shpori_ist_ukr_kult (1)норм

15. Релігія скіфів була тісно пов'язана зіндоїранськимі релігійними поглядами. Скіфська міфологія, наскільки можнасудити за наявними відомостями античних авторів, археологічними даними таетнографічним паралелей, близька до міфології іраномовних народів, в першучергу осетинСкіфи найбільшешанували Гестію - Табіті. Шанування багатьох божеств, з яких одне булоголовним, тобто політеїстична релігія, характерно для докласових і ранньокласовихтовариств. Чільне становище Гестії - це шанування вогню як священноїстихії, що властиво всім індоєвропейським народам, в першу чергуіндоіранської. Відгомони такого ставлення до вогню збереглися й донині.

А той факт, що вогоньолицетворялся в жіночому образі, говорить про зв'язок з архаїчними уявленнямипро богиню вогнища як подателька родючості.Зевс - тато вважавпрабатьком скіфів. Згідно з легендою про походження скіфів, Зевс і дочка рікиБорисфена були батьки першої скіфа - Таргітая. Важливо відзначити, що царІдантірс у відповіді Дарію під час скіфо-перської війни підкреслив: В«Владикамиж своїми я вважаю тільки Зевса, мого предка, і Гестія, царицю скіфів Гея - Апі, тобто Земля,уособлює землю і воду як одне з основних породжують почав. А шлюбні узиЗевса і Геї - це союз неба і землі.Ця тріада - Табіті,Папай, Апі - очолювала пантеон вищих скіфських божеств.У Аполлоні - Гойтосирдослідники бачать оборонця худоби, переможця чудовиськ, лучника, чарівника.Афродіту Уранія, тобтоНебесну - Аргімпаса, вважають володаркою померлих, великим божеством життя ісмерті.Скіфський Геракл - цепереможець міфічних чудовиськ, прославлений герой, аналогічний грецькомуГераклові. Його образ був особливо популярний в образотворчому мистецтвіАрес - як відомо, богвійни. Кривавий культ цього божества грав особливо важливу роль в житті скіфів,відповідно до того, як велика була роль війни і військового стану у скіфськомусуспільстві. Про це наочно свідчить хоча б той факт, що скіфиспоруджували святилища з усіх божеств тільки одному - саме Аресові.Скіфія була спільнотою неоднорідною, утвореною різними етнічними племенами. Їхній суспільний устрій визначався тваринництвом. Але в першу чергу скіфська держава зарекомендувала себе як добре налагоджена військова організація. На чолі сильного дисциплінованого війська стояв цар. Його влада була необмеженою і божественною – він підпорядковувався лише Папею (Зевсу) й цариці богів Табіті. Вища каста – царські скіфи, які вважали усіх інших своїми рабами.Скіфський звіриний стиль склався під впливом мистецтва Ірану і Передньої Азії, а в Причорномор'ї він зазнав значного впливу елінського мистецтва. У курганах Центральної Азії знаходять предмети, що з'єднують у своєму стилі риси елліністичного, сасанідського і китайського мистецтва. ля скіфського звіриного стилю характерні тонке спостереження природи, реалістична передача форм тварин і їх рухів, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів. Найпоширеніші зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птахів, а також фантастичних істот головно грифонів. Прийоми зображень різні: гравіювання по металу і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і повсті. Відоме татуюваннялюдського тіла виконане у звіриному стилі.

16. Вже починаючи з VIII в. грецькі колонії починають заселяти узбережжя Чорного і Азовського морів. Греки, залишали рідні краю через воєн та міжусобиць, шукали як нові ринки збуту для своєї продукції, а й намагалися захистити і зберегти свою культури і традиції. Приходять вони до нас з міст корінний і малоазійською Греції, починаючи від гирла Дністра і до найбільш далекими затоками Азовського моря покривають узбережжі мережею торговихгородов-факторий. Найважливішими були: Тіра – при гирло Дністра, на руїнах якій виріс українськийБелгород-днестровский (Акерман),Ольбия (грунтувалася прибл. 645 р. е.) при гирло Бугу (неподалік сучасного Миколаєва), Херсонес наюжно-западном іТеодосия (пізнішеКаффа) на південно-східному узбережжі Криму (нині Керч)

Тоді, коли напівдикі степові орди вривалися на наші землі, знищуючи усі своєму шляху, грецькі колоністи прийшли до нас з мирної гілкою торгівлі, і культури. І хоча які й не втрималися перед азіатськими степовими набігами, але залишили по собі дуже багато: у руїнах своїх колоній, а й у духовній культурі своїх сусідів та послідовників. Суто демократичний лад і республіканське пристрій, пережите грецькими колоністами узбережжя у Чорному морі, дуже швидко стало пагубним за умов їхнього життя. Варто сказати, що політичну силу і вплив грецьких колоній не поширювалися далі, як по межі чиновного міст. Живучи окремо мініатюрними містами-державами, греки не додумалися створити хоча б оборонний союз своїх колоній опиратися варварів, які з усіх сторін зазіхали з їхньої добро. ЛишеПантикапей, завдяки наполовину монархічному влаштуванню, зумів організувати ряд грецьких колоній над Азовським морем у союзну спілку, який довго пручався варварам, і навіть розширив свій політичний впливом геть колонії Криму.

