kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
сучасні медіа для того, аби відроджувати свою ідентичність – розповсюджувати власні традиції, передавати їх нащадкам. Навіть "мильні серіали", перекладені рідною мовою, сприяють підсвідомому зростанню тяглості до неї.
Отже, транспарентні кордони істотно змінюють конфігурацію міжкультурної взаємодії, національно-культурні спільноти набувають дедалі більше екстериторіальних ознак, на зміну внутрішній гомогенності приходить культурна гетерогенність. За всієї потужності інтеграційних процесів зберігається етнічний архіпелаг людства у сенсі культурної диференціації. Глобалізаційні процеси охоплюють, головним чином, сферу виробництва, економіки, комунікацій і науки, а в питаннях культури залишається фундаментальна диференціація людства. Глобалізація перетворює насамперед "інструментальні компоненти культури: структуру матеріального споживання, способи інформації, економічні інститути, тип освіти, меншою мірою і далеко не скрізь – політичні інститути – і набагато менше її глибинні, екзистенціональні аспекти, "душу" – релігійну свідомість, структуру самосвідомості особи і міжлюдських відносин, життєві смисли" [124, с.18].
Виділяють два крайні погляди на наслідки глобалізації: всесвітня вестернізація (читай: американізація), уніфікація побуту і культур, з одного боку, і тенденції до розмежування й конфронтації, з іншого. Так, аламірське (різко негативне розуміння глобальних процесів) розглядає глобалізм як небезпеку існуванню традиційних культур, чинник, який спричинює деформацію етнонаціональних цінностей. Проте в сучасний період виникають і нові підходи до вивчення проблем глобалізації, один із яких – етнографія глобалізації, оскільки глобальна культура формується не лише під впливом західних категорій і стандартів, кожна етнічна культура також впливає на формування глобальної моделі.
Сучасні процеси глобалізації і диференціації культури відбуваються одночасно. Глобалізація перевіряє на міцність ті культури, які нехтують новітніми технологіями і науковим прогресом або відкидають їх. Саме для таких культур національна держава служить єдино прийнятною формою виживання, а родові, ментальні архетипи виступають своєрідною підтримкою, що дозволяє протистояти натискам глобалізації. Тому особливо гостро постає питання про співвідношення культурних традицій і модернізації.
Відомо, що культура будь-якої спільноти спирається в своєму розвитку на традиції минулого і сьогодення. Відчуження особи від власної культури, культурне забуття становлять дійсну небезпеку для національної ідентичності, внаслідок чого
161
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
втрачається культурне обличчя не тільки індивіда, а й спільноти людей (народу, нації). Чим сильніше глобалізація відриває культуру, цінності, економічне життя від їх власного історичного ґрунту, тим більше число людей шукають притулки в своєму передбаченому світі норм і моделей поведінки, в намаганні зберегти особливості і відмінності своєї культури. Іншими словами, відбувається процес напруженого і загостреного пошуку національно-культурної ідентичності.
Надзвичайно важливо, щоб сучасна політика змогла напрацювати абсолютно новий тип національної ідентичності – ідентичність, що орієнтується не на одну конкретну культуру, а на міжкультурні взаємодії. Необхідно зрозуміти, що вплив культур однієї на іншу не тотожний їх взаємодії, хоча саме із цих "впливів" і виникає взаємодія. Взаємодія завжди багатша суми впливів, подібно до того, як система завжди більша суми її складових. Якщо вплив – це переважно процес одновекторний, суб’єкт-об’єктний, то взаємодія – значно складніший, полісуб’єктний процес.
Існує декілька теорій, що описують процес міжкультурної взаємодії в умовах глобалізації. Одна з них – теорія зіткнення цивілізацій С. Гантінгтона, згідно якої глобалізація не має наслідком культурну гомогенізацію, не сприяє взаєморозумінню культур, а навпаки, може призвести за неадекватної політики до зіткнення цивілізацій. Зіткнення цивілізацій – це зіткнення спроб зберегти ідентичність групою традиційно орієнтованих цивілізацій, таких, як ісламська, православно-християнська, конфуціанська або змінити її під впливом західно-християнської цивілізації як лідера глобалізації [125, c. 185-186].
