40. Класифікація черепно-мозкових травм

Черепно-мозкові травми розрізняють закриті і відкриті в залежності від того, чи буде збережена або порушена при травмі герметичність черепа і цілісність його шкірних покривів. Закриті черепно-мозкові травми поділяються на:

Тріщина склепіння черепа

Перелом основи черепа

Сдавление голови

Здавлення мозку

Дифузне аксональне ушкодження мозку

Забій мозку різного ступеня тяжкості

Найнебезпечнішою є відкрита черепно-мозкова травма з порушенням цілісності черепної коробки і шкірних покривів, так ризик інфікування мозку залишається дуже високим.

Симптоми.При відкритій травмі з переломом кісток черепа спостерігається порушення рефлексів, втрата свідомості, судоми, амнезія, дезорієнтація в просторі, починається кровотеча з вух, носа. Фахівцями проводиться всебічне обстеження з використанням таких методик, як МРТ, реоенцефалографія та ін Після того, як буде встановлений точний діагноз і ступінь тяжкості отриманої травми призначають таке лікування: дотримання постільного режиму, прийом седативних і болезаспокійливих засобів, ноотропних і вазотропних препаратів, вітамінів.

Порушення свідомості

При легкому ступені черепно-мозкової травми пусковим механізмом служить пошкодження півкуль мозку і первинна травма стовбура. У дітей молодшої групи і дошкільного віку втрата свідомості буває рідко, тоді як у старших лише в 57% випадків.

При ясній свідомості людина повністю залишається орієнтованим, адекватним і активним.

При помірному оглушении з'являється сонливість, пацієнт частково орієнтований і на питання може відповідати правильно, але не охоче.

При вираженому оглушении людина перебуває у свідомості, однак очі його заплющені. Повністю дезорієнтований і може відповідати тільки на прості питання, не відразу і односкладово, після повторних прохань.

При сопорі людина знаходиться без свідомості із закритими очима. Може реагувати на оклик і біль відкриванням очей, проте контакту з пацієнтом встановити ніяк не вдається.

При помірній комі характерні непробуждаемость, прояви на біль вздрагиванием і занепокоєнням. На відміну від сопору біль пацієнтом вже не локалізується.

При глибокій комі пацієнт без свідомості, непробуждаем, ніяк не реагує на біль, характерна м'язова гіпотонія.

При позамежної комі людина знаходиться без свідомості, непробуждаем, не реагує на біль, і іноді можуть з'являтися спонтанні розгинальні руху. Характерні м'язова арефлексія і гіподинамія. Грубо порушені вітальні функції: пульс 120 в хвилину, немає самостійного дихання, артеріальний тиск від 70 мм рт.ст. і нижче.

Розлад пам'яті

Буває у пацієнтів із середньою і важкою ступенем тяжкості забиття мозку. Ретроградна амнезія - якщо дитина не може згадати подій, що відбулися до травми. Антероградна амнезія - якщо не може згадати події після травми.

Головний біль

Головний біль зазвичай дифузного характеру і при легкій травмі не буває болісною. Біль не вимагає застосування аналгетиків і стихає в стані спокою.

Блювота

При легкій травмі блювота однократна, при тяжкій - повторна. Виникає вона через роздратування ядер блукаючого нерва, що знаходиться в довгастому мозку.

Струс головного мозку

Струс головного мозку є легкою формою травматичного ураження головного мозку. Причиною є порушення зв'язків між нервовими клітинами. За частотою черепно-мозкового травматизму струс головного мозку займає перше місце. В основному причиною їх є дорожньо-транспортні пригоди, а також виробнича, побутова або спортивна травми. Значна роль належить і кримінальним обставинам, вживання надмірна кількість алкоголю і наркоманія.

Загальні симптоми:

Відразу після струсу з'являється одноразова блювота, частішає дихання, сповільнюється або, навпаки, частішає пульс, проте незабаром показники приходять у норму. При струсі мозку температура тіла залишається нормальною. Після відновлення свідомості характерні головний біль, слабкість, запаморочення, припливи крові до обличчя, шум у вухах, порушення сну і відчуття дискомфорту. З'являються болі при русі очей, при спробі читання - розбіжність очних яблук. Загальний стан потерпілих при струсі швидко поліпшується протягом перших 7 днів. У грудних дітей та дітей раннього віку струс може виникнути без порушення свідомості. Під час травми різко бліднуть шкірні покриви обличчя, частішає серцебиття, з'являються сонливість і млявість. При годуванні виникають відрижки, блювота, дитина стає неспокійною і погано спить. Всі прояви звичайно минають протягом 2-3 діб.Струс у дітей молодшого віку (дошкільного) протікає без втрати свідомості, у літніх людей при струсі рідше відбувається втрата свідомості, ніж в молодому і середньому віці. Однак для них характерна виражена дезорієнтація в часі і місці. Забиття головного мозку супроводжується значною кровотечею у мозок, в результаті чого гинуть цілі групи клітин. При наданні допомоги та масовому поступленні поранених взагалі ставлять орієнтований діагноз. До загально мозкових ознак належать: безсвідомний стан, оглушення, головний біль, рвота при виході з нього. До місцевих ознак відносяться : параліч, порушення мови, чутливості, зору. Перша допомога базується в бережливої евакуації пораненого.

41.Травматичний Шок– це тяжкий загальний стан організму який проявляється комплексом симптомів, які виникають з початку відповідної реакції на дію зверхсильних подразників. Шок проявляється головним чином розладом кровообігу, дихання та обміну речовин. Основними причинами, які приводять до розвитку шокового стану, є біль, значні крововтрати при пораненні, опіках. Шок завжди супроводжується падінням артеріального тиску.

ХАРАКТЕРИСТИКА ШОКОВОГО СТАНУ.

Початковий період, як правило, короткочасний. В цей час поранений знаходиться в стані збудження, страху, стурбовано мечеться, скаржаться на біль, лице червоніє. Потім наступає період угнетіння.

МІРИ ПОПЕРДЖЕННЯ РОЗВИТКУ ШОКУ. ПЕРША ДОПОМОГА.

Першочерговими міроприємствами є зупинка кровотечі, так як кровотеча яка продовжується не тільки буде посилювати стан шоку, але може привести до смерті потерпілого від кровотечі.

Потерпілого необхідно покласти навзніч. Під нього слід підкласти звернутий одяг, або що-небудь інше так, щоб голова та плече були припідняти на 25-30 см. При пораненні в області носа, роту і нижньої частини щелепи потерпілий повинен бути покладений з припіднятою та повернутою на бік головою, так, щоб пошкоджена сторона була знизу. Міроприємства по усуненню або зменшенню болю заключається в застосуванні методів першої медичної допомоги, яка спрямована на усунення основної причини яка викликала шок. Наприклад при переломі накласти шину. На БП необхідно ввести потерпілому 1 мл 2% розчину промедолу з шприц-тюбику. При перший можливості пораненого необхідно швидко та обережно перенести з БП на ПМП.

СКЛАД ТА ЗАСТОСУВАННЯ ШПРИЦ-ТЮБИКУ.Шприц-тюбик являє собою пластмасовий сосуд-тюбик, в горловині якого закріплена голка. Тюбик заповнений стерильним лікарським розчином. Голка покрита ковпачком та віддалена від розчину мембраною. Для введення розчину взяти лівою рукою за ребристий ободок, правою за корпус шприц-тюбику та обертальним рухом подати корпус до ковпачка, який захищає голку (щоб зробити голкою укол мембрану тюбика). Після чого зняти ковпачок. Не торкаючись голки руками вколоти її в м¢ягки тканини зовнішньої або передньої поверховості стегна, в верхній третині (можна через одяг). Стискуючи потужно тюбик пальцями видавити зміст та не розтискуючи витягнути голку.

42. Дитячий травматизмє однією з актуальних проблем охорони здоров'я. Значимість даної проблеми часто недооцінюється. Травматизм можна уникнути шляхом вжиття заходів профілактики чи боротьби з ним.

Рівень травматизму, в тому числі дитячого останнім часом невпинно зростає в усьому світі. Особливо занепокоєння викликає зростання дорожньо-транспортного травматизму, який призводить до зростання дитячої смертності, є однією з причин інвалідності.

У виникненні травм у дітей суттєве значення мають вікові, анатомо-фізіологічні та психологічні особливості дітей, їх фізичний та розумовий розвиток, недостатність життєвого досвіду, підвищений інтерес до пізнання оточуючого світу.

Найменш розповсюджений травматизм серед дітей першого року життя.

Діти дошкільного віку майже постійно знаходяться під наглядом батьків чи вихователів дитячих закладів і рівень травматизму серед них не перевищує 5% від загальної кількості.

А ось діти шкільного віку отримавши певну самостійність та свободу і не маючи достатнього життєвого досвіду травмуються значно частіше.

При цьому хлопчики серед травмованих складають 65-70%, що пояснюється їх схильністю до рухливих ігор, активного відпочинку.

За місцем виникнення травми у дітей можна виділити наступні види дитячого травматизму: побутовий, вуличний, шкільний (під час знаходження в школі), дорожньо-транспортний, та спортивний (під час тренування чи спортивних змагань).

За останні кілька років кількість травм серед дитячого населення Комсомольського району м. Херсону зростає, щорічно збільшуючись на 10% від минулорічних показників. При цьому в структурі дитячого травматизму перше місце стійко займає вуличний травматизм, він складає 47,2% випадків від загальної кількості травм серед дітей, на другому місці – побутовий травматизм, складає 36,3%, на третьому місці – спортивні травми, складають 9,8%.Вуличний травматизм серед дітей має певну сезонність. Найбільший рівень вуличного травматизму відзначається в період зимових та літніх канікул, коли діти мають більше вільного часу і проводять його на вулиці, частіше за все без нагляду дорослих.

Викликає занепокоєння і значне підвищення шкільного травматизму. Найчастіше травми виникають під час перерви, на уроках фізкультури та праці.

Кількість дорожньо-транспортних травм від загальної не значна, та актуальність їх профілактики зумовлена зростанням кількості та підвищення складності спричинених пошкоджень. Саме транспортний травматизм дітей частіше за все приводить до смертності та інвалідності дітей, потребує тривалого стаціонарного лікування.

Основними причинами дитячого травматизму є:

1. Недостатній контроль за дітьми по дорозі в школу та додому.

2. Незнання правил дорожнього руху та поведінки на вулиці, навмисне нехтування цими правилами.

3. Ігри на проїзній частині вулиці.

4. Недостатнє охоплення дітей позашкільною навчально-виховною та розважальною роботою, недостатній контроль за дітьми під час дозвілля.

Профілактика дитячого травматизму більш соціальна, ніж медична проблема і потребує зусиль багатьох муніципальних та соціальних служб.

Основними методами профілактики дитячого травматизму слід вважати:

1. Посилення нагляду та контролю за дітьми, організація їх дозвілля.

2. Навчання дітей правил вуличного руху.

3. Організація місць для дозвілля (ігрові площадки, дитячі парки)

4. Охоплення дітей молодшого шкільного віку позашкільною виховною роботою (спортивні секції, дитячі гуртки).

5. Підвищення контролю за додержанням водіями правил дорожнього руху, контроль за станом доріг (стан світлофорів, дорожні розминки, дорожні знаки).

43. РЕАНІМАЦІЯ (ОЖИВЛЕННЯ) Встановлено, що організм людини продовжує жити й після зупинки дихання та серцевої діяльності. Дійсно, при цьому припиняється постачання до клітин кисню, без якого неможливе існування живого організму. Різні тканини по-різному реагують на відсутність постачання до них крові та кисню, та їхня загибель відбувається не в один і той самий час. Тому своєчасне відновлення кровообігу та дихання за допомогою комплексу заходів, що називаються реанімацією, може вивести хворого з термінального стану.

Термінальні стани можуть спричинятися різними причинами: шоком, інфарктом міокарда, великою крововтратою, закупоркою дихальних шляхів або асфіксією, електротравмою, утопленням, засипанням землею і т. д.

У термінальному стані виділяють 3 фази, або стадії:

преагональний стан;

агонія;

клінічна смерть.

У преагональному стані свідомість хворого ще зберігається, але вона сплутана. Артеріальний тиск падає до нуля, пульс різко прискорюється та стає ниткоподібним, дихання поверхове, утруднене, шкірні покриви бліді.

Під час агонії артеріальний тиск та пульс не визначаються, очні рефлекси (рогівковий, реакції зіниці на світло) зникають, дихання набуває характеру ковтання повітря.

Клінічна смерть — короткочасна перехідна стадія між життям та смертю, її тривалість 3-6 хвилин. Дихання та серцева діяльність відсутні, зіниці розширені, шкірні покриви холодні, рефлексів немає. У цей короткочасний період ще можливо відновити життєві функції за допомогою реанімації. У пізніші строки настають незворотні зміни у тканинах та клінічна смерть переходить у біологічну, справжню.

Порушення в організмі при термінальних станах[ред. • ред. код]

При термінальному стані незалежно від його причини у організмі відбуваються загальні зміни, без роз'яснення яких неможливо зрозуміти сутність та зміст методів реанімації. Ці зміни зачіпають усі органи та системи організму (мозок, серце, обмін речовин і т. д.) та виникають в одних органах раніше, в інших — пізніше. Враховуючи те, що органи продовжують жити деякий час навіть після зупинки дихання та серця, при своєчасній реанімації вдається добитися ефекту оживлення хворого.

