shpori_ist_ukr_kult (1)норм

46. До характерних рис барокового стилю відносять: *вишуканість (у тому числі в манерах поведінки, зачісках, одязі), аристократичність, а звідси – емблематичність; *пишнота, підкреслене багатство форм та деталей, використання позолоти; *масштабність, складність композиційних задумів, тяжіння до ансамблю; *динамічність, дисгармонійність, спроба осягнути рух у його невпинній зміні; *драматизм, пафосний характер; *чуттєвість, емоційність та ірраціоналізм у поєднанні з притяжінням до містицизму як «ясності неясного». Риси українського бароко: 1.Тісний взаємозязок барокової культури з ренесансом. Ренесанс зявився в українських землях дещо пізніше, ніж в інших країнах Європи, і тільки но почав своє входження в українську культуру, як був наздогнаний бароко. 2.Мілітаристичний елемент. Українська барокова культура розвивалася під впливом смаків представників козацької старшини та вищих ієрархів православної церкви, які були замовниками і ктиторами (меценатами) тієї доби. Цією обставиною пояснюється присутність в українському бароко мілітаристичного елементу, що розкриває себе в уславленні героя-козака, який бореться з ворогами свого народу і за віру Христову. Цією обставиною пояснюється використання у частині наукових джерел поняття «козацьке бароко» як синніму бароко українського. 3.Тяжіння до народного і наявність демократичного елементу. Оскільки серед представників козацької еліти значний відсоток складали козаки шляхетного роду, та й закони Запорізької Січі були засновані на демократичних засадах, коли вжливу роль мала «Чорна рада» - голос низових козаків, то й навернення до народного і відсутність помпезного, рафіновано витонченого і примхливого притаманне українському бароко на відміну від бароко класичного аристократичного. Цьому стилі були притаманні вигадливість форм, декоративність, динамізм, метафоричність, іконографія та парадні портрети. Велике місце в барочній архітектурі належить палацам, гордовито-ошатним, з виступаючими флігелями-крилами, відкритими почесними дворами. Показність і велич у них сполучаються з пишнотою. Архітектори бароко створили планувальну систему, упорядкувавши хаотичну забудову середньовічного міста, додали вулицям прямолінійні обриси, завершивши їх площами, що у свою чергу стали об'єктами архітектурних композицій. Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барочні споруди - Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Почав займатися архітектурою наприкінці 40-х рр. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-і рр. XVIII ст. Григорович-Барський був найбільш популярним київським архітектором. Без його участі не обійшлося будівництво жодного будинку на Подолі. Іншим видатним будівельником доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям. Важливим засобом створення художнього образу в живопису Бароко стає колорит, звiдси вiдбувається розширення шкали кольорiв та бiльш використовується гра свiтла та тiнi, за допомогою якої майстри прагнуть зобразити боротьбу мiж "зовнiшнiм" i "внутрiшнiм" буттям та показати "істинне" єство людини. Все це ми знайдемо в творах таких провiдних українських майстрiв як Iван Руткович, Василь Петранович та інші. Великий вплив на подальший розвиток львiвської скульптури другої половини XVIII ст. справив Майстер Пiнзель. Він прагне виразити внутрiшнi суперечливi почуття людини, що йдуть вiд її серця та бентежать душу i ця внутрiшня напруга, яка присутня в його створiннях, немов, вiдображає космiчну боротьбу добра та зла межа якої проходить крізь людськi серця. Його відмими роботами є: Розп'яття для костьолу св. Мартiна, кам'янi статуї на фасадах костьолу домiнiканцiв та костьолу Марiї Магдалiни, та інш

