shpori_ist_ukr_kult (1)норм

73. Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною з виразною тенденцією дальшого посилення.Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків

74. Художня культура в роки Великої Вітчизняної війни. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою гостротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події. Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.В роки війни значно розширилися межі батального жанру: художники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життяПовоєнні роки. У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані – Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний).Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозварювання.» літакобудування.

75. У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

76. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко (1930 р.н.), Василь Симоненко (1935-1963), Іван Драч (1936 р.н.), Іван Світличний (1929-1992), Євген Сверстюк (1928 р.н.), Юлій Шелест (1937-2009), Микола Вінграновський (1936-2004), Алла Горська (1929-1970) та Іван Дзюба (1931 р.н.). Пізніше до них приєдналися Василь Стус (1938-1985), Михайло Осадчий (1936-1994), Ігор Калинець (1939 р.н.) та Ірина Стасів-Калинець (1940-2012), Іван Гель (1937-2011) та брати Михайло Горинь (1930-2013), Богдан Горинь (1936 р.н.) і Микола Горинь (1945 р.н.).Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів.Однією з найвидатніших представниць шістдесятників стала Ліна Костенко. У своїй творчості вона звертається до історичного минулого, одвічних проблем духовності українського народу.Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є. Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю: «Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна.»До шістдесятників відносять також дещо старшого за віком поета Івана Коваленка (1919-2001), чию пость вивчав видатний український історик Сергій Білокінь. Він, зокрема, писав: «Зараз є тенденція представляти шістдесятництво як рух дещо елітарний, притаманний здебільшого великим містам, як-от Київ чи Львів. На прикладі долі Івана Коваленка можна простежити, що цей рух захопив досить широкі верстви населення у різних містах України, що саме й викликало зрозумілу тривогу можновладців».

77.1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинськиого. Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва.Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року

78. Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ), створену 9 листопада 1976 р., письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибориДіальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію — стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави". Після відновлення діяльності групи у 1988 р.,на її базі було створено «Українську республіканську партію» у 1990 році

79. Вісімдесятники — ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники, на думку Володимира Єшкілєва[1], створила першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління (Бу-Ба-Бу, ЛуГоСад, «Пси святого Юра»).

Для «вісімдесятників» властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема: Ґеорґ Тракль, Франц Кафка, Мілан Кундера). За Володимиром Єшкілєвим[2], неомодерна складова «вісімдесятництва» виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов'язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період.

серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі:

1.надання домінантного значення формальній складовій твору;

2.перехід від наративного символізму до інтертекстуального та пошук сенсу інтертекстуальності як ностальгія за салоном;

3.відсутність претензії на творення конституативних текстів;

4.бажання харизматизації через «визнання на Заході» і пов'язані з цим комплекси та розчарування;

5.концептуальний урбаністичний індивідуалізм;

6.тяжіння до синтетичних способів креації.

Основні представники вісімдесятників :

Юрій Андрухович,Василь Герасим'юк,Павло Гірник,Ярослав Довган,Іван Малкович,Оксана Забужко,Віктор Неборак

80. Олександр Петрович  Довженко  знаний в усьому світі перш за все як видатний кінематографіст. Митець мислив широкими, масштабними категоріями, і реалізація всіх його задумів була можлива лише в мистецтві, яке на початку XX століття тільки зароджувалося — в кіно.

Кіномистецтво, рід мистецтва, твори якого створюються за допомогою кінозйомки реальних, спеціально інсценованих або відтворених засобами мульти плікації подій дійсності.

Не завжди Довженко-режисер міг передати на плівці те, що задумав як сценарист, але фільмом «Звенигора» був закладений початок українського кіномистецтва. У ньому розповідається про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. . Наступним фільмом був “Арсенал ”. Більшість критиків вважають його поступкою перед владою. Якимсь дивом виходило, що, попри свідоме бажання прислужитися владі, Довженко створював шедеври, в яких розкривалася зловісна суть того, що відбувалося на Україні: знищення незалежності країни і вікового укладу життя селян.

Фільми:

1. "Сумка дипкур’єра" – 1927р. (заявив про талант кінорежисера)

2."Звенигора" – 1928 р. (його визнали у світі [Голландія, Бельгія, Франція, Англія, Америка, Греція], а співвітчизники мовчали)

3."Арсенал" –1929 р.(його визнали на Батьківщині)

4."Земля" – 1930 р. (союз із Солнцевою; найкращий фільм усіх часів і народів; партійні підпасичі його протрактували як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічну над соціальною, до того ж у нього відсутні класові характеристики)

5."Іван" – 1932 р.(невгодний для партійних наглядачів, але надзвичайно талановитий).

