11. Мова і мовлення.
Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мову і мовлення розрізняють за такими параметрами: Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови. В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід. Отже. Мова — явище заг., абстрактне; мовлення — конкр. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими.
Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. 4.Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову
12. Літ-на мова, її виникнення й осн. ознаки. Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.
Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками: унормованість; стандартність; наддіалектність;поліфункціональність;стилістична диференціація;наявність усної і писемної форм вираження. Унормованість літ-ної мови передбачає наявність у ній чітких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструкцій тощо. В укр. літ-ній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку. Мовна норма - це сукуп.правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку сус-ва як взірець.Літ-на норма виконує важливі сусп. ф-ії - вона забезпечує взаєморозуміння членів сус-ва, полегшує процес спілкування. Норми літ-ної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова.Мовна норма — категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови – сус-вом. Для розвиненої мови осн.принципом встановлення літ-ного стандарту є підхід, за яким „реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а осн. ознакою норми є її прагнення до стабільності, незмінності. Наявність норм літ-ної мови не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють: нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Напр., форми давального відмінка іменників ( директорові — директору); особові та безос. синтаксичні звороти (робота закінчена - роботу закінчено);стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Напр., лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови. Укр. літ-на мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм. Літ-на мова на Україні в своєму іст. розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 ст., сер. — 14 — 18 і нова 19 — 20 ст. Досить кардинальні зміни в Л. м. на межах періодів зумовлені змінами в політ. і культ. історії України. Сучасна укр. літ-на мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору пд-сх наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Пд Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової укр. літ-ної мови був Котляревський — автор перших великих художніх творів укр. мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка»). Основоположником сучасної укр. літ-ної мови вважається Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку укр.літ-ної мови провадили далі у своїй творчості Франко, Леся Українка, Панас Мирний, Коцюбинський та ін.
14. Споріднені мови, мовна сім*я, мовні союзи. Мовні контакти — взаємодія мов унаслідок спілкування їх носіїв, один із найсильніших зовнішніх чинників розвитку мови. Вони зумовлюють не тільки запозичення на всіх рівнях мовної стр-ри, а й конвергентний розвиток мов, утворення допоміжних спільних мов і навіть мовну асиміляцію. Причини цих перетворень криються не в стр-рі взаємодіючих мов, а у вагомості певної мови, що залежить передусім від рівня економічного, політичного й культурного розвитку її носіїв, а також їхньої войовничості, фанатичності, заповзятості.Спорідненість мов - структурна подібність мов, зумовлена їхнім походженням від спільної прамови. С. м. може бути близькою, помітною при поверховому спостереженні (напр., між окр. слов’ян. мовами) і віддаленою, коли вона виявляється тільки шляхом наук. аналізу за доп. порівн..-істор. методу у мовознавстві (напр., між слов’ян. і герм. мовами). Близькоспорід. мови об’єднуються у групи (напр., слов’янські, балт., герм., роман., кельт., індійські та ін. мови) віддаленоспорід., що утворюють групи — сім’ї мов (напр., індоєвропейські, семіт., тюркські та ін.). В усіх виявах С. м. структурна подібність поширюється передусім на прості мовні знаки — кореневі слова і морфеми — з властивою кожному з них єдністю матеріальної і семант. (функціональної) сторін. Виявом С. м. є, напр., подібність укр. рад(ий), рос. рад та ін.Кожна мова світу утворилася на ґрунті певної прамови. Оскільки мови, які походять від однієї прамови, є спорідненими, то спорідненість мов і стала основою найпоширенішої їх клас-ції — генеалогічної. Генеалогічна клас-ція мов — групування мов за спорідненістю. Ця клас-ція мов передбачає виокремлення мовних сімей — сукупності мов, основою яких є одна прамова. + види мовних сімей.
16. Система й структура мови. Мова є системою. Система - це сукуп. взаємопов'язаних і взаємозумовлених ел-тів. Якщо з системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо ефективним. Кожна система має свою стр-ру. Стр-ра - це спосіб орг.-ції системи, її внутр. будова. Так, мова має 4-рівневу (4-ярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен рівень має свою одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово), синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом.Мовні рівні не є автономними, незалежними. Вони взаємопов'язані. Із фонем будуються морфеми, з морфем - лексеми, з лексем - речення. Отже, мова складається з 4-ох систем, які утворюють загальну систему мови.