47. Помітну роль в житті барокової людини відіграє і театр. Проте, професійного театру на території Україні ще не існувало, натомість активно розвивався шкільний театр та вертеп. Слово «вертеп» сочатку вживалося у значенні потаємного місця, печери, а починаючи з XVII ст. стало відомим і як народний ляльковий театр. Він являв собою двоярусний деревяний ящик, у якому за допомогою ляльок, що кріпилися на дротинах, розігрувалися п’єси біблійного та побутового змісту. З вертепом на свята ходили від села до села мандрівні дяки, студентська молодь, розважаючи і повчаючи публіку. Зусиллями викладачів та студентів Києво-Могилянської академії отримала свій розквіт шкільна драматургія. Зміст шкільної драми ґрунтувався на біблійному сюжеті, тому переважно мав релігійний характер. Структурно шкільна драма складається із трьох частин: прологу, фабули і епілогу. У пролозі сам автор мав виголосити перед глядачами основну думку драматичного твору. Фабула традиційно містила від 3 до 5 актів і закінчувалася епілогом – висновком моралістичного характеру з подякою глядачам. До постановки спектаклю залучалося якомога більше студентів (до 300 чоловік). Ретельно готувалися декорації і костюми. У перервах між актами фабули ставилися коротенькі інтермедії ( або ж інтерлюдії), щоб розважити глядача. До типових жанрових форм барокової драми відносять: містерію, міраклю, мораліте та інтермедію. Містерія – п’єса з Різдвяним або Великоднім сюжетом. До відомих і популярних у барокову добу містерій належать такі п’єси: «Слово про збурення пекла», «Действие на страсті Христові»(кінець XVII ст.), «Царство натури людської» (1698) - анонімного автора, «Образ страстей міра сего» Сильвестра Ляскоронського, «Комедіа на день Рождества Христово» Димитрія Ростовського (1702), «Дейсвие на Рождество Христово» Митрофана Довгалевського (1736). До різновидів драматичного жанру відносять і діалоги, сюжетом яких є історії Новозавітного циклу. Прикладом тому можуть бути «Вірші із трагедії «Христос пасхон» львів’янина Андрія Сеульського (1630) та «Розмишлення про муку Христа» Іоаникія Волковича (1631). Не менш популярними у публіки були на той час і міраклі. Міракля – п’єса на сюжет їз життя святих та угодників Божих. До яскравих зразків барокової міраклі можемо віднести анонімні драми «Олекса чоловік Божий» (1673-1674) та п’єсу про житіє Св. Катерини (1703, польською мовою). Поширеними були і драми-моралітет. Пєса морально-повчального змісту з алегоричним сюжетом була відома під назвою моралітет. До найкращих зразків драм-моралітет належать «Трагікомедія» Варлаама Лашевського та «Воскресеніе мертвых» Георгія Кониського . Своєрідним новацій ним різновидом драми-моралітет були і драми на історичну тематику: «Владимер» Феофана Прокоповича (присвячена Івану Мазепі) та «Милость Божія» невідомого автора. Не менш відомим жанром цієї доби стала також інтермедія (або ж інтерлюдія). Інтермедія – невелика п’єса жартівливого характеру (на 70-100 рядків) із життя простого люду, яка традиційно ставилася у антракті між діями п’єси «високого» стилю (містерії або міраклі) як «междувброшенные забавне игралища». Традиційно до кожної шкільної драми додавалося кілька інтермедій. Одними із перших у списку нам відомих інтермедій є дві п’єси, надруковані у вигляді додатку до тексту п’єси львівського письменника Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя. Перша оповідає історію хитрого бідняка, який пошиває у дурні довірливого заможного господаря, а сюжет другої інтермедії веде своє походження із «Римських історій». Переважна більшість інтермедій написана невідомими авторами. З часом поетика інтермедій була використана і покладена в основу української драматургії пізнішої доби (І. Котляревським «Москаль-чарівник», І.Карпенком-Карим «Чумаки»). Занепад шкільної драми припадає на другу половину XVIII ст.. Одніє із причин тому тала заборона митрополитом Самуїлом Миславським писати та показувати свої вистави викладачам Києво-Могилянської академії. Останньою шкільною драмою, написаною наприкінці XVIII ст., вважається польськомовна п’єса «Комедія уніатів із православним» Сави Стрілецького – колишнього уніата, що перейшов у православ’я.

