shpori_ist_ukr_kult (1)норм

38. У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об’єдна-лася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці нази-вали її Велике князівство Литовське Руське і Жемантійське. Великі князі литовські, які приєднали до себе левову частину України, діяли за правилом “старого не змінювати, а нового не впроваджувати”, чим забезпечили поряд із звільненням від татаро-монгольського панування легке “оксамитове” приєднання українських земель до Литви. Це відбилося й в назві держави - “Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське”, оскільки близько 90% населення країни складали русини, тобто білоруси і українці. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.В управлінській системі Литовської держави центральне місце, як і колись на Русі, займали князі: великий, удільні, місцеві. Вважалося, що їх власна місія як проводирів, відповідальних перед Богом за долю свого народу, визначалася самим фактом народження. Це була єдина група суспільства, до якої “не давали доступу ні багатства, ні вплив, ні високі урядові посади. Навіть королем стають, а князем народжуються”. Було збереження старої системи управління; залучення руського боярства на службу новоствореній державі; утвердження “Руської правди” правовою основою держави;  визнання офіційною мовою руської мови;розширення значення та впливу православ’я; запозичення литовцями досвіду будівництва фортець, військової організації українців тощо; зростання змішаних шлюбів, поширення українських звичаїв, обрядів; поступова асиміляція частини литовців серед українців.Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту.Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині.Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби.Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти — Литовські статути 1529, 1566, 1588 pp., а також численні привілеї.За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У XIV—XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження.Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії") — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську гімназію.У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на володіння землями і селянами. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію.Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі, полонізувати її населення.

39. 24 листопада 1437 р. василевс разом з великою делегацією (майже 800 осіб), до якої увійшли патріарх Іосиф і близько двадцяти ієрархів, серед них митрополити Марк Євгенік Ефеський, Віссаріон Шкейський та Ісидор Руський (діяльність останнього пов’язана з історією України), клірики св. Софії на чолі з Сіропулом, істориком Ферраро-Флорентійського собору, Георгій Схоларій, майбутній керівник Православної церкви, видатний вчений Пліфон, котрий під час Собору заснував у Флоренції знамениту Платонівську академію. 8 лютого 1438 р. на восьми прикрашених кораблях візантійська делегація прибула до Венеції, а 4 березня досягла Феррари, де на неї вже майже місяць чекали ієрархи, вірні папі Євгену IV, який заради поновлення церковної єдності надіслав базельським єпископам запрошення на Собор. Перебіг подій на Соборі описано в актах, відомих під назвою «Святий Вселенський Собор у Флоренції» і надрукованих у XVI ст. у грецькому оригіналі й латинському перекладі. На Соборі панувала атмосфера взаємної недовіри й підозр. Латиняни почали нервувати, вимагаючи вже не обговорення спірних питань, а підготовки голосування на заключному засіданні. Серед делегатів стала поширюватися думка про нездатність Собору завершити роботу ухвалою унії, умови якої були б прийнятні для обох сторін. Невіра в успіх і підозра, що латиняни укладуть унію шляхом хитрощів й омани, підштовхнули делегації Валахії, Трапезунда і Грузії покинути Собор. Щоб врятувати ситуацію, василевс змушений був вдатися до жорстких попереджувальних заходів щодо делегацій, які залишилися. Наприкінці 1438 р. у Феррарі почалася чума, від якої померло багато делегатів. Папа наполягав на перерві в роботі Собору, але на вимогу греків засідання було перенесено до Флоренції (звідси назва — Флорентійська унія). 26 лютого 1439 р. почався другий, флорентійський етап засідань. Іоанн VIII дедалі сильніше тиснув на свою делегацію, умовляючи заради спасіння держави прийняти спірні статті у латинській редакції. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ). Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;в)  необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;г)   саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:а)  необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;б)  можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.в)  майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

40. Полеміку розпочав визначний польський єзуїт, письменник Петро Скарга своїм твором «Про єдиність Церкви Божої під єдиним пастирем і про грецьке, від тієї єдностівідступлення» (1577 р.). У книзі автор намагається обґрунтувати  законність королівської влади в Польщі та її панування над українськими і білоруськими землями. Висновок Скарги простий: всі повинні об’єднатися під верховенством римського папи і польського короля, порвати з руською вірою, з національними традиціями. Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був на той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.У своїх творах письменник-полеміст став на захист знедолених і гноблених, відтворив правдиві картини життя і побуту українського народу. Полум’яним словом публіцист трибун таврував зрадників, що перекинулися на бік ворога, закликав до гуманності, справедливості і згуртованості. Тому ще за життя він здобув заслужену шану земляків, а потім пильну увагу до його спадщини літературознавців і мовознавців філософів і письменників. Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Тренос — твір Мелетія Смотрицького, написаний у 1610 році. В перекладі означає «плач».«Тренос» справив великий вплив на сучасників Мелетія Смотрицького. Полемічно-художня книга письменника «Тренос або плач Східної церкви» видана у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Приводом для книги стала сутичка між православними і прихильниками Берестейської унії, а також відібрання у віленських православних братського Троїцького монастиря.

