичних проблем, що закономірно генеровані буттям диференційованого й конфліктогенного глобалізованого світу, постали проблеми збереження та відтворення етнічних, національних, громадянських, політичних, культурних, релігійних ідентичностей; співвідношення космополітичності, асиміляції та етнічно визначеного способу буття; поширення феномену національної, культурної і міграційної маргінальності; інтеграції автентичних меншин і діаспор у полікультурне і полірелігійне середовище. Сьогодні також важливо осмислити, що відбувається
11
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
із національною державністю та суверенітетом в умовах глобалізації. Доцільним є й розгляд питань, пов’язаних із впливом глобалізації на культурне середовище особистості, на процеси її етнокультурної соціалізації, на побутування особистості у сфері конкуруючих культур.
Досить важливо осмислити координати, місце, роль, позицію України у глобалізаційних процесах, перспективи інтеграції України у європейську спільноту і світове співтовариство в цілому, проаналізувати самоідентифікаційні практики населення України (відповіді суспільства), а також, з урахуванням останніх, розробити продуктивні підходи до етнонаціонального конструювання, співвіднести проблеми національної ідентичності з розвитком державного будівництва в Україні в різних її вимірах: ідентичність і культура, ідентичність і освіта, ідентичність та історична пам'ять, ідентичність та ідеологія. Ці та інші питання ще й досі перебувають за межею активного дослідницького інтересу вітчизняних науковців.
Зважуючи на складність та багатовимірність означеної проблематики, пропонова читачу розвідка і спробою певною мірою заповнити цю лакуну. Водночас зауважимо, що поза сферою розгляду автора залишилися релігійні аспекти національної ідентичності у глобалізованому світі, які, безперечно, заслуговують на окреме дослідження, оскільки вони помітно вплинули (і далі впливатимуть) на форму тожсамості.
Автор висловлює щиру вдячність науковому консультанту академіку НАН України, доктору філософських наук, професору Леоніду Васильовичу Губерському, колегам кафедри філософії гуманітарних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, науковцям інших навчальних закладів та академічних установ, чиї поради і зауваження стали надзвичайно цінними у процесі роботи над монографією.
Література
1.Цит. за: Метаморфози світу: Соціологія глобалізації / Домінік Мартен, Жан-Люк Мецжер, Філіп П’єр: Пер. з фр. Є. Марічева. – К.: Вид. дім "КМ Академія", 2005.
2.Глобализация и идентичность: Хрестоматия / Сост. Т. С. Воропай. – Харьков: Эксклюзив, 2007.
3.Там само.
4.Гантінгтон Семюел П. Протистоянния цивілізацій та зміна світового порядку / Переклад з англійської Наталії Климчук. – Львів: Кальварія, 2006.
12
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Розділ І.
ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ І МЕТОДОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ
Сучасний етап суспільного розвитку, що характеризується об’єктивними глобальними тенденціями, пов’язаний зі становленням нової національної інтерсуб’єктивності. Перетворення в економічній і політичній сферах, широке впровадження інформаційних технологій зумовили зміну соціальної структури, основ національної життєдіяльності, гостро поставили питання про систему цінностей, про рівень маргінальності та згуртованості в суспільстві. Процес соціальної трансформації торкається змін не тільки зовнішнього каркасу соціальних відносин, а й внутрішнього світу людини. За таких умов особливої гостроти набувають проблеми ідентифікації особи, в тому числі й національної. Динаміка ідентифікаційних практик і процесів є
своєрідним індикатором соціального самопочуття суспільства.
1.1. Проблема ідентичності в історії соціально-філософської думки
Хоча проблема ідентичності у західній філософській традиції теоретично була сформульована на початку ХХ ст., сама вона має доволі глибоке історичне коріння. В історії філософської думки погляди на проблему ідентичності визначалися практикою соціальної ідентифікації, яка панувала в конкретні часи формування цієї думки. Тому історико-філософський аналіз ідентичності майже рівнозначний дослідженню розуміння суті цієї проблеми тієї історичної доби, до якої належить та чи інша філософська думка. Зрозуміло, що ідентичність, як соціальне явище, відбиває процес адаптації самоусвідомленого суб’єкта до певного соціокультурного простору.
Вияв соціально-культурного контексту ідентичності має принципове значення для розуміння об’єктивних передумов її
13
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
становлення, що у свою чергу дозволяє позначити загальні закономірності в її розвитку, виявити спільні та особливі умови соціальної ідентифікації, пов’язати з тенденціями універсалізації, глобалізації, становленням часового і просторового розмаїття.