48. Одним із напрямків розвитку народної музичної творчості, який досяг свого злету з XVII по XVIII ст.., був народний музичний епос, до якого відносяться думи та історичні пісні. Міська пісенна народна культура цієї доби представлена піснею-романсом, автори яких з часом забувалися і їх імя губилося у плині років. Лише у ХІХ ст.. після відповідної обробки для голосу та супроводу фортепіано їх опублікував Микола Лисенко. Серед найбільш відомих виділяються: «Ох і не стелися, хрещатий барвінку», «Ой у полі криниченька». Особливої популярності набула пісня-романс «Їхав козак за Дунай», авторство якої приписують харківському козаку-віршувальнику Семенові Климовському. Народні свята та урочисті події у житті української родини з давніх-давен супроводжувалися народними гуляннями та піснями. На урочистості запрошували і музик. Музиканти об’єднувалися у музичні гурти-цехи, які у середині XVII – першій половині XVIII ст.. користувалися пошаною у міщан , і їх кількість була доволі значною. Козацьке життя, як людини військової, також не цуралося музичного мистецтва. Так звана «полкова музика», що звучала під час походів та у повсякденному житті, виконувалася музичними колективами, які складалися із кобзарів, литавристів, бандуристів, скрипалів і трубачів. Оскільки у церковно-приходських, братських школах та колегіумах до навчальної програми обов’язковим предметом було введено хоровий спів, то й рівень музичної освіченості серед українців був доволі високим. Частина селян вміла грати на деяких музичних інструментах, чим дивували іноземців, що відвідували у справах Україну. У середині 17 ст. музичним освітянським центром стала Києво-Могилянська академія. Там, при Києво-Братському богоявленському монастирі, Лазар Баранович організував хорову школу. Саме на уроках хорового співу цього осередку виростав талант відомих диригентів та композиторів України барокової доби, до яких належать: А.Ведель, М.Березовський, Г.Сковорода. Диригентом академічного хору Києво-Могилянської академії був А.Ведель. Саме у добу бароко в Україні розвивається багатоголосна церковна музика, що отримала назву партесного співу. Свідоцтвом тому може бути «Реєстр нотних зошитів», що належав Львівському братству і був датований 1697 р. У ньому було зафіксовано 372 партесні твори. На жаль, значна їх частина не дійшла до наших днів. Лише у фондах бібліотечних стародруків м.Києва зберігається близько 600 партесних творів. Значна частина українських композиторів, регентів і півчих переїздила до Москви. Що мало вплив на визнання російськими церковними колами необхідності переходу до партесного співу і в Росії. Серед українців,долучених до впровадження партесного співу в Росії, були композитори Симеон Пекалицький та Микола Дилецький. Останній увійшов до історії барокової музики і як автор теоретичної праці «Граматика музикальна», серед рекомендацій якого виділяється порада про використання в композиціях не лише усталених церковних мелодій, але й мелодій світських жанрів. До композиторів, що залишили помітний вплив на розвиток музичної барокової культури цієї доби, маємо віднести: Андрія Рачинського (1729 – 1800) – автора двох хорових концертів «Не отверзи мене» та «Скажи мі, Господи, кончину мою»; М.Березовського (1745 – 1777р) – повна літургія, ряд концертів, серед яких виділяється «Не отверзи мене во время старости»; Д.Бортнянського (1751 -1825) – автора 35 чотириголосних і 10 восьмиголосних концертів, двох літургій та семи «Херувимських»; А.Веделя (1767-1808) – автора 20 хорових концертів, Всеночної служби, двох Літургій, низки канонів, вокальних тріо, найвідомішим із яких є «Покаяння отверзи ми двери». Варто відмітити, що М.Березовський та Д.Бортнянський були авторами перших опер, створених у Східній Європі і з успіхом у 70-х роках 18 ст. поставлених в Італії. Таким чином, вони стали здобутком не лише української, але й світової мистецької спадщини.

49. Великими культурними осередками в ХVІІ–ХVІІІ ст. були Київ, Чернігів, Харків і Полтава. Найпомітніший із них — саме чернігівський, де поширювали київські традиції Лазар Баранович та Іван Величковський. Семен Климовський і Григорій Сковорода збагачували поетичну школу Харкова, а Самійло Величко й пізніше Іван Величковський творили нашу літературу в Полтаві. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися поетичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхетська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш (система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених), поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. найоригінальнішими творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), лфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту. Лазар Баранович — автор кількох книг. Зокрема, опублікував збірку проповідей: «Меч духовний». Климовський «Їхав козак за Дунай». Сковорода «Сад божественних пісень». Відомим також є літопис Самійла Величка – пам’ятка літописного бароко.

50. Українське бароко характеризується також явно вираженою просвітницькою тенденцією, яка дозволяла в рамках християнського світогляду визнавати авторитет науки та виховну роль знання. Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є одним із найвидатніших представників історії української філософії. Найвища мудрість для Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні. Жити в істині означає жити у Христі Кожна людина прагне до самопізнання, бо найкоротший шлях до Бога - через власне «серце», через відкриття в ньому «образу божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином божим», «обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує все коло діл своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, як голові усього». «Сродна» або «споріднена» праця є однією з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації справді людського способу життєдіяльності, самоствердження особи. Праця за покликанням, яка відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна») праця є основним джерелом усіх суспільних бід. «Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення, оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати свої природні здібності і нахили в «спорідненій» ( «сродній») праці і отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття. Але природні здібності повинні бути виявлені, розкриті. Можливість «сродної» праці для всіх виявляє себе в ідеї «нерівної рівності», тобто в реалізації кожним себе за своїми можливостями. Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»).

