shpori_ist_ukr_kult (1)норм

55. Романтизм -ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Рисами романтизму е ідеалізм у філософії і культ почуттів, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого, історизм, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтики захоплюються середньовічною культурою, у ній бачать дивовижне, містичне, таємниче. Найбільшою заслугою романтиків є те, що вони помітили внутрішні суперечності в людині, її одночасну приналежність до двох світів; прийшли до висновку, що причиною зла є невміння чи небажання людини зрівноважувати емоційне і раціональне, особисте і суспільне, альтруїстичне і егоїстичне. Особливе місце в творах романтиків займає кохання, любов; iх улюблена тема— юність, адже романтик той, хто молодий. У творчості романтиків особливого значення набуває постать самого поета. Вони люблять екзотичні пейзажі, часто звертаються до минулого, відкриваючи забуті епохи, до фольклору.

Виникнення романтизму в Україні пов»язують з появою у 1827-1828 рр. творів П. Гулака-Артемовського, збірників «Малоросійських пісень» М. Максимовича, І. Срезневського «Запорожская старина». Джерелами української романтичної міфотворчості стали козаччина, гетьманщина, коліївщина. Вершиною розвитку романтизму в українській літературі е творчість Т. Шевченка.

У 40-і–60-і рр. ХІХ ст. вiдбуваеться розвиток нової української літератури та літературної мови, центральним фактором розвитку якоi стала діяльність Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскравовираженим обличчям. Творчість Т. Шевченка визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і вплинула на поступ інших слов’янських літератур.Із 40-х рр. ХІХ ст. велике значення в розвитку українського письменства мали культурно-освітні iдеi кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичнї гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об’єднань – „Громад”, що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі i об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств. Серед них Костомаров, Куліш, Глібов, Кониський, Драгоманов, Старицький, Лисенко, Нечуй-Левицький. 70-і–90-і рр. ХІХ ст. в українській літературі – це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Література 70-х–90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних проблем. Для літератури 90-х рр. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст.

56. Український живопис у першій пол. XIX ст. розвивався так: панував класицизм, але паралельно з ним розвивався романтизм, закладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.У сер. XIX ст. П.Федотов і Т.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. В українському живописі силою історичних обставин найбільшого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильківський, К.Костанді, П.Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Трутовський та ін. гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Копистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. На Буковині у 80 —90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, М.Івасюк. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І.Мартос. З монументальних творів скульптури другої половини XIX ст. в Україні найвидатнішим є пам'ятник Б.Хмельницькому у Києві на Софіївській площі.У найбільш поширеній тематично-жанровій скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позен, П.Забіла, Б. Едуардс та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський. С.Левандовський, Т.Рігер та ін.

Передвижники – це живописці реалістичного напряму, котрі входили в найбільше російське прогресивне демократичне об'єднання – Товариство пересувних художніх виставок (1870- 1923 рр. ). Створене з ініціативи Р. Мясоєдова, М. Ге, В. Перова Товариство включило до свого складу передові сили російської демократичної художньої культури. Передвижники ставили собі завдання громадсько-естетичного виховання народних мас і прагнули широкої популяризації свого мистецтва. У зв'язку з цим вони влаштували, починаючи з 1871 року, у Петербурзі й у Москві виставки, які потім зазвичай пересувалися ними на Київ, Харків, Одесу, Кишинів й великі міста країни. Звідси й сталося назва «передвижники». Ідейним і організаційним керівником передвижників довгі роки був І.Н. Крамськой. У своїй творчості передвижники глибоко й усебічно віддзеркалювали передусім сучасне життя трудового народу Росії. Вони показали героїчну боротьбу народу за соціальне та національне визволення, мудрість, красу, силу людини праці, розмаїття та поетичну чарівність рідноi природи.Організація передвижників дуже швидко перетворилася на найбільший центр художнього життя Росії, на опору нового реалістичного напряму живопису.Одним із поневільних основоположників передвижництва був Кость Трутовський. Вiн закінчив рисункову школу в Петербурзі, здобув звання «вольного художника». У Петербурзі познайомився з Шевченком та іншими видатними людьми того часу. Його картини черпали найбільше з народного побуту («Бандурист», «Український ярмарок», «Дівчата біля криниці», «Шевченко над Дніпром»). Трутовський не був великим малярем, але його щирі й безпосередні «Зустрічі» та «Колядки» вабили до себе публіку.Микола Ге Петербурзьку академію художеств. В Італії вiн створив «Тайну вечерю», яка на батькiвщинi дала йому розголос і титул академіка малярства.