Другою концепцією міжкультурної взаємодії є теорія гібридизації Я. Пітерса, яка нагадує викладені ще в XIX ст. російським мислителем М. Данилевським моделі взаємодії між культурами. Ця теорія характеризує міжкультурну взаємодію у термінах, близьких до садівничої діяльності: пересадка, щеплення, грунтові добрива. Ці м’які форми зрощення рис різних культур створюють нові типи ідентичностей.
Третя концепція – теорія макдональдизації Дж. Рітцера, що зумів побачити в ресторані Макдональдс не просто форму "швидкого харчування", а спрощену систему раціональності, яка відповідає рівню адаптації і сприяє примітивній раціоналізації, цього рівня. На думку Дж. Рітцера, глобалізації легше піддається те, що відповідає спрощеним формам раціональності, насамперед символічний, а не предметний або субстанціональний аспекти. Ці висновки вельми евристичні для
162
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
розуміння того, чому серед форм культури тільки масова культура по-справжньому глобалізується. Саме вона постає як інструмент руйнування національної ідентичності [126,
с. 150-151].
Отже, у сфері культурної ідентичності розглядаються три можливі варіанти розвитку ідентичності: зіткнення, м’яка взаємодія і зміна, відрив від традиційної ідентичності за допомогою схем спрощеної раціональності.
Ми погоджуємося з позицією А. Флієра, який акцентує увагу на співвідношенні та взаємодії глобального, загальнолюдського і етнічного в культурі. На його думку, треба виходити з того, що людство, будучи єдиним біологічним видом "...ніколи не було єдиним соціальним колективом" і саме "...комплекси специфічних способів і форм життєдіяльності" називаються культурами відповідних спільнот, зокрема націй. А. Флієр зазначає: "..."нічийної" культури або "культури взагалі" у принципі "бути не може". Одна з найважливіших рис культури – "функціонування як підґрунття для самоідентифікації суспільства і його членів, усвідомлення колективом і його суб’єктами свого групового й індивідуального (у групі) Я, маркування себе самобутніми формами своєї культури, розрізнення "своїх" і "чужих" за ознаками культури і т. ін." [127, с. 336-338].
У культурі особливо важливо враховувати ту спільноту, до якої відносить себе індивід, про яку він може сказати "Ми" на відміну від "Вони", яка виражає притаманні цій спільноті звичаї, традиції, пам’ять, історію. Російський філософ С. Л. Франк писав: "Ми" є якась первинна категорія особистого людського, а тому соціального буття... І навіть те, що є наша власна, індивідуальна творчість, те, в чому виражається остання глибина і своєрідність нашого індивідуального "я" береться не із замкненої і відособленої вузької сфери усамітненого "я", а з духовної глибини, в якій "ми" злиті з іншими в якійсь останній єдності" [128, c. 51, 53]. Тут "Ми", думається, є усвідомлення тієї етнічної спільності, до якої кожний з нас обов’язково належить. "Вони" – це люди іншої етнічної спільності, що не відноситься до "Ми". Дистанція між "Ми" і "Вони" і є різницею між культурами
[129, с. 13].
Чи можна ці культури "зближувати" в процесі глобалізації і який внутрішній смисл взагалі несе в собі у цьому випадку слово "зближення"? Чи повинні будуть всі народи знайти якусь єдину національно-культурну ідентичність, говорити на одній мові і запровадити єдині символи віри? Або, можливо, якійсь одній культурі буде відведене місце "головної культури"?
163
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
С. Гантінгтон наводить три концепції культурної асиміляції – плавильного тигля, томатного супу і салату. Концепція плавильного тигля була висунута Ектором Сент-Джоном де Кревекером в 80-х рр. ХVІІІ ст. В Америці, стверджував Кревекер, "представники всіх народів немов би сплавляються в нову расу". При цьому переплавлення і перетворення мали на увазі не просто взаємопроникнення народів і рас, а й створення нової спільної культури, яка об’єднала б всіх жителів країни.
