50. Найдавніші монети Київської Русі і "безмонетний період".

Руська нумізматика. Руська нумізматика тісно пов'язана з тривалим періодом обігу східної монети на Русі. Київське князівство назбирало велику кількість східного срібла і зробило спробу випустити власну монету. Перший невеликий монетний двір, мабуть, був у Києві. Київські монетники мали свої штемпелі і були добре обізнані з технікою карбування візантійських монет. Перші київські монети були випущені в кінці Х ст. До нашого часу дійшло тодішніх 10 золотих і кілька сот срібних монет. Золоті монети мали назву златник, а срібні — срібник.

Златники за своїм карбуванням і зовнішнім виглядом нагадують візантійські соліди. На лицьовому боці — зображення великого князя київського Володимира Святославича (980—1015 рр.) з тризубцем у лівій і хрестом в правій руці; над головою князя напис: «Владимирово злато». На зворотному боці — поясне зображення Ісуса Христа.

За своїм карбуванням і вагою златники схожі на візантійські золоті соліди. Так, вага київського златника і візантійського соліда — біля 4 г. Златники перестали  випускати на початку ХІ ст.

Срібники карбувались з тонких листів срібла і своїм розміром нагадують східні дирхеми. Срібники були 4-х типів, випущені великим князем київським Володимиром Святославичем і Ярославом Мудрим.Перший тип срібників точно копіює златник. До другого типу відносяться срібники, на яких на лицьовому боці зображення князя на престолі на фоні дреста. Зверху напис: «Владим...». На зворотному боці— родовий знак Рюриковичів (тризубець). Зверху напис: «Сребро...».

Особливий інтерес з художнього боку становлять срібники Ярослава Мудрого (1015—1054 рр.). На лицьовому боці срібника — зображення Ярослава Мудрого, який тримає в правій руці жезл. На зворотному боці — тризубець.До третього і четвертого типів відносяться срібники грубішої роботи і за своїм зображенням схожі на срібники другого типу. Незважаючи на те, що златники і срібники зовні схожі на візантійські золоті соліди і східні дирхеми, все ж у їх стилі і написах велика самобутність. Випуск власної монети на Русі ставив її у політичному і економічному відношенні в один ряд з країнами Сходу і Заходу.

Проте срібники і златники в обігу були до середини XI ст., на зміну прийшли західноєвропейські динари, які в обігу на Русі були в XI—XII ст. У зв'язку з перебудовою економіки Західних держав, а також вторгненням татаро-монгольських агресорів приток срібла з Заходу поступово припинився. Все це порушило торговельні та економічні зв'язки між державами і князівствами, що викликало на Русі безмонетний період.

На зміну невеликим круглим монетам приходять монети-злитки—гривни. Вони стають платіжно-грошовою одиницею. Якщо монета проходить шляхи свого розвитку, задовольняючи насамперед потреби роздрібного товарообороту, то злитки-гривни не вторгаються у галузь дрібного товаро-грошового обігу. Вони становлять найбільш зручну форму для виконання функцій засобом спілкування і платежу під час великих торгових і платіжних операцій.

Гривни виготовляли з вагового срібла, що надходило з Чехії. Центром виготовлення гривен були Київ, Чернігів, Новгород. Київські гривни в XI—XIII ст. були шестикутної форми, вагою біля 160 г. Чернігівські — лапаті і розплющені. Новгородські гривни мали форму паличок і були в обігу в Новгороді у XII—XV ст. Гривни Новгорода — особливе явище у грошовому обігу Північної Русі і розвитку руської нумізматики в XII—XV ст.

Безмонетний період

В останній чверті X ст. значення арабських дірхемів в обслуговуванні грошового ринку українських земель зменшилося. Це сталося через вичерпання покладів срібла в країнах Сходу, а отже, зменшення їх надходження на Русь. Одночасно погіршилась якість куфічних дірхемів, що зробило їх непридатними для використання у міжнародній торгівлі. На північному сході та північному заході Русі цю прогалину певною мірою заповнили західноєвропейські денарії, однак грошовий ринок південно-руських земель їх не сприйняв. Наприкінці XI ст. ці монети також перестали завозити на Русь. З огляду на це, у перших десятиліттях XII ст. місце монет на грошовому ринку посіли гривни — масивні зливки срібла чи золота встановленої ваги та форми. Вони були зручнішими, ніж монети для сплати значних грошових сум, їх було легше перевозити та перетворювати у сировину для ремісників-ювелірів.