Усоціально-філософській літературі* сформувалось три дисциплінарно різних і автономних, хоч і співвідносних один з одним розуміння ідентичності: 1) в логіці (некласичній); 2) у філософії (насамперед неокласичній і, головним чином, посткласичній); 3) у соціогуманітарному знанні (соціологія, антропологія, психологія). З 80-х рр. ХХ ст. позначилась тенденція до універсалізації поняття ідентичності та подолання міждисциплінарних бар’єрів у постструктуралістськопостмодерністській перспективі [1, с. 382].
Улогіці склалася традиція, що йде від Г. Фреге і Б. Рассела використовувати термін "ідентичність" у контексті розгляду відношень позначення (найменування), співвіднесення імені й об’єкта, які будуються за принципами однозначності (ім’я позначає тільки один предмет, що виключає омонімію), предметності (ім’я презентує предмет), взаємозамінюваності (два імені, що позначають той самий предмет). У ширшому контексті поняття ідентичність вживається при дослідженні знакових виразів у аспекті встановлення їх рівності (відношення рівності, відношення еквівалентності), що потребує їх відповідності умовам (аксіомам) рефлексивності (рівності предмета самому собі), симетричності і транзитивності. Отже, ідентичність у логічному ракурсі розгляду нерозривно пов’язана з поняттям тотожності та передбачає не лише операції абстракції ототожнювання, а й абстракції нерозрізнення. Ідентичність виключала відмінність, тому що заперечувала інше буття, а разом з тим і причину того, що є іншим, – зміни.
Як філософська проблема ідентичності надзвичайно багатопланова і розкривається за допомогою різних понять, категорій, термінів. Незважаючи на те, що на різних етапах розвитку філософської думки поняття "ідентичності" знаходило все новий зміст, у філософії тривалий час існувала і загальна тенденція в його розумінні. Воно характеризувало загальність буття і було тісно пов’язане з поняттям тотожності: будь-яке суще тотожне собі, а тому, що воно суще, воно тотожне й будь-якому
іншому сущому. Стародавнє суспільство демон
* У природознавстві термін "ідентичність" ("ідентифікація") використовується в таких науках, як математика, хімія, фізика та ін., де його основна функція полягає в ототожненні об’єктів пізнання на основі фізичних параметрів (маси, форми тощо), їх класифікації, аналізі знакових систем тощо.
14
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
струє єдиний спосіб буття людини – ототожнення її з чимось загальним. І такий порядок у більшості випадків сприймається як природний, єдино можливий, що не піддається рефлексивній обробці. Хоча в античній філософії й намітився певний поворот до суб’єктивності, проте в її тілесному, зовнішньому виявленні. Так, проблема ідентичності в соціальному контексті стала предметом аналізу Платона. Саме йому належить відображення у своїх діалогах процесу втрати греками соціальної ідентичності. в діалозі "Федр" Платон обґрунтовує причину кризових явищ і втрату соціальної ідентичності через амбівалентність людського "Я", котре керується двома джерелами: благотворним і злотворним [2, с. 191-193]. Очевидним для філософа є те, що більшість громадян афінського полісу все частіше потрапляє під вплив руйнівного для душі тілесного начала. У таких людей на першому місці стоїть користолюбство і сріблолюбство. Вони починають втрачати відчуття соціальної ідентичності, що є загрозою для існування будь-якої держави.
Від Аристотеля йде традиція наділення поняття "тотожності" більш фундаментальним значенням, ніж відмінність. У Новий час ця тенденція знайшла втілення у понятті "мисляча субстанція" Р. Декарта, у полеміці Г. Ляйбніца з Дж. Локком, а найадекватніше і найповніше знайшла своє відображення у трансценденталізмі, особливо у "філософії тотожності" Ф. Шеллінга. Якщо Дж. Локк вважав, що тотожність людини пов’язана з "правильно організованим тілом, взятим у певний момент, і яке потім зберігає цю життєву організацію завдяки зміні різноманітних частинок матерії" [3, с. 233], то Г. Ляйбніц, заперечуючи йому, відповідав, що "тотожність однієї й тієї ж індивідуальної субстанції може відбуватися завдяки збереженню тієї ж самої душі, оскільки тіло знаходиться у постійних змінах…" [4, с. 233]. У цій традиції "ідентичність трактувалась як тотожність (самототожність) структур "чистого" мислення, "чистого ідеального "Я", як основа елімінації з них будь-яких суб’єктивних (людських) актів. Ідентичність поставала як безпосередньо дана і самоочевидна в безпосередності суб’єкта пізнання, прозорості світу суб’єкта, котрий пізнає, і прозорості останнього для самого себе" [5, с. 382]. Суттєвим внеском у цей дискурс була ідея Г. Гегеля про становлення самого суб’єкта пізнання, хоча він загалом і залишався самототожним у початковій передвизначеності логіки "розгортання" Абсолютної ідеї [6, с. 9-13]. Загалом у класичній парадигмі філософування проблематика ідентичності залишалась імпліцитною, її актуалізація якраз і потребувала подолання "домінанти тотожності" у класичній філософії.