Найчутливіша до гіпоксії (низький вміст кисню у крові та тканинах) кора головного мозку, тому при термінальних станах раніше за все виключаються функції вищого відділу ЦНС — кори головного мозку: людина втрачає свідомість. Якщо тривалість кисневого голодування перевищує 3-4 хвилини, то відновлення діяльності цього відділу ЦНС стає неможливим. Слідом за виключенням кори виникають зміни і в підкоркових відділах мозку. У останню чергу гине довгастий мозок, в якому знаходяться автоматичні центри дихання та кровообігу. Настає незворотна смерть мозку.

Зростаюча гіпоксія та порушення функцій мозку у термінальному стані призводять до порушення діяльності серцево-судинної системи. У преагональний період різко падає насосна функція серця, зменшується серцевий викид — кількість крові, що викидається шлуночком за 1 хвилину. Зменшується кровопостачання органів і особливо мозку, що прискорює розвиток незворотніх змін. Завдяки наявності у серці власного автоматизму його скорочення можуть продовжуватись достатньо довгий час. Однак ці скорочення неадекватні, малоефективні, наповнення пульсу падає, він стає ниткоподібним, артеріальний тиск різко знижується, а потім припиняє визначатися. У подальшому значно порушується ритм скорочень серця та серцева діяльність припиняється.

У початковій фазі термінального стану — преагонії — дихання пришвидшується та поглиблюється. У період агонії разом з падінням артеріального тиску дихання стає нерівномірним, поверховим та, нарешті, зовсім припиняється — настає термінальна пауза.

Реагують на гіпоксію печінка та нирки: при тривалому кисневому голодуванні у них також відбуваються незворотні зміни.

У термінальному стані в організмі спостерігаються різкі зміни у обміні речовин. Вони виражаютья перш за все у зниженні окисних процесів, що призводить до накопичення у організмі органічних кислот (молочної та піровиноградної) та двоокису вуглецю. В результаті порушується кислотно-основний стан організму. У нормі реакція крові та тканин організму нейтральна. Затухання окисних процесів у період термінального стану обумовлює зміщення реакцій у кислотну сторону, — виникає ацидоз. Чим довший час помирання, тим більш вираженим стає це зміщення.

Після виходу організму зі стану клінічної смерті спочатку відновлюється діяльність серця, потім самостійне дихання та лише у подальшому, коли зникнуть різкі зміни у обміні речовин та кислотно-основному стані, може відновитися функція мозку.

Період відновлення функції головного мозку найдовший. Навіть після короткочасної гіпоксії та клінічної смерті (менше хвилини) свідомість може бути тривалий час відсутня.

Завдання[ред. • ред. код]

Основні завдання при реанімації хворого, що перебуває у стані клінічної смерті

боротьба з гіпоксією та стимуляція згасаючих функцій організму.

За ступенем невідкладності реанімаційні заходи можна поділити на дві групи:

підтримка штучного дихання та штучного кровообігу

проведення інтенсивної терапії, спрямованої на відновлення самостійного кровообігу та дихання, нормалізацію функцій ЦНС, печінки, нирок, обміну речовин.

Реанімація при зупинці дихання[ред. • ред. код]

Необхідність у штучному диханні, або штучній вентиляції легень, виникає при асфіксії у зв'язку із закупоркою дихальних шляхів сторонніми предметами, утопленні, ураженні електричним струмом, отруєнні різними токсичними речовинами або лікарськими засобами, крововиливі у мозок, травматичному шоці. Штучне дихання є єдиним методом лікування станів, при яких самостійне дихання хворого не може забезпечити достатнє насичення крові киснем.

Гостра дихальна недостатність може виникнути вдруге внаслідок порушення кровообігу.

44.Гостра дихальна недостатність та її крайній ступінь — зупинка дихання — незалежно від причини призводять до зниження кисню в організмі (гіпоксія) та надмірного накопичення у крові та тканинах двоокису вуглецю (гіперкапнія). Внаслідок гіпоксії та гіперкапнії в організмі розвиваються тяжкі порушення функцій усіх органів, які можна усунути лише своєчасною реанімацією — штучною вентиляцією легень.

Існують різні методи штучної вентиляції легень. У наш час способи Сільвестра та Шефера застосовують дуже рідко. Вони менш ефективні, ніж штучне дихання, засноване на принципі вдування у легені, та застосовуються до осіб з пошкодженним обличчям. Методи Сільвестра та Шефера протипоказані при травмах грудної клітки. Метод Сільвестра не можна застосовувати при непрохідності дихальних шляхів у зв'язку з утопленням.

Штучне дихання шляхом вдування повітря може бути здійснене декількома способами. Найпростіший з них — штучна вентиляція легень рот в рот або рот в ніс. Розроблені ручні апарати для штучного дихання у вигляді гумового мішечка з маскою. Ці мішки-респіратори повинні бути у будь-якому медичному закладі, у медпункті, фельдшерсько-акушерському пункті. У лікарні для штучної вентиляції легень використовують спеціальні складні апарати, так звані респіратори. Портативними респіраторами оснащені машини швидкої допомоги, рятувальні станції на пляжах.

Техніка штучної вентиляції легень рот до рота або рот до носу[ред. • ред. код]

Для проведення штучного дихання необхідно покласти хворого на спину, розстебнути стискаючий грудну клітку одяг та забезпечити вільну прохідність дихальних шляхів. Якщо у ротовій порожнині або глотці є якийсь вміст, його потрібно швидко видалити пальцем, серветкою, хусткою або за допомогою будь-якого відсосу. З цією метою можна використати гумову спринцівку, відрізавши спочатку її тонкий кінчик. Для звільнення дихальних шляхів голову постраждалого слід відвести назад. Потрібно пам'ятати, що надмірне відведення голови може призвести до звуження дихальних шляхів. Для повнішого відкриття дихальних шляхів необхідно висунути нижню щелепу вперед. Якщо під рукою є один з видів повітроводів, то його слід ввести у глотку для попередження западання язика. При відсутності повітроводу під час проведення штучного дихання слід притримувати голову у відведеному положенні рукою, зміщуючи нижну щелепу вперед, проводити реанімацію потрібно з розрахунком 2:15 , 2 вдихи і 15 разів масаж серця.

При проведенні дихання рот у рот голову постраждалого притримують у певному положенні. Людина, що проводить реанімацію, зробивши глибокий вдих та щільно притиснувши свій рот до рота хворого, вдуває до його легенів повітря. При цьому рукою, що знаходиться у лоба постраждалого, необхідно затиснути ніс. Видих здійснюється пасивно, за рахунок еластичних сил грудної клітки. Число видихів у хвилину повинно бути не менше 16-20. Вдування потрібно проводити швидко та різко (у дітей менш різко), щоб тривалість вдиху була у 2 рази менше часу видиху.

Необхідно слідкувати, щоб повітря, що вдихається, не призвело до надмірного розтягнення шлунка. У цьому випадку з'являється небезпека виділення харчових мас зі шлунку та потрапляння їх у бронхи. Зрозуміло, дихання рот у рот створює значні гігієнічні незручності. Уникнути безпосереднього доторкання до рота хворого можливо, вдуваючи повітря через марлеву серветку, хустку або будь-яку іншу нещільну матерію. При цьому методі вентиляції легень можна застосовувати повітроводи.

При використанні методу дихання рот у ніс вдування повітря відбувається через ніс. При цьому рот постраждалого повинен бути закритий рукою, якою одночасно зміщують щелепу доверху для попередження западання язика.

Штучна вентиляція легень за допомогою ручних респіраторів[ред. • ред. код]

Спочатку необхідно забезпечити прохідність дихальних шляхів та ввести повітровід. На ніс та рот хворого щільно накладають маску. Стискаючи мішок, роблять вдих, видих здійснюється через клапан мішка, при цьому тривалість видиху у 2 рази більша, ніж тривалість вдиху.

При усіх способах штучної вентиляції легень необхідно оцінювати її ефективність за екскурсією грудної клітки.

Тривала вентиляція ленень слугує лише для надання першої допомоги та допомоги під час транспортування. Тому, не припиняючи реанімації — масажу серця та штучного дихання, слід зробити все можливе, щоб викликати швидку допомогу або перевезти хворого у лікувальний заклад для надання кваліфікованої допомоги.

Штучна вентиляція легень за допомогою спеціальних апаратів[ред. • ред. код]

При тривалій штучній вентиляції легень обов'язково роблять інтубацію трахеї, вводячи до неї за допомогою ларингоскопу ендотрахеальну трубку. Інтубація трахеї є найкращим способом підтримки вільної прохідності дихальних шляхів. При цьому виключена небезпека западання язика та потрапляння до легенів блювотиння. Через ендотрахеальну трубку можна робити як штучне дихання — рот у трубку, так і вентиляцію за допомогою респіраторів. Ці апарати дозволяють проводити штучну вентиляцію легень протягом багатьох днів і навіть місяців. При необхідності штучного дихання впродовж 3-4 днів та більше роблять трахеостомію. Машини швидкої допомоги оснащені усім необхідним для інтубації трахеї та проведення апаратного штучного дихання.

Трахеостомія — екстренна операція, яка полягає у введенні спеціальної трубки у трахею через розріз на передній поверхні шиї. Трахеостомія може застосовуватись також при асфіксіях, викликаних дифтерійним та несправжнім крупом, сторонніми предметами у гортані, пошкодженням гортані. При відсутності трахеостомічної трубки у екстрених випадках може бути використана будь-яка трубка (носик чайника, котушка, металева трубка).

Реанімація при зупинці кровообігу[ред. • ред. код]

Припинення діяльності серця може виникнути під впливом найрізноманітніших причин (утоплення, удушення, отруєння газами, ураження електричним струмом та блискавкою, крововилив у мозок, інфаркт міокарда та інші захворювання серця, тепловий удар, крововтрати, сильний прямий удар у ділянку серця, опіки, замерзання та ін.) та у будь-якій обстановці — у лікарні, стоматологічному кабінеті, вдома, на вулиці, виробництві. У будь-яких з цих випадках у розпорядженні особи, що робить реанімацію, є лише 3-4 хвилини для постановки діагнозу та відновлення кровопостачання мозку.

Розрізняють два види припинення роботи серця: асистолію (повне припинення діяльності серця) та фібриляцію шлуночків, коли певні волокна м'язів серця скорочуться хаотично, некоординовано. Як у першому, так у другому випадках серце припиняє «качати» кров та кровотік у судинах зупиняється.

Основними симптомами зупинки серця, які дозволяють швидко поставити діагноз, є:

втрата свідомості;

відсутність пульсу, у тому числі на сонних та стегнових артеріях;

відсутність серцевих тонів;

зупинка дихання;

блідість або синюшність шкіри та слизових оболонок;

розширення зіниць;

судоми, які можуть з'явитися у момент втрати свідомості та бути першим помітним оточуючим симптомом зупинки серця.

Ці симптоми настільки переконливо свідчать про зупинку кровообігу та про те, що не можна втрачати ані секунди на додаткове обстеження (вимірювання артеріального тиску, визначення частоти пульсу) або пошуки лікаря, а необхідно негайно розпочати реанімацію — масаж серця та штучне дихання. Слід пам'ятати про те, що масаж серця завжди повинен проводитися одночасно зі штучним диханням, у результаті якого циркулююча кров збагачується киснем. В іншому випадку у реанімації немає сенсу.

Зараз використовують два види масажу серця — відкритий, або прямий, який застосовують лише під час операцій на органах грудної порожнини, та закритий, зовнішній, що проводиться через грудну клітку.

Техніка зовнішнього масажу серця[ред. • ред. код]

Зовнішній масаж є ритмічним стисканням серця між грудиною та хребтом. При цьому кров виганяється з лівого шлуночка у аорту та надходить до головного мозку, а з правого шлуночка — до легень, де збагачується киснем. Після того, як тиск на грудину припиняється, порожнини серця знову заповнюються кров'ю.

При проведенні зовнішнього масажу серця хворого вкладають на спину на тверду поверхню (підлога, земля). Масаж на матраці або м'якій поверхні робити не можна. Реаніматор стає збоку від хворого та долонями, покладеними одна на одну, надавлює на грудину з такою силою, щоб прогнути її за напрямком до хребта на 5–6 см. Частота стискань 100–120 у хвилину. Руки повинні лежати на нижній третині грудини, тобто на 2 пальці вище мечоподібного відростку.

У дітей масаж серця слід проводити лише однією рукою, а дітей грудного віку — кінчиками двох пальців з частотою 100–120 натискань у хвилину. Точка прикладання пальців у дітей до 1 року — у нижнього кінця грудини.

При проведенні масажу дорослим необхідно застосовувати не тільки силу рук, портібно натискати усім корпусом. Такий масаж потребує значного фізичного напруження та досить втомлюючий.

Якщо реанімацію виконує одна людина, то через кожні 30 стискань грудини з інтервалом у 1 секунду вона повинна, припинивши масаж, зробити 2 сильних вдиха по методу рот у рот, рот у ніс або спеціальним ручним респіратором. При участі у реанімації двох чоловік слід робити 2 роздування легень після кожних 30 стискань грудини.

Ефективність масажу серця оцінюють за такими ознаками:

поява пульсу на сонних, стегнових та променевих артеріях;

підвищення артеріального тиску до 60-80 мм рт.ст.;

звуження зіниць та поява реакції їх на світло;

зникнення синюшного забарвлення та «смертельної» блідості;

подальше відновлення самостійного дихання.