Концепція томатного супу (вона ж "англо-конформістська модель") фокусується на культурній асиміляції. Вона заснована на припущенні, що іммігранти та їх нащадки повинні адаптуватися до культурної історії англо-американського населення країни. Тобто, ця концепція указує на центральне місце культури першопоселенців у структурі суспільства. Кулінарна метафора трактується таким чином: англопротестантська культура є томатним супом, куди іммігранти додають свої культурні "спеції", поліпшуючи смак цього блюда, які однак вживаємо з тим результатом, що ми всеодно їмо саме суп, а не щось інше.
Концепції плавильного тигля і томатного супу тією чи іншою мірою виражали американський націоналізм і давали відносно точний опис американської ідентичності. В 1915 році Хорас Каллен висунув концепцію салату, яку сам назвав теорією "культурного плюралізму". Хоча теорії Каллена більше підходила назва "етнічного плюралізму", але вона виявилася такою, що запам’ятовується. За Калленом, суспільні групи об’єднуються походженням, а не культурою. Люди можуть змінити культуру, але не в силах поміняти етнічну приналежність. Біологія – доля, ідентичності "визначаються походженням" і виражають "фундаментальні відмінності груп". Імміграція, за Калленом, розчинила в собі колишню американську національність і перетворила Америку на "федерацію національностей" – чи "демократію національностей" [130, c. 204-207]. Підкреслення домінуючої ролі походження у формуванні національної ідентичності абсолютно позбавляє смислу саме словосполучення "культурний плюралізм".
Культурна багатоукладність світу – необхідна умова нормального функціонування сучасної цивілізації. Тому "спроби уніфікації культур, які зустрічаються за спрощеного розуміння процесу глобалізації, як і протиставлення Сходу і Заходу за цивілізаційними підставами, – пише відомий російський дослідник проблем глобалізації К. Делокаров, – не можуть вважатися продуктивними, оскільки такі інтерпретації виходять із хибної тези – наявність у світі єдиної істинної культурної
164
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
традиції, що відповідає імперативам глобалізуючого світу. Подібна установка залишає поза увагою той основоположний факт, що розмаїття і діалог культур – джерело розвитку народів, тоді як спроба диктату чи уніфікації на якійсь частковій підставі завжди призводила і сьогодні призводить до загострення напруженості у світі на ґрунті міжцивілізаційних, міжетнічних, міжрелігійних тощо протиріч" [131, с. 6-7].
Парадоксом сучасної глобалізації став той факт, що локальні відмінності, насамперед культурні, поступаючись масштабністю, кількістю, стали вираженішими, виразнішими, ніж раніше. Можливо, цією своєю новою якістю вони зобов’язані розвитку уніфіцируючих глобалізаційних тенденцій і необхідності протистояння ним, щоб зберегти іманентно притаманні культурі своєрідність, самобутність і унікальність духовних традицій.
Зрозуміло, що в процесі глобалізації діють дві взаємодоповнювальні тенденції. Перша – це формування універсальних рис способу життя людей, які живуть у різних країнах (одяг, кухня, засоби зв’язку, спорт, масова культура, багато досягнень науки, ЗМІ, високе мистецтво, комп’ютеризація, мультимедіа, Інтернет), і друга – одночасно з неминучою уніфікацією відбувається зростання "культурного націоналізму": чим більше ми стаємо подібними, тим більше підкреслюємо свою унікальність.
Культурна глобалізація ставить питання про "герметичність", непроникливість національної культури й національної ідентичності. Деяким державам внаслідок ізольованого розташування, урядового контролю, браку ресурсів або досить потужної вітчизняної індустрії культури та глибоких традицій вдається значною мірою залишатися поза цією тенденцією. Наприклад, могутність індійської чи американської кіноіндустрії виявляється в тому, що вони продовжують панувати на більшості власних внутрішніх ринків, а могутність іранської держави та культурна гегемонія ісламу є запорукою того, що внутрішнє споживання продуктів культури передбачає передусім вітчизняне їх виробництво.