15
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Подолання уподібнення ідентичності з феноменом тотожності на ідентичність як рівність самому собі, переорієнтація вектора ідентичності з зовнішніх чинників на внутрішній світ самої людини пов’язані з низкою соціальнофілософських концепцій, для яких проблема ідентичності стала засадничою. У некласичній філософії ця проблема стала предметом дослідження, зокрема, М. Хайдеггера, котрий у праці "Ідентичність і диференціація" (1957 р.) розглядав ідентичність як всезагальність буття. Згідно з М. Хайдеггером, все існуюче тотожне саме собі, а оскільки воно є існуючим, то і будь-якому іншому існуючому. Отже, ідентичність виключає відмінність як інше буття, а разом із ним інаковість і зміну як таку. При цьому ідентичність у традиції класичної філософії ототожнювалась із самістю, але аспект самототожньості доповнювався акцентуванням аспекту співвіднесеності з іншим, що вимагало розгортання відносин між особистісною самістю (існуючим, таким, що може проголосити "Я"), котре перебуває в турботі, і знеособленою самістю Das Man [7, с. 383].
Близьким до |
такого розуміння ідентичності був і |
Е. Гуссерль періоду |
трансцендентального ідеалізму як спроби |
"прориву" до "чистої" свідомості, причинно не зумовленої чимось іншим, що не відноситься до самого потоку свідомості. У потік свідомості ніщо не може прийти ззовні, як і з потоку свідомості ніщо не може перейти назовні. Саме через трансцендентальну редукцію, за Е. Гуссерлем, можна "вийти" на самототожну ("чисту") свідомість як таку. Між свідомістю і реальністю знаходиться "справжня безодня смислів", завдяки чому і стає можливим конституювання світу, що ідентифікується. Для подальшої розробки проблеми ідентичності продуктивнішими були ідеї Е. Гуссерля про "життєвий світ" і "природні установки", які дозволили його учню А. Шюцу соціологізувати феноменологічне розуміння ідентичності.
Інша "лінія" трактування ідентичності у класичній філософії започатковується концепцією І. Скотта про індивідуалізуючу "етотність", або "етовість", котра розуміється як самототожність одиничного в його співвіднесенні з "іншим". Д. Юма, що намагався обґрунтувати тезу про конструювання ідентичності не "зсередини" (самості людини), а "ззовні" (із суспільства) та її підтримання через ім’я, репутацію, славу тощо. Подальше становлення цієї "лінії" пов’язано з аналізом взаємоспіввіднесення "Я" і "не-Я" І. Фіхте, комунікативномовними студіями В. Гумбольдта і особливо з працями С. К’єкергора, які багато в чому визначили екзистенціалістську центрацію проблематики ідентичності на особистості та її
16
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
протиставленні власним життєвим обставинам, а також зосередженні уваги передусім на автентичності (справжності) людського буття, котре виявляється в "граничних" ситуаціях.
У часовій ретроспективі виявляється, що в цій традиції фактично вперше були артикульовані тези про "конструювання" ідентичності в просторі соціума і культури, про її "оберненість" у модус "символічного", з одного боку, і про її пов'язаність із "психічним" (в тому числі тілом, характером тощо), – з іншого. Свідомість людини-tabula rasa ("чиста дошка"), яку належить правильно заповнити.
На початку ХХ ст. зазначені вище конкуруючі "лінії" дискурсу тотожності в розумінні ідентичності збіглися в посткласичній перспективі в пошуках її засад в інтерсуб’єктивному діалогово-комунікативному просторі, чому сприяла також розгорнута критика філософії тотожності й трансцендентального суб’єкта в некласичній філософії. Для актуалізації проблематики ідентичності важливу роль зіграла філософія життя, яка поновила в правах "земного суб’єкта" і ввела антиномічне протиставлення "життя" і "культури" ("соціума") як репресивної засади стосовно першого. Тим самим задавалося і протиставлення "тілесності", "натурності" людини і "штучності" нав’язаних їй ідентичностей. Індивід немов би розколювався у своєму бутті, проблематизувався як усередині себе, так і у своїх відносинах зі світом, потрапляючи до своєрідної пастки власної неавтентичності [8, с. 384].