У древній періодОльбии процвіталаионская культура, через яку збереглися архітектурні пам'ятники, глиняні (теракотові) жіночі статуетки, маски, мармурові статуї, вази й інша кераміка, привезена сюди з Мілета, островаРодоса іНавкротиса. Наступні кілька столітьионскую культуруОльбии змінюєаттицкая, елліністична іГреко-римская.

Окремим пунктом свого науково-дослідного завдання я виокремлю те, що зробили греки Одесі. Це місто знають в усьому світі завдяки її неординарним людям, історичних подій,коснувшимся їх у Велику Вітчизняну війну, і навіть незвичайної архітектурі й походженню. Греки історія Одеси — тема велика і цікава.

>Легенд щодо назви міста предосить, але справжній факт один: ім'я порту «Одеса» вперше письмово, без пояснень, назвала у своїй рескрипті 1795 року Катерина ІІ. Певний грецький присмак в співзвуччі «Одеса», звісно, є. Похідна від цього «>одессика» (їм позначається усе те, написане про Одесу) в 1913 року узвичаївА.М.Дерибас. Кілька поколінь одеських краєзнавців — журналісти, письменники, вчені — витрачали роки свого життя, щоб збагатити «>одессику».

17. Язичництво давніх слов’ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це — слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов’ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося.Перше релігійне нашарування в давньослов’янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра — Десна), що заселяло цю територію ще з кам’яного віку (з VI тисячоріччя до н.е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи (домовики, русалки, берегині тощо). Культ цих створінь, як і культ самої природи (культ води, культ лісів і окремих порід дерев), міцно тримався в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.Другий шар у язичництві давніх слов’ян пов’язують із впливом трипільської культури кінця IV—III тисячоліть до н.е. у межиріччі Дніпра—Дністра, яку деякі дослідники вважають однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов’язані з раннім землеробським господарством. Складався він із шанування жіночого божества родючості й врожаю, богині Матері-Землі (пізнє ім’я — Макош —Мокош), гіпотетично чоловічого божества-творця і володаря Всесвіту, обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання і збору врожаю та ін.).Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н.е., прабатьківщиною яких були, нагадаємо, південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів—творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Хрестоподібні кола, фігури, розетки слугували символами вогню, сонячного божества. Ідея кола, притаманна всім народам, зокрема стародавнім слов'янам, зосереджувала космологічні грані язичництва, світоглядне уявлення про місце людини в світі. У колі ЯК своєрідній наочній формі світу людина знаходила його центр і межі. Величний культ життєдайного божества освітлює архітектурну пластику, живописний і графічний напрями народної творчості. У зв'язку з технікою вишивання формула кола трансформувалася в багатокутник, ромб, квадрат, розетку. В архаїчних композиціях ці мотиви часто пов'язані між собою — розетка

18. В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у VII ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря. У період становлення Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає город, тобто огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав особливо дбали про забудову головного міста Київської Русі - Києва. За часів Володимира почав складатися план міста. Київ розділявся на верхнє місто (дитинець), або вишгород, гора, і нижнє (подол).

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор жител давніх русичів (X —XIII ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви Місто Ярославау Києві. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні фор­ми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучас­ників. Митрополит Іларіон свідок спорудження собору 

Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться одноіменні собори (1045—1050). У Чернігові, за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулось будівництво єпископського Спаського собору, архітектурою спорідненого з Десятинною церквою. Він становив величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п'ятьма банями.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

Розвиток живопису в Київській Русі цілком пов'язаний з по­ширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спо­чатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, напи­саної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викра­дення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який перед тим і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

У християнських новозбудованих храмах об'ємна скульптура стає небажаним явищем (вона була заборонена православними ієрархами на вселенському соборі у Константинополі у 691--692 рр.). Допускалося тільки мистецтво плоского рельєфу, яке набуло широкого розвитку і стало єдиним видом скульптури у храмах впродовж кількох століть. На оздобленні перших давньоруських храмів позначились народні традиції дерев'яного різьблення. На генетичний зв'язок давньоруської дерев'яної скульптури із декором церков XII--XIII ст. вказує плаский характер більшості кам'яних прикрас, що нагадували різьблене дерево

Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво. Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Софіївського собору; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Становлення давньоруського іконопису відбулося у другій половині Xі — на

початку Xіі ст. До цього ікони були, переважно, візантійські та грецькі.