Історія суспільного розвитку не підтверджує тезу деяких дослідників про рух людства до єдиної культури. Маємо приклади глобалізації насамперед у сфері економіки і технології. Ті країни, які відкрили кордони для глобалізації, в більшості випадків зовсім не відмовляються від своєї національної та духовної культури, а зберігають і розвивають її з урахуванням тих змін, які відбуваються в світі. Навпаки, там, де модернізація набирає обертів, інтенсивність вестернізації падає, і місцева культурпа починає відроджуватися.
165
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
Досвід економічного розвитку таких країн Сходу, як Японія, Південна Корея, Тайвань, Китай свідчить, що ті суспільства, які досягли економічного і соціального прогресу на шляху модернізації (незважаючи на суперечливість цього процесу) – водночас зуміли зберегти свою національно-культурну ідентичність.
Незважаючи на те, що на тлі процесів глобальної інтеграції національні держави все більше втрачають свої позиції щодо захисту національної економіки, забезпечення своїми силами екологічної безпеки, а їх внутрішня і зовнішня політика стає залежнішою від міжнародних наднаціональних структур й інституцій, у політичних кордонах держави, як і раніше, знаходиться місце для співіснування і співпраці різних етнічних і культурних спільнот. Можливо, і в майбутньому їх взаємодія так само буде виконувати найважливішу інтегруючу функцію в економічній, політичній, соціальній і культурній сферах життя національного суспільства. У цьому смислі можна погодитися з К. Хюбнером, що нація, як форма існування державнополітичної спільності, з погляду мультикультурної перспективи розвитку, і далі зберігатиме своє значення [132].
Справедливість цього положення підтверджується не тільки стрімким розвитком імміграційних процесів, взаємним обміном населення між різними національними суспільствами і континентами, які визначають їх сучасну полікультурну палітру, а й внутрішньою динамікою розвитку сучасних націй, національних держав, у межах яких набирають силу як національні, так і субнаціональні тенденції й рухи. Необхідність впровадження мультикультурної ідеології в історичних національних державах зумовлюється, з одного боку, національними меншинами, що вимагають дотримання своїх національних прав, а з іншого – етнічними групами іммігрантів, котрі виступають за культурний та етнічний плюралізм суспільства. У першому випадку домінуючою є потенційна небезпека ескалації етнонаціоналізму і сепаратизму, а в другому – ідеї етнокультурної спільноти, що протистоїть соціальній асиміляції етнічних меншин.
Утвердження принципів культурної відмінності виявляються в тому, що в новій соціально-політичній та економічній ситуації, коли держава стала піддаватися могутнім впливам глобалізаційних процесів, активно почали включатися внутрішні механізми інтеграції, котрі базуються на самосвідомості і культурних відмінностях. Можна припустити, що держава, як і раніше, виступатиме найважливішим елементом міждержавної системи відносин, яка базується не
166
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
тільки на основі національного суверенітету, але і на рівновазі сил. У зв’язку з цим, одне з головних питань сучасності полягає в тому, чи зазнаватиме система міждержавних відносин радикальних змін у бік її фрагментації і збільшення кількості невеликих національних політичних утворень, чи ж майбутнє людства стане визначатися у межах великих національних суспільств, що визнають і підтримують свій мультиетнічний й мультинаціональний характер.
З погляду мультикультуралізму, окремі країни, де імміграційний приплив населення перетинається з процесами конституювання нових націй, корінними етнічними групами можуть виступати одночасно як мультиетнічні й мультинаціональні. Їх мультинаціональний характер визначається наявністю історичних, "своїх" національних меншин, а поліетнічність – сучасними міграційними та імміграційними процесами. Взаємний перетин і взаємна зумовленість двох цих важливих соціальних дискурсів визначає, гадаємо, сутність сучасної дискусії з проблеми нації. Вона полягає в тому, що формування національної ідентичності і нації нового типу зумовлює визнання рівності культур національної більшості і національних або етнічних меншин, а також їх подальший розвиток на основі принципів мультикультуралізму. Найважливішим з них є принцип уведення всього різноманіття соціальних відносин і конфліктів у правове поле держави через активізацію її посередницьких, регулятивних функцій. Держава, таким чином, виступає як найважливіша категорія для вирішення проблеми стабільності сучасної нації [133, с. 110-112].
