Форма державного устрою

Територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок поділу країни на складові частини (штати, землі, області), їх правовий статус, порядок відносин центральних і периферійних органів влади, називається формою державного устрою. За устроєм держави бувають унітарними, федеративними і конфедеративними. Дехто з дослідників виділяє таку специфічну форму як імперія.

Унітарна держава. Принцип унітаризму означає таку розбудову держави, за якої верховна (суверенна) влада цілком зосереджена в центрі, а складові частини держави (області, наприклад) не мають ознак політико-державної незалежності.

Отже, унітарною є цілісна, єдина держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними підрозділами. Наприклад, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Португалія, Греція, Іспанія і т.д.

Для унітарної держави характерним є наявність таких ознак:

1. Єдина конституція.

2. Єдина система вищих органів державної влади.

3. Єдине громадянство.

4. Єдина система права, б. Єдина судова система.

Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності. Кількість ланок у такій ієрархічній системі може бути різною. В Україні їх є 5: центр — область — район — місто — село.

Поява унітарних держав не була випадковою. їх утворення і неподільне багатовікове панування було зумовлене наступними факторами:

по-перше, моноетнічним складом населення держав, що тільки-но народжувались; по-друге, самою природою тогочасної влади, яка вимагала жорсткої ієрархії; по-третє, впливом домінуючих у доіндустріальних суспільствах тенденцій централізації, уніфікації, завоювання інших держав і т.д.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Унітарній державі властиві як переваги, так і недоліки. До переваг її можна віднести: економічність, тобто не дуже великі витрати на утримання урядових структур; простоту і оперативність прийняття рішень; значну стійкість в екстремальних умовах та інші.

Недоліками унітарної держави є те, що вона: закріплює авторитаризм і створює сприятливі умови для встановлення або відродження тоталітаризму (диктатури); ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот; як правило, позбавляє ініціативи регіональні й місцеві владні структури; провокує, інколи (про що свідчать факти), зародження екстремізму та сепаратизму тощо.

Унітарні держави поділяють на дві великі групи: централізовані і децентралізовані. Централізованими вважаються такі унітарні держави, де підпорядкування периферійних (регіональних) органів влади центру здійснюється з допомогою посадових осіб, призначених з центру. Наприклад, Норвегія, Швеція, Фінляндія. Децентралізованими унітарними державами є ті, де регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно. Наприклад, Великобританія, Японія.

Останнім часом у світі посилюється тенденція до децентралізації унітарних держав, яка торкнулась таких бастіонів унітаризму, як Бельгія, Іспанія, Італія, Франція. Не є винятком і Україна (утворення Автономної Республіки Крим, кількох вільних економічних зон і т.д.). Термін "автономія" означає "самоврядування". Характерними ознаками автономії є те, що на її території, по-перше, діють власні закони з певного кола питань; по-друге, формується власний парламент і "автономний уряд". Автономія, як правило, надається окремим етнонаціональним спільнотам, які компактно проживають в межах певної території. Тому автономія є однією з форм самовизначення народів, гарантованого міжнародним правом. Автономія стала останнім часом одним із факторів забезпечення стабільності таких держав, як Іспанія (Країна басків, Каталонія, Андалузія), Португалія (Азорські острови та острів Мадейра), Данія (Фарерські острови та Гренландія), Франція (Корсика) і т.д.

Республіка (лат. respublica, від res — справа, publicus — суспільний) — це така форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).

Республіка — найпоширеніша форма правління. Нині зі 190 держав світу — членів ООН більш як 140 держав є республіками. Існують три основних різновиди республіканської форми правління: президентська республіка, парламентарна республіка і республіка змішаного типу. Основна відмінність між ними полягає у способі формування та функціонування уряду. У президентській республіці уряд формує і очолює президент, який одночасно виступає главою держави і главою уряду. Сформований позапарламентським шляхом, уряд не несе за свою діяльність відповідальності перед парламентом. У парламентарній республіці уряд формується парламентським шляхом, несе перед парламентом політичну відповідальність і зобов'язаний піти у відставку в разі висловлення йому парламентом вотуму недовіри. Сформований із представників партій парламентської більшості, уряд через цю більшість фактично контролює і спрямовує діяльність парламенту. За змішаної форми державного правління — парламентарно-президентській чи президентсько-парламентарній — уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної форми правління визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Розглянемо особливості кожного з цих різновидів республіканської форми правління докладніше. Основними ознаками президентської республіки є:  1) дотримання формальних вимог жорсткого поділу влади й запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;  2) обрання президента на загальних виборах;  3) поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента й відсутність посади прем'єр-міністра;  4) формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;  5) відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;  6) відсутність права глави держави на розпуск парламенту;  7) відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б несли за них відповідальність6. Класичною президентською республікою вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.