Слід пам'ятати, що грубе проведення зовнішнього масажу серця може призвести до тяжких укладнень — переламаним ребрам з пошкодженням легенів та серця. При сильному тиску на мечоподібний відросток грудини може статися розрив шлунка та печінки. Особливу обережність слід виявляти при проведенні масажа у дітей та людей похилого віку.

Якщо через 30-40 хвилин від початку масажу серця, штучного дихання та медикаментозної терапії серцева діяльність не відновлюється, зіниці залишаються широкими, без реакції на світло, можна вважати, що в організмі почалися незворотні зміни та загибель мозку, і реанімацію доцільно припинити. При появі явних ознак смерті реанімація можна припиняти раніше.

При деяких тяжких захворювань та травматичних пошкодженнях (злоякісні пухлини з метастазами, тяжка травма черепа з розміжченням головного мозку) реанімація не буде мати сенсу та її не слід розпочинати. У інших випадках раптової смерті завжди залишається надія на оживлення хворого та для цього повинні бути прийняті усі можливі заходи.

Транспорування хворого із зупинкою дихання та серцевих скорочень може бути здійснене лише після відновлення серцевої діяльності та дихання або у спеціальній машині швидкої допомоги, у якій можна продовжувати реанімаційні заходи.

Інтенсивна терапія[ред. • ред. код]

Штучна вентиляція легенів та масаж серця — лише початкові етапи у заходах, спрямованих на відновлення самостійного кровообігу, дихання, функції мозку та інших органів.

Успіх реанімації залежить не тільки від своєчасності цих нагальних заходів, але й від того, наскільки правильно встановлена причина термінального стану та обгрунтована відповідна медикаментозна та інфузійна терапія. Для визначення причини зупинки кровообігу необхідно електрокардіографічне обстеження. Різниця в електрокардіограмі (ЕКГ) при асистолії та фібриляції шлуночків дуже характерні; їх повинен знати кожний медичний працівник.

Для лікування фібриляції використовують спеціальні прилади — дефібрилятори, електричні конденсатори, які можуть створити електричний розряд у декілька тисяч вольт. При роботі з дефібрилятором необхідно чітко дотримуватись техніки безпеки. Розряд електричного струму у 3000-7000 Вт може зняти фібриляцію серця через грудну клітку. Зараз спеціалізовані реанімаційні машини швидкої допомоги оснащені сучасними дефібриляторами-конденсаторами.

45.Медикаментозна терапія термінальних станів та клінічної смерті звичайно здійснюється лікарською бригадою, яка прибула до місця нещасного випадку на спецмашині. Застосування лікарських засобів при реанімації спрямоване на

посилення скорочувальної функції серця,

відновлення обміну речовин у ньому,

усунення порушень кислотно-основного стану (ацидозу), що супроводжує зупинку кровообігу, та

попередження ускладнень постреанімаційного періоду, зокрема набряку мозку.

Для відновлення серцевої діяльності використовують адреналін. Препарат виявляє дуже сильну дію на тонус серцевого м'язу. Його вводять на фоні масажу серця внутрішньосерцево або внутрішньовенно по 0,5 мл 0,1% розчину, розведенного у 5 мл ізотонічного розчину натрію хлорида або глюкози. З цією ж метою використовують ефедрин, мезатон, норадреналін. На даному етапі розвитку реаніматології внутрішньосерцеві ін'єкції не використовують

Препарати кальцію — кальцію хлорид та глюконат кальцію — також посилюють серцеві скорочення та ефективні при зупинці серця; 5-10 мл 10% розчину кальцію хлорида іноді вводять внутрішньосерцево разом з адреналіном.

При реанімації застосовують також новокаїнамід, особливо при фібриляції шлуночків перед застосуванням дефібриляції. Новокаїнамід іноді навіть знімає фібриляцію серця.

Слід враховувати, що в умовах ацидозу реанімація та медикаментозна терапія не будуть ефективними. Тому при першій нагоді вводять 4-8,4% розчин натрію гідрокарбоната. Велике значення мають ін'єкції вітамінів групи В, аскорбінової кислоти та кокарбоксилази, преднізолону, які також впливають на обмін речовин, сприяючи усуненню ацидозу, відновленню серцевої діяльності.

Застосування стимуляторів дихання, ЦНС, таких, як кордіамін, лобелін, цититон, стрихнін, під час реанімації неприпустиме, тому що вони, посилюючи обмінні процеси у клітинах, збільшують потребу останніх у кисні й тим самим роблять їх менш стійкими до гіпоксії.

Під час реанімації усі лікарські препарати вводять тільки внутрішньовенно або внутрішньосерцево. Підшкірні та внутрішньом'язові ін'єкції у зв'язку з відсутністю кровотоку неефективні, а всмоктування препаратів після відновлення нормального кровообігу може призвести до небезпечних для життя хворого наслідкам. Тому для проведення медикаментозної терапії виконують венепункцію або катетеризацію вени. У реанімаційній практиці застосовують катетеризацію великих венозних судин, які розташовані біля серця, — підключичної або яремної вени. Під час реанімації для введення ліків масаж серця та штучне дихання припиняють не більш ніж на 10-15 секунд.

Основою інтенсивної терапії постреанімаційного періоду є масивна інфузійна терапія, у яку входить переливання крові та кровозамінників, розчинів електролітів та енергетичних речовин (глюкоза, спирти), розчинів ліків, регулюючих різні сторони гомеостазу, ліквідуючих ендогенну або екзогенну інтоксикації.

Органцізація реанімаційної допомоги[ред. • ред. код]

Необхідність у реанімаційній допомозі може виникнути у будь-якій обстановці. Життя постраждалого у цьому випадку буде залежати від того, наскільки людина, яка надає допомогу, володіє методами реанімації (зовнішній масаж серця та штучне дихання). Звичайно, що повноцінні реанімаційні заходи може провести лише медичний працівник.

Велике значення має організація спеціального кабінету у полікліниці, аптеці, будь-якому медичному пункті, де необхідно мати реаніматологічний набір. У ньому повинні бути:

стерильні бинти та серветки;

шприці у спеціальних укладках;

кровоспинні джгути;

повітровід для дихання рот у рот;

ручний мішок-респіратор;

медикаменти: адреналін у ампулах — 0,1% розчин, кальцію хлорид у ампулах — 10% розчин, кофеїн, ефедрин, корглікон, промедол або морфін, преднізолон для внутрішнього введення, новокаїн, папаверин, нітрогліцерин у таблетках;

розчини для внутрішнього вливання — поліглюкін, гемодез та желатиноль;

голки для венепункції;

стерильна система для внутрішньовенного вливання.

Спеціальні реанімобілі оснащені усім необхідним для здійснення реанімації, навіть для проведення операцій (трахеостомія, катетеризація вен, артерій та серця, прямий масаж серця та ін.).

В усіх великих лікарнях є спеціальні реанімаційні відділення. Ці відділення мають окремий штат лікарів-реаніматологів та висококваліфікованих сестер, складне обладнання для проведення реанімації, діагностічну апаратуру. У реанімаційні відділення надходять тяжкохворі з інших відділень, наприклад, після операції, та доправлені машинами швидкої допомоги.

Існують реанімаційні відділення

терапевтичного профілю, в яких лікують хворих з інфарктом міокарда, з гострою серцевою недостатністю, тяжкими захворюваннями органів дихання,

хірургічні — для післяопераційного ведення хворих,

токсикологічні центри — для лікування отруєнь,

травматологічні відділення — для хворих з тяжкими травмами та травматичним шоком.

При зупинці дихання і припиненні серцевої діяльності необхідно якомога швидше відновити нормальну роботу серця і легенів, що зумовить належну життєдіяльність органів та тканин. У випадку нетривалої, протягом 4 - 5 хв., відсутності дихання і пульсу потерпілий знаходиться в стані клінічної смерті, коли серце і легені не функціонують. Відбувається зупинка дихання, з’являються симптоми кисневого голодування: шкіра набуває синюшного відтінку, починаються судоми, у деяких хворих відбувається мимовільне виділення сечі і калу. Приблизно через 5 хвилин відбувається зупинка серця. Якщо в цей час не вжити термінових заходів для відновлення кровообігу, в клітинах мозку відбуваються незворотні зміни, що призводять до біологічної смерті.

Негайні дії: штучне дихання, зовнішній масаж серця, зупинка кровотечі можуть врятувати потерпілого, не допустити переходу клінічної, зворотної смерті в смерть біологічну, незворотну. Дії, що спрямовані на відновлення життєво важливих функцій хворого, який знаходиться в стані клінічної смерті, називаються реанімацією.

У першу чергу необхідно вжити заходів, спрямованих на врятування життя хворого, а потім вже надавати першу медичну допомогу для усунення змін у тканинах і органах потерпілого. Перед тим, як здійснювати реанімаційні заходи, хворого кладуть на спину, на рівну поверхню (землю чи дошки, покриті м’якою підстилкою).

Обличчя і груди потерпілого звільняють від одягу; пальцем, обгорнутим марлею, очищують рот, глотку хворого від блювотних мас і слизу, тим самим відновлюючи прохідність верхніх дихальних шляхів. Голову особи, яку реанімують, захиляють назад.

Особа, яка рятує, проводить глибокий вдих і притиснувши свої губи до рота хворого, робить сильний видих. При цьому в легені потерпілого потрапляє близько 2 літрів повітря, легені роздуваються. Після 3-5 вдувань повітря, проведених таким способом, перевіряють у хворого пульс на сонній артерії. Одночасно з штучним диханням (12 вдувань повітря на хвилину) здійснюють масаж серця з розрахунку 60 здавлювань грудної клітки за 1 хв. Інакше кажучи, на одне вдування повітря в легені здійснюють 5 здавлювань грудної клітки. Для виконання зовнішнього масажу серця треба встати збоку від хворого, покласти кисть однієї руки на нижню третину грудини, а кисть другої зверху правої. Пальці обох рук трохи піднімають, натискання проводять долонями. Натискання повинні бути енергійними (мал.40).

Якщо першу медичну допомогу надають двоє, то один здійснює штучне дихання, другий – масаж серця з виконанням вказаних частоти і інтервалів.

Можна проводити штучне дихання по методу «рот в ніс». При цьому губи особи, яка надає допомогу притискуються до шкіри навколо носа, не здавлюючи його.

Реанімація здійснюється до відновлення самостійного пульсу і дихання потерпілого. Наявність пульсу краще всього визначати на шиї, на сонній артерії або на променевій артерії в нижній третині передпліччя з боку долонь, орієнтуючись на великий палець.

46.Реанімація дітей підліткового віку здійснюється в основному майже так само, як і дорослих. Виключеннями служать:

- зовнішній масаж серця, проводиться основою розігнутої кисті. При цьому в підготовчому періоді потрібно послабити пояс, розстебнути комір.Частота штучної вентиляції легенів у дітей підліткового віку 20-24 вдихів за 1 хвилину. Частота зовнішнього масажу серця - 80 поштовхів за 1 хвилину. Глибина прогинання грудини 2,5 см.

Контроль ефективності першої реанімаційної допомоги здійснюється за показниками:

- пульс на сонній артерії повинний з’являтись з кожним масажним поштовхом і в подальшому повинне відбуватися поступове відновлення самостійного пульсу.

- звуження зіниць, поява реакції на світло, рух очей;

- поступове зникнення сіро-попелястого відтінку і синюшності шкіри, слизової оболонкигуб;

- одночасно із цим повинні з’являтись спочатку окремі самостійні вдихання (реанімація повинна продовжуватися), а потім відновлюватись дихання.

47. Застосування лікарських засобів

1. Актуальність проблеми

Проблема полягає в одвічному питанні - корисні чи шкідливі ліки? На жаль, кожен препарат і корисно, і шкідливо одночасно. Немає абсолютно безпечних ліків. Кожне з них може викликати і бажані, і небажані зміни, принести комусь користь, а кому-небудь шкоду. Саме тому будь-яке однозначну заяву про корисність або шкідливість ліків абсурдно.

Тому жодні ліки не слід оцінювати без урахування стану організму, в який воно буде введено. Оцінка корисності ліків (а точніше, корисності викликаються ними всередині нас змін) може бути дана заздалегідь лише тільки після аналізу можливих їх взаємовідносин з цілком конкретним організмом з урахуванням всіх його особливостей. Зробити це дуже складно, але такий аналіз абсолютно необхідний.

2. Виписка, отримання, зберігання і облік лікарських засобів

Перевіряючи призначення, зроблені лікарем в історії хвороби, палатна медична сестра щоденно складає заявки на необхідні лікарські препарати і подає їх старшій медичній сестрі відділення. На підставі цих заявок старша медсестра виписує вимоги, які завіряються завідувачем відділенням і направляються в аптеку. Після одержання з аптеки лікарських препаратів старша медсестра, перед тим як передати їх на медичні пости, ретельно перевіряє відповідність лікарських засобів виписаним вимогам, наявність етикетки із зазначенням назви препарату та його дози, дату виготовлення. Зберігають лікарські препарати в спеціальних шафах, що замикаються на ключ. Особливої ​​контролю вимагає зберігання отруйних, сильнодіючих та наркотичних засобів. Отруйні лікарські препарати (препарати миш'яку, атропіну сульфат, стрихнін та ін) і сильнодіючі (аміназин, адреналін, преднізолон та ін) зберігають у спеціальних відсіках («А» і «Б»). Кожен випадок їх застосування фіксується у спеціальному зошиті із зазначенням прізвища хворого і номери історії хвороби. Особливому обліку підлягають наркотичні засоби (морфін, омнопон, промедол, кодеїн та ін.) Ці препарати зберігають у сейфі, ключ від якого знаходиться у відповідального чергового лікаря. У сейфі зберігають і журнал, в якому відбивається їх витрату. При необхідності застосування будь-якого наркотичного засобу медична сестра набирає його з ампули і вводить хворому в присутності лікаря, після чого лікар засвідчує своїм підписом в історії хвороби факт введення наркотичного засобу. За розкрадання наркотичних препаратів медичні працівники несуть кримінальну відповідальність.