17.Фонетика. Звуки мови як фіз. та фізіологічне явище.Будь-яка мовна одиниця (морфема, слово, речення) передається через звукове вираження. Звукове вираження - це матеріальна оболонка мови. Матеріальна звукова форма мови є об'єктом фонетики.Фонетика - наука, яка вивчає звуки мови. Об'єктом вивчення фонетики є не тільки окремо взяті звуки, а й зак-сті їх поєднання (сполучуваність), фонетичні процеси (вплив позиції звука у слові та сусідства інших звуків на його звучання), природа й стр-ра складу, а також наголос та інтонація. Розрізняють фонетику заг. і конкр. Заг. фонетика вивчає заг. особливості, характерні для звуків усіх мов. Конкр. фонетика вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов.
Звуки можна вивчати як у синхронічному, так і в діахронічному аспектах. Відповідно до синхронії і діахронії розрізняють описову й історичну фонетику. Описова фонетика вивчає звукову систему мови на певному етапі її розвитку. Історична фонетика встановлює формування звукової системи мови, зак-сті й тенденції її розвитку. Лінгвістична дисципліна, яка вивчає звуки мови за допомогою точних приладів та апаратів, наз. експериментальною фонетикою.Осібно виділяють зіставну фонетику, яка виявляє і характеризує спільне й відмінне в звукових системах та просодичних засобах двох чи більше мов. Фонетика має велике практ. значення. Знання з фонетики необхідні для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної і, особливо, іноз. мови (як правило, іноземну мову починають вивчати з фонетики), для виправлення недоліків мовлення і навчання розуміння звукової мови глухонімими, для автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною. Фонетист із тонким звуковим відчуттям, почувши декілька фраз незнайомця, може багато чого дізнатися про нього. Вивчають звуки мовлення у фізичному й фізіологічному аспектах. Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря). Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).
18. Клас-ція голосних. Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик посунений наперед і піднімається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]).
Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка язика піднімається до піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче піднімається язик при вимові голосного високо-середнього підняття [и]. Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не піднімається язик при вимові голосного низького підняття [а]. Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані.
Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і]. За артикуляційними ознаками всі голосні української мови показано у вигляді схеми.
19. Клас-ція приголосних. В укр.мові 32 приголосні звуки, які характеризуються і класифікуються за такими ознаками:
1) за участю голосу й шуму в їх творенні;
2) за місцем творення;
3) за способом творення;
4) за наявністю або відсутністю м’якості.
Класифікація приголосних за участю голосу та шуму
За участю голосу й шуму в утворенні приголосних, тобто за роботою голосових зв’язок, приголосні поділяються на сонорні і шумні, а шумні в свою чергу на дзвінкі і глухі.
Сонорні – звуки, в яких голос переважає над шумом, їх 9: [в][й][р][р′][м][н][н′][л][л′].
Дзвінкі – звуки, в яких шум переважає над голосом, їх 11: [б][д][д′][з][з′][дз][дз′][ж][дж][Ґ][г].
Глухі – звуки, які складаються тільки з шуму, а голос в їх творенні взагалі відсутній, глухих звуків в українській мові 12 : [п][т][т′][с][с′] [ц] [ц′] [ш] [ч][к] [х] [ф].
Дзвінкі і глухі приголосні становлять пари:
[б] - [п]; [д] - [т]; [д′] - [т′]; [з] - [с]; [з′] - [с′]; [дз] - [ц]; [дз′] - [ц′]; [ж] - [ш]; [дж] - [ч]; [ґ] - [к]; [г] - [х]. Але! Звук [ф] не має парного дзвінкого звука, тому що звук [ф] не український, а запозичений з грецької мови.
Крім того, за характерним шумом серед приголосних виділяють:1) шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж];2) свистячі [з], [с], [ц], [дз], [дз′].
20. Членування мовленнєвого потоку. Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є осн. фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза. Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.Напр.: Я єсть народ | якого правди сила | ніким звойована ще не була.