Разом із поширенням будівництва храмів виникла давньоруська школа

іконопису. Її засновником вважають митрополита іларіона. У

Києво-Печерському Патерику розповідається про перших відомих іконописців

Київської Русі — Алімпія та Григорія. Про останнього розповідали, що

йому допомагають янголи: він міг за кілька годин написати й позолотити

образ (зазвичай на це витрачали кілька тижнів).

Іконописні зображення створювались за певними суворими правилами.

Умовність письма мала чітко розмежовувати божественний («горній») світ

від земного («дольного») і підкреслювати в лиці Христа, Богоматері та

святих їх неземну сутність. Для цього фігури зображались пласкими й

нерухомими, застосовувалась оборотна перспектива, виключалися будь-які

часові прояви (пора року чи доби). Умовний золотий фон ікон символізував

божественне світло, фігури не мали тіней, адже «в Царстві Божому» їх

немає.

Щоб чітко слідувати канону, давньоруські майстри користувались у якості

зразків візантійськими іконами або словесним описом кожного іконописного

сюжету

19. Мозаїка – це різновид живопису, який використовується для оздоблення споруд і виконаний із різнокольорових шматочків смальти, напівдорогоцінного каміння або керамічних плиток. Першими майстрами на Русі, що працювали над оздобленням Десятинної церкви, були греки. Аналіз особливостей моделювання форми малюнка широко відкритих очей, ліроподібної зморшки над бровами дають підстави вважати, що манера виконання розписів Десятинної церкви була перейнята майстрами, які прикрашали фрески та мозаїки Собор Св. Софії в Києві. Справжньою святною киян і по сьогоднішній день є наймонументальніша постать у цьому соборі – Образ Богоматері Оранти, яка за повір’ям є берегинею Києва та киян. Мозаїками та фресками було прикрашено Успенський Собор Києво-Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий собор м.Києва. Проте з кін. ХІ ст.. мозаїка повністю витісняється фресковим розписом, оскільки була доволі дорогою і складною у виконанні.

Фреска – живопис по вологому тиньку природними фарбами, розведеними на освяченій воді. Основа, або штукатурний грунт, здебільшого готують із гашеного вапна та мін. Наповнювачів. Нерідко до складу додавали органічні домішки, які сприяли її міцності та убезпечували від розтріскування. Для того, щоб Ф не осипалась та збереглась у своїй красі якомога довше, майстри користувалися фарбами, що не вступають в хім. реакцію з вапном. Складність техніки полягає в тому, що майстер має написати фрагмент Ф поки не поки не висох тиньк. Якщо фресковий розпис Десятинної Церкви до наших днів дійшов лише у фрагментах, то Ф Собору Св.Софії у Києві, завдячуючи і реставраторам, збереглися у досить значному об’ємі. Фресковим розписом було прикрашено і перлину Чернігово-Сіверської землі Спаській Собор у Чернігові.На особливу увагу заслуговують фрескові розписи Кирилівської церкви м.Києва, що демонструють відхід від візантійських традицій: поява експресивної манери та широкого письма. За київською традицією в апсиді храму розміщено образ Богородиці Оранти, а під нею фрески «Причастя» та «Поклоніння Офірі».

Ікона – молитовний образ і сакральне(священне) зображення Ісуса Христа, Богоматері, святих, ангелів, пророків, а також подій Біблійної історії. За свідченням літописця перші ікони потрапили до Київської русі з Корсуня (Кримського Херсонесу). Першою іконою Ісуса Христа вважається образ Христа, який з’явився на убрусі-рушнику після того, як Син Божий на прохання слуги хворого царя Авгарь обтер ним своє обличчя, і цей образ отримав назву Спаса Нерукотворного. Відомим і шанованим був і образ Христа Пантократора(Вседержителя) і Христа-Судді, що сидить на престолі. За переданням першу ікону Діви Марії написав євангеліст Лука, який за фахом був лікарем. Найпоширенішими Богородичними сюжетами були:

Оранта або ж Знамення – образ Діви Марії у повний зріст з переважно піднятими для молитви руками;

Одигітрія – образ Діви Марії, що сидить з Сином Божим на руках;

Єлеуса або ж Ніжність, Розчулення – образ Богородиці, щока якої ніжно торкається щоки Малюка Ісуса.

Не менш відомо святинею стала і привезена із Константинополя ікона Діви Марії, яка довгий час знаходилась у Вишгороді.

20. МУЗИКА — мистецтво організації музичних , передовсім у часовій (ритм), звуковисотній і тембровій шкалі. Музичним може бути практично будь-який звук з певними акустичними характеристиками, які відповідають естетиці тої чи іншої епохи, та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелами такого звуку можуть бути: людський голос, музичні інструменти, електричні генератори тощо.