Довженко створив власну поетику кіно, що йому дало змогу в майже кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну кіномову прищеплювати глядачеві національне світовідчуття, розгорнути перед ним панораму національної історії, культури, духовності. Довженкове кіно – прорив у світовий культурний обшир.

81. Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов,Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

Особливу роль у становленні  українського  кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як « українське   поетичне   кіно ».«Поетичне кіно», у найширшому значенні цього терміна, виникло водночас із народженням самого кінематографа. Та все ж родоначальником поетичного напряму у світовому кінематографі справедливо визнано О. Довженка. Лірико-епічне обдарування О. Довженка складалося зі сплаву реального й художнього. Спираючись на національні естетичні традиції, виходячи із особливостей свого образного поетичного внутрішнього світу, митець відображав соціальну дій¬сність..Свою першу роль у кіно Л. Биков зіграв у фільмі режисерів І. Шмарука і В. Івченка «Доля Марини». Йому дісталася епізодична роль звичайного сіль¬ського хлопчини Сашка. Картина мала несподіваний успіх. Л. Бикова помітили й запам'ятали не тільки глядачі, а й кінематографісти.. Іван Миколайчук відзначався допитливістю, прагненням до акторських вирішень. Ці риси допомогли акторові стати самобутнім митцем. Так, у фільмі "Комісари" він зіграв комісара Громова із загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Своєю індивідуальністю, дивовижною переконливістю, виправданням пропонованих обставин Миколайчук заражав глядачів, примушував співпереживати і вірити. Картина ця стала помітним явищем у нашому кіноматографі, вона ж довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

82. У кіно немає єдиного загальноприйнятого набору жанрів (як, наприклад, у живописі), за яким можна було б точно класифікувати всі кінофільми. Крім того, більшість художніх кінофільмів можна сміло віднести до більш ніж одного жанру. 

Екшн — цей жанр ілюструє відому тезу «добро повинне бути з кулаками». Фільми цього жанру найчастіше не мають складний сюжет. Головний герой звичайно зіштовхується зі злом у найочевиднішому його прояві: злочин, корупція, тероризм, убивство. Не знаходячи іншого виходу, головний герой вирішує вдатися до насильства. У результаті знищенню піддаються десятки, а іноді й сотні лиходіїв. «Хепі енд» (англ. happy end — щасливий кінець) — неодмінний атрибут екшену, зло повинне бути покаране

Вестерн — у класичних фільмах цього жанру дія відбувається на дикому Заході Америки в XIX столітті. Конфлікт звичайно розвертається між бандою злочинців, представниками влади й мисливцями за нагородою (англ. bounty hunter). Як і у звичайному екшн-фільмі, конфлікт вирішується насильством зі стріляниною. Вестерни просочені атмосферою волі й незалежності, характерної для заходу Сполучених Штатів.

Пригодницький фільм — на відміну від екшену, у пригодницьких фільмах акцент зміщений із грубого насильства на кмітливість персонажів, уміння перехитрити, обдурити лиходія. У пригодницьких фільмах герой повинен оригінально виплутатися зі складних ситуацій. «Хепі енд» також дуже ймовірний.

Детективний фільм — жанр, здобутки якого незмінно містять ілюстрації злочинних діянь. З цих діянь випливають розслідування й пошук та обвинувачення винних. Впродовж картини у глядача, як правило, виникає бажання провести власне розслідування й висунути власну версію злочину.

Трагедія — напевно театральну трагедію не слід розглядати як окремий випадок драми, але в кінематографі це в принципі вірно. Основу трагедії також становить зіткнення особистості зі світом, суспільством, долею, вираження в боротьбі сильних характерів і страстей. Але, на відміну від звичайної драми, трагічна колізія звичайно завершується загибеллю головного героя.

Кінокомедія — до цього жанру відносяться фільми, які ставлять за мету розсмішити глядача, викликати посмішку, поліпшити настрій.

Мелодрама — добутки цього жанру розкривають духовний і почуттєвий світ героїв в особливо яскравих емоційних ситуаціях, часто на основі контрастів: добро і зло, любов іненависть тощо.

Музичний фільм — мюзикл або оперета, перенесена з театральних підмостків на кіноекран. Багато пісень, танців, гарні костюми й декорації. Обов'язково присутні елементи мелодрами й часто «хепі енд». Насильство якщо і є, то в самій необразливій формі.

Фільм жахів — до цього жанру відносять фільми, які покликані налякати глядача, вселити почуття тривоги й страху, створити напружену атмосферу жаху або болісного очікування чого-небудь жахливого. Сюжет фільмів жахів часто побудований на появі серійного вбивці в якому-небудь спокійному, що не викликає страх, місці. Ще одна улюблена тема — поява в мирній обстановці кровожерливого монстра (генетичного мутанта, інопланетянина, зомбі й т.п.). У фільмах часто присутні шокуючі кадри знівечених людських тіл.