У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа). Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази допускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом. Так рядок із поезії І. Франка Я бачив дивний сон. Немов переді мною безмірна, та пуста, і дика площина... можна поділити на такі фрази: Я бачив дивний сон немов переді мною безмірна та пуста і дика площина або Я бачив дивний сон | немов переді мною | безмірна та пуста | / дика площина (можливі й інші варіанти).Отже, при членуванні мовленнєвого потоку є варіанти, але немає сваволі. Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: Це було спостереження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів. У першому випадку хтось спостерігав за грою наших шахістів, у другому - наші шахісти спостерігали чиюсь гру. Або ще відомий вислів, неправильне розбиття на фрази якого нібито врятувало життя людини: Казнить нельзя помиловать (а потрібно було: Казнить | нельзя помиловать). Фраза розпадається на такти. Такт - частина фрази, об'єднана одним наголосом. Напр.: Чуєш чи не чуєш чарівна Марічко Я до твого серця кладку прокладу. У мов-ві такт ще наз. фонетичним словом, оскільки службові слова не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово. Так, шевченківське Реве та стогне Дніпр широкий сприймалося тими, хто не знав слова реве, як Реве та стогне Дніпр широкий, де реве осмислювалося якоюсь істотою жіночої статі. Такти членуються на склади, оскільки кожен такт скл. з декількох зростань і спадів звучності. Склад у свою чергу скл. зі звуків - мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка. Склад. Склади мають різну стр-ру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (мати), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий - з голосного (от). Враховуючи всі 4 х-ки, можна виділити такі типи складів: 1) відкритий неприкритий (англ. eye [al]), 2) закритий прикритий (англ. hat [hat] "капелюх"), 3) відкритий прикритий (англ. day [del] "день"); 4) закритий неприкритий (англ. is [iz]).
У різних мовах стр-ра складів не збігається. В укр. мові переважають відкриті (го-ло-ва, моло-да) та прикриті (ві-сім, ву-ли-ця). У випадку запозичення слів збіг кількох приголосних у цих мовах усувається. Для цього використовуються такі способи: 1) відпадання одного приголосного (фін. leima "клеймо", raja "край, кордон", kool "школа"); 2) вставлення голосного між приголосні (угор. barat "Друг (брат)"); 3) приставлення голосного (угор. iskola "школа"); 4) перестановка звуків (угор. hules "ключ"). У більшості мов світу склад - суто фонетична (не змістова) одиниця, однак у деяких мовах склад збігається з морфемою. Так, у китайському слові женьміньжібао є 4 склади і 4 морфеми: жень "людина", мінь "народ", жі "день", бао "газета". Оскільки в цих мовах склади збігаються з морфемами, то в них не виділяють окремо звуки і мінімальною одиницею вважають склад - силабему. Складотворним звуком є голосний. Якщо складотворним є 1голосний, то його наз. монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх наз. поліфтонгами. Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги.
Дифтонг - 2 голосних, які утв. один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворним є другий елемент. Наприклад: ісп. [ue] (pueblo "народ", puerta "двері"). У низхідних дифтонгах складотворним виступає перший елемент. Наприклад: ісп. [ai] (aire "повітря"). Трифтонг - три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Напр.: англ. ( power "сила"). Останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який скл. з двох чи трьох ел-тів, що утворюють один склад.
21. Фонологія, звуки і фонеми. Фонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови,за доп. якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі 2 чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком. Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, який у даному випадку вимовляється (звуковий тип).Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще як її алофони.
22. Фонологічна система мови. Фонема - одна з характерних ознак самобутності мови. Оскільки фонема - член фонологічної системи певної мови, то зміст кожної фонеми визначається її положенням, місцем у системі. Для того щоб описати фонологічну систему, необхідно протиставити кожну фонему всім іншим. Найпростіший спосіб встановити фонологічну систему - підбирати слова, які різняться між собою однією фонемою: бот - дот - йот - лот - кот - рот - coт (виділяються фонеми <б>, <Д>, <j>. <л>, <н>, <р>, <с>). Саме таким чином можна встановити систему фонем будь-якої мови, а зіставивши її з системою фонем іншої мови, можна виявити національно-мовну специфіку фонологічних систем порівнюваних мов. Так, можна виявити, що в укр. мові є фонеми <р> і <р*> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]. Якщо в укр. мові є одна фонема <а>, а в англ. мові є дві близькі за звучанням до неї фонеми - <а:> (cart [ka:t] "віз") і <л> (cut [k ] "різати"). Звуки стають фонемами, коли вони в опозиції до інших звуків, тобто розрізняють значення морфем чи слів. Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні. Привативна опозиція - опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Як приклад можна навести опозицію <д> - <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>. Градуальна опозиція - опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки. Так, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота. Еквіполентна опозиція - опозиція, у якій обидва члени рівноправні. Так, якщо порівняти фонеми <п> і <т>, то виявимо, що обидві мають такі ознаки, як глухість, проривність, твердість, але кожна з цих фонем ще має по одній ознаці, якої не має інша, а саме: фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> - передньоязиковість. Корелятивна опозиція - опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються. У корелятивних опозиціях знаходяться фонеми <б> і <П>, <д> і <т>, <н> і <н'>. Перша з наведених пар має спільні ознаки губність, проривність, твердість, а розрізняється ознакою дзвінкість/глухість; друга пара фонем має спільні ознаки - передньоязиковість, проривність, твердість і різниться ознакою дзвінкість/глухість; третя має спільні ознаки сонорність, зімкнено-прохідність, передньоязиковість і різниться ознакою твердість/м'якість. Своєрідність фонологічної системи кожної мови полягає в заг. к-сті фонем, співвідношенні голосних і приголосних, характері опозицій, розподілі фонем за позиціями, характері позицій, варіантів і варіацій фонем та їх сполучуваності (комбінаторики). У мові може бути від 10 до 80 фонем. Напр., у гавайській мові їх 13, у литовській – 61. Що стосується пропорцій голосних і приголосних, то тут амплітуда коливань також дуже широка: в гавайській мові 5 голосних і 8 приголосних, в укр.- відповідно 6 і 32, в рос. - 5 і 34. Характер опозицій у різних мовах не збігається. Якщо опозиція приголосних за твердістю/м'якістю в укр. мові є превалюючою, то в західноєвропейських мовах приголосні за твердістю/м'якістю опозицій не утворюють, проте в цих мовах є опозиція голосних за короткістю/довготою, якої немає в укр. мові. Розподіл фонем за позиціями в різних мовах неоднаковий. Положення, яке в одній мові є сильною позицією, в іншій мові може бути слабкою, як позиція кінця слова навіть для таких споріднених мов, як укр. і рос., є нетотожною. Що стосується варіантів і варіацій фонем, то тут розбіжності значні. Те, що в одній мові є окремою фонемою, в іншій мові може бути варіантом або навіть варіацією. Так, <р> і <л> в укр. мові є окремими фонемами, а в корейській і китайській мовах - варіантами однієї фонеми; <і> і <и> в укр. мові є окремими фонемами, а в рос. мові [ьі] є позиційною варіацією (навіть не варіантом) фонеми <и>. У мовознавстві існують різні фонологічні школи, у трактуванні фонем яких є деякі відмінності. Мовознавчу науку, яка вивчає фонологічні системи мов, називають фонологією. Оскільки фонологія досліджує функціональний аспект звуків мови, то її нерідко називають функціональною фонетикою.
23. Комбінаторні фонетичні зміни. До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Акомодація - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.
Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку. Акомодація може бути двобічною: лягти [л'агтй], батько [бат* ко], няня [н'ан'а].
На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові (нога - ножь-ка - нозЬ, рука - ручька - руцЬ, муха - мушька - мусь), а на акомодації голосних приголосними - перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукр. мові (пшено -> пшоно, жена -" жона). Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук впливає на наступний) і регресивною (наступний звук впливає на попередній). Асиміляція - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення. Напр., у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба]. Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю, за місцем і способом творення (безжурний [бе"журниі ]), за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в*], [п'], [л'], [т*]. Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного. Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
1) за результатами - повну і неповну (часткову); 2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну; 3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну). Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знання. Неповна асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук впливає на наступний. Прогресивної асиміляції в сучасній укр. мові немає, хоч колись вона мала місце: пчела - бджола, Ганця - Гандзя. Регресивна асиміляція – асиміляція, за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба]. Контактна асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади). Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця. Класичним прикладом несуміжної асиміляції голосних є сингармонізм - фонетичний процес, який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією. Якщо в першому складі слова (в деяких мовах - у корені слова) є голосний переднього ряду, то в усіх інших складах можуть бути тільки голосні переднього ряду, а якщо в тій позиції є голосний заднього ряду, то в усіх інших складах також повинен бути лише голосний заднього ряду. Так, у турецькій мові місцевий відмінок іменника виражається за допомогою афікса -da, а значення множини - за допомогою афікса -lar: oda "кімната", odada "в кімнаті". Дисиміляція - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Напр., укр. займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внаслідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрикативний [х]. Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро -> срібло; контактною (легкий - лехкий); дистанційною (велблюд – верблюд). Гаплологія - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів. Напр.: мінералологія -" мінералогія.Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови. Напр.: солнце -> сонце, сердце - серце. Епентеза - поява у словах додаткового звука. Напр.: строк із срок, верства із верста, павук із паук. Особливо поширене явище епентези в говірках та просторічному мовленні: радійо, окіян. Явище епентези спостерігається також при засвоєнні запозичених слів зі збігом двох голосних: Italia – Італія. Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова. Напр., ведмідь виникло із медвідь "той, що їсть мед". Найчастіше метатеза спостерігається в запозичених словах: нім. Teller -" польськ. talerz -> укр. тарілка.