Музика як вид мистецтва

З точки зору класифікації мистецтв музика є[1]:

-часовим мистецтвом (музичний твір розгортається та сприймається у часі, так само як і в театрі, літературі, танці)

-виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та сприймачем є виконавець, так само як і в танці, театрі)

-незображальним мистецтвом (музичні образи в більшості випадків вільні від конкретного відображення дійсності, так само, як, наприклад, й архітектурні).

В той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме:

зі словом (вокальні та вокально-інструментальні твори, опера та оперета, музична декламація),

драматичною дією (театральні та кіно-твори),

танцем і жестом (балет, пантоміма).

Існують різні способи класифікації музичних жанрів. Музикознавець Т. В. Попова пропонує класифікувати жанри за умовами їх побутування і виконання. За цією класифікацією розрізняють жанри:

Народної музики (музичний фольклор)

Розважальної музики (в тому числі музика сучасної естради)

Камерної музики (що виконується камерними ансамблями)

Симфонічної музики (виконується великими оркестрами)

Хорової музики (виконується хоровими колективами)

Театральної музики (в тому числі опери, музики до спектаклів, кінофільмів тощо).

В залежності від генези музичного стилю, розрізняють:

Авторський стиль - стиль того чи іншого конкретного композитора чи виконавця. В кожному конкретному випадку авторський стиль може бути незмінним або змінюватись разом з еволюцією митця. В цьому разі говорять про «ранній», «зрілий» чи «пізній» і т.п. стилі.

Національний стиль може виражатися у використанні певних впізнаваних елементів національного музичного фольклору - в цьому випадку національний стиль є легко впізнаваним, або, в складнішому випадку - національний стиль відбиває певні соціокультурні аоб соціопсихологічні особливості тієї чи іншої національної культури.

Історичний стиль - стиль, в якому знаходять втілення теоретичні уявлення про мистецтво і філософію, світовідчуття, естетику певного часу. Генетична єдність історичного стилю є найбільш проблематичною. тому часто музикнознавці оминають термін історичний стиль, використовуючи терміни «епоха».

В національних і історичних стилях індивідуальне начало стає типізованим. В той же час типове індивідуалізується в кожному конкретному авторському стилі.

21. Зна́менний спів — система давніх православних культових співів XII—XVII століть. Назва походить від давньослов'янської назви співацького знаку — знам'я. Знаменний спів — спочатку одноголосний, потім ампельний хоровий, розвивався в межах системи осьмогласія; мелодика суто діатонічна, заснована на побутовому звукоряді, спирається на рівномірний поступальний рух в межах кварти або квінти; ритм несиметричний, визначений текстом (див. Демесний спів).

Існувало декілька типів знаменного співу: так званий стовповий, малий і великий. Типологічними відгалуженнями знаменого розспіву вважаються київський розспів, грецький розспів, болгарський розспів тощо.

22. В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають ви­разний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пан­телеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, за­хідних і місцевих архітектурних традицій.

Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була |гарна і гожа|. Церква мала чотири склепіння і |стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем. троє вікон прикрашені стеклами рим­ськими|.

Кам.яне зодчество у Галицько-Волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруди виконува­лись досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив |муж хитрий| Олекса. Архео­логічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі.

У Галицько-Волинському князівстві високого рівня розвитку на­був живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візан­тійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістич­ними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті хри­стиянський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характер­ною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мис­тецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжко­вих мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Мону­ментальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був назва­ний фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер.єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам.яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідни­ки характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

23. Язичницька реформа, почата відразу після захоплення влади в Києві, переслідувала три мети: по-перше, вона підкреслювала суверенність молодого російської держави стосовно християнської Візантії; по-друге, вона зміцнювала положення великого князя, головного воєначальника держави, тому що на чолі пантеону став бог грози й військових успіхів. Крім того, цією дією Володимир відсував на задній план найманих дружинників-варягів, частина яких була християнами. Володимир строго ставився до найманців і, коли вони після запровадження миру почали бешкетувати, великий князь вигнав їх з Русі. Новий слов’янський пантеон був протипоставлений не тільки візантійському християнству, але й скандинавському язичництву, від якого не було взято нічого. По-третє (це буде обґрунтовано в наступному викладі), реформа значно розширювала релігійно-ідеологічний вплив багатогранністю й глибокими історичними коріннями нового пантеону, що нам і слід тепер розібрати.

Передбачувана етнічна строкатість пантеону Володимира вимагала пояснення, і воно було знайдено:

1. Бог-батько. - Бог-батько Стрибог. По своєму положенню на небі міг бути названий і Сварогом ("Небесним").

2. Бог-син. - Бог-син Дажьбог - Сонце син Сварогов. У якості "прибога" при Дажьбоге зазначений Хорс, як божество світила.