Суворі правила обліку та зберігання отруйних, сильнодіючих та наркотичних лікарських засобів обумовлені необхідністю попередження токсикоманії.

Шляхи введення лікарських засобів в організм

Вважається, що для досягнення лікувального ефекту ліки потрібно ввести в організм, проковтнувши або ін'єктувати його. Причому більшість вважає, що при хворобі легкого ступеня ліки слід приймати усередину, а при більш важких станах їх слід вводити у вигляді ін'єкцій. Загалом-то, це правильно, але не для всіх ліків, оскільки серед них є такі, які викликають лікувальний ефект лише при певному шляху введення, а є й такі, які при зміні шляху введення змінюють свою дію аж до того, що воно набуває пошкоджуючий характер.

Який шлях введення ліків в організм є найкращим? Універсального шляху введення ліків немає і бути не може, оскільки навіть один і той же засіб часом доводиться застосовувати або тільки місцево (у тому місці, де болить), або, орієнтуючись на розподіл його з кров'ю по всьому організму. Це дає можливість управляти дією ліків всередині організму, змінюючи способи їх введення. Змінюючи шлях введення, вдається змінити момент настання, силу і тривалість лікувального ефекту дуже багатьох ліків. Вибір шляху введення ліків в організм визначає появу, або відсутність його специфічного (фармакологічного) ефекту. Шлях введення препарату в організм визначає не тільки наявність або відсутність очікуваного фармакологічного ефекту, але і його силу. Наведена закономірність характерна не для всіх препаратів, а тільки для тих, чий ефект є результатом дії на весь організм і залежить від концентрації ліків у крові. При цьому проявляється наступна закономірність: чим вище концентрація препарату в крові, тим сильніше його ефект. Найбільша концентрація препаратів виникає при їх введенні безпосередньо в кровоносне русло, а найменша - при прийомі їх усередину, оскільки в останньому випадку одночасно з повільним всмоктуванням ліки і поступовим проникненням його в кров частина його встигає перейти в тканини організму і навіть руйнуватися. Різні шляхи введення однієї і тієї ж дози ліків в організм змінюють не тільки характер і силу, але і початок, і тривалість його ефекту. Залежність швидкості настання ефекту від шляху введення препарату наступна. Швидкість настання лікарського ефекту тим вище, чим швидше шлях введення забезпечує доставку ліків до необхідного ділянці організму. Наприклад, при харчовому отруєнні потрібно негайно ввести антидот у шлунково-кишковий тракт, тому що тільки в цьому випадку антидот надасть найвищий виборчий ефект по відношенню до токсинів. Саме так застосовують активоване вугілля при харчових отруєннях. Інакше вводять ліки при нападі ядухи. У цьому випадку вводять інгаляційно, оскільки тільки так можна розраховувати на їх найшвидший ефект на гортань, бронхи, трахею і легеневу тканину. З цієї ж аналогії при зупинці серця для негайного ефекту на серце препарати вводять безпосередньо в серцевий м'яз.

Таким чином, способами введення лікарських засобів є:

1. Зовнішній спосіб: на шкіру; у вуха; на кон'юнктиву очей, слизову оболонку носової порожнини та піхви.

2. Ентеральний спосіб: всередину через рот; під язик; за щоку; через пряму кишку.

3. Інгаляційний спосіб - через дихальні шляхи.

4. Парентеральний спосіб: внутрішньошкірно; підшкірно; внутрішньом'язово; внутрішньовенно; внутрішньоартеріально; в порожнині; внутрішньокісткової; в субарахноїдальний простір.

Правила роздачі лікарських засобів

При роздачі ліків, як і при всіх діях сестри, потрібно дотримуватися гігієни. Перед роздачею лікарських засобів ретельно вимити руки. Поставити на пересувний столик ємності, флакони з рідкими лікарськими формами, піпетки (окремо для кожного флакона), стаканчики для прийому ліків, графин з водою, пінцет для роздачі таблеток, ножиці. Попередньо ознайомиться з листами призначення. У них повинні бути чітко написані: прізвище, ім'я, по батькові пацієнта, повна назва ліки, доза, спосіб і час його введення. Перевірити призначення написані нерозбірливо. Якщо одному хворому на один прийом призначено декілька ліків, потрібно з'ясувати, чи немає серед них несумісних сполучень, чи можна давати їх одночасно, або яка послідовність їх прийому. Не можна відволікатися при підготовці ліків та їх роздачі. Уважно прочитати етикетку на упаковці (назва, доза, термін придатності) і запис в історії хвороби. Ліки з флаконів діставати спеціальною ложечкою або пінцетом. Пігулки з конвалют вилущуються, зберігаючи упаковку і назва лікарського препарату. Суворо дотримуватися дозу рідких лікарських форм, користуйтеся при цьому стаканчиком для прийому ліків. Роздавати лікарські засоби рекомендується тільки біля ліжка хворого, використовуючи при цьому психотерапію. Віра в те, що ліки несе позбавлення від недуги, значно підвищує його ефективність. У багатьох лікувальних відділення медсестри в цілях економії часу заздалегідь розкладають лікарські речовини в лотки, розділені на клітинки. Кожна клітинка призначена для конкретного хворого. Недоліки цього порядку роздачі: відсутність контролю за прийомом лікарських засобів пацієнтом; не дотримується індивідуальна схема роздачі лікарських засобів, режим прийому, можливі помилки при роздачі, виникають труднощі при відповіді на питання з приводу призначених лікарських препаратів.

Висновок

Ліки - це речовини, здатні викликати всередині нас якісь зміни. Залежно від вихідного стану організму і його реактивності ці зміни можуть перешкоджати розвитку хвороб, а можуть і сприяти їм. Більше того, сам характер викликаних ліками ефектів найчастіше визначається не ліками, а самим організмом. Істина така, що критерієм оцінки будь-яких ліків служить не наша думка про нього, а стан організму, обумовлене цими ліками. Таким чином, однозначні заяви про ймовірну користь або марності тих чи інших ліків і їх ефектів всередині нас правомірні лише тільки для цілком певних станів організму і те з відомою мірою відносн

48. нфекційні хвороби характеризуються специфічністю, контагіозністю і циклічністю.

Специфічність інфекції

Кожну інфекційну хворобу викликає конкретний збудник. Однак відомі інфекції (Наприклад, гнійно-запальні процеси), що викликаються різними мікробами. З іншого боку, один збудник (наприклад, стрептокок) здатний викликати різні ураження.

Контагиозность інфекційного захворювання. Індекс контагіозності інфекції.

Контагиозность ( Заразливість ) Визначає здатність збудника передаватися від однієї особи до іншої і швидкість його поширення в сприйнятливою популяції. Для кількісної оцінки контагіозності запропонований індекс контагіозності - Відсоток перехворілих осіб у популяції за певний період (наприклад, захворюваність на грип в певному місті за 1 рік).

Циклічність інфекційного захворювання

Розвиток конкретного інфекційного захворювання обмежено в часі, супроводжується циклічністю процесу та зміною клінічних періодів.

Стадії інфекційної хвороби. Періоди інфекційної хвороби.

Інкубаційний період [от лат. incubatio, лежать, спать где-либо]. Зазвичай між проникненням інфекційного агента в організм і проявом клінічних ознак існує визначений для кожної хвороби проміжок часу - інкубаційний період, Характерний тільки для екзогенних інфекцій. В цей період збудник розмножується, відбувається накопичення як збудника, так і виділяються їм токсинів до певної порогової величини, за якої організм починає відповідати клінічно вираженими реакціями. Тривалість інкубаційного періоду може варіювати від годин і доби до декількох років.

Продромальний період [от греч. prodromos, бегущий впереди, предшествующий]. Як правило, початкові клінічні прояви не несуть будь-яких патогномонічних[от греч. pathos, болезнь, + gnomon, показатель, знак]для конкретної інфекції ознак. Звичайні слабкість, головний біль, відчуття розбитості. Цей етап інфекційної хвороби називається продромальний період, або «стадія провісників». Його тривалість не перевищує 24-48 ч.

Період розвитку хвороби. На цій фазі і проявляються риси індивідуальності хвороби або загальні для багатьох інфекційних процесів ознаки - лихоманка, запальні зміни та ін Б клінічно вираженою фазі можна виділити стадії наростання симптомів (stadium wcrementum), розквіту хвороби (stadium acme) і згасання проявів (stadium decrementum).

Реконвалесценція [от лат. re-, повторность действия, + convalescentia, выздоровление]. Період одужання, або реконвалесценції як кінцевий період інфекційної хвороби може бути швидким (криза) або повільним (лізис), а також характеризуватися переходом у хронічний стан. Б сприятливих випадках клінічні прояви зазвичай зникають швидше, ніж наступає нормалізація морфологічних порушень органів і тканин і повне видалення збудника з організму. Одужання може бути повним або супроводжуватися розвитком ускладнень (наприклад, з боку ЦНС, кістково-м'язового апарату або серцево-судинної системи). Період остаточного видалення інфекційного агента може затягуватися і для деяких інфекцій (наприклад, черевного тифу) може обчислюватися тижнями.

49. Класифікація інфекційних хвороб

Загальновизнаною і найбільш раціональною є класифікація інфекційних хвороб, запропонована Л.В. Громашевським. Залежно від локалізації збудника в організмі та механізму передачі, усі інфекції поділено на 4 групи: кишкові інфекції, інфекції дихальних шляхів, кров’яні інфекції, інфекції зовнішніх покривів (табл. 1). Цю класифікацію часто доповнюють поділом кожної групи на антропонози і зоонози.

Таблиця 1. Класифікація інфекційних хвороб за Л.В. Громашевським

Група інфекцій

Первинна локалізація збудника

Механізм передачі

Кишкові

Дихальних шляхів

Кров’яні

Зовнішніх покривів

Травний канал

Дихальні шляхи

Кров

Зовнішні покриви

Фекально-оральний

Крапельний (пиловий)

Трансмісивний

Контактний

При кишкових інфекціях збудники перебувають у травному каналі, найчастіше у кишках, і з фекаліями виводяться назовні. Якщо інфекційна хвороба набуває генералізованої форми і збудник циркулює з кров’ю, можуть з’являтись додаткові шляхи виведення його через нирки, легені, молочні залози тощо. Потрапивши у довкілля, патогенні мікроби забруднюють ґрунт, воду, інші об’єкти. Зараження здорової людини може відбутись лише із занесенням збудника в рот з їжею, водою або брудними руками, тобто внаслідок реалізації фекально-орального механізму передачі.

Для цієї групи інфекцій характерна літня або літньо-осіння сезонність, бо саме в теплу пору важче вберегти їжу від проникнення патогенних мікроорганізмів, а чисельність мух досягає найбільшої величини.

До кишкових інфекцій з підгрупи антропонозів належать дизентерія, холера, черевний тиф, гепатити А та Е, поліомієліт; з підгрупи зоонозів – бруцельоз, лептоспіроз, сальмонельоз, ботулізм та ін.

Найвагоміше значення у профілактиці кишкових інфекцій належить санітарно-гігієнічним заходам, спрямованим на недопущення забруднення харчових продуктів і води, боротьбу з мухами, а також особистій гігієні (миття рук перед приготуванням їжі, її споживанням та після відвідання туалету). Необхідно якомога раніше виявити хворих і заразоносіїв й відсторонити їх від роботи на харчових підприємствах, у системі водопостачання тощо.

При інфекціях дихальних шляхів збудники перебувають на слизових оболонках носоглотки, гортані, трахеї, бронхів, звідки при кашлі, розмові, чханні з крапельками слизу і харкотинням виділяються у повітря і довкілля (крапельний механізм передачі). Зараження відбувається при попаданні цих крапельок (або пилу, що утворився при їх підсиханні) у дихальні шляхи сприйнятливої людини. Деякі збудники швидко гинуть у довкіллі, тому зараження можливе при дуже близькому спілкуванні з хворим (кір, кашлюк). Інші, навпаки, дуже стійкі і з пилом можуть переноситись на значні відстані (туберкульоз). Додатковими факторами передачі деяких інфекцій можуть бути іграшки, посуд, білизна, інші побутові речі, забруднені хворим або носієм. Слід відзначити надзвичайну легкість реалізації крапельного механізму зараження. Ця його ефективність і висока сприйнятливість людей призводять до того, що ряд інфекцій дихальних шляхів уражають практично все населення, часто вже у дитячому віці, нерідко декілька разів за життя.

Групу інфекцій дихальних шляхів складають грип, аденовірусна хвороба, краснуха, вітрянка, дифтерія, епідемічний паротит та ін. Усі вони належать до антропонозів.

Основний профілактичний захід полягає у формуванні несприйнятливості населення, особливо дітей, шляхом проведення специфічної імунізації. Важливого значення надають частому провітрюванню та ультрафіолетовому опроміненню приміщень, застосуванню індивідуальних масок і респіраторів, дезінфекції тощо .

