shpori_ist_ukr_kult (1)норм

«Нова дегенерація» (Івано-Франківськ) виникла в 1992 році. її складають троє цікавих митців: Степан Процюк (нар. 1964 року), Іван Ципердюк (нар. 1969 року) та Іван Андрусяк (нар. 1968 року). Оприлюднили себе молоді поети колективною збіркою «Нова дегенерація» (1992). У маніфесті угруповання розкрито зміст назви: дегенерація тому, що «ми — діти здегенерованої країни і здегенерованого часу. Тому, що ми виростаємо гнійними виразками на тілі деградуючого суспільства стандартів». Вони повстали проти свідомості колоніальної людини, прагнучи збентежити обивателя, роз­будити інтелігентський загал. Епатаж, поетична самоіронія, сарказм, сповідування філософії трагічного бунту визначили характер художніх шукань представників «Нової дегене­рації» на початку 90-х років.

Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад» складають поети Іван Лучук (нар. 1965 року), Назар Гончар (нар. 1964 року), Роман Садловський (нар. 1964 року). У 1986 році видали аль­манах «ЛуГоСад», захищають теорію поетичного ар'єргарду, тобто «охороняють з тилу поетичне слово, що знаходиться на марші». Естетичні засади групи виклав Тарас Лучук, брат Івана Лучука, у післямові «Лугосад»: канва канону». Це ти­пова постмодерністська концепція мистецтва: всі надбання культури минулого потрібно переосмислити. «Лугосадівці» плекають естетичні знахідки українського бароко (зокрема поета Івана Величковського) й українського модерну. Іван Лучук культивує паліндроми, себто такі віртуозні тексти, в яких слова, фрази, речення можна читати зліва направо і на­впаки при збереженні змісту (око, потоп). 

85. У літературознавстві період з 80-х років прийнято називати постмодернізмом. Для нього є характерними такі риси: поєднання різних стильових течій, синтез мистецтва і антимистецтва, елітарної і масової літератури; універсальність проблематики; епатажність, абсурдизм, комічність; культ вільної особистості; тотальна іронія; “цитатне мислення”; вживання нецензурної лексики, принцип рівнозначності усіх явищ та аспектів життя, зміна повноважень автора і читача; змістовна позачасовість, позапросторовість.

Під впливом конкретних умов групова культура змінюється, виникають її нові форми. Приміром,  у  сучасному суспільстві особливе місце займає  масова   і   елітарна  культура. Так само виокремлюється і в літературі.

Поділ на  масову   і   елітарну  культуру в цілому виникає тоді, коли грамотність перестає бути привілеєм якогось вузького класу суспільства. Наприклад, україномовної інтелігенції. Все залежить якого змісту надавати цим словам. " Масова " – це  література , яка зрозуміла широким верствам населенням, " елітарна " – та, яка потребує певних знань для її розуміння. Думаю, що " масова " ніколи не була  і  не є конкурентом відносно " елітарної "  і  навпаки. Вони співіснують  і  скоріше за все – це симбіоз. Є хороші приклади як першої, так  і  другої. Проте  і  вони можуть поєднуватися в одній книзі.  У  будь-якому випадку розглядати " елітарну " як синонім "якісної"  літератури , " масової " як "поганої" просто не припустимо. А взагалі є хороші твори  і просто писанина неважливо розрахована на  масового  читача або " елітарного ". Щодо " масової " та "розважальної" доречним буде  і термін "популярна", він більш толерантний  і  не принижує таку  літературу . Культура офіційно розділилась на  масову  та  елітарну  у  середині ХХ ст., але в принципі розподіл існував  і  раніше. Адже завжи існувала наукова та технічна мови, які зрозумілі лише фахівцям. Саме для ни хстворюють спеціальну літературу. Вона призначена лише для деяких. А масова може бути корисною кожному.

