kozlovez_monograf (1)
.pdf
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
Крім того, поява нової національної ідентичності передбачає певну етніфікацію (etnfication). Майже всі науковці погоджуються з цим, оскільки вважають, що етнічність є штучно створеною, а не природною ознакою, особливо коли це стосується націй (наприклад, Франція і Німеччина). Етнос, у сенсі традиційної етнографії, означає "ми-групу", яка складає уявлену спільноту. З цією приналежністю погоджуються як члени групи, так і всі інші. Держави-нації, як правило, складаються більше, ніж з однієї такої "ми-групи". До того ж одна "ми-група" може перебувати у двох або більше державах-націях. Бельгія та Швейцарія є прикладами першого, а євреї є прикладом другого випадку. Тобто держава-нація базується на понятті демосу, загального волевиявлення, яка виходить за межі етносу. Таким чином, фактична етнічність нації – це завжди етнічність багатокультурної спільноти, яка міститься у межах однієї держави-нації. Держава-нація – це комбінація демосу і етносу. В одних випадках домінує етнос (наприклад, у багатьох державах африканського континенту), а в інших – демос, що є республіканським ідеалом (Франція) [86, с. 102-120].
Індивіди виявляють свою ідентичність залежно від того суспільства, до якого належать, від відносин усередині цього соціуму. Але навіть під тиском суспільства й традицій існують різні причини та мотиви для вибору своєї ролі, формування комбінації ідентичностей. Суть в тому, що існує проблема сумісності ідентичнісних якостей, оскільки ми знаходимося, за висловом З. Сардара, у "розпалі глобальної епідемії кризи особистості". Більшість із нас не усвідомлює, ким є насправді. Деякі з нас неймовірно підмінюють поняття, якими ми маємо бути. Відмовляючись від ідеї "одновимірної ідентичності, ми змінюємо свої ідентичності з такою легкістю, як міняємо одяг. Кожен із нас страждає від хвороби, яка повільно, але впевнено роз’їдає наше суспільство" [87, с. 14].
Симптоми цієї хвороби видно скрізь. Жителі Північної Ірландії одночасно вважають себе жителями Ірландії та міста Ольстер й об’єднуються у прагненні відрізнятися. Британія, здається, навіки занурилася у з’ясування питання своєї більшої належності до Європи чи Америки. Протягом ХХ ст. національна ідентичність американців (так само, як і зовнішня політика) була сформована в опозиції до комуністичного блоку. У період після холодної війни Америка створювала нових уявних ворогів ("мусульманські терористи", гострі заяви на кшталт "тоталітарна та голодуюча Північна Корея", "китайська загроза") у беззмістовній спробі вирішити складне питання власної ідентичності. Розпад Союзу РСР породив нові міжетнічні
141
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
конфлікти і національну ворожнечу, балканські народи проходять одне із найбільших і найболючіших виявлень своєї ідентичності за всю історію. У мусульманському світі традиціоналісти та модерністи захопилися з’ясуванням відносин: що становить справжню ісламську віру? Навіть ідея про те, що значить бути "білим", стала настільки актуальною, що цей предмет вивчається як академічна дисципліна.
Результатом росту тенденцiй глобалiзму в сучаснiй полiтицi стало й вiдчуження населення вiд багатьох полiтичних iнституцiй, що, своєю чергою, призвело до зростання "довiри" до інших ідентичностей, передусім етнічної Водночас у ХХ – на початку ХХІ ст. значно зрiс iнтелектуальний рiвень пересiчної людини, а "пiклування" про нацiональну iдентичнiсть перейшло вiд iнтелектуальної елiти з її традицiйними прагненнями до "месіанства" i "романтизму" на рiвень народу, але вже з новою дефiнiцiєю нацiональної iдентичностi.
Отже, визначення національної ідентичності стало складним завданням. Цього не трапилося б, якби це поняття так часто не змінювалося, а було монолітним і стабільним. Найбільш фундаментальна зміна полягає у тому, що всі категорії висловів, які полюбляють використовувати на заході – "зло зі сходу", "фантастичні мусульмани, іммігранти, біженці, цигани, – вже стали фактом повсякденного життя. І питання не лише в тому, що вони вже "тут", а і в тім, що їх ідеї, концепції, стиль життя, їжа, одяг тощо суттєво впливають на формування національної ідентичності. Практично більше не залишилося чітких критеріїв для визначення себе і своїх відмінностей.