При кров’яних інфекціях збудники перебувають у кровоносній і лімфатичній системах, звідки лише за допомогою кровосисних членистоногих (воша, комар, блоха, москіт, кліщ) можуть досягти сприйнятливого організму іншої людини (трансмісивний механізм передачі). Важливим є те, що збудники здатні розмножуватись у слинних залозах або кишечнику комах і під час наступного ссання крові потрапляють у кровоносне русло сприйнятливої людини. Ряд кров’яних інфекцій (кліщовий і комариний енцефаліти, чума, туляремія) належать до природно- вогнищевих. Підвищення захворюваності при цих хворобах припадає на теплу пору року, що збігається з активністю їх переносників.

До кров’яних інфекцій з підгрупи антропонозів належать висипний тиф, малярія, волинська гарячка, а з підгрупи зоонозів – чума, кліщовий енцефаліт, туляремія, геморагічна гарячка та ін.

Найефективнішим способом боротьби з цими інфекціями є дезінсекція (знищення комах-переносників). У тих випадках, коли джерелом збудника є гризуни, проводяться дератизаційні заходи. Для запобігання деяким хворобам застосовуються вакцини.

При інфекціях зовнішніх покривів збудники завдяки прямому контакту з джерелом або за допомогою об’єктів довкілля (непрямий контакт) попадають на шкіру чи слизову оболонку сприйнятливої людини. При прямому контакті людина чи тварина, що є джерелом збудника, ураженою ділянкою тіла торкається сприйнятливого організму. Така передача можлива при укусі твариною (сказ), статевих зв’язках (гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція).

Факторами передачі при непрямому контакті служать побутові інструменти (гребінець, бритва), постіль, одяг, посуд та інші об’єкти, забруднені слизом, гноєм і лупою хворого (парші, трахома, мікози). Ранові інфекції (правець, бешиха) пов’язані з травмами, при яких пошкоджується шкіра. Ряд інфекцій (гепатити В і С) передаються під час медичних маніпуляцій (діагностичних і лікувальних), що супроводжуються ушкодженням шкіри і слизових оболонок (оперативні втручання, ін’єкції ліків, зондування і т. ін.). Це так званий парентеральний шлях передачі збудника. Важливо зазначити, що в одних випадках збудник осідає в місці проникнення у шкіру чи слизову оболонку і викликає місцевий запальний процес, в інших – потрапляє у кров і може фіксуватися у різних органах і системах, викликаючи захворювання без ознак ураження загального покриву.

За джерелом збудника ця група також ділиться на антропонози (короста, бешиха, гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція) і зоонози (сказ, правець, ящур, газова гангрена та ін.). У профілактиці цих хвороб застосовують різні заходи: виявлення, ізоляція і лікування хворих, якісна стерилізація медичних інструментів, дотримання правил особистої гігієни, виявлення і знищення хворих тварин, запобігання травматизмові. Стосовно деяких інфекцій зовнішніх покривів розроблена ефективна імунізація. Дезінфекція – комплекс заходів, спрямованих на знищення або видалення з об'єктів патогенних мікроорганізмів (бактерій та їх токсинів, вірусів, рикетсій, найпростіших, грибів тощо). Цим «дезінфекція» відрізняється від терміну «стерилізація», під яким розуміють знищення усіх видів мікроорганізмів, у тому числі непатогенних. Розрізняють два види дезінфекції : осередкову профілактичну. Осередкова дезінфекція залежно від того, на якому етапі передачі інфекції вона здійснюється, розподіляється на поточну і заключну. Поточну дезінфекцію здійснюють у безпосередньому оточенні хворого або заразоносія з метою запобігання розповсюдженню збудників інфекційних хвороб у довкіллі. Її проводить медичний персонал лікувально-профілактичних закладів. Дільничний лікар при першому відвідуванні хворого організовує первинні протиепідемічні заходи в осередку, інструктує обслуговуючий персонал про особливості проведення дезінфекції і передає подальше спостереження за осередком відповідному спеціалісту. У приміщеннях амбулаторії, поліклінікита лікарні (оглядові кабінети, санпропускники, палати, коридори, туалети) двічі на день проводять вологе прибирання із застосуванням мийних засобів. Окремо дезінфікують промарковані збиральний інвентар (посуд, ганчір'я, мочалка, відра тощо) для прибирання палат, коридорів і туалетів. Предмети догляду за хворими знезаражують після кожного користування. Білизну хворих у відділенні збирають убавовняні мішки або металеві баки з кришкою. Після попереднього сортування і дезінфекції ці речі відправляють у пральню лікарні. Здійснюють регулярну дезінфекцію приміщень, де зберігають білизну. Клейончасті знімні чохли зматраців старанно протирають дезінфікуючим розчином. Речі хворого складають у мішок і відправляють для камерного знезаражування. Виділення хворого підлягають знезараженню у туалеті чи підкладних суднах. Судна дезінфікують у спеціальних баках з кришками і миють. Останнім часом почали впроваджуватися спеціальні машини для дезінфекції і миття суден та іншого забрудненого інвентарю. Посуд, яким користувався хворий, знезаражують і миють. Знезаражений посуд просушують на виділеному для цього чистому столі і зберігають у шафі. Залишки їжі збирають у бак з кришкою і знезаражують шляхом заливання дезрозчином. Речі хворих повертають їм лише після попереднього знезаражування. Автотранспорт, яким інфекційний хворий був доставлений в приймальне відділення, дезінфікується у санітарному шлюзі або на спеціально обладнаній площадці, що має стік для змивних вод. Автомобіль зрошують дезінфекційним розчином або ретельно протирають — спочатку зовнішні ручки дверей кабіни, потім — усі частини салону, причому підлогу — двічі. Металеві частини після обробки протирають чистим сухим ганчір'ям. Завдання заключної дезінфекції — знищення збудника інфекційної хвороби в епідемічному осередку після госпіталізації, одужання, виїзду або смерті хворого. Заключну дезінфекцію виконує дезінфекційна бригада, що звичайно складається з 2-3 працівників (лікаря-дезінфекціоніста чи помічника епідеміолога і 1-2 дезінфекторів). Бригада оснащується гідропультом, відрами, щітками для чищення м'яких речей таодягу, розпилювачами для порошків і рідин, мішками для транспортування речей у дезкамеру, фасованими дезінфекційними середниками, халатами, шапочками, респіраторами, захисними окулярами, гумовими рукавичками, милом, чистими ганчірками. В осередках карантинних інфекцій персонал забезпечують ще й спеціальним захисним одягом. Роботу здійснюють за такою схемою. Перш за все знезаражують збиральний інвентар (віник, щітки, ганчірки для прибирання підлоги). Відра і тази зовні попередньо зрошують дезрозчином. Сортують і збирають у щільні мішкиречі, що підлягають камерній дезінфекції. Сміття, зібране в процесі роботи, складають у відро і заливають розчином або спалюють. Після цього зрошують підлогу, знезаражують залишки їжі та посуд хворого. Особливо старанно обробляють стіни поблизу ліжка хворого, опалювальні батареї, плінтуси. Після закінчення обробки стін і меблів повторно зрошують підлогу дезрозчином. Востанню чергу дезінфікують поріг і двері кімнати, де перебував хворий. Після цього обробляють інші кімнати та місця загального користування. Профілактичну дезінфекцію виконують, незалежно від наявності інфекційних хвороб, її мета — знищити збудників на тих об'єктах довкілля, на яких вони можуть з'явитись і призвести до зараження людей. Для цього систематично проводять дезінфекцію питної води, нечистот, місць громадського користування (туалети, вокзали), пастеризацію молока, атакож підтримують санітарний режим у лікувальних установах, дитячих закладах, на підприємствах харчової промисловості. Для дезінфекції використовують фізичніта хімічні засоби знезараження. Фізичні засоби знезараження. До фізичних засобів належать механічні, термічні і променеві дезінфікуючі середники. Механічні засоби – чищення, вологе прибирання, прання, витрушування. Цими засобами можна звільнити багато речей і поверхонь від пилу і бруду, а відтак – від значної кількості мікроорганізмів. За допомогою побутового пиловсмоктувача разом з пилюкою видаляється до 98 % мікробів. При провітрюванні помешкань протягом 15 хв. кількість мікроорганізмів у повітрі різко зменшується, а через 30 хв. вони майже відсутні. Промисловість випускає спеціальні вентиляційні установки, що широко застосовуються в лікувально-профілактичних закладах. Провітрювання має велике значення для профілактики грипу, кору, вітряної віспи, краснухи й інших інфекційних хвороб, збудники яких передаються крапельним шляхом і нестійкі у повітрі. Для зменшення бактерійного забруднення повітря чи води можна використовувати ще й фільтрування. Термічні і променеві засоби – це використання високої або низької температури, висушування, ультразвуку, струмів ультрависокої частоти (УВЧ), а також надвисокочастотного (НВЧ), радіоактивного опромінення, освітлення ультрафіолетовими лампами, що мають бактерицидну дію. Гаряче повітря або сухий жар застосовуютьу повітряних стерилізаторах та інших апаратах для знезараження лабораторного посуду, інструментів. Гаряче повітря використовують також у повітряних камерах для дезінсекції одягу, матраців, подушок, ковдр або інших речей. Прасування білизни, одягу гарячою праскою також призводить до знезараження. Кип'ятіння застосовують для знезараження посуду, предметів догляду за хворими, білизни, іграшок. Знезаражуюча дія кип'ятіння посилюється при додаванні у воду соди або мила. Зокрема, для знезараження постільної, натільної білизни, рушників, хустинок, фіранок і т.п. використовують бучення — метод, при якому забруднену білизну спочатку замочуютьу 0,5-1 % розчині кальцинованої соди, а через 6-12 год кип'ятять впродовж 1-1,5 год. Сучасні лікарні обладнані пральними машинами, де прання поєднується із знезараженням білизни кип'ятінням. Водяну пару використовують у дезінфекційних камерах з метою знезараження одягу, постільної білизни й інших м'яких речей У парових стерилізаторах її використовують для стерилізації перев'язувального матеріалу та інструментів. Випалювання і прожарювання за допомогою спиртівки, газового пальника чи паяльної лампи використовують для дезінфекції лабораторних петель, голок, ватних корків, пробірок тощо. Спалювання. У спеціальних печах, ямах або на багаттях спалюють сміття, ганчірки, залишки їжі, трупи т

50. Імунітет. Види імунітету. Види імунної реактивності організму.

Імунітет (від лат. Immunitas – звільнення, позбавлення від чого-небудь) – несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів і речовин, що володіють антигенними властивостями. Існує імунітет вроджений, нестерильний і стерильний, поствакцинальний, клітинний, гуморальний та ін У реакціях імунітету головним чином беруть участь спеціалізовані лімфоцити, плазматичні клітини і макрофаги.

Чужорідні для організму людини білки, полісахариди та їх синтетичні аналоги, які мають бактеріальне, тканинне, вірусне або штучне походження, називаються антигенами. При їх потраплянні в організм виникає імунна відповідь, що виражається в продукції антитіл, появі клітин-ефекторів і формуванні імунологічної пам’яті на даний чужорідний об’єкт.

Антитіло – це молекули білка, присутні в сироватці крові, які мають здатність з’єднуватися і міцно зв’язуватися з антигеном. Для кожного антигену існує своє антитіло. Природа створила кілька хімічно різних видів (класів) антитіл, або імуноглобулінів: IgG, IgA, IgM, IgD, IgE. Найбільш часто зустрічається різновид – IgG – активний нейтралізації бактеріальних токсинів і в захисті від вірусів.

види імунітету

Слина і слиз багаті IgM (він легко долає клітинні бар’єри). IgA розташовується на поверхні слизових оболонок, попереджає проникнення інфекції у внутрішнє середовище організму. Інший білковий компонент крові – опсоніни, обволікаючи бактерії, полегшують їх фагоцітірованіе. Група білків сироватки крові – комплемент, фіксується в комплексі антиген-антитіло, що призводить до активації руйнують стінку бактерії ферментів.

В залежності від механізму знищення антигену розрізняють клітинний і гуморальний імунітет. Провідні клітини, відповідальні за специфічну иммунореактивность, – це Т-і В-лімфоцити. Імунокомпетентності Т-і В-лімфоцити набувають в результаті генетично запрограмованої антігеннезавісімое проліферації і диференціювання, яка відбувається в тимусі для Т-лімфоцитів і в червоному кістковому мозку для В-лімфоцитів.

Під впливом факторів мікрооточення і в результаті генетичної мінливості ділянок геному, відповідальних за молекулярну організацію вариабельной частини клітинного рецептора, ці клітини на своїй поверхні набувають спеціальні рецептори, що реагують з антигенами. Згідно клонально-селекційної теорії, в організмі існує безліч Т-і В-лімфоцитів (1012 лімфоцитів), запрограмованих відповідати на один, певний антиген.

У периферичних імунних і кровотворних органах при зустрічі з антигенами відбуваються антигензависимая проліферація і диференціювання Т-і В-лімфоцитів. Проліферації передує бласттрансформації лімфоцитів – явище, вперше описане А.А. Максимовим (1902). Після проліферації бласттрансформірованних Т-лімфоцитів виникають: 1) Т-клітини-кілери (цитотоксичні) – основні ефекторні клітини імунітету, вони руйнують чужорідні клітини-мішені і забезпечують генетичне постійність внутрішнього середовища організму, захищаючи його від вторгнення чужорідних клітин, новоутворень, аутоімунних захворювань; 2) Т-клітини-хелпери, що беруть участь в процесах міжклітинної кооперації з В-лімфоцитами, без чого неможлива трансформація В-лімфоцитів у плазмоцити, 3) Т-клітини-супресори, що блокують антитілоутворення В-лімфоцитами при аутоімунних реакціях.