Висока (Справжня)  література  має два підтипи: –  елітарна  (не для всіх, мистецтво для мистецтва); – традиційна (зрозуміла  і  профанам). Не можна сказати, що один підтип кращий за інший,  у  кожного є свої переваги  і  недоліки  і  великі письменники бувають  і  там,  і  там. Комерційна  література  (Белетристика) теж має два типи: – якісна белетристика (оригінальна, іншими словами, має певну художню ціність); – суто комерційна (неоригінальна, пишеться по шаблонам  і  ніякої художньої цінності не має) Тут уже різниця є, якщо судити з точки зору художньої цінності. Наше ставлення до інтелектуальної  літератури  почасти дуже добре ілюструє приказка "Хвали мене, моя губонько, бо до вух роздеру!". О, які ми освічені й розумні – просто немає слів!  І  що з того, що в поняття "розважальна  література " ми валимо як правдиву макулатуру, так  і  розумні, витончені, красиві, оригінальні книжки, які мають лихо належати не до того "жанру"? Та  елітарне  – це не те, що не сприймається.  І  розважальна, і інтелектуальна  література мають свою читацьку аудиторію. Інша справа, що ця література несе, і в яке суспільство

86. У 1970-х — першій половині 1980-х  рр . культура України продовжувала розвиватись в атмосфері впливу тоталітарного режиму на життя суспільства. Українська наука досягла певних успіхів. В Інституті теоретичної фізики АН  УРСР  діяла школа математичної фізики на чолі з М. Боголюбовим. Значних успіхів досягли науковці Інституту матеріалознавства АН УРСР на чолі з І. Францевичем. Але в розвитку точних наук були і нерозв'язні проблеми. Часто наукові відкриття та розробки не доходили до виробників, що зумовлювало технологічне відставання вітчизняної економіки. Відсутність об'єктивних досліджень була притаманна і суспільствознавцям, особливо історикам, які більше займалися коментуванням рішень вищих партійних інстанцій і вихваленням радянського способу життя. У такому ключі, наприклад, була побудована 10-томна «Історія Української РСР». В українській літературі тих років порушувалися теми революції і Великої Вітчизняної війни. Водночас з'являлися і неординарні твори. Проміж них — романи «Собор» і «Циклон» Олеся Гончара, «Дума про тебе» М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, поезії І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка та інших літераторів. Знайшла своїх читачів і поезія В. Стуса , В. Симоненка, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Санкції були застосовані до О. Гончара, І. Дзюби, О. Бердника. Затягувалось видання творів Л. Костенко та інших письменників. Виникли проблеми й у розвитку мистецтва. Були суворо заборонені до постановки п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав свою національну особливість. З нього все більше витіснялась українська мова. Але все ж уславили себе академічні театри імені І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка у Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші актори і співаки. У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Губаренко, І. Шамо та ін. Але стало помітним і зменшення інтересу до національної музики. В образотворчому мистецтві того часу занадто багато місця посідали образ Леніна, тема народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна. Але були і художники-новатори, твори яких просто знищувались. Така доля спіткала композицію скульптурних рельєфів «Стіна пам'яті» художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Байковій горі в Києві. У 70-ті рр. схвалення глядачів здобули такі фільми вітчизняної кінематографії, як «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати...» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вйвилон-ХХ» І. Миколайчука. Освіта в Україні. Впровадження у конституційному порядку обов'язкової середньої освіти для громадян негативно вплинуло на якість навчання. Були веденні жорсткі критерії оцінки роботи вчителів, за їх кількісними показниками. Активно боролися із практикою залишення учнів на «другий рік» з метою збереження учнівських контингентів. Обов'язковість середньої освіти призводила до знецінення знань «приписками» в їх оцінюванні. Діяльність педагогів оцінювалась залежно від того, які оцінки він виставляє. Школи змушені були тримати учнів, які не відчували потреби вчитися. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Діяла інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови учнями за згоди батьків.