У грошовому обігу східних слов'ян гривні у формі зливків срібла були відомі віддавна. Виявлений біля Старої Ладоги скарб з куфічними дірхемами та гривнами датується 808 р. Однак зливки IX ст. не були ще монетними гривнами: вони не мали стандартної ваги та проби. Ці платіжні зливки вживалися, поряд з дірхемами та денаріями, впродовж X та XI ст., причому їх кількість постійно зростала — в окремих монетно-речових комплексах вони становлять значну частку. Так, у одному з волинських скарбів, який датується Хет., налічується 41 паличкоподібний зливок. Тоді ж у басейні середньої течії Дніпра з'являються золоті зливки тієї ж форми. З XII ст. у скарбах дедалі частіше реєструються монетні гривні — зливки стандартизованої ваги та проби. В цих комплексах відсутні монети, що дало підстави дослідникам зробити висновок про початок "безмонетного" періоду в історії грошового господарства Київської держави. Однак термін "безмонетний" не варто сприймати беззастережно. І. Спаський вживав його для означення перерви у монетному карбуванні на руських землях, яка продовжувалася до другої половини XIV ст. Адже протягом цього часу на грошовому ринку українських земель продовжували залишатися монети, хоча їх частка суттєво зменшилась. Поява і швидке поширення монетно-вагових гривнів були зумовлені піднесенням економіки, ремесел і торгівлі, розвитком феодальних відносин, формуванням великого землеволодіння, що вело до концентрації багатства в руках правлячої еліти — членів княжого роду, служилого та земського боярства, купецької верхівки. Саме гривнами сплачували борги та контрибуції, в них зберігались скарби у княжих, боярських та церковних скарбницях. У 1144 р. галицький князь Володимирко Володарович (1124—1153) змушений був сплатити київському князеві контрибуцію у розмірі 1400 гривен срібла, тобто від 230 до 280 кг цього дорогоцінного металу. Дещо пізніше, у 1146 р., князь Іван Берладник отримав як платню за службу від чернігівського князя Святослава 200 гривен срібла і 12 — золота. У повсякденному обігу, через свою значну вартість, монетні гривни та їх фракції не використовувалися.

Серед дослідників-нумізматів немає єдиної думки щодо датування появи перших монетних гривен. Більшість з них схиляється до думки, що початок їх виготовлення припадає на другу половину XI ст. Першими на грошовому ринку з'явилися гривні київського типу — ромбоподібні шестикутні зливки срібла, вагова норма яких коливалася в межах 161—164 г. Це майже збігалося з половиною візантійської літри срібла— 163,73 г. Виготовлялися вони у Києві — саме там виявлено більшість з них. Археологічні дослідження останніх років дають підстави стверджувати, що місцем їх виробництва були найбільші монастирі княжого стольного горо-да. На даний час відомо понад 400 гривен цього типу, ареал поширення яких охоплював Київську, Чернігівську, Волинську, Смоленську та інші землі. Подібними до них за зовнішнім виглядом є так звані псевдокиївські важкі гривни, але вони значно товщі і мають згладжені краї. Основною ж відмінністю є їх значно більша вага — = 204 г, яка наближається до вагового стандарту новгородських гривнів. Топографія знахідок псевдокиївських зливків обмежена переважно Рязанською та Тверською землями, значно менше їх на території Південної Русі. Це дало можливість М. Котляру припустити, що це гривни північноруського походження, які були проміжним типом монетних гривнів між південноруською та північноруською монетно-ваговими системами. На ринку гривни цього типу з'явилися в середині XII ст.