6 Див.: Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. С. 83-84.

Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Ознаками парламентарної республіки є: 1) здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними особами, наявність посади прем'єр-міністра; 2) обмеженість владних повноважень глави держави і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; 3) формування уряду парламентом за участю глави держави, яка зазвичай є майже номінальною; 4) формальна політична відповідальність уряду (колективна та індивідуальна) перед парламентом; 5) право глави держави розпустити парламент, котре, як правило, ефективно контролює уряд; 6) контрасигнування актів глави держави главою уряду та (або) відповідним міністром7. Парламентарно-республіканська форма правління досить поширена в розвинених країнах. На європейському континенті парламентарна республіка існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН та Югославії. На відміну від президентської республіки за парламентарно-республіканської форми правління президент обирається не на загальних виборах, а парламентом або ' спеціальною колегією, яка в основному складається з депутатів того ж парламенту. У парламентарних республіках, як і в парламентарних монархіях, фактичним центром здійснення державної влади виступає не президент і не парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. Усі важелі реаль- * ної влади тут знаходяться в руках керівників тих політичних партій, яким належить більшість місць у парламенті і які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партій». Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана — парламентарно-президентська, абопрезидентсько-парламентарна — форма республіканського правління, яку іноді не зовсім вдало називають «напівпрезидентською республікою». Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентарної республік, сильної президентської влади та ефективного 'Див.: Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. С. 85. контролю парламенту за діяльністю уряду. Як і в президентській республіці, тут глава держави обирається, як правило, на загальних виборах і юридично та реально наділяється великими повноваженнями, особливо у сфері виконавчої влади, іноді навіть очолює її. Уряд формується, як і в парламентарній республіці, за участю тією чи іншою мірою парламенту й несе політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом. Подвійна політична відповідальність уряду — основна ознака змішаної республіканської форми правління. Ще однією важливою ознакою цієї форми правління є дуалізм виконавчої влади: президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. За змішаної республіканської форми правління президент має більше повноважень, ніж глава держави у президентській республіці. Він наділяється, зокрема, ще й правом розпуску парламенту за настання певних обставин і правом законодавчої ініціативи, чого немає у президентській республіці. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією і 958 р. В Європі ця форма впроваджена також в Австрії, Болгарії, Ірландії, Ісландії, Македонії, Польщі, Румунії, Словенії, Фінляндії і Хорватії. Змішану форму правління мають також більшість країн, що утворилися на теренах колишнього Радянського Союзу. Окремі країни, наприклад Австрія, Ірландія, Ісландія, Словенія, мало чим відрізняються від парламентарних, інші — Польща, Румунія — від президентських республік. Кожній із трьох основних форм республіканського правління притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська республіка є досить гнучкою формою правління, яка легко пристосовується до різних умов. Вона дає можливість сформувати сильну виконавчу владу, забезпечує стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу парламенту й не залежить від розкладу у ньому політичних сил. Парламент має більш реальні повноваження, ніж у парламентарних країнах, оскільки не залежить ні від глави держави, ні від уряду. Однак президентській, особливо змішаній (президентсько-иарламентарній) формам правління властиві й істотні недоліки. Таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного великими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей однієї особи. Притаманний цим формам жорсткий поділ влади може спричинити протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади, яке загострюється в періоди розділеного правління. Наділення президента нормотворчими повноваженнями породжує так зване указне право, підвищує ризик одноосібного прийняття невиважених політичних рішень, які мають силу закону. Невиправдано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточення (апарат, адміністрація) президента. Не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування й діяльність уряду, президентська і президентсько-парламентарна форми правління не сприяють формуванню в країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади. Недоліки президентської форми республіканського правління особливо наочно проявляються у так званих суперпрезидентських республіках Латинської Америки й монократичних республіках Африки, де майже вся державна влада зосереджена в руках президента. Не уникли цих недоліків і більшість колишніх радянських республік, що стали незалежними державами. Тут постає питання про те, чому ж тоді США вдається уникати більшості іманентно притаманних президентсько-республіканській формі правління недоліків, зокрема авторитаризму глави держави? Відбувається це завдяки дії в країні низки демократичних чинників політичного життя. По-перше, досконала система стримувань і противаг, яка урівноважує різні гілки влади. По-друге, жорсткий правовий нагляд за діяльністю всіх ланок законодавчої і виконавчої влади з боку судової влади. По-третє, розвинена двопартійна система, яка забезпечує потужну опозицію президентові з боку однієї з партій. По-четверте, демократична політична культура американського суспільства. Це суспільство не знало станового поділу і сформувалося з вільних і рівних громадян, які не терплять найменших зазіхань на їхні права і свободи й не сприймають будь-якої диктатури. Опозиція розглядає діяльність президента, осіб з його оточення і навіть їхнє особисте життя, образно кажучи, крізь збільшувальне скло. Навіть найменші прорахунки президента, відхилення від правових чи моральних норм, не кажучи вже про його відверті зловживання владою, негайно стають не лише надбанням громадськості, а й предметом судового розгляду. Парламентарна форма республіканського правління позбавлена зазначених недоліків президентської форми, проте вона ефективна лише за наявності у країні розвиненої системи політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. У разі коли в парламенті представлено багато політичних партій, гостро постають проблеми визначення парламентської більшості, формування на її основі уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті чітко визначеної і сталої більшості, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабільність уряду, а у зв'язку з цим — і самого парламенту, який може бути розпущений з ініціативи уряду. Міністерські пости стають об'єктом виснажливого й не завжди чесного міжпартійного торгу, іноді їх обіймають далекі від професіоналізму у відповідній галузі партійні функціонери. Внаслідок особливостей розкладу в парламенті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у здійсненні державної влади можуть відігравати другорядні політичні партії, як, наприклад, у ФРН. Наочним прикладом урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні роки змінилося більш як півсотні урядів. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова нестабільність може спричинити дезорганізацію державного управління і руйнування владних структур. Змішана форма республіканського правління може уникати деяких із зазначених недоліків президентської і парламентарної республік. А може й поєднувати в собі недоліки обох цих форм, не використовуючи їх переваги, що нерідко буває, особливо в країнах з нерозвиненими демократичними традиціями. Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність політичної системи, ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодженості всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до найдрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи.