87. В 1990-х фестивальний «бум» досяг України, поширення фестивального руху в її культурному просторі за часом збігається з процесом становлення незалежної держави. Чинниками, що зумовили фестивальну «повінь» в Україні, стали, з одного боку, різке зубожіння концертного сезону та, з іншого, процеси державотворення й культурної само ідентифікації, децентралізації й регіоналізації, що набули поширення в незалежній державі. Хоча перший український міжнародний фестиваль академічної музики Київ Музик Фест (1990) народився ще на останніх роках існування СРСР, він репрезентує українську музику як цілком самостійне та осібне явище, вільне від «керівних і спрямувальних» тогодішних панівних ідеологічних настанов.Вже сама назва фестивалю - “Київ Музик Фест” - засвідчила, що Київ відтепер - не “музична провінція імперії”, а самодостатній культурний центр з високим, конкурентоздатним у світі рівнем композиторської творчості, виконавства і здатний стати в один ряд зі світовими музичними столицями, як наприклад, “Варшавська осінь”, “Празька весна” тощо.Кожне проведення фестивалю має свої неповторні особливості: в залежності від атмосфери, що панує в суспільстві, від основних тенденцій культурного життя країни формується його мистецьке обличчя.Фестиваль представляє собою своєрідний зріз сьогодення української музики. Адже на ньому звучать твори активно діючих композиторів різних поколінь, починаючи від заслужених ветеранів (І. Карабиця, Я. Цегляр, Б. Яровинський, В. Кирейко, Л. Дичко, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Скорика) до початкуючої молоді. Звичайно, вагоме місце в концертних програмах посідають опуси визнаних майстрів, чиї імена добре відомі світовій мистецькій громадськості Структурні зміни, що відбувалися системі концертної діяльності, давали позитивні результати. Зокрема, було створено низку колективів, які швидко здобували визнання мистецької громадськості: симфонічний оркестр Національної філармонії України, ансамбль «Київські солісти», камерний оркестр у Черкасах, камерний хор у Чернігові У грудні 1990 р. бува заснований муніципальний камерний хор «Київ», який швидко здобув світове значення. В його програмах - національна та зарубіжна музика середньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму, романтизму та сучасності. Перші фестивалі в Україні - це були здебільшого початкової стадії і рівнів заходи мистецько-розважального характеру, що зводилися до наповнення своїх програм музично-пісенними, танцювальними та іншими народними культурно-мистецькими заходами. У наш час фольклорні фестивалі - багатопланове, багатогранне за змістом художньо-мистецьких заходів та масове за кількістю учасників дійство. У них чільне місце займають народні традиції, звичаї, інші культурно-побутові елементи. З огляду на те, що програми заходів майже всіх без винятку подібних форумів розраховані на широку аудиторію, то характерною особливістю даних культурно-мистецьких акцій є і те, що вони наразі є чудовим прикладом культурно-дозвіллєвої діяльності. Характерною особливістю соціокультурної функції фольклорних фестивалів є і те, що вона відповідає основним цілям та завданням, котрі стоять власне перед даними форумами, а саме: збереження, відродження та популяризація культурно-мистецької спадщини, особливо такої важливої її складової як традиційна народна культура

