Динаміка зовнішньополітичний орієнтацій населення України, 1994-2012 рр. (у %)

Шляхи розвитку України	1994	1998	2000	2002	2004	2005	2008	2010	1012
Першою чергою розширювати зв’язки в межах СНД	40,5	23,8	15,4	13,4	13,1	10,9	12,5	14,9	14,5
Відносини переважно з Росією	16,6	5	4,1	8,6	11,4	8,3	10,5	13,1	11,3
Зміцнювати найперше східнослов’янський блок	-	23,7	22,8	34,0	34,3	29,3	29,8	26,8	23,4
Встановлювати зв’язки першою чергою з розвиненими країнами Заходу	12,6	12,8	16,5	12,7	14,4	17,9	17,7	14,1	16,5
Опиратися найперше на власні ресурси	12,9	17,7	26,1	22,2	17,1	20,2	19,3	20,6	22,2
Різеі регіони України можуть обирати свій шлях	4,1	5,0	3,5	-	-	2,9	2,3	2,0	3,0
Інше	3,7	2,5	1,5	1,0	1,3	1,6	0,7	0,8	0,3
Важко сказати. Не відповіли	9,7	9,5	10,1	8,1	8,4	9,0	7,2	7,8	8,8

Як видно з наведених даних, протягом усього періоду моніторингового спостереження мали місце хвилеподібні коливання підтримки пріоритетності того чи іншого зовнішньополітичного вектора. Такий стан справ пояснюється маргінальним становищем України та українського суспільства, а також за політизованістю населення, яким легко маніпулювати, з чого і користуються політичні гравці задля власної вигоди, адже, як стверджує Л. Нагорна: «Людині як унікальній особистості притаманне прагнення до утвердження своєї винятковості й неповторності. Але не меншою мірою вона прагне – частіше несвідомо – до ототожнення себе із членами певної групи і співвіднесення своєї поведінки із прийнятими у цій групі еталонами. У такий спосіб вона захищає власний життєвий простір від усього небажаного, зловісного, незрозумілого. Приблизно те саме відбувається на груповому рівні, але механізми взаємодії тут складніші і більше підвладні політичному чи ідеологічному тиску» [69, C. 13].

Якщо ж говорити про динаміку підтримки громадською думкою кожного з наведених векторів, то тут можна виокремити такі тенденції. Після максимального піку підтримки розширення зв’язків з СНД у 1994 році (як можливого варіанта відновлення міждержавних зв’язків колишніх республік СРСР) та поступового скорочення до 24 відсотків у 1998 році в наступні півтора десятиліття настає стабілізація охолодженого ставлення наших громадян до такої зовнішньополітичної перспективи України. Водночас рівень поміркованої суспільної підтримки пріоритету відносин з Росією, незважаючи на кілька відчутно спадаючих хвиль, у цілому залишається незмінним. Але найменших коливань за весь період соціологічного спостереження зазнала підтримка прозахідного курсу. Що ж до вагомості підтримки геополітичних пріоритетів, то тут протягом останнього десятиліття громадська думка підтримує насамперед два шляхи розвитку, які, однак, достатньо суперечать один одному. З одного боку, пріоритетне зміцнення східнослов’янського блоку, а з іншого – пріоритет опори на власні ресурси, зміцнюючи незалежність. При цьому однозначно найменшу підтримку за весь час проведення моніторингу має регіональний підхід до визначення зовнішнього курсу України.

В контексті дослідження інтеграційної політики найбільшу зацікавленість викликає культурна складова зовнішньополітичної ідентичності. В. Горбатенко вважає, що «Культурна складова досліджуваних ідентифікацій найтісніше корелює із поняттям «ментальність». Здебільшого ним позначають історично сформовану міру інтелектуальної енергії певного соціуму, відповідну емоційну атмосферу й психологічний каркас культури, спектр життєвих позицій і поведінкових настанов, яким соціум віддає перевагу. Саме ментальність здатна виступати в ролі об’єднавчого чинника, що утворює своєрідну політико-психологічну спільноту. Доцільно, отже, поділити погляд на неї як на суму потенцій, що зумовлюють неповторність світобачення й життєдіяльності великих груп людей і відповідну систему оцінювання з доволі усталеними критеріями самоідентифікації» [18, с. 7]. Про значення менталітету для процесу формування зовнішньополітичної ідентичності свідчить також те, що «…молодь налаштована на сприйняття європейських цінностей, на відміну від населення похилого віку, яке ще зберігає радянську ідентичність. Не досягнута духовна цілісність як єдність ціннісних орієнтирів. Не зайняла свого місця серед національних ідентифікаційних ознак національна ідея, головним чинником якої могло б стати визначення інтеграційних орієнтирів України як запоруки успішного включення нашої держави у глобалізацій ні процеси» [89, с. 315].