41. Іван Федоров, переїхавши до Львова, за допомогою львівських міщан створив друкарню, і в 1574 р. надрукував відомий львівський «Апостол», який став первістком української друкованої книжки. Львівський «Апостол» дуже подібний до свого московського попередника, що вийшов на десять років раніше. Він мав такий само формат, як московський, такі ж початкові літери. Проте помітні й певні відмінності в оформленні та прикрасах львівського «Апостола» від московського у візерунках, орнаменті, що прикрашають книжку, у деяких деталях  образа апостола Луки на титульній сторінці тощо. Наприкінці книги львівського видання вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Очевидно, через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К.К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. Тут ще з більшою інтенсивністю розгорнулась його видавничо-друкарська діяльність. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі на Волині «Новий завіт», а в 1581 р. вийшла  друком відома Острозька біблія.у. З передмови до Острозької біблії ми дізнаємось про те, що над нею працювало сімдесят два перекладачі, які робили переклад з єврейської і давньої грецької мови.В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику «Хронологію» у віршах. Цим російський першодрукар закінчив свою діяльність. З надірваним здоров’ям від повернувся до Львова і помер там 5 грудня 1583 р. у  тяжких злиднях.Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим разом з групою працівників Острозької школи, продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. після видання Острозької біблії і в першій половині XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» (1587 р.), «Острозька книжиця» (1588 р.), відомий викривальний і наступальний твір «Апокрисис» Христофора Філарета (1598 р.), спрямований проти католицизму, в якому відображено протест українських демократичних кіл проти Берестейської унії. Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по  смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу «Адельфотес»

42. Бра́тські шко́ли — навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах — громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ'я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б. Ш. у різних містах України: в Перемишлі (1592 р.), Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606 р.), Любліні, Більському, Бересті, Володаві, Пінську, Києві (1615 р.), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Меджибожі, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, Дубно, Крем'янці, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були Б. Ш. й у деяких селах. Найважливішими серед Б. Ш. були Львівська і Київська. Спочатку Б. Ш. мали характер греко-слов'янських із слов'янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова (Б. Ш. називали також грецькими). Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше Б. Ш. наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість Б. Ш. відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). В деяких Б. Ш. викладали православне богослів'я і знайомили (з полемічною метою) з католицьким богослів'ям. Б. Ш. були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Б. Ш. багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. Кожен завершувався принесенням учнями в школу для вчителя горшків каші. В цей день занять у школі не було, діти повторювали лише «зади», тобто вивчене в минулому. Учитель і школярі приступали до спільної трапези. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, такі обіди траплялися не так уже й рідко. Закінчивши їжу, учні виносили горня на подвір'я і розбивали його. Етнограф та історик М.Сумцов, котрий досліджував виникнення цього звичаю, писав, що він є відгуком далеких часів, коли східні слов'яни приносили кашу богам землеробства. Горшками після жертвоприношення не користувалися, бо вважали смертних людей недостойними брати до вжитку священий посуд.У Львівській братській школі працювали такі видатні вчені, як Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький та інші. Значну підтримку надавав школі гетьман П.Сагайдачний. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об'єднання з Київською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше — академія).Під впливом братств виникають також парафіяльні школи при церквах і монастирях. Все це сприяло поширенню освіти серед широких верств населення. Іноземний хроніст Павло Алеппський писав у зв'язку з цим: «У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». Чеський педагог Ян Амос Коменський чимало використав з практики Б. Ш. для своєї «Великої дидактики». В несприятливих політичних умовах Б. Ш. в кінці 17 та у 18 ст. занепали