24. Позиційні фонетичні зміни. До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Напр., у словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково. Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним. Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й втрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість. Порівняємо звучання голосного, який позначається буквою о в рос. словах воды, вода, водяной. Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. При дуже сильній редукції ненагол.голосні можуть зникати: рос. провол(о)ка, (И)ван (И )ван(ов)ич.Для сучасної укр. мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні х-ки, тільки [о] перед [у] стає більш губним зозуля, а [е] та [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково. Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Напр., рос. дед [д'ет], дуб[дуп]. Для укр. та англ. мов цей процес не характерний. Виняток становлять деякі західноукр. говірки, у яких дзвінкі приголосні оглушуються, але це суперечить нормам літ-ної мови. Протеза - поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови. Напр.: улиця – вулиця, Анна – Ганна. Оскільки протеза - поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну.
25. Фонетичні закони та орфоепія. Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень. Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в рос., польській і німец. мовах - це фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон передбачає, що коли в мові відбувається якась фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, у яких трапляються ті самі звуки в однакових умовах. Фонетичні закони діють у певний період і на певній території (в одній мові чи декількох споріднених, але не в усіх). Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі винятки - результат дії закону, який замінив дію попереднього. Напр., в укр. мові слово кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і], яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці, кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут знаходилося в закритому складі. Знання фонетичних законів дає змогу встановити відповідність звуків у різних мовах. Напр., цена – ціна. Якщо фонетичні процеси в усному народному мовленні не знають обмежень (у діалектному мовленні українців можна почути свєто "свято", паранна "парадна", здоровлє "здоров'я", гаварити, харашо, died, щьо, бурак, робиф, ходю тощо), то в літературний мові вони регламентовані орфоепічними нормами.
Орфоепія - 1) вимова, яка відповідає прийнятим у мові нормам (суку. вимовних норм); 2) розділ мов-ва, який встановлює систему вимовних норм. Опираючись на фонетичні процеси, орфоепія подає індивідуальні норми для різних випадків і вибирає із наявних варіантів вимови те, що найбільш відповідає прийнятим традиціям і тенденціям розвитку мови. Так, за правилами укр. орфоепії не можна оглушувати дзвінкі приголосні в кінці слів ([сад], [д'ід]), не можна також оглушувати дзвінкі приголосні перед глухими ([рибка], [книжка]). Крім норм вимови окремих звуків, звукосполучень, словоформ, орфоепія встановлює правильне наголошування слів. Оскільки мова постійно розвивається, то й орфоепічні норми змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти: байдуже і байдуже, алфавіт і алфавіт, помилка і помилка. Розрізняють 2 стилі орфоепії - повний і неповний. Повний стиль характеризується чіткою вимовою (прикладом може служити мовлення дикторів). Неповний - нечіткою, недбалою вимовою (розмовне побутове мовлення). Відхилення від літ-ної вимови спричинене місцевим діалектом (зорйа, бурак), впливом контактуючої мови, що особливо виявляється в умовах двомовності ([харашо], [ч*аі] та ін.); рідною мовою у випадках спілкування іноземною мовою (напр., вимова англ. слова demonstration, як [.damons'treijen] чи [,dimAns'treiJen], замість [.deman'streijn]. Орфоепічні норми - важливий компонент к-ри мовлення, яка є складовою частиною заг. к-ри людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до к-ри вимови, відчуття мовної норми призводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі. Для того щоб передати на письмі правильну вимову і зафіксувати реальне звучання мовлення індивіда, використовують фонетичну транскрипцію. Транскрипція - спосіб запису усного мовлення з метою найточнішої передачі вимови. Транслітерація - побуквена передача текстів і окремих слів, записаних однією графічною системою, засобами іншої графічної системи.
26. Мова і письмо. Основні етапи розвитку письма. З винайденням вогню, прирученням тварин, виробництвом металів тощо спільноти почали об’єднуватися в племена, держави, які займали значні території. Тому виникла потреба у передаванні інформації у просторі і часі, яка була задоволена винайденням письма.