51. Відновлення карбування руських монет. Гроші XIV-XV ст

Початок XIV ст. характеризується низкою нових явищ у політичному та соціально-економічному житті українських земель. Передовсім, докорінні зміни відбулися на політичній карті України. Незважаючи на окремі періоди піднесення, могутня в середині попереднього століття Галицько-Волинська держава поступово втрачає залежні від її правителів землі: у перші десятиліття XIV ст. Литва поширює своє панування на Турово-Пінські та Берестейські землі, Польща відвойовує Люблінщину, Угорщина — частину Закарпаття, Шипинська земля (Буковина) потрапляє під вплив Молдавії. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II (Болеслава Тройденовича, 1323—1340) поміж Польщею, Угорщиною та Литвою розпочинається довголітня боротьба за володіння землями його держави. У кінцевому підсумку галицькі та деякі волинські волості переходять під владу польських королів, а у більшості волинських закріплюються литовські князі. Великий литовський князь Ольгерд Гедимінович (1345—1377), скориставшись послабленням, внаслідок феодальних міжусобиць, Золотої Орди, підпорядкував Великому князівству Литовському Київщину, Переяславщину, Чернігово-Сіверщину та Поділля. Окремі чернігово-сіверські уділи (Путивльщину, Стародубщину, Курщину) захопили великі князі московські. Золотоординські хани зберегли свій вплив над причорноморськими степами та степовою частиною Кримського півострова. В середині XV ст. тут сформувалося Кримське ханство зі столицею в Бахчисараї, влада в якому перебувала в руках представників династії Гіреїв. До початку XV ст. на південному узбережжі Криму зберігались невеликі анклави візантійських володінь (Херсонес, Судак, Феодосія (Кафа) та ін.), які стали генуезькими колоніями, а згодом потрапили під татарсько-турецьке панування.

Незважаючи на політичну роздробленість та відокремленість, а також на негативний вплив іноземного панування, в соціально-економічному розвитку українських земель спостерігалися певні позитивні тенденції. Пожвавлювалося господарське життя, інтенсифікувався розвиток феодальних відносин, завершувався процес формування великої земельної власності і вотчинної системи. Посилювалися урбанізаційні процеси, розбудовувалися старі і виникали нові міста. Змінювалася на краще демографічна ситуація. Зростало сільськогосподарське та ремісниче виробництво, розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля. Все це сприяло формуванню товарно-грошових відносин, які вимагали значної кількості готівкових засобів обігу різних номіналів.

Упродовж XIV—XV ст. найбільш поширеною монетою на грошовому ринку українських земель були празькі гроші. їх поява стала можливою завдяки відкриттю у 1276 р. неподалік чеського міста Кутна Гора багатих покладів срібла. У 1290—1350 рр. тут щорічно видобували близько 20 тонн цього дорогоцінного металу. В той час чеські срібні родовища постачали на ринок понад третину всього європейського срібла. З метою його реалізації було вирішено розпочати широкомасштабне карбування монети грошового типу (лат. Grossus — великий, товстий). Емісія празьких грошів розпочалася у 1300 р. за короля Вацлава II (1278—1305) спочатку на празькому, а згодом — на кутногорському монетному дворі і продовжувалася (з перервами) до 1544 р. З празької вагової гривни срібла випускали 64 гроші, кожен з яких поділявся на 12 парвусів. Спочатку вага гроша становила 3,956 г срібла 937,5-ї проби. Однак з часом проба металу та вага монети поступово зменшувались. Перше погіршення якості празьких грошів відбулося вже у 1311 р., коли вміст чистого срібла в монеті зменшився до 3,41— 3,34 г. У 1340—1346 рр. він коливався у межах 3,18—3,06 г, а у 1360— 1378 рр. — 2,7—2,4 г. За панування короля Вацлава IV (1378—1419) якість грошів знову погіршилась— вони містили лише 1,83—1,66 г чистого срібла. На кінцевому етапі емісії празьких грошів вони містили лише ~ 0,85 г цього дорогоцінного металу.

На аверсі празьких грошів містилось зображення корони, навколо якої — кругова легенда у два рядки "WENCESLAUS SECUNDUS (DEI GRATIA REX ВОЕМІЕ)" "Вацлав другий (з божої ласки король Чехії)”. На звороті монети — герб Чеського королівства — лев з подвійним хвостом, навколо якого кругова легенда "GROSSI PRAGENSES" ("празький гріш"). Масштаби карбування чеських монет цього номіналу були доволі значними: за весь час емісії відкарбовано понад 1 млрд. штук празьких грошів. Завдяки цьому вони швидко поширилися в країнах Центральної та Східної Європи і впродовж двох століть обслуговували потреби грошового обігу, залишаючись найбільш популярними на цій території монетами.