«Політичний менталітет несе навантаження політико-ідеологічного спрямування, вирізняється історико-психологічними та культурно-антропологічними напрямами і використовується для характеристики в узагальненому вигляді особливостей соціальної та політичної свідомості суспільства та самосвідомості особистості. Біда в тому, що запропоновані реформи не завжди враховують специфіку української історії, своєрідності менталітету народу, оригінальності культури – цього своєрідного генетичного коду суспільства, який відторгає будь-які нововведення, що суперечать його єству» [31, с. 92-94]. Теорія психо-фрактальних матриць [37, с. 7-8], що її розробляють вітчизняні фахівці у галузі соціальної психології говорить, що будь-яка соціальна структура, починаючи від індивіда й кінчаючи світоустроєм, має власну психо-фрактальну структуру, і саме співвідношенням цих структур визначаються і тип того або іншого соціуму, і соціокультурна ідентичність його членів. Психо-фрактальна матриця – це той надособистісний ціннісний конструкт, навколо якого люди об’єднуються за ознакою прийняття головних світоглядних цінностей і «правил гри»; матрична фракталізація визначає тип і характер самоорганізаційних та інших, більшою чи меншою мірою усвідомлених, процесів у суспільстві. Від тих базових матриць, якими керуються члени того чи іншого сегмента суспільства, залежить характер системи і тип соціальних зв’язків. Неусвідомлено будь-яка матриця абсолютизує і нав’язує всім виконавцям її вищої волі свої правила гри, свою картину світу, свої цінності і норми поведінки. Людина, яка потрапляє у фрактальні угруповання, породжені певною матрицею, автоматично включається в атмосферу запрограмованих нею смислів і правил гри, в певну ідеологію існування. Саме менталітет, як культурно-психологічне утворення і окреслює межі таких матриць.

Отже, можна зробити висновки про те, що менталітет, безперечно, повинен стати тією основою, тією точкою відліку, на яку повинна опиратися вітчизняна інтеграційна політика. Оскільки ментально Україна «регіоналізована», то й інтеграційна політика повинна бути різновекторною. Проте, політика «розмивання» зовнішньополітичної стратегії несе в собі загрозу втрати державної ідентичності та втрати авторитету України, як суб’єкта міжнародної політики. Альтернативним варіантом вирішення проблеми може стати політика формування єдиної національної ідентичності та менталітету шляхом ефективної політизації етнічності з максимальним врахуванням інтересів всіх етнічних груп, які населяють територію нашої держави з одночасним дотриманням курсу на євроінтеграцію, як ментально обумовлену перспективу політико-цивілізаційного розвитку України.

Висновки до ІІІ розділу

Щодо зовнішньополітичної ідентичності, то варто наголосити на тому, що навіть саме поняття в українській політології досить молоде і досі остаточно не сформоване. Тезаурус даної проблематики чітко не оформлений.

На нашу думку, категорія «зовнішньополітичної ідентичності» містить у собі два компоненти: ментальний та політико-правововий . Отже, можна зробити висновки про те, що явище зовнішньополітичної ідентичності багатоаспектне та поліфункціональне: від історико-ментального самоусвідомлення до політико-правової міжнародної суб’єктності, а фактори її формування багатоманітні і різнорідні: від ментальності як стрижня ідентичності до суб’єктів і якості політики стосовно її формування. Що стосується країн посткомуністичного табору, в тому числі і України, то тут проблема ускладнюється ще й паралельністю перебігу і та локалізацією в часових рамках життєво важливих для країн процесів державного будівництва, націє творення та інтеграційного вибору, не кажучи вже про всі труднощі модернізації.

Ментальність та ідентичність взаємообумовлені. Це дві сторони однієї медалі. «Є. Чорний запропонував як модель єдності ментальності та ідентичності – айсберг, де ментальність – підводна частина, «самість» суспільства, а над водою – здійснена у виборі ідентифікація. Весь айсберг, таким чином, це унікальність, оригінальність суспільства. І цей айсберг «дрейфує», зазнаючи впливів етнічних, політичних, релігійних, екологічних та інших умов» [100, с.9-12].

Отже, можна зробити висновки про те, що менталітет, безперечно, повинен стати тією основою, тією точкою відліку, на яку повинна опиратися вітчизняна інтеграційна політика. Оскільки ментально Україна «регіоналізована», то й інтеграційна політика повинна бути різновекторною. Проте, політика «розмивання» зовнішньополітичної стратегії несе в собі загрозу втрати державної ідентичності та втрати авторитету України, як суб’єкта міжнародної політики. Альтернативним варіантом вирішення проблеми може стати політика формування єдиної національної ідентичності та менталітету шляхом ефективної політизації етнічності з максимальним врахуванням інтересів всіх етнічних груп, які населяють територію нашої держави з одночасним дотриманням курсу на євроінтеграцію, як ментально обумовлену перспективу політико-цивілізаційного розвитку України.