Перші примітивні способи графічного фіксування інформації належать до мадленської культури (20 тис. років до н. е.). Письмо не зразу стало таким зручним і надійним засобом фіксування і передавання інформації, яким є тепер. Воно удосконалювалося протягом тисячоліть у творчих пошуках і писемній практиці багатьох поколінь. Предметне письмо. Певні спроби дистанційного спілкування виникли ще в первісному суспільстві. В той час передавали повідомлення за допомогою предметів, які були спеціально для цього призначені і мали загальноприйнятий зміст.Залишки давнього предметного Спілкування збереглись у багатьох народів. В Україні, наприклад, існує звичай вручати гарбуз хлопцеві, що означає відмову дівчини вийти за нього заміж. Предметне спілкування розвинулося у досить розгалужені системи предметного письма. Його основою були однорідні предмети, що своїми розмірами, кольором чи конфігурацією символізували певний зміст. Предметне письмо — відображення мовленнєвої інформації за допомогою певних предметів.Формами предметного письма є:камінцеве -мішечок із камінцями, форма, розмір і колір яких виражали усталений зміст;—вузликове: письмо кіпу давніх інків у Перу. Інформацію передавали кольорами шнурків і кількістю та формою зав'язаних на них вузликів;—черепашкове: північноамериканське письмо вампум.Воно являло собою пояс із нанизаними черепашками, колір та розташування яких виражали певне значення.Загалом предметне письмо є обмеженою формою передавання інформації. Ним можна передати коротке конкретне повідомлення, проте абстрактні роздуми, поетичний твір ним зафіксувати неможливо. Предметне письмо практично не пов'язане зі звуковою матерією мови — воно передає тільки зміст. Виникнення предметного письма зумовлене спостереженнями людини за природою. Звукове письмоВелика кількість знаків ідеографічних систем викликала певні труднощі у їх засвоєнні. Це спричинило виникнення більш зручного письма — звукового. Створювали його понад 1000 років.Звукове письмо, або фонографія, — тип письма, в якому графічні знаки позначають склади або окремі звуки.Найдавнішою формою звукового письма є силабічне,у якому окремий знак виражає певну послідовність звуків, найчастіше склад. Саме греки завершили перехід від силабічного письма до літерно-звукового (алфавітного), у якому кожен знак виражає окремий звук. Вони запровадили знаки не тільки для приголосних звуків, як це зробили фінікійці, а й для звуків голосних. Це дало змогу повно і диференційовано відображати на письмі звукову матерію мови. Водночас греки, на відміну від фінікійців, почали писати зліва направо і обернули літери. Поширений нині латинський алфавіт було створено на основі західного варіанта грецького письма. Початок формування латини припадає на VIII ст. до н. є. Не набагато вищий відсоток збігів у грецькій і слов'янській системах письма. Слов'янське письмо виникло на базі східного (візантійського) варіанта грецького в IX ст. Старослов'янська кирилиця (43 літери) Точно повторювала форму і звуковий зміст 25 грецьких літер. Звукове письмо стало найзручнішою формою графічного відтворення мовлення. Нині основними завданнями розвитку цього письма є удосконалення форми букв; розроблення нових шрифтів для різних комунікативних і технічних потреб; встановлення повнішої відповідності у співвідношеннях літер і звуків,вилученяя з алфавіту(відповідно до фонетичних змін мови) букв,що стали зайвими,і запрвадження нових,якщо їх потребує звукова організація мови.
28. Граматичне значення, його види. Граматичне значення - узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження. Так, слова весна, літо, парк, робітник, праця, голубінь мають значення предметності; дороги, книжки, стола, вікна, олії, бензину - значення родового відмінка; читав, думала, кричало, любили - значення минулого часу і т.д. Можна ще назвати граматичні значення роду, числа, особи та ін. Граматичне значення відрізняється від лексичного масовістю, груповим характером свого виявлення, тобто воно властиве великим групам слів. Крім цього, граматичне значення відрізняється від лексичного: 1. Відношенням до слова і будови мови. Воно є обов'язковим (не можна вжити слово, не використавши притаманні йому граматичні значення роду, числа тощо). Оскільки грам. значення характерне для багатьох слів, конструкцій тощо, то воно є значно частотнішим від лексичного. Якщо підрахувати, скільки разів трапляються слова людина чи робити на 100 сторінках якогось тексту і скільки там словоформ у родовому відмінку, то виявиться, що названих слів там може і не бути, а форма родового відмінка буде чи не в кожному реченні, а то й декілька в одному реченні. 2. Характером узагальнення. Якщо лексичне значення пов'язане з узагальненням властивостей предметів і явищ дійсності, то граматичне значення - з узагальненням властивостей слів, з абстрагуванням від їх лексичного значення. Саме тому на відміну від лекс. значень, кількість яких є неосяжною, грам. значення кількісно обмежені й строго фіксовані. 