Мікрооточення для лімфоцитів Т-зони є особливі макрофаги – антігенпредставляющіе (дендритні) клітини. Ці клітини розпізнають і фагоцитуються антигени і у вигляді фрагментів (епітопів) виділяють їх на поверхні своїх відростків. Завдяки цьому полегшується розпізнавання антигену лімфоцитами, що і індукує проліферацію Т-лімфоцитів. Крім імунокомпетентних клітин і макрофагів, в імунних реакціях беруть участь тканинні базофіли і еозинофіли.

Тканинні базофіли виділяють гістамін, серотонін та гепарин, які надають стимулюючу дію на клітини, які навчаючи ствуют в імунних реакціях. Еозинофіли руйнують і фагоцитуються комплекси антиген-антитіло, виконуючи тим самим властиву їм дезінтоксикаційну функцію.

51 Грип викликається вірусом трьох типів — А, В, С. Збудник цієї хвороби — вірус — локалізується в слизу верхніх дихальних шляхів хворих і виділяється у зовнішнє середовище під час кашлю, чхання, розмови. Навколо хворого утворюється заражена зона (близько 2-3 метрів) із максимальною концентрацію аерозольних частинок, що містить вірус. Тому зараження здорових людей відбувається безпосередньо з повітря, при тісному контакті з хворою людиною, через брудні руки та при спільному з хворим використанні предметів гігієни.

На відміну від гострих респіраторних вірусних інфекцій (ГРВІ), грип завжди починається раптово та бурхливо — хворий може точно вказати час початку симптомів. Інкубаційний період при грипі дуже короткий — від зараження до перших клінічних проявів зазвичай проходить 1-2 доби. На тлі гарного самопочуття швидко підвищується температура тіла до 39-40ºС, з’являється сильний головний біль, біль у м’язах, суглобах, очних яблуках, світлобоязнь, рясне потовиділення. Дещо пізніше (на 2-3 добу) «приєднуються» сухий кашель, задишка, закладеність носу, незначна нежить. У разі тяжкого перебігу грипу можливі судоми, галюцинації, носові кровотечі, блювання. При звичайному ГРВІ лихоманка та озноб поступаються місцем іншим неприємним симптомам, таким як сильна нежить, чхання, біль у горлі. Температура тіла інколи буває вищою 38,5ºС. Якщо грип перебігає без ускладнень, то повне одужання настає через 7-10 днів. Після перенесеного захворювання протягом 2-3 тижнів може зберігатися, так звана, постінфекційна астенія: втомлюваність, слабкість, головний біль, роздратованість, безсоння тощо.

Ускладнення, які може викликати грип, часто є більш небезпечними, ніж саме захворювання. Так, при тяжкому перебігу хвороби нерідко виникають незворотні зміни у функціонуванні серцево-судинної системи, органів дихання, центральної нервової системи. Найпоширеніші ускладнення, які може спровокувати грип — гайморити, фронтити (запалення придаткових пазух носа), отити (запалення вух), пневмонії (запалення легень), бронхіти (запалення бронхів), менінгоенцефаліти (запалення мозку та його оболонок) та інші.

Вірус грипу небезпечний, але не всемогутній. Можна легко уникнути зараження грипом навіть під час епідемії, якщо дотримуватися кількох простих правил:

уникати скупчень людей під час сезону грипу та ГРВІ — це дозволяє зменшити вірогідність контактів із хворими людьми, тому що деякі з них можуть бути хворими навіть до появи очевидних симптомів;

користуватися при необхідності одноразовими масками, щоб захистити себе чи оточуючих від зараження. Маска ефективна, тільки якщо вона прикриває рот і ніс. Важливо пам’ятати, що в будь-якому випадку маску потрібно змінювати кожні 3-4 години, або щойно вона стане вологою чи забрудниться. Використані маски ні в якому разі не можна розкладати по кишенях чи сумках — їх потрібно одразу викидати в смітник;

регулярно провітрювати приміщення та робити вологе прибирання — як у помешканні, так і в робочих приміщеннях. Це дозволить знищити живі віруси та бактерії, що можуть залишатися активними впродовж декількох годин після перебування в приміщенні хворої людини;

підвищувати опірну здатність організму — повноцінно харчуватися, висипатися, уникати перевтоми, стресів, займатися спортом, більше часу проводити на свіжому повітрі. Це збільшить шанси запобігти як зараженню, так і важким формам хвороби та її ускладненням. Рекомендовано споживати продукти, що містять у собі багато вітамінів, особливо С і Р — часник, цибуля, цитрусові, горіхи, чорна редька, яблука, ківі, буряк, зелений горошок. Можливий додатковий прийом комплексу полівітамінів;

мати чисті руки — інфекція потрапляє в організм через рот, ніс та очі, яких людина час від часу торкається руками, якими тримає гроші, дверні ручки, поручні в транспорті, на яких кілька годин віруси і бактерії, що залишились від дотиків рук інших людей, зберігаються в активному стані. Тому необхідно часто мити руки з милом або обробляти їх дезінфікуючим гелем із вмістом спирту;

у період епідемії грипу необхідно двічі на день мити передні відділи носу з милом, полоскати ротову порожнину та промивати очі, щоб не допускати потрапляння вірусів на слизові оболонки носа, очей чи порожнини рота;

користуватися тільки одноразовими паперовими серветками та рушниками — як після миття рук, так і для того, щоб прикрити обличчя під час кашлю, чханні. Використані серветки необхідно одразу викидати у смітник, оскільки вони також можуть стати джерелом зараження. Багаторазові серветки та рушники, особливо у громадських місцях, суттєво підвищують ризик зараження й широкого розповсюдження інфекції.

Якщо Ви, все ж таки, не змогли вберегтися та відчули, що хвороба здолала Вас, дотримуйтеся ще кількох нескладних вимог:

залишатися вдома при перших ознаках хвороби і не йти на роботу. Якщо захворіла дитина — не вести її до школи чи дитячого садочку. У випадку грипоподібної хвороби — обов’язково зверніться до лікаря, здійснивши виклик додому, оскільки відвідування лікарні чи поліклініки може спровокувати погіршення існуючого стану, розвиток ускладнень і створити небезпеку зараження для інших людей, що може мати смертельні наслідки для деяких із них;

ізолювати хворого: виділити окрему кімнату та посуд, визначити одну людину, яка доглядатиме за ним, і по можливості триматися на відстані 2 метрів від хворого;

регулярно провітрювати та проводити вологе прибирання в кімнаті хворого;

дотримуватися ліжкового режиму протягом всього періоду лихоманки. Не варто під час гострого періоду хвороби (як би того не хотілося) читати, дивитися телевізор, працювати за комп’ютером. Це виснажує і без того ослаблений організм, подовжує період хвороби та ризик розвитку ускладнень.

протягом дня випивати не менше 2 л рідини — чай з лимоном, малиновим варенням, морси, узвари, лужні мінеральні води. Ефективні відвари трав: листя та плоди малини, квіти ромашки, липи. Велика кількість рідини щодня прискорює виведення із організму токсинів, які утворилися в результаті життєдіяльності вірусів;

дотримуватися вітамінізованої дієти. У перші години хвороби рекомендовано вживати напіврідку їжу: каші, омлети, овочеві рагу та супи. Тимчасово слід обмежити споживання білкової їжі, особливо важку для травлення: м’ясо та рибу. Корисні свіжі ягоди та фрукти, що містять вітамін С (лимони, апельсини, яблука).

Вакцинація — специфічний засіб захисту. Щорічна вакцинація є найефективнішим засобом для захисту організму від вірусів грипу. Вакцинацію найкраще проводити завчасно, до розвитку епідемії — з вересня по грудень. Якщо такої можливості не було, то вакцинуватися можна і впродовж всього сезону. Всупереч поширеному міфу, це не ослаблює, а посилює здатність організму протистояти грипу. Особливо важливою вакцинація є для представників груп ризику (діти, вагітні, хронічні хворі, люди похилого віку, особи з надмірною вагою, а також — медпрацівники, викладачі, працівники громадського транспорту, продавці та ін.), оскільки вона значно збільшує шанси цих людей відвернути смертельні наслідки хвороби.

Дотримання елементарних правил безпеки в період грипу суттєво підвищує Ваші шанси уникнути небезпечного захворювання і здатне зберегти життя Вам і людям, що знаходяться поруч з Вами.

52. Синдром набутого імунодефіциту - хронічне інфекційне захворювання, яке зумовлює порушення діяльності імунної системи, внаслідок чого організм втрачає здатність до захисту від патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів, і характеризується комплексом клінічних проявів.

У 1983 р. Л. Монтаньє (Франція) і в 1984 р. Р. Галло (США) виділили у хворих на СНІД та їх статевих партнерів вірус, який вибірково вражав лімфоцити людини. Вірус було знайдено в крові та спермі обстежених.

Збудник СНІДу – ретровірус, який у 1986 р. дістав назву ВІЛ (вірус імунодефіциту людини). Він має складну будову та хімічний склад, чутливий до фізичних і хімічних факторів. У зовнішньому середовищі при 25 °С вірус зберігає здатність до зараження протягом 15 діб, при 37 °С – 11 діб. Нагрівання вірусовмісних рідин при температурі 50 °С протягом 30 хв знешкоджує ВІЛ, але він легко переносить температуру нижче нуля (до -70 °С). Часткова інактивація вірусу відбувається під впливом іонізуючого й ультрафіолетового випромінювання. Збудник гине від дії ацетону, ефіру, 20 % етилового спирту та деяких інших дезінфікуючих речовин.

ВІЛ характеризується високою генетичною варіабельністю: виявлено два основних штами — ВІЛ-1 та ВІЛ-2. Останній менш патогенний і поширений у регіонах Західної Африки. Збудник має багато варіантів структурних білків, що різняться рядом властивостей: одні штами пошкоджують Т-лімфоцити, інші – макрофаги.

В організмі однієї й тієї ж людини, зараженої вірусом, може бути одночасно декілька штамів вірусу, дуже схожих між собою за генетичною структурою. В міжнародній генетичній базі даних накопичено інформацію про 75 000 різних геномів ВІЛ.

Клінічна картина хвороби, викликаної ВІЛ-1 і ВІЛ-2, подібна.

Джерела інфекції та шляхи передачі ВІЛ.

Єдиним джерелом збудника інфекції для людини є людина, хвора на СШД, або носій ВІЛ. Інфікування ВІЛ відбувається такими шляхами:

І. Статевий (70-80 %):

а) гомосексуальний – між чоловіками або між жінками;

б) гетеросексуальний – від чоловіка до жінки і від жінки до чоловіка.

ІІ. Через ВІЛ-інфіковану кров (18-28 %):

а) переливання крові та її препаратів;

б) використання спільного шприца наркоманами для парентерального введення наркотиків (внутрішньовенно або внутрішньом’язово);

в) ураження забрудненими ВІЛ-інфікованою кров’ю інструмента­

ми слизових оболонок або шкіри;

г) трансплантація органів (зареєстровані випадки ВІЛ-інфікування

реципієнтів після трансплантації нирок, серця, печінки, підшлункової

залози, кісток, шкіри; ризик інфікування становить 1 : 250 000);

д) штучне запліднення (за даними різних авторів, ризик інфікування жінок при штучному заплідненні становить 0,75-1,8 %);

ж) надання невідкладної допомоги ВІЛ-інфікованим на догоспітальному етапі при відкритих травмах і різних видах кровотеч та при хірургічному втручанні.

ІІІ. Перинатальний, або вертикальний (1 %).

За даними ВООЗ, 25 % ВІЛ-інфікованих жінок мають репродуктивний вік, що зумовлює народження ними ВІЛ-інфікованих дітей. Супутні інфекційні хвороби (сифіліс, гонорея, хламідіоз, мікоплазмоз, герпес та ін.) є додатковими чинниками вертикальної трансмісії ВІЛ.

Існує три періоди, коли ВІЛ-інфікована мати може передати вірус дитині:

- перинатальний (внутрішньоутробно через плаценту);

- пологовий (під час пологів);

- післяпологовий (після народження дитини через грудне молоко).

Інфікування дітей ВІЛ може мати місце при переливанні ВІЛ-інфікованої крові або її компонентів.

Частота зараження дитини перинатально від ВІЛ-інфікованої матері залежить від багатьох факторів: тривалості хвороби матері, наявності у неї безсимптомної або клінічно маніфестної стадії, рівня вірусного навантаження, стану імунної системи. Повторна вагітність у порівнянні з першою підвищує ризик зараження дитини в 2-3 рази.

Перинатальний шлях зараження зумовлює тяжкий перебіг хвороби у ВІЛ-інфікованих дітей. Навіть діти, які не отримали вірус під час вагітності, мають знижений імунітет. Серед них 12 % не доживає до 5 років, а серед ВІЛ-інфікованих – 25 %. Інкубаційний період розвитку СНІДу в дітей значно коротший, ніж у дорослих. Приблизно у 15 % дітей ознаки СНІДу реєструються вже в кінці першого року життя, а до чотирьох років – у 50 %. Більше виражені прояви хвороби, пов’язані з прямим впливом ВІЛ на центральну нервову систему (ураження клітин нейроглії, оболонок мозку), що призводить до суттєвих порушень її функції. Ознаки ВІЛ-енцефалопатії можуть стати першими клінічними проявами СНІДу. На перший план виступає затримка психомоторного розвитку, який не відповідає віковим характеристикам і супроводжується втратою певних поведінкових реакцій. Ураження ЦНС у дітей реєструються у 2 рази частіше, ніж у дорослих.

