37. Поширення влади польської корони на українські землі у хіv – хvі ст.

Починаючи з 40-х років XIV ст., західноукраїнські землі були об’єктом експансіоністської політики Польщі і Угорщини, яким тоді протистояв литовсько-руський князь Любарт-Дмитро. В кінці 1380-х років, після походу на Галицьку Русь Ядвиґи і Ягайла (1387), ці землі остаточно увійшли до складу Польського королівства під назвою Королівства Русі. У 1434 р. відбулася інкорпорація цих земель до складу Польщі. Галичина втратила свій автономний статус. З українських земель у складі Королівства Польського утворено три воєводства: Руське (центр – Львів), Белзьке і Подільське (Кам’янець). У них було скасовано давньоруське право, судочинство, а боярство стало складовою частиною польської шляхти. Незважаючи на те, що в XV ст. польські королі займали трони Чехії та Угорщини, вони прагнули здобути опору серед шляхти, а тому продовжували надавати їй все більше привілеїв. У 1454 р. Казимир IV був змушений видати Нешавський привілей, який фактично ставив короля у залежність від шляхти. У XV ст. в Польщі склалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні і земельні сейми шляхти як станові представницькі органи. Пйотрковський привілей Яна Ольбрахта (1496) надав завершального вигляду польській монархії. Її основою був сейм, що складався з сенату і палати послів. У 1505 р. король Олександр Казимирович затвердив, прийняту вальним сеймом Радомську конституцію «Nihil Novi» (з лат. – «нічого нового»), яка ще більше обмежувала владу короля на користь шляхти і забороняла йому запроваджувати будь-які зміни у державі без згоди сейму. Цю подію й прийнято вважати відправною точкою впровадження шляхетської демократії. Загальноєвропейські економічні зрушення, пов’язані із розвитком товарно-грошових відносин, викликали на українських землях Польської корони складання фільварково-панщинної системи господарства, заснованої на великому землеволодінні і панщинній селянській праці. Ця система зміцнила економічні і політичні позиції шляхти, посилила позаекономічну залежність та політичне безправ’я селянства. Такий політичний і економічний статус шляхти в Польському королівстві не міг не привабити молодий шляхетський стан Великого князівства Литовського. В прагненні до здобуття привілейованого становища в суспільстві литовсько-руська шляхта прагнула все тіснішого об’єднання своєї держави із Польським королівством.

39Люблінська унія: причини, особливості укладення.

Люблінська унія – одна з найбільш важливих подій Східної Європи, яка змінила долю кількох народів і країн. Люблiнський сeйм 1569 р. остаточно реалізував політичну програму шляхти на з’єднання двох сусідніх держав – пoльськoї i литoвськo-руськoї, до якої вони йшли майже два століття. За підрахунками Н. Яковенко, протягом 1385–1501 рр. попередні спроби уній обидві сторони обговорювали і підписували вісім разів. Напередодні Люблiнськoї унiї в Литві відбулися пoлiтикo-aдмiнiстрaтивні рeфoрми 1564–1565 рр., що спричинили принципoвi змiни в структурі влaди й упрaвлiння. Бажало унії й Польське королівство, сподіваючись нових земель для сільськoгoспoдaрськoгo виробництва. Розгляд питання про укладення чергової унії розпочався в січні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі у Любліні (звідси і назва угоди) після кількарічних попередніх дебатів. На сеймі зіткнулося два підходи до укладення унії: 1) литoвський – як фeдeрaтивне об’єднання двox дeржaв, 2) пoльськoї сторони – як бeзумoвна iнкoрпoрaцiя Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo. Одним з лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення унії за польським сценарієм, став київський воєвода князь В. – К. Острозький. Він виступав за те, щоб Україна увійшла на рівних правах з Польщею і Литвою до нового федеративного державного об’єднання – Речі Посполитої. 28 червня 1569 р. Люблінська унія була підписана. А 1 липня 1569 р. її затвердили роздільно депутати польського і литовського сеймів. Aкт вiд 1 липня 1569 р. проголошував утворення нової федеративної держави – «Речі Посполитої Двох Народів» (слов’янський відповідник латинського Res Publica). При цьому, як зазначає Н. Яковенко, Велике князівство Литовське, як i Польське королівство, залишалося самостійним політичним організмом із окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом і судово-правовою системою. Платнею за державну суверенність, яку вдалося зберегти знесиленому Великому князівству Литовському, стали вищеназвані землі – території, що аж до самої унії зберігали політичну відособленість від центрального тіла литовсько-руської держави. Згідно Люблінської унії, на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем Литовським. Його мали обирати на спільному польсько-литовському сеймі і коронувати в Кракові. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Таким чином, Люблінська унія надавала українським землям – колишнім литовським володінням – культурнo-aдмiнiстрaтивну автономію. Однак, на практиці польський уряд не втілив автономію для новопридбаних українських земель. Саме порушення автономних прав Русі-України уже на початку XVII ст. призвело до загострення українсько-польських відносин у Речі Посполитій.

40. Створення Речі Посполитої та наслідки цього акту для України, Польщі та Литви. 