57. Великим надбанням українського мистецтва 19 ст. стало формування самобутньої композиторської школи. Славетний співак С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".Перлиною української класики стала музична картина з народного життя "Вечорниці" П. Ніщинського. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук слухачiв завоювала опера М. Аркаса "Катерина" на текст однойменної поеми Т. Шевченка. Головне у творчому доробку П. Сокальського — опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна", фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю", а також романси і хори. М. Калачевський написав "Українську симфонію.Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка — великого українського композитора, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Вiн е основоположником украiнськоi класичноi музики.М. Лисенко створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка". Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п'єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

У XIX столітті побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Популярними були також пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». Значного поширення набуло сімейне музикування, аматорський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти. Високого рівня досягла майстерність партесного співу.

58. На Полтавщині завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Національна драматургія заявила про себе творами Г.Квітки-Основ'яненка, Я.Кухаренка, Т.Шевченка.Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО—40 рр. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т.Шевченко ( драма «Назар Стодоля»).З кінця XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукраїнських землях. Значною подією став вихід у світ збірки пісень О.Лозинського «Українське весілля.У Коломиї виник аматорський гурток І.Озаркевича. Згодом на базі цього гуртка утворилася театральна трупа, у репертуарі якої були відомі п'єси І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п'єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Театральний рух, пов'язаний з іменем О.Духновича, розвивався і на Закарпатті.У другій пол. XIX ст. створювалися аматорські колективи та їх виступи у містах Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький створив першу українську професійну трупу – театр корифеїв. До його складу ввійшли актори-професіонали і аматори М.Заньковецька, М.Садовський, І.Бурлака та ін. У серпні 1883 р. до трупи М.Кропивницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. Ii директором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропивницький.У 1885 р. об'єднана трупа розділилася на дві. Iх очолювали М.Кропивницький та М.Старицький. Традиції перших українських професійних колективів продовжували нові трупи: М.Садовського, М.Кропивницького, П.Саксаганського й І.Карпенка-Карого. Трупи ставили п'єси І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Старицького, І.Франка, П. Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних колективів.

59. У другій половині ХІХ ст. розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. Викладання в багатьох із них проводилося українською мовою, було видано підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано.Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували будівництво шкіл, в яких вивчалися історія, географія, математика. Але уряд не дозволяв навчатися українською мовою. У 1869 р. уряд Австро-Угорської імперії проголосив загальне обов’язкове початкове навчання на західноукраїнських землях. У системі середньої освіти Російської імперії існувало кілька типів шкіл: класичні гімназії, реальні, кадетські й духовні училища, семінарії. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію.У 1888 р. було затверджено «Основні положення про промислові училища», згідно з якими створювалася система промислової технічної освіти. У Російській імперії переважну більшість середніх навчальних закладів було закріплено за окремими урядовими відомствами: за міністерством народної освіти – учительські семінарії, міністерством внутрішніх справ – ветеринарні училища, за військовим відомством – кадетські корпуси, військові училища і школи; синод засновував спеціальні богословські заклади. Чимало середніх навчальних закладів утримували земства або приватні особи. З-поміж останніх найвідомішою була колегія П. Ґалаґана, заснована 1871 р. в Києві. Вона працювала за спеціальною програмою і давала широкі знання із загальних та українознавчих гуманітарних дисциплін.Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університети. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.У другій половині ХІХ ст. в Європі спостерігався розквіт природничих і точних наук. Центрами наукових досліджень ставали університетські лабораторії. Протягом другої половини ХІХ ст. з’явилася плеяда видатних науковців світового рівня: вчений-етнограф М. Миклухо-Маклай, О.Волощак, М.Умов, М. Бекетов, О. Люпанов, А. Ковалевський, І. Мечников, М.Г амалія, М.Пильчиков. Одним із видатних українських вчених того періоду був Іван Пулюй, який свої здібності виявив в електромеханіці. Він удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп; був першим у дослідженні «холодного світла», що згодом дістало назву неонового. За його активною участю запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а у Празі – першу в Європі на змінному струмі. Він сконструював трубку для виявлення ікс-променів, з чого скористався німецький вчений Рентген, від прізвища якого ці промені дістали свою назву.