< Попередня   ЗМІСТ   Наступна >

3.8.2. Ознаки, сутність і функції партій в політичній системі Друге питання теми розкриває ознаки і сутність політичних партій, структуру, соціально-політичні функції у політичній системі суспільства. Це питання залишається проблемним у політичній науці. Як ми встановили, політична партія сьогодні — це політична організація, яка виражає інтереси певних соціальних груп або сил, об'єднує їх як найактивніших представників та керує ними для досягнення певної мети. Аналіз сучасних досліджень у партології (галузі знання про партії) дозволяє виділити три основні ознаки, що притаманні політичній партії як політико—правовому інституту. Перше, політична партія - це суспільне об'єднання, головною метою участі якого в політичному процесі є здобуття і здійснення (чи участь у здійсненні) державної влади в рамках конституції і діючого законодавства. Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму S сутність і відрізняє від всіх інших видів суспільних об'єднань неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і т.д.). Друге, політична партія — це організація, що об'єднує індивідів на основі спільності політичних поглядів, що знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики держави та добровільності об'єднання у організаційну структуру. Третє, політична партія—це об'єднання, що діє на постійній основі та має формалізовану організаційну структуру. Вона визначається законодавством більшості країн і відрізняє політичні партії від політичних рухів, тимчасових і вузьких по своєму складу об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті. Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне політологічне визначення: політична партія — це політичне об'єднання, що створене з метою здобуття та здійснення державної влади, яке виражає інтереси певних соціальних груп або сил, діє на постійній основі та має відповідну політичну програму. У більшості країн світу статус і діяльність партій регулюються спеціальними законами чи конституційними нормами. Згідно з Конституцією України (ст. 36), громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, що беруть участь у виборах. Конституція України визначає (ст. 37), що утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються. Якщо підсумовувати положення законодавства країн світу, то можна виділити наступні права і межі свободи соціальної діяльності політичних партій: А) політичні права і свободи: право брати участь у формуванні і діяльності державних органів; свобода агітації та пропаганди своєї ідеології і програми; свобода поширення інформації про партійну діяльність; свобода організації масових заходів (з'їздів, мітингів, зборів, демонстрацій); право вільного доступу до засобів масової інформації і право засновувати свої засоби інформації (видавництва, радіо і телестанції, друковані органи); право створювати з іншими політичними партіями різного роду коаліції і блоки (виборчі, парламентські й урядові); право встановлювати міжнародні зв'язки із закордонними політичними партіями і їх міжнародними об'єднаннями; Б) майнові права: право власності як звичайної юридичної особи; право займатися дозволеною законом підприємницькою діяльністю; право одержувати від державних органів і приватних осіб матеріальну і фінансову підтримку у різних формах, які не суперечать законодавству (пряме і непряме державне фінансування, надання різного роду податкових пільг і привілеїв). Нагадаємо, однак, що часто з приводу фінансування передвиборчої діяльності партій виникають гучні скандали - кампанія „Гроші у обмін на посади" у Великій Британії навесні 2007 року звинувачує лейбористів у підкупі посадовців. Наприкінці цього ж року новий Прем'єр Британії визнав це порушення і зробив заяву щодо повернення грошей з фонду партії. Ми спеціально обминаємо проблему фінансування політичних партій України у новітній час, бо встановити істину у навчально-науковому виданні нам видається практично неможливим. В) ідеологічні, моральні права: право розробляти ідеологічні засади діяльності та відстоювати свої партійні цінності, позиції, переконання. У цьому відношенні заборона на парламентських виборах Росії утворювати між-партійні блоки, на наш погляд, є порушенням партійних свобод. Сучасні політичні партії характеризуються складною структурою, якою вони і відрізняються від неоформлених політичних рухів. В структурі партій можна виокремити такі важливі елементи: 1. Керівні органи — центральні комітети, лідери партії, партійний апарат, ідеологи партії. 