Суттєвою особливістю перинатального інфікування є народження дітей з глибоким ураженням імунної системи. У них вірус уражує не лише Т-, а й В-лімфоцити, що знижує процес утворення антитіл. Цим пояснюється виникнення численних бактеріальних інфекцій (отитів, менінгітів, пневмоній, складних гнійних процесів на шкірі, мікобактеріозу та інших). Важкими проявами СНІДу в дітей є гематологічні порушення: анемія, тромбоцитопенія.

До СНІД-асоційованих захворювань у дітей відносять:

- лімфоцитарну інтерстиціальну пневмонію та гіперплазію пульмональних лімфовузлів;

- цитомегаловірусне ураження різних органів;

- герпетичне ураження шкіри (слизових оболонок), внутрішніх ор­

ганів у дітей віком більше 1 місяця;

- неспецифічні ознаки (збільшення лімфатичних вузлів, селезінки,

печінки, хронічна діарея, інфекції вуха, кандидоз, відставання в роз­

витку);

- токсоплазмоз головного мозку.

Наявність цих захворювань у поєднанні з імунодефіцитом дозволяє говорити про розвиток СНІДу в дитини.

Онкологічні захворювання рідко супроводжують СНІД у дітей.

Зазначені особливості перебігу хвороби характерні для дітей віком до 5 років.

Швидке прогресування захворювання і більша вразливість дитячого організму зумовлює високий рівень смертності ВІЛ-інфікованих дітей.

IV. Інші шляхи зараження (1 %).

Є повідомлення про випадки інфікування ВІЛ у побуті, наприклад, при догляді за хворими на СНІД. Імовірним джерелом передачі інфекції могли бути багаторазові контакти з кров’ю, сечею, калом чи іншими виділеннями хворого при порушенні санітарних вимог і можливим пошкодженням шкіри тієї людини, яка доглядала за хворим. Ризик такого шляху інфікування ВІЛ є незначним.

Епідеміологічні спостереження не підтверджують припущення про можливість передачі вірусу комахами. Відомо, що ВІЛ не розвивається в організмі комах, а механічна трансмісія комахою вірусу із кров’ю мало ймовірна.

53. Кишкові інфекції викликаються бактеріями або вірусами і, як правило, протікають з високою температурою, блювотою і рідким стулом (проносом). Зараження можливо повітряно-крапельним, харчовим, водним, фекально-оральним або контактно-побутовим шляхом. Батькам необхідно щонайшвидше звернутися до лікаря – оскільки самолікування в такій ситуації може виявитися неефективним і привести до важких наслідків для здоров'я дитини.

Бактерійні кишкові інфекції

Серед кишкових інфекцій бактерійної природи в середній смузі найбільш відомими є дизентерія, сальмонельоз і колі-інфекція. Вони можуть протікати з високою або субфебрільною температурою (37-38 градусів), часто (але не завжди) з блювотою, з проявами коліту: стулець із слизом, зеленню, при важких формах – з кров'ю; нерідко наголошуються так звані тенезми – хворобливі позови на дефекацію. При лікуванні таких інфекцій лікар може призначити курс антибіотиків.

Вірусні кишкові інфекції

Існує близько 10 груп кишкових вірусів, серед яких найбільш поширені ротавірусна і ентеровірусна інфекції. На ротавірусні інфекції (у побуті їх називають кишковим грипом) за статистикою доводиться близько половини всіх кишкових захворювань. Кишковий грип починається звичайно гостро, раптово, протікає частіше з високою температурою, багатократною блювотою і рясним і частим водянистим ясно-жовтим стульцем.

Ентеровірусні хвороби протікають також дуже гостро, з високою температурою, проте діагностуються складніше, оскільки мають вкрай різноманітну клінічну картину (м'язові і головні болі, гарячковий стан, запалення носоглотки, сльозоточивість, світлобоязнь, судоми, болі в серці, прискорений пульс, слабкість, сонливість, пронос). До цієї групи входить декілька десятків вірусів, кожний з яких викликає певне захворювання. Ентеровіруси можуть вражати не тільки шлунково-кишковий тракт, але і центральну нервову систему, серце, м'язи, шкіру.

При аденовірусной інфекції набагато більше виражені катаральні явища (нежить, кон'юнктивіт), проте іноді аденовіруси вражають і слизисту тонкого кишечника, викликаючи пронос, відсутність апетиту, рідше – блювоту. Як правило, ці прояви характерні для гострої стадії захворювання і тримаються не довше за два-три дні.

Сезонність захворювань

Вірусні кишкові інфекції не можна у прямому розумінні назвати сезонними. Періодично – і взимку і влітку – виникають підйоми захворюваності цими інфекціями. Проте переважна більшість заражень ротавірусними інфекціями відбуваються в холодну пору року, в період з листопада по квітень. А деякий підйом ентеровірусної інфекції в середній смузі, навпаки, відбувається, за статистикою, в кінці літа і початку осені – що пов'язано з купанням у відкритих водоймищах і дозріванням фруктів. З цієї ж причини влітку частіше зустрічаються бактерійні кишкові інфекції. В першу чергу це відноситься до дизентерії, а колі-інфекція носить навіть вельми образну назву «діареї мандрівників» (зараження колі-інфекцією, як правило, виникає через неможливості дотримувати санітарно-гігієнічні норми в поїздках).

Найбільш небезпечні симптоми і ускладнення кишкових інфекцій

Найбільшу небезпеку для дитини раннього віку представляє висока температура, оскільки вона у дітей іноді викликає судоми і порушення енергетичного обміну на клітинному рівні. Живильні речовини і кисень, необхідні для підтримки життєдіяльності, при високій температурі витрачаються організмом набагато швидше, що може привести до різкого, небезпечного для життя виснаження організму дитини.

Небезпечною вважають температуру вище 38 градусів за Цельсієм у дітей перших місяців життя; у дітей старше за один рік, що не мають патології нервової системи і у яких раніше не бувало судом – вище 39 градусів за Цельсієм.

Багатократна блювота часто приводить до обезводнення, створюючи великі труднощі для виліковування (випита рідина виділяється з блювотними масами, не встигнувши засвоїтися). Обезводнення – це дуже серйозне ускладнення, в результаті якого може порушитися водно-сольовий баланс організму, що в свою чергу може привести до збоів в роботі серця (уповільнення ритму), нервової і м'язової систем (можуть початися судоми).

При важкій стадії обезводнення дитина вже не в змозі самостійно пити, шкіра її втрачає еластичність, очі «западають», може навіть відбутися втрата свідомості. У такому разі дитині вже потрібна інфузійна терапія (крапельниці із сольовими розчинами) в умовах стаціонару. Тому вкрай важливо не допускати розвитку обезводнення. Для цього необхідно при перших ознаках хвороби звертатися до лікаря, щоб лікар призначив терапію і детально пояснив, як правильно виліковувати дитину і як контролювати ефективність виліковування.

Чи треба зупиняти пронос і блювоту?

Зупиняти блювоту і пронос не можна, оскільки це захисні реакції організму, направлені на видалення збудника інфекції. Треба просто відшкодовувати втрачену рідину. Проте в деяких випадках сама по собі блювота може представляти небезпеку – якщо стає неприборкуваною (у цій ситуації вже включаються інші механізми і порушується регуляція з боку самого організму). Тоді за призначенням лікаря можуть застосовуватися протиблювотні засоби.

Лікування кишкової інфекції

Терапію при будь-якій кишковій інфекції повинен призначати тільки лікар. До приїзду лікаря головне – не допустити обезводнення (особливо за наявності блювоти), для чого необхідне правильне виліковування дитини. При виліковуванні потрібно не просто давати малюку пити, скільки вип'є, а дробово (маленькими порціями, з ложки) поїти теплою водою або спеціальними розчинами (наприклад, регидроном), заздалегідь визначивши ту кількість рідини, яку дитина повинна одержати за добу по наступній формулі: звичайний об'єм годувань за добу + звичайний об'єм рідини, що випивається + додаткова кількість рідини «на втрати» (залежно від кількості епізодів блювоти і рідкого стульця).Основний лікарський препарат в такій ситуації – це абсорбент (наприклад, «Смекта»). Також дуже велике значення має дієта.

Чи можна лікувати кишковий розлад народними способами?

Лікування будь-якої кишкової інфекції повинно бути призначено лікарем. Ніяких «народних засобів» краще не використовувати. Особливо небезпечні при кишкових інфекціях «закріплюючі» засоби (наприклад, заварені гранатові шкірки або кора дуба), адже пронос – це захисна реакція організму, направлена на виведення інфекції.

Харчування дитини при кишковій інфекції

Кількість споживаної дитиною їжі повинно бути дещо зменшено, проте голод не корисний. Треба виключити з раціону молоко, свіжі соки, фрукти та овочі. Всі ці продукти є сприятливим середовищем для розвитку хвороботворних кишкових бактерій і вірусів, а також вони підсилюють процеси бродіння і газоутворення. Якщо йдеться про дитину на грудному вигодовуванні, такий малюк продовжує одержувати грудне молоко і при кишковій інфекції. Каша, кисломолочні продукти (сир, йогурт), м'ясо (у вигляді парових котлет, м'ясного пюре) дозволені, але тільки після припинення блювоти. Після одужання від кишкової інфекції дієта поступово, протягом 2-3 тижнів, повертається до дієти по віку.

Профілактика кишкових інфекцій у дітей

Профілактика вірусних кишкових інфекцій – це, в першу чергу, ізоляція хворого члена сім'ї (якщо такий з'явився), розумне обмеження відвідин маленькою дитиною місць великого скупчення людей і обов'язкове дотримання чистоти рук, а також сосок та інших предметів дитини. Профілактика всіх кишкових інфекцій (і вірусних, і бактерійних) це, безумовно, часте і ретельне миття рук, використання якісних продуктів харчування і використання для годування дітей тільки дитячих продуктів (які проходять строгіший контроль при виробництві – зокрема сирки, фруктові пюре, соки). Важливо також привчати дитину не їсти все і скрізь, а приймати їжу по можливості за столом, з неодмінним дотриманням всіх попередніх гігієнічних заходів: миття рук, миття посуду.

Чи захищає грудне вигодовування від кишкових інфекцій?

Грудне молоко містить величезну кількість захисних чинників, які істотно знижують ризик захворювання всіма інфекціями, але захистити від них дитини на сто відсотків грудне молоко, звичайно, не може.

54.Всім відомі захворювання під назвою «дитячі інфекції». Звичайно, дорослі ними також хворіють, але ж до дітей ставлення особливе, і батькам слід знати, чим може захворіти їх малюк і що потрібно при цьому робити.

ТУБЕРКУЛЬОЗ

Туберкульоз-це хронічна бактеріальна інфекція, яка, як ніяка інша, викликає найбільше число смертей у всьому світі. Збудник інфекції, мікобактерія туберкульозу, поширюється повітряно-крапельним шляхом і спочатку вражає легені, хоча можуть бути порушені й інші органи. Вважається, що мікобактерією туберкульозу інфіковано близько 2/3 населення планети. Однак у більшості інфікованих сам туберкульоз ніколи не розвивається. Це відбувається тільки у людей з ослабленою імунною системою (особливо ВІЛ-інфікованих), коли бацила долає всі захисні бар'єри організму, розмножується і викликає активне захворювання. Щорічно, за статистикою Всесвітньої організації охорони здоров'я, туберкульоз захворює близько 8 мільйонів чоловік, близько 3 мільйонів хворих гине.

Ранніми симптомами туберкульозу можуть бути втрата ваги, температура, підвищене потовиділення вночі, втрата апетиту. Проте всі ці симптоми можуть мати виражений характер, довгий час не помічаються пацієнтом. Туберкульоз у маленької дитини найчастіше вражає легені з розвитком масивних поразок легеневої тканини і лімфатичних вузлів, які навіть у разі лікування залишаються потенційним джерелом туберкульозу в майбутньому. Але у багатьох дітей туберкульозна паличка в легенях не утримується, потрапляє в кров і розноситься по всьому організму, викликаючи «дочірні» осередки в різних органах. Найнебезпечніша форма - туберкульозний менінгіт.

Для профілактики туберкульозу всіх дітей у пологовому будинку прищеплюють вакциною БЦЖ. Чи забезпечує БЦЖ повний захист від туберкульозу? На жаль, немає. Вона лише здатна запобігати у дітей до 80% тяжких форм інфекції, але не запобігає інфікування. Таким чином, профілактика туберкульозу заснована, перш за все, на ранньому виявленні інфікованих туберкульозною паличкою і їх адекватному лікуванні. Чому щеплення БЦЖ роблять у пологовому будинку? По-перше, тим самим вдається створити імунітет в самому ранньому віці (на це йде 8-10 тижнів), а по-друге, внутрішньошкірне введення мікродози БЦЖ вимагає високої кваліфікації, і мати в пологовому будинку такого фахівця простіше, ніж у кожній поліклініці.

КОКЛЮШ

Типовий коклюш проявляється характерним пріступообразним кашлем, який може тривати до 2 місяців, у важких випадках абсолютно вимотуючи дитини і його батьків.

Оскільки до появи характерного кашлю відрізнити коклюш від інших інфекцій важко, протягом одного тижня інфіковані встигають заразити своє оточення. Зараження відбувається повітряно-крапельним шляхом при безпосередньому спілкуванні з хворим. Кашлюк хворіють і діти, і дорослі, проте розпізнати інфекцію у останніх вдається досить рідко, зважаючи на менш типового і легшого її перебігу.