60. В історії української науки і культури к. XIX — поч. XX ст. одне із почесних місць належить М. Грушевському - видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М. Грушевський - це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до 2 пол. XVII ст. Наукова концепція М. Грушевського ґрунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування. М. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу на Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття життя. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом в науковій творчості і політичній діяльності. Як вчений і політик М. Грушевський боляче переживав за долю свого народу.

61. У 1833 році Міністерство народної освіти, яким керував тоді граф С.С. Уваров, було дане доручення царя терміново розробити проект статуту і штати майбутнього Київського університету. Звичайно новостворюваний навчальний заклад мав безумовно керуватись типовим статутом імператорських університетів, але особливі завдання Київського університету повинні були відобразитись у його „внутрішньому”

Статуті. У „Проекті статуту” університету

Св. Володимира підготовці вчительських кадрів надавалося настільки велике

значення, що його педагогічний інститут отримав статус „особливого виховного

закладу” названого Інститутом казеннокошних студентів.

15 липня 1834 р. (за ст. ст.) саме в день Св. Володимира Великого, відбувся урочистий акт відкриття університету. О 9 годині ранку всі члени університетської спільноти, серед яких були три щойно зараховані студенти, відвідали Печерську лавру, де провів богослужіння митрополит

Київський Євгеній Болховітінов. Присутні на урочистостях, серед яких був і ректор Київської духовної академії архієпископ Інокентій (Борисов), заслухати укази царя про заснування університету і введення у дію його Тимчасового проекту статуту.

З великою промовою виступив попечитель Київського навчального округу Є.Ф. фон-Брадке.

У 1834/1835 рр. університет розміщувався у трьох найманих будинках на Липках на Печерську. Перший будинок знаходився у просторій садибі генерала Д. М. Бегічева [15], там, де у 1839 р. звели величну

будівлю Інститутут шляхетних дівчат, яка з 1993 року носить назву Міжнародного центру культури та мистецтв.

Друга будівля університету (не збереглася) належала відставному капітану І. Ю. Корту. Тут відбувся акт відкриття університету і містились аудиторії. Тут же поселився ректор М. О. Максимович і жив до весни 1835 р., поки не перебрався до будинку Катериничів біля Нікольського монастиря. Казеннокошні студенти Педагогічного інституту при університеті мешкали неподалік у будинку інженера Київської фортеці, генерала Р. Гербеля.

Протягом першого академічного року, коли університет мав лише один факультет з історико-філологічним (першим) та фізико-математичним (другим) відділеннями, до нього входили такі кафедри: Перше відділення: 1) Філософія. 2) Грецька словесність і старожитності. 3) Римська словесність і старожитності. 4) Російська словесність. 5) Загальна і російська історія і статистика;

Друге відділення: 1) Чиста і прикладна математика. 2) Астрономія. 3) Фізика і фізична географія. 4) Хімія. 5) Мінералогія і геогнозія. 6) Ботаніка. 7) Зоологія. 8) Технологія, сільське господарство, лісоводство і архітектура» [14, §33].

Свій перший академічний рік університет Св. Володимира розпочав 28 серпня 1834 р. у складі 62 студентів, понад півтора десятка викладачів. На фоні останніх вигідно вирізнялись ректор М. О. Максимович, професор православного богослов'я І. М. Скворцов, професор загальної історії В. Ф. Цих. Протягом 1834 /1835 навчального року функціонував лише так званий філософський факультет, з історико-філологічним і фізико-математичним відділеннями, та „особливий виховний заклад” Інститут казенних студентів, про яких йтиметься нижче.

Сьогодні важко повірити, що Київський університет засновувався як переважно освітянська установа, як виключно педагогічний навчальний заклад.

62. Еклектизм — був напрям у давньогрецькій філософії доби еллінізму, в 2 столітті до н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між ученнями і школами.

В архітектурі та живописі — еклектизм поєднання різнорідних стильових елементів чи довільний вибір стилістичного оформлення для будівель або художніх виробів, які мають якісно інше значення та призначення (використання історичних стилів в архітектурі та художній промисловості 19 століття.).

Вільям Дайс, британський художник, шотландець за походженням

Фердинанд Фельнер, австрійський архітектор

Бекетов Олексій Миколайович, російський архітектор.Моде́рн — стильовий напрям в мистецтві (переважно в архітектурі, образотворчому й декоративно-ужитковому мистецтві) кінця XIX — початку ХХ століття. У Бельгії й Франції — «ар-нуво» ), у Німеччині — «югендштиль» в Італії — стиль ліберті, в Великобританії — modern style, у США — стиль Тифера, в Україні — «сецесія». Основними його елементами є використання синусоїдальних ліній, стилізованих квітів, язиків полум'я, хвилястих ліній, запозичених в природи.