51. Радимо спочатку з'ясувати питання, що ж таке національна самосвідомість. Її можна визначити, як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності. Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв. осієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури. Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції. Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей. Завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою. На початку XIX ст. виникають перші таємні українські організації, що створювались у формі масонських лож. Репресії царизму не могли зупинити розвиток українською національного руху. У цей час багато представників передової інтелігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них - І.Срезневський, М.Костомаров, М.Маркевич. Українська література перетворюється на могутню силу формування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство".

52. . У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 чоловік: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков. Програма кирило-мефодіївців була розроблена у двох документах "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило-Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ має свою державність - Річ Посполиту. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість. Український історик Орест Субтельний зауважив, що Кирило-Мефодіївське товариство не лише явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку, а й привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

53. Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України. Осередком національно-культурної роботи у 70—90-х роках XIX століття стала Київська — так звана «Стара Громада», що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький. Входили також визначні наукові і культурні діячі: М. Драгоманов, К. Михальчук, М. Зібер, Ф. Вовк, П. Чубинський, Л. Ільницький, О. Кониський, М. Лисенко, М. Старицький, П. Косач, С. Подолинський, О. Русов, М. Левченко, М. Ковалевський, В. Рубінштейн, Я. Шульгін, С. Левицький, І. Левицький (Нечуй), Є. Тригубов, В. Науменко, І. Рудченко (Білик), Ф. Панченко та інші (близько 70 членів). Так розпочався рух, який став одним із основних духовних та ідеологічних витоків відродження нашої держави. «Громади» другої половини XIX століття об'єднували кращих представників національної інтелігенції, громадських діячів, вчених, освітян, літераторів, студентської молоді тощо.

Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка (колишнє Товариство «Просвіта») — українська громадська організація культурно-освітянського спрямування. Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році в Галичині як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і русофільській, — з другого. Головою новоствореного Товариства збір обрав Анатоля Вахнянина.Для опрацювання статуту Товариства був створений комітет із представників академічної молоді. Товариство працювало у складних умовах. Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка ( НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук. Утворена 1873 року у Львові, як Літературне товариство імені Т.Шевченка, у 1892 назву змінено на Наукове товариство ім. Т.Шевченка (своєрідна академія наук). У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади. Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський.

54. Скасування кріпацтва дещо пожвавило ліберальний та демократичний рухи в Україні; одним з ідеологів лібералізму в суспільно-політичному житті виступає Михайло Драгоманов (1841-1895 рр.). Його суспільно-політична концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, широкого місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби. Успадкувавши традиції Кирило-Мефодіївського товариства, Михайло Драгоманов розвивав їх. Михайло Драгоманов вважав, що культурні традиції в житті українського народу ніколи не переривались, незважаючи на вчинений татарами погром. Та культура, що носить назву "Малоросія" є прямою спадкоємницею Київської Русі - колиски руського світу. Михайло Драгоманов розробляє програму соціокультурного відродження української нації, прискореного руху культури по шляху прогресу. Одним із гарантів національного відродження українського народу є завоювання державності. Михайло Драгоманов розробляє принцип федералізму державних і недержавних слов'янських народів як засіб переходу від імперського репресивно-диктаторського, унітарно-центриського способу правління до демократичних, європейських форм державності. Поряд з політичною програмою Михайло Драгоманов створював і програму конструктивної діяльності, що підтягувала б культуру України до загальноєвропейського і світового рівня, звертає увагу на той факт, що обрусіння певної частини населення України - результат політико-економічних факторів, наслідок політики Російської імперської держави, а не намагань простого російського народу або прояву його націоналізму. Михайло Драгоманов вважав, що "головне діло - поступ людини і громади, поступ політичний, соціальний і культурний, а національність є тільки ґрунт, форма та спосіб...". Національні права можуть бути осягнуті на ґрунті політичних свобод: чим більше політичних свобод, тим більше національних прав. Акцентуючи увагу на об' єктивних причинах загрози денаціоналізації українського народу, Михайло Драгоманов все ж таки недооцінював суб'єктивний фактор - намагання народу досягти ідеалу національного державного суверенітету, незалежності України. Іван Франко зауважував, що Михайло Драгоманов подав зразок зовсім безнаціональної російської федерації, що ідеали соціальної рівності та ідеї космополітизму заслонили перед його очима "ідеал національної самостійності". А без нього "культуртрегерство" дуже легко змінюється та вироджується.