88. Сучасною музикою зазвичай вважають лише музику сучас­ної доби, але і сьогодні хвилюють наші серця музичні шедеври минулого з їх вічними темами Добра і Зла, Любові і Ненависті, Життя і Смерті... Академічна (серйозна) музика — це мистецтво глибоке і зміс­товне, до якого зазвичай відносять твори академічних стилів, жанрів і форм, а також кращі зразки народної творчості. Вплив, який справляє академічна музика на слухача, можна порівняти з враженням від шедеврів світової літератури і живопису. Мирослав Скорик - народний артист України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, член-кореспондент Академії мистецтв України, професор, кандидат мистецтвознавства, завкафедрою композиції Львівської консерваторії, голова Львівського відділення Спілки композиторів, секретар Спілки композиторів України і завкафедрою історії української музики Київської консерваторії та керівник Центру музичної україністики. Слава Скорика - композитора бере початок ще з шістдесятих років. Він першим вніс в українську легку музику ритми джазу і року. Окрім серйозної музики кантат та концертів, які вивчаються сьогодні у всіх музичних закладах України, Мирослав Скорик є автором музики до фільмів , серед яких найпопулярніші "Тіні забутих предків" за повістю Коцюбинського, "Царівна" Ольги Кобилянської, "Кам"яний хрест" Лесі Українки. М.Скорик — один з організаторів міжнародного музичного фестивалю «Контрасти», який щороку проходить у Львові. Попри дуже напружений життєвий ритм, композитор продовжує активні творчі пошуки. Характерною рисою стилю Сильвестрова стає постлюдійність, характерною драматургічною рисою стає превалювання періодів спаду та diminuendo, на різних рівнях композиційної структури прослідковується характерна постмодерновій парадигмі невизначеність. Характерною особливістю фактури стає наявність звукової педалі, фону, в рамках якого виникають окремі знаки алюзій. Ще однією важливою парадигмою постмодерну, що прослідковується у творчості Сильвестрова є невизначеність. Невизначеність проявляється як відсутності чітких композиційних схем, певній спонтанності мислення, так і на рівні ритмоструктур, інтонаційних побудов і звучання загалом, що нерідко межує з тишою.

89. Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках Сьогодні Андрій Жолдак - найвідоміший на Заході український театральний режисер. Але в Україні він, на жаль, не працює. П'ять років тому смаки помаранчевого істеблішменту й новаторські пошуки виявилися несумісними - Жолдак через конфлікт з губернатором Аваковим залишив Харків, а згодом поїхав працювати до НімеччиниЕволюція творчості режисера була передбачуваною. Спектаклі він підпорядковував довільним, майже невмотивованим асоціаціям, схожим на уривки снів. У них легко проглядалися аналогії з творчістю європейських знаменитостей Піни Бауш, Боба Уїлсона. Про це Жолдак не любив говорити, намагаючись непорушно тримати титул невизнаного українського новатора. Сьогодні рівні за авторитетом джерела називають його й «режисером майбутнього», і театральним «затирником», тобто скупником крадених ідей і прийомів.

90. Танець — це яскраве, багатобарвне творіння народу, що є емоційним художнім специфічним відтворенням його багатовікового життя. Народний танець завжди має яскраво виражену тему та ідею — він завжди змістовний. У танці завжди є драматургічна основа й сюжет, узагальнення й конкретні художні образи, які створюють за допомогою різноманітних пластичних і просторових малюнків — побудов. Завдяки самобутньому таланту українських хореографів В.Верховинця, В.Авраменка, П.Вірського народний танець розвинувся як народно-сценічне мистецтво, увібравши в себе академізм народної хореографії. У справжній своїй красі, український танець вперше з’явився на сцені в п’єсі І.Котляревського «Наталка Полтавка» (1819 р., Полтава). Творці національного класичного театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський продовжували розвивати драматургічні основи, закладені І.Котляревським. Багатобарвний, емоційно-насичений іскрометний і лірико-поетичний танець ставав окрасою українських спектаклів. Пісні, масові сцени створювали особливий колорит, а танці виконували вже цілі танцювальні групи, що ще виразніше розкривали душу українського народу.Верховинець не тільки вводив народний танець в постановки М.Садовського. а й створював вистави-дивертисменти, яким дав назву хореографічні вечори. Балетмейстер-фольклорист мав на меті не просто показати красу танцю, а і створити міцну теоретичну основу для розвитку хореографії. Так була написана «Теорія українського народного танцю» — перша систематизована робота. Гідним продовжувачем справи В.Верховинця став його учень В.Авраменко, що продовжував роботу зі збору та розповсюдження українського народного танцю за кордоном. У 1919 р. В.Авраменко разом з О.Кошицем виїхав на гастролі за кордон. І завдяки виступам цих майстрів, країни Західної Європи, Америки та Канади мали можливість познайомитися з високими взірцями української музично-хорової культури та народної хореографії. В.Авраменко в 1929 р. в Нью-Йорку засновує школу українського народного танцю, а в 1946 р. видає підручник «Українські національні танці, музика і стрій». В своїй школі В.Авраменко здійснював постановки українських танців, в яких і фігури танцю, і хореографічна лексика, і положення рук, і поведінка виконавців у танці, і навіть український костюм — усе цілком і повністю відповідало принципам школи В.Верховинця.В. Верховинець пропагував український танець у себе на батьківщині, а В.Авраменко — за її межами.