Системне осмислення перспектив і суперечностей мультикультурного розвитку національного суспільства дозволяє розглядати мультикультуралізм, що спирається на ідею співгромадянства як базовий соціально-політичний принцип, як важлива методологія соціального і культурного розвитку країни. Мультикультуралізм припускає не механічне поєднання різних культур, або їх відособлене співіснування на певній території, а поступове формування єдиного культурного простору з домінуванням у його сегментах певної етнокультурної традиції (або комплексу етнокультурних традицій).
Таким чином, мультикультуралізм є такою етнонаціональною політикою, яка заохочує і реально підтримує культурний плюралізм різних етносів, етнічних групп, емігрантських родин або окремих осіб, разом з тим домагаючись їх інтеграції в єдину політичну націю. У постійних пошуках оптимального балансу їх багатоманітних і суперечливих інтересів
167
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
із національними, мультикультуралізм грунтується на визнання фундаментальних цінностей і принципів демократії.
Варто зазначити, що нові форми взаємодії культур в умовах глобалізації передбачають уже не часткове заглиблення в чужу культуру (добровільний чи вимушений крок), яке змінює обидві культури, руйнуючи "святая святих". У сучасному світі трансформуються і стають частковими такі ідентифікаційні характеристики традиційної культури, як закритість і самоізоляція. Під впливом мас-медіа у цих культурах починає зростати "Інший" і це зростання досить суперечливе, бо одночасно воно деструктивне (руйнує традиції) і креативне (руйнуючи, оновлює).
Не випадково дослідники виділяють множинність проявів самобутності в сучасному світі. Це "самобутність в умовах відкритості", що пов’язана зі зняттям жорстких кордонів при здійсненні комунікацій, веде до пом’ягшення логіки взаємовиключень і створення умов для співіснування різних національних культур у глобальному світі. Носії традиційної культури цього типу відкриваються взаємодії з іншими культурами, створюючи тим самим атмосферу "попередньої готовності" до діалогу. Інші цілі стоять перед носіями "самобутності як форми закритості": захист свого природного і соціокультурного простору, протиставлення своїх цінностей чужим, які поширюються різними каналами. Найбільш перспективний варіант – "самобутність, яка спрямована у майбутнє, – project identity", котра створює умови для формування громадянського суспільства і проведення політики культурного плюралізму" [134, c. 307-308].
Відповідно, з одного боку, орієнтації на цінності відкритого світу не обов’язково ведуть тільки до уніфікації культури, а можуть слугувати підтриманню культурного плюралізму та етнокультурного розмаїття шляхом повноцінної взаємодії, а з іншого – вони можуть сприяти формуванню зразків транснаціональної культури, які міститимуть і нівелюватимуть етнічні цінності, етнокультурну самобутність і традиції. Це лише два сценарії із можливих альтернатив майбутнього розвитку культури.
Зупинимося на ризиках втрати базових характеристик національних культур і трансформації моделей національнокультурної ідентичності. Твердження про те, що найбільш виразно вони виявляються у тих країнах, які активно долають свою "закритість" у глобалізованому світі, не надають належної уваги регуляції обсягів і динаміки контактів з іншими культурами не зовсім правильні. Ці ризики – гранично небезпечні
168
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
для існування всіх культур, оскільки можуть виявитися у різних варіантах: у розмиванні національної ідентичності, ускладненні ідентифікаційних моделей, маргіналізації тощо. Особливо важливим для людини є процес засвоєння традицій локальної культури, яка зберігає свою продуктивну силу, підтримує національно-культурну ідентичність. Шляхом адаптаційних ресурсів своєї культури усувається надмірна "нестабільність" індивіда в нових умовах, створюються передумови для засвоєння ним інших культурних практик і моделей поведінки. Тим самим понижуються різного роду "антропологічні ризики" глобалізованого світу.