Невдовзі після початку карбування, близько 1302 p., празькі гроші з'явились у Польщі. На західноукраїнських землях їх присутність нотується приблизно з 1305 р. Відтоді значення цих монет тут постійно зростає, і незабаром вони стають основним засобом грошового обігу. У письмових джерелах празькі гроші, як правило, фігурують під назвою "широкі гроші" (лат. Grossi lаtі). Так, наприкінці XIV ст. по всій Перемишльській волості податок на користь короля збирали по "два гроші широкі" з двору, а в 1374 р. князь Юрій Коріятович надав м. Кам'янцю 200 ланів землі з умовою платити впродовж 20 років щорічно по 20 широких грошів з лану. Празькі гроші залишались основною монетою українського грошового обігу до кінця XV ст.: ними сплачували мита та податки, здійснювали розрахунки за продані маєтності, платили за оренду вотчин тощо. Інколи при цьому використовувалась велика кількість цих монет. Так, у 1438 p. у Кременецькому повіті на Волині було продано землеволодіння за 400 кіп широких грошів (24 тис. празьких грошів). Широке використання празьких грошів підтверджують і матеріали монетних скарбів. Інколи в них налічується по декілька тисяч цих монет. Так, у скарбі з с. Спасів Сокальського району на Львівщині налічувалось 1052 гроші короля Вацлава IV, а в депозиті з с. Нежиловичі Радомишльського району Житомирської області містилось 1584 гроші Карла IV та Вацлава IV. Якщо у XIV ст. ареал поширення празьких грошів Вацлава II, Яна Люксембурзького та Карла IV охоплював переважно галицькі, волинські та подільські землі, то в XV ст. монети Вацлава IV, рідше попередніх королів, трапляються на всій території Правобережної України, а також на Чернігово-Сіверщині.

Упродовж другої половини XIV — першої половини XV ст. друге місце в обіговій монетній масі на території західноукраїнських земель посідали срібні руські грошики та львівські півгроші, які карбувалися на львівському монетному дворі у 1353—1408 pp. Популярність цих монет пояснюється тим, що за вартістю вони дорівнювали половині празького гроша. У тогочасних письмових джерелах вони найчастіше фігурують як "загальновживані гроші" (лат. Grossi usuali). Так, у 1387 р. львівський коваль Миколай пропонував заплатити за майно вдови іншого коваля суму "три гривні загальновживаною монетою та двадцять широких грошів". Ареал поширення монет львівського карбування, як правило, охоплював центральну та південно-східну частини галицьких земель. У скарбах вони часто представлені значною кількістю екземплярів" Наприклад, у депозиті з с. Бобулинці Бучацького району Тернопільської області було 4 руських грошики Казимира III, ЗО — Людовіка Угорського, 6— Владислава Опольського, а також певна кількість празьких грошів Яна Люксембурзького та Карла IV. Повновартісні львівські монети використовувались не лише для потреб місцевого обігу, а й у міжнародній торгівлі. Саме ними покривався дефіцит торгового обміну галицьких земель з балканськими країнами. Це підтверджують численні знахідки скарбів з руськими грошиками та львівськими півгрошами на Буковині, у Молдавії та Румунії. Так, у скарбі з с. Кугурешти Флорештського району в Молдавії зареєстровані руські грошики Владислава Опольського (6), Людовіка Угорського (17), Владислава П Ягайла (388), а також львівські півгроші (7) останнього. Цікавим явищем є наявність у монетних комплексах значної кількості обрізаних празьких грошів, які метрологічно дорівнюють руським грошикам. Мідні львівські денарії, які були найдрібнішою розмінною монетою, а отже, мали незначну вартість, здебільшого використовувались на території міста та його околиць для дрібних торгових розрахунків, ними давали милостиню тощо.