Коклюш протікає особливо важко і нетипово у дітей першого року життя.

У цей період висока частота летальних результатів - до початку масових щеплень смертність серед дітей першого року життя становила 50-60%, дітей інших вікових груп - 8%. На паличку кашлюку діють багато антибіотиків, але лікування має сенс лише на ранній стадії, до розвитку коклюшного кашлю або в самому його початку.

А на прохання батьків хоч чимось полегшити кашель доводиться давати поради як можна довше бути на свіжому повітрі і застосовувати різні засоби від наполегливої ??сухого кашлю - одне з них - «Сінекод» 1.

«Сінекод» - засіб від сухого кашлю.

Цей ненаркотичний протикашльовий препарат допомагає впоратися з наполегливим сухим кашлем, полегшує дихання, зменшує опір дихальних шляхів.

«Сінекод» не викликає лікарську залежність. Краплі «Сінекод» підходять для всіх членів сім'ї і дітям вже з 2 місяців.

В даний час захворюваність на кашлюк завдяки щепленням вдалося істотно знизити, хоча вона по- раніше знаходиться на досить високому рівні і має тенденцію до зростання, особливо серед школярів, яким не проводиться повторна вакцинація. Чималу роль відіграють численні і часто необгрунтовані відводи від щеплень. Для вакцинації доступні вітчизняний і імпортний препарати. Обидва добре захищають від захворювання або, принаймні, від більш важкого його прояви. Різниця між вакцинами в основному в тому, що вітчизняна (АКДС) захищає від дифтерії, правця і кашлюку, а французька вакцина Тетракок - також і від поліомієліту.

Наскільки безпечна і ефективна комбінована вакцинація?

Багаторічним російським і міжнародним досвідом доведено, що вакцинація комбінованими вакцинами не призводить до «перевантаження» імунної системи і збільшення рівня побічних реакцій у порівнянні з моновалентний препаратами. Наш організм постійно (при диханні, прийомі їжі і т.д.) стикається з величезною кількістю антигенів (чужорідних речовин), забезпечуючи захист внутрішнього середовища. При проникненні у внутрішнє середовище навіть одного мікроорганізму він може виробляти десятки видів антитіл до кожного з його білків. При змішаних інфекціях це число зростає багаторазово, так що одночасне введення декількох вакцин не створює надзвичайної ситуації, оскільки імунна система людини здатна обробити до 10 тисяч таких антигенів. Крім того, комбіновані вакцини так само ефективні , як і роздільні, моновалентні, ніякої «конкуренції» між входять до складу вакцин компонентами не відбувається, як не відбувається і підсумовування ризиків побічних реакцій.

Крім інших моментів, щеплення комбінованою вакциною психологічно краще переноситься дітьми, ніж роздільні уколи. Комбіновані вакцини також додають зручності, заощаджуючи час батьків та лікарів.

Які можливі реакції на щеплення? Комбінована вакцина проти дифтерії, правця і коклюшу (значною мірою через саме коклюшного компонента) більш часто, ніж інші, викликає побічні реакції, що викликає у деяких батьків побоювання. Препарат дійсно може викликати підвищення температури і нездужання. Для їх попередження лікар повинен призначити профілактичний прийом жарознижуючих і, якщо це потрібно, антигістамінних (протиалергічних) препаратів. У дуже рідкісних випадках вакцина викликає ускладнення з боку нервової системи, зазвичай без залишкових змін. Але ж сам коклюш набагато частіше викликає важкі енцефаліти, так що відмова від вакцинації не зменшує, а набагато збільшує ризик неврологічних ускладнень для дитини. Оскільки прищеплюють не живий, а убитої вакциною, захворіти на кашлюк, дифтерію або на правець в результаті щеплення неможливо. Іноді лікар рекомендує проводити курс вакцинації без коклюшного компонента. Але важливо знати, що найчастіше відводи від щеплень робляться необгрунтовано. Так, нерідко загострення діатезу, спостережуваного після щеплення, насправді пов'язані з похибками у харчуванні. Дітей з алергічною патологією прищеплювати можна і потрібно, але важливо, щоб вакцинація проводилася не в період розпалу діатезу і на тлі антигиста-мінної терапії.

ВІРУСНІ ГЕПАТИТИ

Гепатити (запалення печінки) можуть викликатися різними причинами, однак найбільш поширеною є віруси. Найбільш відомі різновиди А, В і С. Спільним для всіх гепатитів є запальне ураження печінки і розвиток жовтяниці внаслідок порушення її роботи і накопичення в крові жовчного пігменту - білірубіну.

Інфекція передається по-різному. При гепатиті А - через заражену воду, продукти харчування і при контакті з хворим. При інших гепатитах - в основному через кров. Захворювання може протікати теж по-різному. При деяких видах гепатиту (особливо при гепатитах В і С) іноді розвивається вкрай важка форма з повним випаданням функцій печінки і летальним результатом. Непоодинокі й хронічні форми з розвитком згодом раку та цирозу печінки.

Чому проти гепатиту В щеплять в пологовому будинку? По-перше, тому, що на відміну від дорослих, хворий на першому році життя дитина з 90% ймовірністю стає довічним носієм вірусу.Дайте отдых душе и телу! Попробуйте эксклюзи­вный эрот­ический массаж в Киеве Из-за этого Бриджит Бордо закончила карьеру актрисы! Правда открылась>>

Медицинс­кий аппарат для увеличения члена + Пособие "Как долго не кончать" Затерянные жители Шри-Ланки найдены! Невероят­ные фото­граф­ии>>>

По-друге, наслідком феномена носійства вірусу є те, що виявити вірус у людини не завжди можливо, і в цьому випадку щеплення новонароджених є додатковою страховкою від інфекції.

Загальним для всіх гепатитів є те, що поки ми не в змозі радикально вплинути на самі віруси, так що лікування, яке ми застосовуємо, не так ефективно, як хотілося б. Не кажучи вже про те, що щорічні витрати на лікування одного випадку досягають декількох тисяч доларів.

На щастя, проти гепатитів А і В є сучасні високоефективні вакцини. Вакцина проти гепатиту В захищає і від гепатиту D. Вакцинація проти гепатиту В введене в календар профілактичних щеплень для дітей з самого народження, її починають робити вже в пологовому будинку. Вакцини від інших гепатитів знаходяться на стадії розробки.

ДИФТЕРІЇ

Інфекція передається повітряно-крапельним шляхом від хворих і зовні здорових носіїв. Можливо також зараження через предмети, не виключається передача через продукти харчування. Хвороба починається з нездужання, підвищення температури до 38-39 ° С, появи плівок білуватого кольору на слизовій глотки і гортані. У випадку токсичної форми характерний набряк обличчя і шиї, слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, що призводить до неможливості дихання. Смерть настає від задухи і зупинки серця, як наслідок отруєння організму токсином дифтерійної палички.

Чи потрібна щеплення від дифтерії?

Захворюваність в даний час знаходиться на відносно невисокому рівні. Проте багато хто, напевно, ще пам'ятають епідемію початку 90-х рр.., Коли захворіло близько 120 000 чоловік, а понад 5000 загинули. З одного боку, причиною трагедії став масова відмова від щеплень починаючи з другої половини 80-х рр.. Не останню роль у цьому відіграла антищепну кампанія в пресі. З іншого - низький рівень імунітету у дорослих, який не «підстібає» своєчасними ревакцинациями. Лише масова вакцинація дорослих поряд зі зростанням охоплення щепленнями дітей дозволила переломити хід тієї епідемії. Вакцинація доцільна ще й тому, що після перенесеного захворювання імунітет неміцний. Для щеплення зазвичай використовують комбіновану вакцину, що захищає одночасно від дифтерії, правця і коклюшу (російська АКДП) і від поліомієліту (французький Тетракок). Якщо коклюшна вакцина протипоказана, то застосовуються російська вакцина АДС або французька Д. Т. Вакс.

Правець

Захворювання викликається дією токсину, що виділяється правцевою паличкою, і характеризується ураженням нервової системи у вигляді судом, що приводять у важких випадках до порушення дихання та паралічу серця.

Інфікування пов'язане з травматизмом і відбувається при забрудненні ран грунтом чи скалками, зараженими суперечками правцевою бацили. Правець іноді називають «хворобою босих ніг». У хворих нерідко розвиваються ускладнення, і навіть при своєчасно розпочатому лікуванні кожен четвертий випадок закінчується смертю хворого. Незважаючи на широку поширеність збудника, захворюваність у нашій країні завдяки масовій вакцинації знаходиться на дуже низькому рівні. Практично не реєструється правець новонароджених, у яких він раніше закінчувався дуже часто летальним результатом.

ПОЛІОМІЄЛІТ

Завдяки масовій вакцинації в Росії вже кілька років не реєструються випадки захворювання, викликаного диким (природним) вірусом. Таким чином, можна визнати, що в нашій країні здобута перемога над другою (після віспи) страшною хворобою. Однак ризик завезення вірусу з-за кордону, як і раніше існує, тому продовжувати робити щеплення потрібно. Використовуються жива і убита (інактивована) моновалентні вакцини, а також комбінована чотирьохкомпонентна французька вакцина, що захищає як від поліомієліту, так і від дифтерії, правця і коклюшу. Як жива, так і убита вакцини слабо реактогенності та в цілому високоефективні. Проте убита вакцина має деякі переваги над живою по здатності формувати імунітет і повністю виключає можливість розвитку так званого вакциноасоційований, тобто розвинувся внаслідок використання живої вакцини, поліомієліту у щеплених. Такі випадки, на жаль, реєструються в нашій країні щорічно. У деяких же випадках необхідно використовувати тільки вбиту вакцину (наприклад, у дітей з імунодефіцитом). У Росії доступні дві вакцини - вітчизняна жива вакцина ОПВ і французька інактивована вакцина «Імовакс Годі», яка також входить до складу вакцини «Тетракок».

КІР

Ця високозаразное вірусна інфекція передається повітряно-крапельним шляхом (наприклад, при чханні, кашлі). Типовий прояв кору - висип - це результат розмноження вірусу в шкірних покривах. Вірус проникає в слизову оболонку очей, викликаючи інший характерний ознака кору - важкий кон'юнктивіт. Крім цього, вірус кору має властивість пригнічувати імунітет, тому при кору нерідко приєднуються бактеріальні інфекції.

Висип при кору велика і багата, вона здатна, зливаючись, покривати всю поверхню тіла. При важких випадках на шкірі утворюються дрібні крововиливи. Вірус кору (як і багато інші віруси) вважає за краще для розмноження нервову тканину. Вірусний менінгоенцефаліт (запалення мозку і мозкової оболонки) є ще однією сумною «візитною карткою» кору. Іншими ускладненнями є стоматити (запалення слизової оболонки рота), пневмонії (запалення легенів). Хворим забезпечують спокій, приглушене освітлення (при кон'юнктивіті яскраве світло викликає сильний біль). Проводиться полоскання рота розчином соди, для профілактики ускладнень в очі закапують краплі сульфацила і інші антібактері-ний краплі.

Проте краще не допустити захворювання, ніж його лікувати. Існує вакцина проти кору, яку вводять у віці 12-15 місяців (з повторною щепленням перед школою) і яка дає дуже хорошу і тривалий захист. Які реакції можливі на щеплення? Іноді через 1-2 тижні можливе підвищення температури тіла, висип, інші реакції. Для їх профілактики лікар може призначити жарознижуючі та антигістамінні препарати. Вакцинація проти кору протипоказана дітям з важкими формами алергічних реакцій на компоненти вакцини і, як при використанні будь-якого живого препарату, імунодефіцитні стани. У нашій країні зареєстровано як роздільні, так і комбіновані вакцини, що дозволяють захиститися одним щепленням відразу від трьох інфекцій - кору, паротиту та краснухи.

Епідемічний паротит (свинка)

Паротит, або свинка, викликається вірусом, який вражає слинні залози і може викликати менінгіт, панкреатит (запалення підшлункової залози) і орхіт (запалення яєчок). Вважається, що до чверті всіх випадків чоловічого безпліддя обумовлені вірусом паротиту. Незважаючи на масову вакцинацію, яка призвела до помітного зниження захворюваності, паротит все ще реєструється досить часто, у тому числі - і серед дорослих, у яких він протікає важче і частіше призводить до ускладнень - як у чоловіків, так і у жінок. Пов'язано це в значній мірі з тим, що ревакцинація проти цього захворювання (в б років) введена в календар профілактичних щеплень порівняно недавно. Для щеплень використовується як моновалентна (роздільна) вакцина, так і більш зручна комбінована вітчизняна дивакцину проти кору та паротиту, а також імпортні тривакцини проти кору, паротиту та краснухи.

КРАСНУХА

На цієї вірусної інфекції слід зупинитися окремо.

Вона проявляється швидко розповсюджується висипами на шкірі (спочатку на обличчі, потім - по всьому тілу), збільшенням лімфовузлів (особливо потиличних) і зазвичай незначним підвищенням температури. Інфекція має осінньо-весняну сезонність і передається повітряно-крапельним шляхом. У цілому захворювання у дітей протікає легко, ускладнення спостерігаються рідко. Найбільш грізним ускладненням є краснушний (на зразок корового) енцефаліт (запалення мозку).

У підлітків і дорослих краснуха протікає значно важче. Більш виражена лихоманка, явища інтоксикації (нездужання, розбитість), відзначаються ураження очей (кон'юнктивіт).