Процес глобалізації має наднаціональний характер. Одночасно із глобалізацією постає явище, яке можна назвати транснаціональністю. Явище це має надкультурний характер, проте його діапазон характеризується обмеженішим радіусом дії, ніж глобалізація. Глобальні процеси незалежні від конкретних національних територій, а транснаціональність завжди закріплена до якогось національного контексту, простору. Як глобалізація, так і транснаціональність у культурному вимірі передбачають відхід від традиційного поділу "центр" – "периферія". Відбувається детериторіалізація культур, і найчастіше тотожність етнічність груп знаходить свій вияв у різних культурних і суспільних умовах на новій території. З’являються своєрідні етно-пейзажі, в яких колективна тожсамість на новій території насичується новими символами і цінностями рідної культури і культури етно-пейзажів. Все частіше ми можемо говорити не стільки про українську, китайську, польську (чи якусь іншу) діаспору, скільки про
142
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
"народи поза межами рідної землі". Дослідники відображають це в таких темах, як "латинізація" Сан-Франциско, "караїбизація" Нью-Йорка або дослідження етнічних меншин турків чи поляків у сучасній Німеччині.
Дж. Нейсбіт прогнозує один із можливих сценаріїв подальшого розвитку світу: посилююча дезінтеграція суспільства, що відбуватиметься паралельно з глобалізацією культурноісторичної діяльності, призведе до фактичного зникнення цивілізацій, національних держав і створення глобальних органів управління, з одного боку, а з іншого – призведе до множення мікроідентичностей, в основі яких буде мережеве мислення
[88, с. 271-293].
Таким чином, глобалізація внесла значні корективи у світосприйняття сучасної людини, стиль життя, систему цінностей, осмислення себе і свого місця в світі. Демасифікація суспільства, руйнування попередніх ідентичностей потребує формування нових, співвідносних із глобалізаційними викликами. Сучасне соціальне життя надає людині множину статусно-рольових можливостей, які вона намагається реалізувати не тільки (і не стільки!) у сфері трудової діяльності, а й в приватному, повсякденному житті. Спроби їх реалізації не завжди ведуть до появи нової усталеної ідентичності. Глобалізація постійно вносить свої корективи в "правила гри", до яких людина не завжди встигає адаптуватися. Не випадково багато індивідів переживають кризу ідентичності, свідченням чого є неврози, депресії, деструктивна поведінка, відсутність життєвих планів тощо.
Завдяки повноті свого буття людина не обмежує свою ідентичність межами якоїсь однієї соціальної групи, а виступає одночасно членом багатьох спільнот: від співтовариства жителів одного будинку – до груп за інтересами, партії, етносу, нації, конфесії, раси і до людства в цілому як єдиного глобального соціуму. Філософія редукціонізму (зведення вищого до нижчого, складного до простого), згідно з якою одна з наших ідентичностей повинна домінувати над іншими, виступати як єдиний критерій для організації суспільства у групи, суперечить полікультурності сучасного світу і виступає, як показують А. Толстоухов, І. Парапан та Ю. Мєлков, як насильницьке насаджування єдиної ідентичності – і тому ідентичності абстрактної, недемократичної. Індивідуальними свідомостями все настійливіше оволодіває образ "супермаркета ідентичностей". Людина не може бути "невільником" спільноти, країни, держави, а заодно і відповідної культури. Скажімо, національна ідентичність, як й ідентичність загальнолюдська, релігійна, етнічна та багато інших, – одна із рівновагових складових
143
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
людської особистості в її гармонії і повноті. Людина як розвинена особистість вільна обирати свою ідентичність, набувати її за рахунок власних зусиль, конструювати її як неповторний образ, єдине у своєму роді творіння. В умовах полікультурності особистість буде з необхідністю поєднувати в собі множину ідентичностей, кожний раз виступаючи в новій якості у різних соціальних групах. Як соціальний суб’єкт особистість не може бути зведена до людини лише як громадянина чи виборця, представника своєї раси, етносу, статі тощо. Ідентичність виявляється, так би мовити, фрактальним феноменом – належність людини до тієї чи іншої групи визначається контекстом конкретної проблемної ситуації [89, с. 133].