Прикметно, що такого роду дискурси ще раніше виникали на "межі" європейського культурного ареалу. Щоправда, там дискурс ідентичності актуалізувався не стільки "розколеністю" індивіда, скільки "розколеністю" (рядоположеністю в ній різночасових і несумісних в одній перспективі змістів – Л. Сеа) тієї культури, до якої належав індивід. Мотивувався цей дискурс запереченням західноєвропейських моделей доцентрового образу світу й індивідуальності як "стрижня" особистості, а, по суті, – запереченням власної тотожності в "європейськості".
Зазначимо, що проблематика національної, етнічної і культурної ідентифікації (без використання на початку самого терміну "ідентичність") пронизує всю латиноамериканську (частково й іспанську) філософію ХІХ ст., яка наполегливо шукала відповіді на питання "Що є Латинська Америка?", "У чому "сутність" латиноамериканця"?, що вилилося в ХХ ст. у "філософію латиноамериканської сутності", філософію і теологію "звільнення", в яких проблема ідентичності й автентичності, як й інаковості, виступає конституюючим дискурсом. Аналогічний дискурс стосовно пошуку власної самобутності та відмінності
17
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
характерний і для російської філософії ХІХ – ХХ ст. (П. Чаадаєв, М. Данилевський, західники, слов’янофіли та ін.), і для української національної свідомості (Г. Сковорода, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Юркевич, І. Франко, М. Грушевський та ін.).
У ХХ сторіччі виникають зосереджені на проблематиці ідентичності й такі течії, як індіанізм, негризм, негритюд та інші. У постнекласичній перспективі ця ж проблематика "пов’язує воєдино" різні за своїми теоретично-методологічними основами програми у межах "постколоніальних досліджень". Однак у західноєвропейському і північноамериканському ареалах проблематика ідентичності виявилась у більшості випадків пов’язаною не з етнічною, національною чи культурною ідентичністю, а з ідентичністю особистісною, спрямованою на подолання спадщини трансценденталізму і дискурсу тотожності, і тим самим з розумінням "індивідуального", ідентичності як переживання і конструювання людиною своєї індивідуальності.
Ідентичність як складний багатовекторний і багаторівневий феномен в єдності його зовнішніх і внутрішніх, тілесно-фізіологічних, психологічних, вольових, інтелектуальних, соціальних і духовних складових розглянуто в філософії ХІХ-ХХ століть. Так, А. Шопенгауер запропонував підхід до проблеми ідентичності, що здійснюється безпосередньо й тільки через особистісні властивості. С. К’єркегор можливість ідентифікації вбачав у набутті суб’єктом свободи. Концепція Ф. Ніцше про абсолютну унікальність, неповторність кожної людини стає основою твердження про те, що ідентичність є необхідним засобом виявлення цієї унікальності, доведення індивідом абсолютного значення свого приходу у світ.
"Каталізуючий" вплив на такий поворот у дослідженні ідентичності, на універсалізацію її проблематики мали "критична теорія" Франкфуртської школи (особливо її концепція негативної діалектики з критикою ідеї "Просвітництва" як основи тоталітарних дискурсів), постструктуралістська і герменевтична
філософія. Проблем ідентичності так |
чи інакше |
торкалися |
Ж. Бодрійяр, Ж. Дерріда, Ж. Дельоз, |
М. Фуко, |
Ф. Гваттарі, |
П. Рікер, Г. Гадамер, М. Хайдеггер та інші. Архелогічні реконструкції і концепція "влади-знання" М. Фуко, ідеї симулякра Ж. Бодрійяра, шизоаналіз Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі, герменевтичний наратив про роль знаково-символічних засобів у формуванні ідентичності відкривали можливості як "соціологізації" (перспективи соціолінгвістики і особливо соціосеміотики, універсалізації механізмів ритуалізації суспільного життя у культур-соціології), так і "психологізації" (техніки корекції "ідентичностей") герменевтичних аналізів.
18
Ідентичністьяк об’єкт соціального пізнання і методологічної рефлексії
Поставлена у філософії ХХ ст. проблема ідентичності вирішувалася в руслі різних, навіть протилежних підходів. В екзистенціалізмі знаходження людиною ідентичності вважалося можливим за допомогою створення власного проекту існування. А. Камю, К. Ясперс розглядали ідентичність через аналіз механізму, що лежить в основі процесу самоідентифікації. У центрі уваги М. Хайдеггера була індивідуальність, безпосередня екзистенція реалізується в акті вільного вибору власного буття. Філософи-антропологи виступили з різкою критикою суб’єктивізму екзистенціалістів та їх нехтуванням досягнень конкретних наук, що досліджували поведінку людини. М. Бубер, А. Гелен, О. Плеснер, М. Шелер та їх послідовники відзначили розмаїтість у типах поведінки людей і на засаді цього зробили висновок про необмежену адаптивність індивіда до свого соціального оточення.
