104.Основні гуманістичні ідеї в творчості Станіслава Оріховського.

Проти втручання церкви у справи держави виступав у молоді роки Ст. Оріховський. Він наголошував, що є підлеглим не папи римського, а короля. Ось чому останнє слово в час його одруження, вважав Ст. Оріховський, повинно належати королеві, «Не з італійцем маєш справу нині, - звертається він до папи, - а з русином; не з папським, а з королівським підданим».

Крім категоричного заперечення керівної ролі католицької церкви, деякі українські гуманісти, зокрема Оріховський, висловлювали компромісні міркування щодо ролі церкви в суспільстві (або й цілком протилежні). Це було зумовлене нестійкістю позицій прогресивних сил суспільства, які виступали проти феодального ладу в країні і католицької церкви. Отож, враховуючи політичну ситуацію в країні, мислителі зважали на кон'юнктуру, маневрували і заявляли, що берло держави король отримав з волі Божої та що єпископ під час богослужіння не є підданим короля. Таким чином, наслідуючи дух реформаційного вчення, українські гуманісти відстоювали ідею незалежності світської влади від церковної.

Подібно до Макіавелі Оріховський вважав, що радники і слуги короля повинні бути не лише відданими правителю, а передусім здатними піклуватися про добробут народу і міць держави. Проте на відміну від Макіавелі, який радить королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський пропонує королеві здобувати ласку і прихильність у підданих, дбати про їхню повагу і любов, бо без цього неміцною і непевною буде влада королів.

Необхідною умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання громадян, яке, на його думку, неможливе без освіти: «Бо ніхто нічого не зробить корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися». Важливий здобуток епохи Відродження і філософії Нового часу -- розвиток теорії природного права. Елементи цієї теорії є вже у давньогрецьких софістів, стоїків, Арістотеля, у мислителів доби феодалізму, окремі представники яких (наприклад, Тома Аквінський) розглядали природне право як різновид божественного закону. Теорія природного права використовувалася в цей час для обгрунтування феодального ладу. Оріховський, який написав трактат «Про природне право». 

105.Музика і театр в хіv – хvі ст.

Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури, її поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що Іноді суперечили суспільно-культурному розвитку.людські взаємини, побут, православна віра, ще живучі елементи язичництва в XIV ст. визначали коло суспільних та культурних інтересів людей, вони жили за природним і церковним календарями, які точно регламентували будні, доповнюючи їх усталеними святами, ритуальними дійствами.Українська професійна музика XIV-XVI ст. представлена церковними творами, вона стояла на засадах візантійської відправи, проте «чужий» для загалу спів поступово асимілювався з місцевою фольклорною традицією.Наприкінці XVI ст. виникає «великий» розспів, позначений розвиненим пісенним мелодизмом. Процес секуляризації церковної музики визволив професійне музичне мистецтво з релігійних лабет. У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем акапельному співу — сповненому емоційної наснаги партесному багатоголоссю, що увібрало і церковну, і світську тематику.У XIV — XVI ст. склався розмаїтий музичний Інструментарій ударних (бубон, барабан, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труби, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, тсрбан, тримба), а також скрипка, басоля, цимбали, ліра.У XV — XVI ст. починає побутувати одна з ранніх форм музичного театру — вертепна драма1. Є свідчення про театральні вистави, що розігрувалися в XV ст. на площах скоморохами та дотепними комедіантами. Театралізація обрядових і хороводних пісень («Маланка», «Весільне дійство», «Коза» та ін.) — це зародки майбутнього національного музичного театру. Проте вертеп, який увібрав, синтезував слово і наспів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, пантоміму, лялькову виставу, став тим національним грунтом, на якому зростав згодом театр.