Вельми рельєфно ця характеристика абстрактних ідентичностей, згідно з якою одна з них повинна превалювати над іншими, виступати як єдиний критерій для організації суспільства у групи, відображена у висловлюваннях хорватської письменниці Славенки Дракулич: "Бути хорваткою стало моєю долею… Я визначена своєю національністю і лише нею. Разом з мільйонами інших хорватів я була пришпилена до стіни національності – не тільки зовнішнім тиском з боку Сербії та федеральної армії, а й національним уоднорідненням самої Хорватії. Це те, що війна робить з нами, зменшуючи нас до одного виміру – нації. Проблемою з цією національністю є те, що раніше я визначалася своєю освітою, ідеями, характером – так, також і національністю – зараз я відчуваю, що мене позбавили всього цього. Тож зараз у новій хорватській державі нікому не дозволено бути не хорватом" [90, с. 37].
Зведення множинності ідентичностей до однієї або домінування якоїсь однієї над іншими відображає логіку тотальної філософії й ідеологів тоталітарних політичних режимів. Логіка, котра передбачає багатоскладність ідентичності, не звужує, а навпаки, розширює розмаїття складових ідентичності, простір культури. Тому необхідно говорити не про уніфікацію й редукування ідентичностей, а про значне розширення розмаїття їх складових у ході модернізації, а також про вироблення їх неантагоністичної, неконфліктної співприсутності щоразу унікальної сукупної ідентичності сучасної людини. Лише таким чином можливе суміщення імперативів модернізації і глобалізації зі збереженням основ національно-культурної ідентичності.
Те, що відрізняє сучасні демократичні суспільства від їх модерних попередників, полягає не у плюральності як такій, а у ставленні до неї. Якщо протягом модерної доби спостерігалася невпинна тенденція до гомогенізації, нівеляції або навіть знищення відмінностей, то сучасність характеризується не
144
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
негативним, а принципово позитивним ставленням до плюральності. Іншими словами, в сучасній ситуації різноманітні гетерогенні форми життя настільки зближуються та накладаються одна на одну, що плюралізація стає водночас і фактом повсякденного досвіду, і тим нормативним обрієм, який уможливлює мирне співіснування цих форм. Це означає, що постмодерна настанова намагається розв’язати проблему, яку тягнув за собою модерн, шляхом позбавлення притаманних модерну репресивних механізмів уніфікації. Ґетерогенність усвідомлюється не стільки як проблема, скільки як можливість для створення нових форм соціальної інтеграції.
Людина – істота колективна, однак глобалізований світ руйнує тягу до колективізму як родової властивості індивіда. Постійно зростає прагнення до індивідуалізації особистості, вона йде від вікового "ми" до набуття персонального, дійсно особистісного "Я". Відповідно людина стає більш автономною відносно свого соціального середовища, до його життєвих орієнтирів і нормативів, а значить, більш незалежною від них. "Суперіндустріалізм вимагає і створює не стандартну "масову людину", а людей, які відрізняються один від одного людей, індивідуумів, а не роботів" [91, с. 241].
Необхідно зазначити ще один важливий аспект. Глобалізація як ідеологія нового космополітизму немов би протиставляє національну державу і права людини. Вона стверджує існування прав і обов’язків, які передбачають підпорядкування їм суверенних держав. З розвитком глобалізаційних процесів неоліберальна теорія прогнозує формування нового типу "громадянина світу", чия лояльність звернена вже не до окремих держав, а до позадержавних структур. Саме на новому "громадянинові світу" і пропонують войовничі глобалізатори сфокусувати всю проблематику прав людини.
Ніяка особистісна самоідентифікація, якщо, звичайно, йдеться про нормальну самоідентифікацію людини, а не про відірваного від витоків, джерел, від коріння "громадянина світу", є абсолютно неможливою, немислимою поза етнокультурною самоідентифікацією, ідентифікацією національною. Поза останньою, поза дійсно буттєвою та багатоаспектною (починаючи від соціокультурної та закінчуючи душевною) залученість індивіда до рідної культури, мови, традиції, пісні, історичної пам’яті народу, – ні про яку повноцінну самоідентифікацію особистості принципово не може бути мови [92, с. 47]. Етнічна сутність людини найчастіше усвідомлюється в критичні моменти історії, коли у пошуках точки опори в постійно
145
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
змінюваному світі людина знаходить її в незмінності своєї національної приналежності.