Розмивання ідентичності у глобальному світі свідчить про послаблення механізмів упорядкування різних очікувань і узгодженості між світами інших культур, які вступають у взаємодію. Етнокультурну самобутність не можна підтримувати без довіри до інших культур, оскільки без контактів вичерпуються механізми її самоорганізації і саморозвитку. Кожна культура відносно іншої культури виконує функції не тільки збереження своєї ідентичності, а й підтримує іншу ідентичність. Відтак ідентичність у сучасному світі є відкритою і мобільною, тобто орієнтованою іншими етнокультурними і національними спільнотами, межі яких не є жорсткими. До особливостей сучасної ситуації Н. Еліас відносить ту обставину, що "на глобальному рівні Ми-образ, Ми-ідентичність більшості людей не встигає за реальністю фактичного рівня інтеграції. Ми-образ залишається далеко позаду реальності глобальних взаємозалежностей, у тому числі і можливого руйнування спільного життєвого простору окремими групами людей" [135, c. 317].
Важливо зазначити, що спроби спротиву окремих національних культур проникненню глобальної культури не можуть змінити інтеграційний вектор розвитку, оскільки основне стратегічне завдання культурної політики – створити умови для адаптації нації до зміни зовнішніх умов, причому такої адаптації, яка дозволяє уникнути переходу соціокультурних ризиків із потенційних у розряд реальних. Історія культури засвідчує, що динаміка розвитку нації значною мірою підпорядковується ритмам самовідновлювальної циклічності, яка забезпечує імунним механізмом національної традиційної культури. Але його активізація пов’язана не лише з можливостями самої нації "захистити" свою унікальність, а й значною мірою з культурною політикою як інструментом визначення і реалізації цілей. Так, у смислі інституційного соціально-політичного устрою Японія не дуже разюче відрізняється від західних країн і вважається західною країною. Однак, очевидно, що до своєї національної
169
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
ідентичності вона ставиться вельми чутливо. У масовій свідомості японців збереглися базові смисложиттєві установки, які мають глибоке соціокультурне й архетипічне коріння, що в сукупності формує ідеальний тип японця, котрий володіє автономністю мислення, значною адаптаційною спроможністю до культурних інтервенцій та історичних поворотів долі, зберігаючи при цьому переважно "неекономічний" характер соціальної взаємодії [136, c. 59-67].
Глобалізация, як уже зазначалось, охоплює країни, які мають різні культурні установки і які перебувають на різних щаблях історичного розвитку, що відображає своєрідність процесів культурної взаємодії і наслідки їх взаємовпливів, зокрема і на національну ідентичність. Перед наступом глобалізації ідентичність або зазнає змін, або набуває чисельні, не притаманні цій культурі відтінки. При цьому взаємовпливи культур відбуваються як на рівні формування єдиного комунікаційного простору (з відповідним формуванням подібних елементів), так і на рівні поширення елементів "культурних продуктів", які змінюють процеси ідентифікації.
До явищ, коли глобалізм ділить світ на всесильний центр і безправну периферію, нехтує загальнолюдськими цінностями, не може залишатися байдужою світова спільнота. Саме тому і виник рух антиглобалістів. Масовий антиглобалістський рух започатковано в Сіетлі в грудні 1999 р. Вважається, що антиглобалізм, по-перше розглядає глобалізацію лише як спробу легітимізувати неоліберальний глобальний проект і консолідацію англо-американського капіталізму у межах основних світових економічних регіонів; по-друге, спрямований проти негативних наслідків глобалізації, відстоюювання прав і суверенітету національних держав; по-третє, вимагає від міжнародних фінансових установ справедливого розподілу доходів, а також включати до міжнародних трудових угод захист навколишнього середовища [137].
Як суспільна реакція на соціальні наслідки неоліберальної форми глобалізації виступає й альтерглобалізм (від іспанського alter mundus – "інший світ"). Суть альтерглобалізму полягає не в запереченні глобалізації як такої, а в прогресивному перетворенні сучасних форм цього процесу. Він ратує за справедливу глобалізацію ("глобалізацію справедливості") замість неоліберальної глобалізації, яку нерідко називають "глобалізацією бідності і голоду". Альтернативний рух ставить за мету перехід до такої форми глобалізації суспільних процесів, які враховували б інтереси більшості соціальних груп і суспільних прошарків, у тому числі в країнах третього світу, а як максимум – всього
170