3. Відношенням до мислення й об'єктивної дійсності. Якщо лекс. значення співвідноситься з об'єктивною дійсністю, то грам. значення може не співвідноситися з позамовним референтом. Чому, наприклад, ліс чоловічого роду, а діброва, яка є тим же лісом, жіночого роду, обґрунтувати позамовними фактами неможливо. Якби граматичне значення завжди співвідносилось із позамовною дійсністю, то слова-відповідники в різних мовах мали б одні й ті самі грам. значення, однак цього немає навіть у близькоспоріднених мовах. Напр., укр. степ, біль, Сибір є іменниками чол. роду, а рос. степь, боль, Сибирь – жін. роду. 4. Способом вираження. Грам. значення має стандартне вираження. Про наявність грам. значення в мові можна говорити лише в тому випадку, коли воно формально виражене в мові. Так, значення багатократно повторюваної дії в дієсловах виражається за допомогою префікса по- і суфікса -ува- (пописувати, посвистувати), а значення давального відмінка іменників - закінченнями -у (-ові), -і (сину, батькові, доньці). І хоч одне грам. значення може виражатися різними формальними показниками і, навпаки, різні граматичні значення - одним граматичним показником (сестра – назив. відмінок однини, брата – род. відмінок однини, жнива – наз. відмінок множини), однак список морфем для вираження певного грам. значення є строго фіксованим. Ця ознака грам. значення настільки важлива, що дехто з мовознавців бере її за основу його визначення: грам. значення - значення, яке в даній мові регулярно виражається граматичними засобами. Граматичні значення бувають 3-ох типів: дериваційні, реляційні й модальні. Дериваційні значення - це незмінні, постійні показники слова, що дають йому певну грам. клас-цію. Так, значення роду іменників, виду дієслів, перехідності, зворотності є дериваційними. Реляційні значення є змінними. Вони видозмінюються від однієї словоформи до іншої. Реляційні значення використовуються мовою для зв'язку слів у реченні. До них належать значення роду прикметників, значення відмінків, значення особи та ін. Модальні значення виражають відношення людини до висловленої думки і до об'єктивного світу - ствердження, заперечення, умовність, бажаність, запитання, волевиявлення тощо.
29. Фразеологія. Типи фразеологічних одиниць. Фразеологія — розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів. Об’єктом дослідження фразеології є стійкі вислови. Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба. Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).Класифікація фразеологічних одиниць. В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.Фразеологічні зрощення — семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти).Фразеологічні єдності — тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика).Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які не є «безумовними семантичними одиницями», оскільки характеризуються певною самостійністю складових части.
30. Лексика як розділ мов-ва. Лексикологія – це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, тобто її лексику. Лексикою називають всі слова тієї чи іншої мови, та всі значення, яких ці слова набули. Вчені виділяють наступні критерії при вивченні слова і поділу лексики на групи: власне українська лексика і запозичені слова; загальновживана лексика і професійна, активна і пасивна, застарілі і нові слова. Окремі розділи лексикології вивчають різні аспекти слів, їхнього походження тощо. Семасіологія вивчає лексичне значення (семантику) слів.Етимологія – їхнє походження. Ономастика – розділ лексикології про власні назви ( як осіб, так і географічні. Термінологія займається вивченням термінів. Одне із завдань лексикології – встановлення кількості слів в мові. Однак точних цифр, зрозуміло, ніхто не назве, адже мова, як живий організм, постійно розвивається, з’являються нові слова, зникають старі, змінюється значення існуючих.
31. Слово і його значення. Виникнення назв. Сло́во — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови. Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності. Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення. Значення слова — це його співвіднесеність, зв'язок з певними явищами дійсності. Реальний зміст слова становить його лексичне значення. Значення формальної належності, виражене не цілим словом, а його елементами (-ові, -ом, -ами в іменниках, -ить, -е, -є в дієсловах), єграматичним значенням слова. Слова, що мають лише одне значення, називаються однозначними. Здатність слова мати кілька значень називається багатозначністю, або полісемією. Основне, вихідне значення називається прямим, решта значень того самого слова — переносні.
Ономасіологія - підрозділ лінгвістики, який вивчає процеси найменування. Її називають ще теорією номінації.. Ономасіологія веде дослідження від речі або явища до думки про них і до їх позначення мовними засобами.