91. Кінематограф– наймолодший вид мистецтва, виникнення якого безпосередньо пов 'язане з розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі оптики, хімії, фотографії. Водночас кінематограф жодною мірою не можна назвати «технічним» мистецтвом. Споконвічна потреба людини в образному осмисленні дійсності породила цей масовий вид мистецтва.Кіно – синтетичне за своєю природою, воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії. Саме тому кінематограф оперує багатьма виражальними можливостями, запозиченими з інших видів мистецтва. Водночас кіно володіє власними специфічними засобами та прийомами, зокрема: ракурсом(кут зору кінокамери), зміною планів (загальний, середній та великий), монтажем, що об'єднує окремі кадри у логічній послідовності та дає змогу передати емоційне й психологічне напруження епізоду.На превеликий жаль, сьогодні існує міф про відсутність українського кінематографу, який вже став загальноприйнятим і загальновідомим. Проте, не все так просто. Рано чи пізно, міфи або доводяться, або спростовуються. Тому спробуємо спростувати ці твердження. Незважаючи на запальну антипропаганду, кінопрофесії розвиваються. Кіностудія імені Олександра Довженка заснована в 1927-1928 роках, має площу більше ніж 17,5 га, а також 8 знімальних павільйонів, один з яких, площею 2520 кв.м, є найбільшим у Європі, де є змога працювати відразу десяти знімальним групам. Досягнення кіностудії – це тільки 75 міжнародних нагород, не враховуючи всесоюзних, навіть одна найвища нагорода Американської кіноакадемії!а превеликий жаль, сьогодні існує міф про відсутність українського кінематографу, який вже став загальноприйнятим і загальновідомим. Проте, не все так просто. Рано чи пізно, міфи або доводяться, або спростовуються. Тому спробуємо спростувати ці твердження. Незважаючи на запальну антипропаганду, кінопрофесії розвиваються. Кіностудія імені Олександра Довженка заснована в 1927-1928 роках, має площу більше ніж 17,5 га, а також 8 знімальних павільйонів, один з яких, площею 2520 кв.м, є найбільшим у Європі, де є змога працювати відразу десяти знімальним групам. Досягнення кіностудії – це тільки 75 міжнародних нагород, не враховуючи всесоюзних, навіть одна найвища нагорода Американської кіноакадемії!

І так 2005 рік став для українського кінематографу невеличким, але тріумфом. Короткометражний документальний фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького став першою українською стрічкою – переможцем Каннського кінофестивалю. Для зйомок свого психологічного фільму Стрембіцький обрав незвичайну київську натуру – Будинок ветеранів, в якому доживають століття самотні немолоді актори, психоневрологічний диспансер з його дивним для багатьох устроєм.Переконаний, що українське кіно має великий творчий потенціал і перспективи розвитку, а талант і майстерність вітчизняних кінематографістів формуватимуть національну свідомість, високі художні ідеали, стверджуватимуть добру славу України у світі.