Модерн постав на противагу домінуючому на той час історицизмові як мистецтво молодих людей. Звідси походить німецький варіант назви — Jugendstil, що означає стиль молоді. Архітектурні пам'ятники, створені у стилі ар-нуво, внесені до світової спадщини ЮНЕСКО.

Прагнучи створити новий стиль, представники модерну відмовлялися від історичних запозичень стилю еклектики, використовували умисно примхливі, мінливі форми, вигадливі лінії, принципи асиметрії і вільного планування, нові технічні та конструктивні засоби для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, де всі рішення підпорядковані єдиному образно-символічному задумі й орнаментальному ритмові.

Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру. Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище.. Стендаль воював в армії Наполеона, Джордж Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турків, Шандор Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Лев Толстой обороняв Севастополь, Еміль Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема «поет і громадянин» проходить червоною ниткою не тільки в творчості Олександра Пушкіна та Миколи Некрасова…

Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

63. Стиль модерн за короткий термін захопив мистецтво усіх цивілізованих країн та залишив по собі помітний слід у кожній національній культурі. Епоха модерну проіснувала недовго: 20—30 років у різних країнах, але вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, в монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні та одязі.Появу стилю модерн пояснюють різними причинами. Наприклад, стомленістю XIX сторіччя та загальним декадансом європейської культури. "Кінець сторіччя" — ці слова вживаються не лише на позначення хронологічного відрізку: вони мають певний сенс і містять в собі визначену оцінку. Кінець століття ототожнюється з декадансом, занепадом, духовним розкладом, з втратою моральних критеріїв, розгубленістю інтелігенції перед лицем соціальних негараздів і суперечностей, що посилюються. У цілому стиль модерн має ознаки втомленості, виснаженості. Він знесилений тим, що зародилося раніше й видозмінювалося на своєму шляху — романтизмом, панестетизмом, пошуками краси. Ця стомленість виявилася не стільки в загальних програмах чи маніфестах модерну, що, навпаки, сповнені натиску, життєстверджуючої енергії, скільки у внутрішніх формальних властивостях: в системі лінійної ритміки, в зумисному орієнтуванні на уповільнене сприйняття, що передбачає милування, іноді смакування художнього засобу, витонченого артистизму. Тут дається взнаки втомленість мистецтва ніби самим собою. Саме мистецтво, а не лише його окремі майстри, ніби потерпає від суб´єктивізму. Воно все більше відривається від реального життя, цікавиться скоріше собою, ніж навколишньою реальністю.Іншою причиною появи стилю модерн називають демократизацію суспільного життя наприкінці століття. Бурхливе зростання міст за рахунок сільського населення призводить до появи в містах масового споживача, який хоче оволодіти вищими досягненнями мистецтва, але в освітньому, духовному плані не готовий до цього. З´являється також потреба у зведенні будівель, архітектурних споруд у містах, що розраховані на обслуговування широкого кола споживачів: доходні будинки, вокзали, банки, театри тощо. Доступність краси для загалу стає гаслом часу. Виникає "краса для бідних", що несе в собі багато ознак великої краси стилю.У модерні виняткове і масове не співпадали, але масове схилялося до унікально-особистісного, в результаті чого індивідуальне відразу ж ставало надбанням загалу. Стиль приватного будинку, що, здавалося б, враховує усі вишукані примхи замовника, його індивідуальність, що одночасно дозволяє виявити своєрідну манеру архітектора, стає стилем доходного будинку. Майстри модерну, наполегливо намагаючись зробити побут мистецтвом, а мистецтво побутом, створили певну універсальну пластичну систему, виразні засоби якої характерні й для монументального панно й для фасону плаття, для живописного полотна і ложки чи виделки на столі. Майстри модерну намагалися задовольнити масову художню свідомість. Склалася ілюзія всезагальності художніх інтересів та смаків всього суспільства. У цій ситуації виникла проблема масової культури. Немалу роль в цьому відіграло зближення мистецтва і промисловості, що забезпечувало виготовлення художніх виробів у нечувано великому обсязі, невідомому попереднім епохам.