Таким чином, глобалізація посилює процеси фрагментації, багатство і розмаїття можливостей, самовизначення за відсутності авторитетів і стандартизованої поведінки. Саме такі межі глобальної ідентичності, тоді як на рівні локальної ідентичності ми бачимо уніфікацію, зменшення можливостей, віру в авторитети і домінування індивідуального досвіду. Як зазначає С. Гантінгтон, "урбанізація і глобалізація призвели до того, що люди були просто змушені перевизначити власну ідентичність, звузити її межі, перетворити її в щось більш камерне, більш інтимне. Національній ідентичності довелося поступитися місцем ідентичностям субнаціональним, груповим і релігійним. Люди прагнуть об’єднатися з тими, з ким вони схожі та з ким мають щось спільне, будь-то расова приналежніть, релігія, традиції, міфи, походження чи історія" [93, с. 37].
Разом з тим, не потрібно сприймати глобальну, загальнолюдську ідентичність як щось знеособлене, космополітичне, тим, що протистоїть реальній людській культурі, цінностям, традиції. Нова, загальнолюдська ідентичність не збіднює людину, позбавляючи її історії і нації, а збагачує, добавляючи нові виміри, нові якості, нові грані людської особистості. Рівень національно-державної ідентичності є неефективним там, де йдеться, скажімо, про проблеми всеєвропейського масштабу. Зрозуміло, і європейська ідентичність буде не менш несумісною, ніж національнодержавна, при розв’язанні питань локального характеру, які торкаються окремого міста, вулиці, будинку. Так, опитування громадян країн Євросоюзу стосовно формування європейської ідентичності засвідчують її принципову сумісність з національними ідентичностями держав-членів ЄС. Це пояснюється і тим, що національні ідентичності є переважно "культурними", а європейська – головним чином "інструментальною". Оскільки національні і європейська ідентичності відмінні передусім за змістом, то формування європейської ідентичності не передбачає обов’язкової зміни характеру лояльності в країнах ЄС, а саме – переходу від національної до наднаціональної лояльності [94, с. 134].
Найбільш поширеною версією глобалізації є твердження, що інформаційні технології роблять світ глобальним. Коріння ідентичності людей в умовах віртуального співтовариства, яке формується, бачаться в історії і географії, в релігії і національних основах, але, разом з тим, висловлюється пропозиція, що можуть виникнути нові шляхи формування свідомості, здатні робити її
146
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
фрагментарною. Головним протиріччям процесу глобалізації М.Кастельс вважає протиріччя між мережею та ідентичністю (self), мережею і "Я". Це протиріччя, яке створює одночасно і глобалізацію, і фрагментацію. Проблема може бути розв’язана пошуком нових ідентичностей. Але на цьому шляху можуть створюватися і штучні конструкції типу Аум Сенрике, "Біле братство" та інших сект, де нестача типів ідентичності, що склалися історично, підміняється химерними, дивними і небезпечними конгломератами свідомості.
Проблема ідентичності в процесі глобалізації містить визначення свого місця в транснаціональному економічному просторі, культурну ідентичність, персональну ідентичність, необхідну для приглушення тривоги і фрустрації. Ідентичність постає як персональна самототожність, якщо йдеться про індивіда, і як соціальна інтегрованість, здатна викликати відчуття самототожності в національної спільноти, а також можливість для індивіда і суспільства бути представленими в інтегрованому вигляді.
Зміна ролі національної держави, поява транснаціональних просторів не позбавляє людей національної належності і сентиментів з приводу їх національної і локальної культури. В умовах глобалізації це навіть підвищує інтерес до локальних явищ. У тих суспільствах і людях, які не відчувають себе включеними у глобальний світ, можна помітити якраз послаблення їх локальної ідентичності, втрату самоповаги і почуття власної значущості, зростання розчарування у місцевих особливостях.