92. Сьогодні вищі навчальні заклади України приймають на навчання до 70% випускників шкіл, тобто у 7 разів більше, ніж дозволяє нормальний розподіл інтелекту. Сьогодні наш диплом не визнається у Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. І хоча вони за багатьма показниками, за розвитком, ерудованістю, спеціальною підготовленістю перевершують зарубіжних фахівців, дискредитація українського диплома триває.Найбільше не влаштовує закордонних працедавців у підготовці наших фахівців – низька дієвість знань.Дієвість - це здатність використовувати набуті знання, уміння на практиці. За експертними оцінками, цим параметром ми поступаємося найбільше.За європейським стандартом дипломований фахівець відразу займає робоче місце і виконує свої посадові обов’язки. Диплом гарантує високий рівень підготовки. Приймаючи фахівця, фірма впевнена, що він підготовлений на належному рівні. Гарантія цього – високе резюме університету. Якщо фахівець не буде підготовлений належним чином і фірма матиме до нього претензії, імідж університету може бути втрачений назавжди, його рейтинг серйозно постраждає. Болонський процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2010 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської деклараціїЗгідно з цілями БП до 2010 року освітні системи країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:

- полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;

- зростанню привабливості європейської вищої освіти;

- розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Слід зазначити, що БП не передбачає створенння повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.

93. У тому, що Україна домоглася відновлення своєї державності і стала самостійною, є, без сумніву , й вагома частка її великих спортсменів, які підносили авторитет Батьківщини у світі, і частка тих українців, котрих доля занесла за кордон.Найпрестижнішу перемогу українському спортові приніс одесит Віктор Петренко - майстер фігурного катання.Першу й дуже пам'ятну перемогу приніс українському спорту луганський борець - легковаговик греко-римського стилю Олег Кучеренко. Саме під час його нагородження вперше за майже сторічну історію олімпізму було піднято синьо-жовтий прапор і виконано державний Гімн України.Напрочуд яскравими були виступи українських гімнастів. Гідні провжувачі багатих традицій вітчизняної школи спортивної гімнастики складали половину чоловічої збірної та третину жіночої. Олімпійськими чемпіонами стали харків'яни Рустам Шаріпов та луганці Ігор Коробчинський і Григорій Місютін, причому срібний призер у гімнастичному багатоборстві Місютін лише на декілька сотих бала поступився головному тріумфатору олімпійського турніру Віталію Щербо.Олімпійськими чемпіонами стали видатні представники уславленої української школи спортивної гімнастики Лілія Підкопаєва (двічі - багатоборство та вільні вправи) та Рустам Шаріпов (вправи на брусах) й чудова легкоатлетка Інеса Кравець (потрійний стрибок), а також унікальний боксер Володимир Кличко ( вагова категорія до 91 кг), самобутній майстер греко-римської боротьби В'ячеслав Олійник (вагова категорія до 90 кг),чарівна прима української та світової художньої гімнастики Катерина Серебрянська, гідний спадкоємець незгасної слави Леоніда Жаботинського важкоатлет-важковаговик Тимур Таймазов (вагова категорія до 108 кг), чудові представники української школи вітрильного спорту Євген Браславець та Ігор Матвієнко (клас „470”). Головною нашою героїнею Сіднейської Олімпіади стала яскрава зірка сучасного плавання харків'янка Яна Клочкова, яка виборола дві золоті медалі на дистанціях 200 і 400 м комплексного плавання (на довшій дистанції - зі світовим рекордом) та срібну нагороду на дистанції 800 м вільним стилем. Безумовно, вона стала однією із найвидатніших учасниць останніх Ігор тисячоліття та заслужила на визнання кращою українською спортсменкою десятиріччя та однією із кращих у ХХ сторіччі.Золотим лауреатом олімпійського Сіднея став і видатний одеський майстер стендової стрільби Микола Мільчев, який переміг із максимально досяжним результатом - 150 зі 150 можливих та повторенням світового рекорду.