У постструктуралістсько-герменевтичній перспективі в цілому дискурси ідентичності стали дієвим засобом перегляду спадщини класичної і частково некласичної філософії, а ідентифікація почала трактуватися як практика означення і самоусвідомлення індивідуальності, яка конституює людину як "Я" в її відмінності від "тіла" і "особи" через обмеження вибору з розмаїття можливого [9, с. 384]. Загалом у посткласичному дискурсі ідентичність постає не як реальність, яку можна зафіксувати, а швидше як процесуальність. Людина як цілісність постає не сама по собі, її "авторство" на власну ідентичність істотно обмежене, оскільки, з одного боку, "закінченість" її цілісності відмежовується пунктами народження і смерті (в яких вона представлена лише "тілом"), а з іншого – вона може бути реалізована, насамперед, у міжсуб’єктному (інтерсуб’єктивному) просторі діалогу-комунікації. Внаслідок цього поняття "ідентичність" не лише підважило традиційне уявлення про "тотожне", а й стало засобом максимальної радикалізації поняття "самості" та переорієнтації проблематики посткласичної філософії у простір інтерсуб’єктивності, в якому ідентичність постійно намагається "вислизнути" від схоплювання і не бажає бути "знайденою".
Так, Ф. Джеймсон у праці "Постмодернізм, або культурна логіка пізнього капіталізму" переконливо продемонстрував нівелювання особистості в раціоналізованому, бюрократизованому, споживацькому масовому суспільстві. Постструктуралізм, у свою чергу, поставив під сумнів саме поняття "суб’єкта" й "ідентичності", заявляючи, що ідентичність є конструктом суспільства та мови, і називаючи субстанціонального суб’єкта з фіксованою ідентичністю "ілюзією
19
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
наддетермінації". За висловом Ф. Джеймсона, постмодерністський суб’єкт розпався на потік ейфоричних енергій, фрагментарних та непов’язаних, і не володіє більше тією глибиною, субстанціональністю, когерентністю, які були ідеалом і досягненням особи епохи модернізму" [10, с. 45]. Перервність, розірваність і фрагментарність є фундаментальними рисами постмодерністської культури, що визначають як специфічно постмодерністський тип досвіду, так і відповідний тип особистості.
Справді, не можна не помітити, що логіка індивідуального буття в сучасному світі є внутрішньо розірваною. Уявлення про себе і спосіб існування постійно переосмислюються індивідами. У світі, який динамічно змінюється, важко залишатися в межах одного разу здійсненої ідентифікації. Незалежно від своїх соціальних ролей і захисних масок, людина поставлена перед необхідністю постійної редискрипції (перепису) себе, тобто постійного самоперегляду. Не можна бути відкритим новому, якщо періодично не позбавлятися від старого, у тому числі й від своїх минулих "Я". Проте не слід абсолютизувати розриви і непослідовність життєвого шляху сучасної людини або пов’язувати їх з радикальністю постмодерністського філософування. Втрата особистістю самототожності не означає розпаду, зникнення або деструкції. Точніше, розпадається не особистість, а система, яка не є предметом власного вибору, йде в минуле ідеологія раз і назавжди обраних принципів, цінностей та ідеалів.
Аналіз проблеми ідентичності є стрижневим у філософській спадщині П. Рікера. Він розрізняє ідентичність у розумінні "аналогічності", "тотожності", котре містить у собі певну форму незмінності в часі, та ідентичність як "самість". Саме "самість" є протилежним поняттям до "Іншого". Ідентичність у розумінні "самості" є мінливою, а тому вона не може мати характеру тотожності. На думку П. Рікера, двозначність полягає в тому, що змішуються ідентичністьсамототожність (співвідноситься з латинським словом "idem") та ідентичність-самість (співвідносна з латинським "ipse"). Ідентичність-самототожність відповідає об’єктивним або об’єктивізованим характеристикам суб’єкта, який говорить і діє, тоді як ідентичність-самість краще характеризує суб’єкт, спроможний визначити себе як автора слів і дій, суб’єкт не субстанційний і не незручний, а, проте, відповідальний за сказане ним і зроблене [11, с. 74]. П. Рікер ставить завдання: дослідити можливості встановлення зв’язків між постійністю й змінністю, іншими словами, встановити відношення між
20