Якщо європейська інтеграція охоплює країни, які мають багато спільного, подібного, то на глобальному рівні можна знайти деякі подібні культурні універсалії або уніфіковані культурні явища (мода, туризм, освіта тощо), поєднані разом з культурним, етнічним, національним розмаїттям і своєрідністю, різними рівнями розвитку і т. ін. Як у випадку з європейською інтеграцією, в умовах глобалізації зберігаються територіальні і культурні межі країн, історична пам’ять окремих країн, але й з’являється можливість працювати за межами своєї країни, виникають спільні культурні стандарти, зростає можливість стати членом об’єднаної системи, росте взаємозалежність. Разом з тим, виникає розходження між відчуттям своєї національної належності і громадянством, тоді як раніше йшлося про єдину національно-державну приналежність [95, с. 56].
М. Кастельс зазначає, що сьогодні має місце "пошук нової системи зв’язків, побудованої навколо поділеної, реконструйованої ідентичності" [96, с. 45]. Як наслідок, нові
147
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
ідентичності, які виникають, формуються не зверху донизу, а із середини – назовні, тобто "ті, хто є нашими", проти тих, хто "нашими не є". Виступаючи проти попередніх форм ідентичності (патріархальність, релігійність, індивідуалізм), вони все ж не є глобальними ідентичностями, сформованими на основі нових універсальних цінностей. Тому необхідно створити "нові проекти, де ідентичності формуються не на основі супротиву глобалізаційним процесам, а на цінностях, які містять в собі і деякий космополітичний компонент", – цілком справедливо зазначає В. Лях [97, с. 14-16].
Сьогодні не вистачає саме таких патернів, кодексів і правил поведінки, яким можна підпорядкуватися, які можна обирати як стійкі орієнтири і якими потім можна керуватися. Це не означає, що наші сучасники керуються винятково своїми власними уявленнями й вільні обирати своїм життя на пустому місці, і на свій розгляд чи для побудови свого життя їм більше не потрібно "брати від суспільства будівельні матеріали і креслення. Це означає, що тепер ми переходимо із ери раніше заданих "референтних груп" в епоху "універсального порівняння", в якій мета зусиль людини з будівництва свого життя безнадійно невизначена, не задана раніше і може бути піддана чисельним і глибоким змінам насамперед, ніж ці зусилля досягнуть свого дійсного завершення: тобто завершення життя людини" [98, с. 13].
Наявність доступного віртуального середовища кардинально змінила проблему ідентифікації. Ідентичність великою мірою втратила характер напередзаданості й набула властивостей пошукової активності та вибору привабливих моделей життя. Водночас пошук ідентичності не означає наявності у віртуальному просторі вільного вибору як такого. Хоча елементом глобалізації стає практика взаємного представлення народами у візуальній формі своїх світобачень, цей процес супроводжується експансією тих моделей, які характерні для найрозвиненіших країн.
Нинішня хвиля глобалізації, будучи значною мірою спотвореною формою націоналізму країн "першого світу" і США, спонукає великі регіональні держави "напівпериферії" виробляти власні національні форми глобалізаційних стратегій, котрі чинять спротив її поширенню у формах "вестернізації" чи "культурної гібридизації".
Приклад того, як постмодерн руйнує національну ідентичність, наводить професор Палермітанського університету (Італія) К. Баймонте: "Культура вітчизни, якщо брати її не у вузько ідеологічному смислі, а як прагматичне бажання співвіднестись з деякою єдиною констеляцією інтересів, у нашій
148
Національна ідентичність: випробування глобалізацією
країні перебуває у бігах. Італійська ідентичність може бути футбольною, туристичною, пляжною, гастрономічною, "плейбольною" і т.ін., але вона залишається відстороненою від захисту спільних інтересів, від можливості одержати легітимацію через співвіднесення з національним колективом" [99, c. 2].
Доба Постмодерну означає початок формування складних соціокультурних систем, де ідентичність проблематизується радикально. Стабільність національної ідентичності починає поволі розхитуватися через послаблення соціальної вкоріненості, її цілісність при цьому зазнає дедалі сильніших атак. Ця радикальність зумовлена передусім впливами глобалізації, які кардинально змінили контекст, зміст і характер процесів національної ідентифікації, їхню конфігурацію. Це дало привід окремим дослідникам твердити, що глобалізація і криза ідентичності взаємно зумовлюють одне одного [100, c. 69].
