64. Ф.Ніцше та ідеї «філософії життя».

Фрідріх Ніцше (1844–1900) це найяскравіший представник “філософії життя”, яка намагалася пояснити життя з нього самого, з його безпосереднього переживання, а не за допомогою раціоналістичних спекуляцій. В історію людського духу Ф. Ніцше увійшов норовливим генієм. Його творчості притаманні жагуча пристрасність, прагнення до радикального оновлення життя людини і суспільства, психологічна проникливість і вишуканість стилю мови. Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 р. в маленькому селі Реккен в Саксонії неподалік від Лейпцига. Його батько Карл Людвіг Ніцше був лютеранським пастором. Глибоко віруючою була й мати, яка походила із сім’ї лютеранського пастора Давида Ернста Елера. Ф. Ніцше отримав освіту у відомому навчальному закладі Шультфорті, вихованцями якого були Клопшток, Фіхте, Шлегель,

У 1871 р. Ф. Ніцше пише свій перший філософський твір “Народження трагедії з духа музики”. Протягом 1873–1876 рр. написано чотири частини “Несвоєчасних роздумів”. У 1878 р написано першу працю в афористичному стилі: “Людське, занадто людське”.

Дослідники філософії Ф. Ніцше, а серед них варто назвати таких відомих представників екзистенціалізму і постмодернізму, як Батай, Бланшо, Клосовскі, Камю, Хайдеґґер, Дельоз і Дерріда, поділяють його творчість на три періоди. Цей поділ ґрунтується, окрім усього іншого, на оповіданні про три перетворення, яким починається твір “Так казав Заратустра”. Перший період охоплює 1869–1876 рр., коли Ф. Ніцше був професором класичної філології в університеті Базеля. Розуміння Ф. Ніцше методу пошуку істини ґрунтується на філософії мистецтва і своїми витоками має давньогрецьку міфологію. На думку філософа, саме ця міфологія якнайдотичніша до творення фундаментальних засад європейської культури. Позиція Ніцше напрочуд антиінтелектуальна і водночас ірраціоналістична. Він не просто заперечує раціоналізм, як це робили його попередники – романтики, а намагається аргументовано довести його неспроможність відшукати істину. Вважаючи пізнання істини центральною проблемою науки, Ніцше в парадоксальний спосіб доводить, що ця проблема не може знайти свого задовільного вирішення на науковому ґрунті. Ця ідея постала як фундаментальна для сучасного постмодернізму.

Християнство він звинувачує в тому, що воно втратило свою первинну сутність. “Що заперечував Христос? – запитує філософ, і дає наступну відповідь, – усе, що сьогодні зветься християнським”. Таке обернене християнство, на його думку, було основною причиною лицемірства. “Бог помер! Він мертвий! І вбили його ми!” – проголошує Ніцше.

До третього періоду творчості належить перлина філософії Ніцше “Так казав Заратустра”. Ніцше все більше від критики і викриття переходить до ствердження своїх ідей, провіщає нову епоху. Діагноз, який філософ ставить старій добі – це нігілізм. Завершуючи стислий виклад головних ідей Ніцше, варто зазначити, що він запровадив у філософію два неординарні засоби філософствування – афоризми та вірші. Ідеалу пізнання, пошукам істини він протиставляє тлумачення і оцінку. Тлумачення стверджує завжди частковий, фрагментарний “смисл” певного явища; оцінка визначає ієрархічну цінність смислів, надає фрагментам цілості, не применшуючи і не усуваючи при цьому їх різноманітності. Саме афоризм поєднує у Ніцше мистецтво тлумачення з тим, що підлягає витлумаченню; вірш, своєю чергою, поєднує в собі мистецтво оцінки з тим, що підлягає оцінці. Такий стиль філософствування, на думку Ніцше, сприяє тому, що спосіб життя породжує манеру мислити, а манера мислити творить спосіб життя, а отже, у філософії досягається єдність думки і життя.