З кінця XIV ст. в процесі грошового обігу спочатку на галицьких, а згодом й інших українських землях дедалі частіше використовувалися монети польського карбування. Переважно це були півгроші, рідше денарії, які виготовлялися на краківському монетному дворі за часів панування представників династії Ягеллонів: Владислава II (1386—1434), Владислава III (1434—1444), Казимира IV (1445—1492) та Яна Ольбрахта (1492— 1501). Як правило, у тогочасних актах ця категорія монет виділяється з-поміж інших. Так, 18 листопада 1384 p. у Львові було сплачено суму "чотири з половиною гривні польською монетою", а в 1424 p. у Снятинській волості повноправні селяни — кметі — сплачували щорічно податок у розмірі "по два гроші польських краківського карбування". Оскільки в той час монета номінальною вартістю один гріш не випускалася, розрахунок, як правило, здійснювався у півгрошах. У актах цей номінал трапляється під назвами "малі гроші" (лат. Grossi parvi), "середні гроші" (лат. Grossi medii), а також — "квартник" (лат. Quartensis). Остання назва виводиться від вартості півгроша, що дорівнювала 1/4 скойця (лат. Sсotus) — лічильної одиниці у два гроші. У другій третині XV ст. краківські півгроші витіснили з обігу більш якісні руські грошики львівського карбування і посіли їхнє місце на грошовому ринку галицьких земель.

Новим явищем на галицьких землях стали золоті монети, які з середини XIV ст. у великій кількості завозились з Угорщини. Угорські дукати розпочали карбувати у 1325 р. за зразком флорентійських флоренів. їх вага становила = 3,49 г високопробного золота. Як і празькі гроші, "угорські золоті" (лат. Floreni Ungaricales), або "червоні золоті" (лат. Floreni rubei) — саме під цими назвами вони найчастіше згадуються у писемних джерелах — дуже швидко поширились у країнах Центральної та Східної Європи і до кінця XVI ст. залишались основною повновартісною монетою на їх грошовому ринку. Інколи джерела вказують на місце карбування угорських дукатів — кремніцький монетний двір. Так, у 1445 p. у м. Санок на Лемківщині було сплачено суму "275 флоринів угорських кращої кремніцької монети". На відміну від розмінних срібних та білонних номіналів, вага та проба дукатів упродовж багатьох століть не змінювалися. Найширше використання угорських золотих на західноукраїнських землях припадає на початок XV ст. У 1406 p. у Львові один угорський золотий дорівнював 24 срібним грошам польською монетою. З огляду на зміни монетної стопи розмінних номіналів, а також залежно від того, якими монетами (празькими грошами, польськими півгрошами чи денаріями) здійснювався розрахунок, письмові джерела подають різні курси угорських дукатів упродовж XV ст. Він значною мірою залежав також від зміни економічної та фінансової кон'юнктури, хоча протягом усього століття зберігалася тенденція до його зростання. Найвищою вартість угорських золотих монет була у середині століття. Тоді дукат оцінювався у 36 грошів польською монетою. У 1490-х роках його вартість стабілізувалася на рівні ЗО грошів. Намагаючись контролювати ситуацію на грошовому ринку, польський уряд, на вимогу шляхти, за часів короля Александра Ягеллончика (1501—1506) здійснив спробу офіційно закріпити таку вартість золотих монет цього номіналу. Саме тоді термін "злотий" почав використовуватись як грошово-лічильна одиниця для позначення суми у 30 грошів польською обіговою монетою.

Крім золотих монет угорського карбування на ринку інколи траплялися монети італійського, насамперед, венеціанського карбування. Тамтешні дукати (цехіни) у значній кількості надходили на територію Кримського півострова, Придністров'я, Поділля та півдня України. Львівські міські акти за 1445 р. нотують в описі майна одного з міщан наявність 20 венеціанських золотих монет. А в скарбі з м. Феодосія в Криму було 10 цехінів, відкарбованих дожами Венеції Андреа Дандоло (1343—1354), Джованні Градсігно (1355—1356), Марко Корнаро (1365—1367) та Андреа Контаріні (1367—1382). Активна торговельна діяльність з країнами Сходу сприяла проникненню на український ринок турецьких та арабських золотих монет.

Грошовий обіг українських земель, які у другій половині XIV—XV ст. перебували у складі Великого князівства Литовського, суттєво відрізнявся від галицького. Частка монет київського, Чернігово-Сіверського та подільського карбування у складі загальної монетної маси була незначною. Натомість, широко використовувались золотоординські номінали. Свідченням цього є склад скарбів, виявлених на територіях, що раніше належали до Золотої Орди. Так, у депозиті з с. Воскресенка Приазовського району Запорізької області містилось 14 350 срібних джучидських монет. У XV ст. вміст скарбів став різноманітнішим. Окрім ханських монет у них дедалі частіше трапляються празькі гроші, руські грошики та польські півгроші.