1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія, яка об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в одну державу – Річ Посполиту. Держава управлялась єдиним королем, який коронувався у Кракові. Литва втрачала право на власні сейми, зовнішні відносини, але зберігала державність – адміністрацію, армію, уряд, герб, фінанси. Правовою основою залишався Литовський статут. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями в будь-якій частині держави.Люблінська унія оформила перерозподіл українських земель між Польщею і Литвою. Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина, відійшли до Польщі, а Білорусь з Берестейщиною залишились у складі Литви. Унія також відкрила Польщі шлях до використання природних багатств, нарощування економіки та воєнної потужності. В новій державі головна роль в політичному та економічному житті належала Польщі. Після укладення Люблінської унії посилення польського впливу відчувалось у всіх сферах культурного і духовного життя. Польський уряд спрямував зусилля на послаблення національної культури та церкви. Православна українська церква, при відсутності національної держави, не мала опори в державній владі, не могла протистояти тиску з боку католицької церкви, поступово занепадала і це привело до кризи у 70-х рр. XVI ст. З метою подолання цієї кризи частина українського та білоруського духовенства висловилась за унію з католицькою церквою. Існувало три варіанти. Перший – римо-католицької церкви, який передбачав не об’єднання, а приєднання православної церкви до католицької; другий, витворений К. Острозьким, пропонував рівноправне об’єднання обох церков; третій, запропонований українськими та білоруськими єпископами, включав регіональне об’єднання в межах Речі Посполитої без реформування церковного життя. Ці розбіжності у поглядах на унію привели до протистояння і скликання у Бресті в 1596 р. двох соборів: унійного і православного. Однак, рішення православного собору були оголошені не дійсними, бо король затвердив постанови унійного собору. Таким чином православна церква опинилася поза законом. Однак, Берестейська унія не об’єднала український народ як передбачалось, а навпаки, уніати опинилися між двох вогнів – православні вважали їх зрадниками, а католики не поспішали поділитися з ними існуючими привілеями. До того ж рішення релігійної унії не знайшли підтримки у більшості української нації, яка не сприйняла шлях компромісу з католицькою вірою і почалося протистояння, яке в майбутньому переросте в гостру конфесійну і політичну боротьбу.

41.Адміністративний устрій українських земель в складі Великого князівства Литовського.

Кожне велике удільне князівство складалося з ряду дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії, з боярських вотчин та державних («чорних», або великокнязівських) земель, що ними розпоряджалася селянська община. Політична організація панівного класу була заснована на договірно-службових відносинах і становила феодальну ієрархію. Кожний з великих землевласників-феодалів користувався певною політичною владою щодо населення своєї вотчини і певними імунітетними правами щодо свого сюзерена — удільного князя або великого князя литовського. Від розмірів земельних володінь феодала залежала повнота його політичних прав, які він здійснював за допомогою власних урядників-слуг і війська.

Як політичний глава місцевих феодалів і верховний землевласник, удільний князь розпоряджався усією державною територією князівства: роздавав землі з селянами світським і духовним феодалам, звільняв останніх від сплати податків і юрисдикції своєї адміністрації, контролював відбування боярами військової служби, чинив суд і розправу, збирав на свою користь податки з населення тощо.

Для центрального управління удільного князівства характерна двірцево-вотчинна система, головною рисою якої було поєднання функцій вотчинного управління і суду з державним управлінням і судом. Удільний князь правив через своїх намісників, призначаючи їх у волості й повіти з числа місцевих феодалів або своїх слуг-дворян. Намісники («державці») виконували функції як доменіальних, так і державних урядовців. До першого виду функцій належало відання адміністрацією князівських дворів в окрузі, збирання данин, суд, насамперед у карних справах, над селянами, а до другого — суд над боярами округи, забезпечення необхідного контингенту збройної сили, нагляд за діяльністю городничих, зобов'язаних дбати про належний стан оборонних споруд і припаси у містах на випадок облоги, та ін. У волостях діяла система «кормлінь», тобто право князівських урядовців на частину зібраних з населення данин. У зв'язку з цим намісництва-«держави» стали значним джерелом прибутків для місцевої знаті, оскільки всі найзначніші адміністративні посади фактично перебували в її руках.

Державно-вотчинна адміністрація удільного князя складалася з різного роду урядовців — канцлерів, підканцлерів, скарбничих, тівунів, сотських, крайчих та ін. Вищі придворні чини разом із впливовими місцевими феодалами, в тому числі ієрархами православної церкви, становили його найближче оточення — раду, яка відігравала роль станового й одночасно державного органу феодалів окремих земель-князівств. З радою удільний князь вирішував питання законодавства, управління, надання земельних володінь, інколи зовнішньої політики тощо. Боярська рада набула такого великого значення, що замінила інший представницький орган феодалів у містах — віче. В XIV—XV ст. віче скликалося тільки у надзвичайних випадках і не в усіх українських князівствах.

Нижчою ланкою адміністрації на державних землях удільних князівств були органи самоврядування сільської общини, які складалися з отаманів (у південних українських землях) або старців (на півночі) й підлеглих їм бірчих, войтиків, сорочників та інших дрібних адміністраторів. Головна їх функція — збирання в князівський скарб данин і різних грошових та натуральних податків з общини та пов'язаний з цим розподіл податків на кожне господарство. Крім того, отамани й старці відали судом у бортних, межових та інших справах общини. Як представники місцевої адміністрації отамани і старці також скликали загальні волосні збори («сходки») та копні суди. Якщо на Київщині, особливо в північній її частині, і в Чернігово-Сіверській землі було чимало державних земель, органи сільської общини зберігали своє значення нижчої адміністративної ланки протягом XIV—XV ст., то на Волині й Поділлі, у зв'язку з більш швидким зростанням великої приватної феодальної власності, уже наприкінці XIV ст. волосна адміністрація комплектувалася з представників різних спеціальних служб князівського (великокнязівського) уряду, а селяни приватних маєтків переходили у відання вотчинного суду землевласника.