32. Транскрипція і транслітерація. Для фіксації реального звукового складу слів використовують спеціальну систему знаків, основний принцип якої полягає в тому, що кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак. Для транскрипції в українському мовознавстві звичайно використовуються літери українського алфавіту та додаткові знаки. Ця система літер разом з додатковими знаками називається фонетичним алфавітом. До фонетичного алфавіту не входять літери я, ю, є. ї, щ, ь. Запис усного мовлення за допомогою фонетичного алфавіту на основі звукового принципу називається фонетичною транскрипцією.Часто у фонетичних транскрипціях використовують латинський алфавіт із системою додаткових знаків.З науковою метою використовують систему транскрипції на основі латинського алфавіту, прийняту Міжнародною фонетичною асоціацією і вперше опубліковану у 1908 р. Транслітерація — це якомога точніше передавання переважно власних назв однієї мови графічними засобами іншої. Труднощі транслітерації полягають у тому, що, по-перше, фонологічні системи різних мов не відповідають одна одній, і, по-друге, у кожній мові своя графіка, свої правила читання окремих букв і буквосполучень.Транслітерація завжди великою мірою умовна й приблизна.Транслітерацію використовують головним чином у міжнародних телеграмах і бібліотечній справі, на початковому етапі вивчення іноземної мови. Наявність різних правил практичної транскрипції зумовлює появу різних варіантів. Основні вимоги до фонетичної транскрипції:кожен звук повинен мати свій особливий знак, який позначається літерами алфавіту укр. мови з використанням додаткових знаків; кожен знак повинен завжди вживатися тільки в одному значенні, тобто завжди означати тільки один який-небудь звук; система повинна давати можливість позначати якимось одним спільним додатковим знаком цілий ряд звуків, що мають одну спільну додаткову ознаку, тобто вживати єдині додаткові позначки.
33.Внутрішня структура слова. Морфеми і їх характеристика. Внутрішня форма слова-ознака реалії дійсності,покладена в основу її назви. Зміст «трава» є внутрішньою формою слова травень. Внутрішню форму слова утворює зміст усіх його компонентів,але основним є зміст кореневої частини слова. Внутрішня форма пояснює семантику слова, виявляє значеннєві зв’язки одного слова з іншим, підтримує єдність лексичної системи мови. Деякі слова у зв’язку зі змінами звукової та морфемної їх будови або зі змінами самих реалій втрачають внутрішню форму(відро віддалилося від вода і втратило свою втратило свою форму.)Втрату внутрішньої форми слова називають деетимологізацією. Виявом деетимологізації є поява словосполучень,у яких одне слово суперечить внутрішній формі іншого:зелене чорнило. Морфема - найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням. Ця мовна одиниця є компонентом слова. Морфема є мінімальною мовною одиницею, за допомогою якої формуються лексичне і граматичні значення слова. Її виділяють на основі зіставлення різних слів. Види морфем. Морфеми як значущі одиниці мови поділяються на корені і афікси. Корінь являє собою центральну морфему слова, є носієм речового значення.
Афікси. Це всі морфеми,крім кореня. Виокремлюють кілька груп афіксів: 1)Закінчення або флексія. Це словозмінний афікс, що розташований найчастіше наприкінці слова і виражає реляційне граматичне значення(утворення форм-риба-риби-рибу), 2)Суфікс. Це словотвірний, рідше словозмінний,афікс,що розташований після кореня або після іншого суфікса і виконує реляційне або дериваційне значення(в поєднанні з коренем змінюють лексичне значення слова-риба-рибалка), 3)Постфікс - розташований після закінчення(смієш-СЯ), 4)Префікс. Цей афікс розміщений перед коренем або іншим префіксом і виражає дериваційне або реляційне значення:на-писати, 5)Інтерфікс-розташований між коренями у складному слові(пар-О-плав), 6)Іфікс-вставлений всередину кореня, 7)Трансфікс-розриває корінь на окремі звуки і сам теж розривається на звукові компоненти, 8)Конфікс-складається з двох компонентів,розташованих перед і після кореня. Отже,корінь є носієм значення. Афікс забезпечує словозміну і творення нових слів.
34. Орфографія.Осн. принципи правопису. Орфографія - система правил відтворення звукового мовлення на письмі; розділ мовознавства, який розробляє і досліджує систему правил написання. Орфографія ґрунтується на певних принципах-закономірностях, які обумовлюють розроблення правил написання. Основни принципи орфографії-фонетичний, морфологічний, історичний і диференційний.Фонетичний принцип полягає в точному записі звучання мови. Морфологічний принцип передбачає однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах. Історичний принцип-написання обґрунтовують не вимовою і бажанням зберегти однакове відтворення морфеми,а давнім написанням слова чи звичкою. Диференційний принцип передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання. Найпоширенішим вважається фонетичний і морфологічний принцип.