Але це – лише одна з версій тлумачення цього словосполучення, що означає процеси вплетення національних держав з їхнім суверенітетом у павутиння транснаціональних акторів та підкорення їх владним можливостям, орієнтаціям та ідентичностям останніх.
Складні соціокультурні системи характеризуються зростанням внутрішньої дискретності та гетерогенності, одним із найважливіших виявів яких є розрив географічного, соціального і культурного просторів та утворення їх нових конфігурацій. Дослідники цього питання наголошують, що цим просторам імпліцитно притаманна здатність як до розширення, так і до скорочення. У першому випадку йдеться про утворення нових транснаціональних соціокультурних просторів, перелік яких постійно множиться, у другому – навпаки, про їх фрагментацію та локалізацію [101, с. 33-49].
У. Бек цитує відомого представника соціології культурної глобалізації А. Ападураї, який вирізняє п’ять вимірів, що їх утворюють ці нові соціокультурні простори: етно-, техно-, фінансово-, медіата ідеоландшафти [102, с. 99]. Саме вони стають будівельними блоками "уявлених світів" та "уявлених спільнот" і відкривають згодом нового кшталту простір для багатоманітних комбінацій, з яких виникають різні колекції групових ідентичностей. І хоча дослідники продовжують ще за інерцією називати такі феномени транснаціональними соціальними просторами, перелік їх складових дає підстави твердити, що вони набувають якості соціокультурних [103, с. 44]. Так, відомий західний соціолог, який здійснив теоретичний та емпіричний аналіз зазначених феноменів, Л. Пріс визначає транснаціональні простори як плюролокальні поля діяльності,
149
Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації
котрі структурують повсякденний життєсвіт, соціальні позиції, трудові траєкторії, біографії й людську ідентичність; ці поля існують над і поза соціальними контекстами національних суспільств [104, с. 374].
Відповідно й жителі цих нових просторів утворюють соціальні спільноти нового типу. У. Бек називає їх транснаціональними спільнотами, ґрунтованими на релігії, знанні, стилі життя, політичній орієнтації тощо [105, с. 70]. Основними маркерами цих спільнот стають різновиди їхніх соціокультурних відповідників. У спробах перевизначення вказаних утворень У. Бек змушений звернутися до спільнот типу Gemeinschaft (у термінології Ф. Тьонніса), поширених у простих соціальних системах і замінених раціоналізованими спілками типу Gesellschaft у складних соціальних системах. Він і деякі інші дослідники, насамперед Р. Робертсон, вводять у науковий обіг також новий термін "глокалізація" на означення глобалізації локального з її властивою фрагментацією, коли руйнується, наприклад, безпосереднє (локальне) сусідство, але водночас міцнішає "сусідство" транснаціональне (глобальне). Локальні спільноти глобалізуються, виникають зв’язки і спільності глокальності; глокалізація продукує нові, невідомі раніше спільноти. Нова якість цих спільнот полягає і в тому, що вони не передбачають прямих контактів між людьми, часто є віртуальними або уявленими. Втім, термін "уявлені", запроваджений Б. Андерсоном стосовно націй, все ж таки містив бодай якісь об’єктивні соціокультурні референти; тепер же новизна виявляється й у тому, що такі референти взагалі стають непотрібними. Якщо спільноти минулого були тісно спаяними й соціально згуртованими внаслідок раннього і суворого залучення до культури й історичної пам’яті та їх засвоєння, то тепер, на думку М. Бенедикта, ці уявлені чи віртуальні спільноти є крихкими і недовговічними, ґрунтованими на соціальній гнучкості та здатності забувати [106, с. 27-28, 93-94].
У соціокультурних системах окресленого типу відбуваються й інші зміни основ ідентифікаційних процесів, зокрема, повернення до традиційних місцевих / локальних культур і традицій, але на якісно новому щаблі. Е. Гідденс у монографії "Наслідки модерніті" (1996 р.) обґрунтовує дві важливі тези: по-перше, про ренесанс локального без звернення до давніх традицій і "нетрадиційність" сучасних традицій; по-друге, про дедалі важливішу роль рефлективності, починаючи зі складних соціальних систем і завершуючи домінуванням їх у складних соціокультурних системах поруч з оновленими традиціями [107, с. 104].
150