Фантастичний фільм — жанр кінематографа, головної ідейно-естетичної установкою якого є диктат уяви над реальністю. Дія фільмів цього жанру відбувається в майбутньому, минулому або в «паралельному світі». Події фільму найчастіше навмисно протиставляються повсякденній дійсності й звичним поданням про правдоподібність.

83. Формування сучасного літературного процесу можна простежити з другої половини 80-х р. 20 ст. Література цієї доби має складну структуру: це час оновлення творчості письменників-шістдесятників(Ліна Костенко, Д. Павличко), час появи нових імен митців, що нещодавно почали свою діяльність (Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Василь Герасим”юк) і т.д.

Перед сучасною літературою постали важливі цілі — серед яких пошуки нових естетичних обріїв через подолання шаблонів, відновлення функцій літератури.

У літературознавстві період з 80-х років прийнято називати постмодернізмом. Для нього є характерними такі риси: поєднання різних стильових течій, синтез мистецтва і антимистецтва, елітарної і масової літератури; універсальність проблематики; епатажність, абсурдизм, комічність; культ вільної особистості; тотальна іронія; “цитатне мислення”; вживання нецензурної лексики.

Характерною особливістю розвитку художнього процесу в Україні стала поява нових літературних угрупувань та об”єднань: БуБаБу(бурлеск, балаган, буфонада), Пропала Грамота, ЛуГоСад, Орден чину ідіотів Західний вітер. Робота товариств відбувається переважно у формі поетичних вечорів, концертів та фестивалів. Займаються вона також і видавничою діяльністю. Юрій Андрухович переважно пише романи такі як, “Дванадцять обручів”, “Московіада” і т.д. Оксана Забужко — переважно книгои поезій “Травневий іній”, “Казка про калинову сопілку” і т.д. Ігор Ремарук — відданий прихильник модернізму. Збірки поезій : “Нічні голоси”, “Упродовж снігопаду”.

Старше покоління письменників, відкинувши віджилі комуністичні постулати, а в естетиці — вульгарний схема­тизм «соцреалізму», беззастережно стало на позиції служіння Україні та її культурі. Ці митці, попри розмаїття творчих ма­нер і стилів, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва, дедалі ширше й глибше охоплюючи дійсність, тим самим відповідаючи запитам життя. На їхній погляд, прогрес полягає у всезростаючій спроможності письменників пізнава­ти та відтворювати дійсність, у розвитку нових та омолод­женні старих літературних жанрів та видів, у вдосконаленні зображальних засобів. У реалістів неприйняття антигуманних відносин має не естетичний, а етичний характер і базується на їхньому гуманізмі. Сучасні літературознавці такий дис­курс називають заповідально-селянським. У ньому є відгомін народницьких принципів творення літератури. Проти нього були спрямовані виступи Володимира Моринця, Юрія Андру­ховича, Василя Махна та інших «бунтівників».

84. XX ст. для української літератури, з одного боку, дуже плідна пора, бо дало нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів, а з іншого — це період трагічного винищення величезного культурного пласта, яке відкинуло українську літературу в її розвитку на кілька десятиліть назад.

 Характерною особливістю роз­витку художнього процесу кінця 80-х — 90-х років XX ст. в Україні стала поява нових літературних угруповань та об'єд­нань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства. Оскільки Спілка письменників України(оновлена 1991) є всеохопною організацією, яка об'єднує у своїх лавах митців найрізнома­нітніших орієнтацій і поглядів — і вчорашніх привілейова­них функціонерів, і письменників, заохочуваних преміями, тиражами книг, і недавніх дисидентів, котрі відбули пока­рання за вільнодумство у таборах,— деякі письменники мо­лодшої генерації з її складу вийшли. У березні 1997 року відбувся установчий з'їзд нової письменницької організації —Асоціації українських письменників (АУП). До неї ввійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано відомого прозаїка й критика Юрія Покальчука, нині її очолює Тарас Федюк.Літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» виникло в 1985 році у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Ірванець. Вони одними з перших відчули підсвідомий синдром зламу в свідомості мас, що виник внаслідок розпаду імперії, дуалістичність світу і психіки ко­лоніальної людини, що супроводжується двома чинниками — суспільною депресією і масовою сміховою культурою. Це й визначило пафос творчості учасників «Бу-Ба-Бу». Вони звер­таються до поетики карнавальності, культивують необароко на новому ґрунті. «Бубабісти» модернізують українську віршову барокову драму, бурлеск і травестію Івана Котляревського.