43. Епоха XV – XVIII ст. Характеризується поширенням гуманістичних тенденцій у культурному житті України, що знайшло відображення і в суспільно-політичній, і філософській думці українського народу. Досить звернути увагу на значні віхи в розвитку української культури 15-17 ст., як запровадження масого книгодрукування в Україні, заснування Острозької академії, організація Львівськьго і Київського братств, функціонування культурно-освітнього гуртка при Києво-Печерській лаврі і, нарешті, заснування в 1632 рю Києво_Могилянської академії. Початкову освіту на той час здобували в початкових школах (Лівобережжя), братських школах (Правобережжя). Братські школи мали велике значення – зберігали українську мову і культуру, сприяли розвитку освіти на українських землях. Вчителями виступали і так звані мандрівні дяки, які переходили з місця на місце. Закладами середньої освіти були Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми(Лівобережжя), Львівський, Камянецький, Луцький тощо єзуїтські колегіуми (Правобережжя). У 1576 р. князем Констянтином Острозьким на власні кошти була організована Острозька колегія, яка отримала назву академії і «трьомовного ліцея». Навчались тут трьома мовами: старослов’янською, грецькою, латинською, вивчали польську мову. В середніх класах вивчали предмети семи вільних мистецтв. Всього існувало сім класів. Вчителювали як православні науковці, так і католики. Серед них були відомий польський математик Ян Лятос, грецький вчений – філософ Кирило Лукаріс Феофан Грек. Першим ректором Острозької академії був Герасим Смотрицький. Працював Іван Федоров у книгодрукарні, який надрукував «Часослов» і «Остозьку Біблію». Видатними випускниками Острозької академії були: гетьман Петро-Конашевич Сагайдачний, Іван Борецький, Мелетій Смотрицький, який написав «Граматику словенську». У 1615 р. шлях тачка Галшка Гулевичівна подарувала свої землі на Подолі під відкриття монастиря, школи і госпіталя. Була відкрита Київська братська школа. Першим її ректором був випускником цієї академії був І.Борецький. У 1631 р. на території Києво-Печерської Лаври Петро Могила відкрила Лаврську школу. У 1632 р. відбулося поєднання двох шкіл Київської і Лаврської і утворилась Київська колегія, фундатором якої вважався Петро Могила, після смерті якого отримала назву Києво-Могилянську колегія. В 1701 р. Петро І присвоїв офіційний статус академії. Навчались там 12 років, всього класів було 8. Класи поділялися таким чином: підготовчий клас, в яких вивчали граматику, синтаксис, грецьку, латинську та польську мови. В середніх класах вивчали поетику та риторику. В класах поетики навчали писати промови. В старших класах навчали філософії та богослівя. Видатними діячами були Петро Могила, Іван Борецький, Інокентій Гізель, Лаврентій Зизаній та Мелетій Смотрицький. Києво_Могилянська академія відіграла велике значення – сприяла збереженню української культури та православної віри, розвитку освіти в Росії, Білорусії, Україні та Угорщині.

44. Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина. Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.К озацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Козацтво – досить своєрідне явище української культури. Територіально роздерта на шматки могутніми сусідами, Україна у своєму серці зрощувала величезну могутню силу – козацтво. Ця сила згуртувала в собі всі національні ідеї й бажання розореного та пригнобленого українського народу. Безперечним є факт, що козацтво, сформувавшись як самостійна соціальна і, в деякій мірі, політична структура, одночасно збудувало своєрідне художнє середовище. Можна стверджувати, що козацтво мало величезний вплив, як на розвиток історичних подій, так і на формування української національної культури. На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.

45. В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу - героїчну, драматизоану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями. Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини 18 ст. стали козацькі літописи. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Козацькі літописи – умовна назва українських літописів, яка усталилася ще у 18 ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили його значення до суто соціального значення. До козацьких літописів відносять зазвиай три класичні пам’ятки української історіографії – літописи Самовидця, Г.Грабянки та С.Величка, однак їх число , безумовно, більше. Особливістю козацьких літописів було те, що їхніми творцями виступають представники козацького стану. Власне, термін «літописи» вже не цілком відповідає жанру, у якому вони працювали. Їхні твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів. Голона увага приділяється воєнно-політичним подіям історії України. Автором Літописа Самовидця вважають Ракушку – Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів. У ньому описуються події від 1648 року по 1702 рік. Твір написаний українською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.). Поширювався у списках. Літопис Григорія Грабянки створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козцьких літописів. Написаний церковно-словянською мовою. Розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р. – поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Літопис Самійла Величк є найвизначнішим явищем козацького літописання. Мова літопису – книжна українська. Літопис складався з двох частин: опису подій від 1648 р. по 1660 рік та від 1660 р. по 1700р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис Самійла Величка супроводжено десятьма портретами гетьманців, містить багато документів, поетичних текстів.