2. Місцеві осередки з рядових членів партії. 3. Політична платформа, навколо якої об'єднуються рядові члени партії. 4. Статут та організаційні засади діяльності. 5. Фінансові, контрольні органи партії. 6. Соціальна база, на яку розрахована діяльність партії, а крім того — "партійний електорат", "меценати", тобто особи причетні до підтримки функціонування партій. Тепер є можливість виділити най важливий і ознаки політичних партій: • певна тривалість існування в часі цієї організації - від місяців до сотень років; * розробка чіткої політичної лінії поведінки, яка випливає з програмних засад; • метою політично-організаційної діяльності є досягнення, утримання або повалення (прагнення) влади; * чітко сформульована політична програма дій на певний період. Політичні партії виконують дуже важливі, можна сказати, незамінні функції у політичному житті. Функції, які виконують політичні партії в політичній системі суспільства, дають цілісне уявлення про ґенезу політичних партій, їх тип, суспільне призначення. Функції політичної партії — це завдання, які вона виконує в політичному житті суспільства. При цьому слід розрізняти функції партій, які закладені в певних нормативних актах, що регулюють діяльність політичних партій, і фактичні функції, які вони реально виконують. Політичні партії в своїй багатогранній діяльності виконують значну кількість функцій, через визначення яких і вдається зрозуміти місце та роль політичних партій в сучасному політичному житті. Загалом їх можна умовно розділити на три великі групи - соціальні, державно-публічні та організаційні функції. Соціальні функції визначають, що політичні партії значною мірою пов'язані з соціальною структурою суспільства, прагнуть до завоювання голосів виборців, котрі дозволяють їм ввійти до складу парламенту і взяти участь в формуванні уряду. Державно-публічні функції пов'язані з місцем партії у парламентсько-урядових взаєминах. Організаційні функції партія реалізує в ході своєї діяльності, як різновид соціально-політичної організації, що дозволяє їй приймати, виключати членів партії, кооптувати нових членів у центральні органи, проводити з'їзди, конференції. Зупинимося детальніше на характеристиці лише окремих, найважливіших функцій політичних партій. Однією з найбільш пріоритетних є функція формування політичних цілей та програм. Основним завданням, що ставлять перед собою всі політичні партії, є формування політичних поглядів не лише своїх членів, а якомога більшої кількості населення, яке партія хоче привернути до числа своїх прихильників. В разі вдалої роботи у цьому напрямку партії зміцнюють соціальну базу та збільшують свій електорат. В такий спосіб партія намагається сформувати готовність до діяльності населення, усіх своїх членів відповідно до партійної ідеології та партійних директив. Ця функція політичної партії безпосередньо пов'язана з її пропагандистською функцією. Іншою основною функцією політичних партій є функція артикуляції та інтеграції соціальних інтересів. В ході своєї діяльності кожна партія намагається виявляти та формувати зміст інтересів тієї соціальної групи, на яку вона зорієнтована найбільше — це і є основою процесу артикуляції дещо невиразного соціального інтересу. Формування групової свідомості та усвідомлення своїх соціальних інтересів є суттю даної функції масових політичних партій. Функцію політичних партій щодо інтеграції інтересів представляють прагнення репрезентації загального у інтересах окремих соціальних груп. В сучасній політології вважається, що завданням партії є поєднання інтересів різних груп і створення на цій основі певного суспільного компромісу. Кожна партія, здійснюючи інтеграційну діяльність, намагається об'єднати особливі інтереси окремих особистостей і груп навколо загальних інтересів, спільних для них проблем. Політичні цілі є тією найбільш загальною площиною, яка дозволяє знайти загальне порозуміння, шляхи взаємної інтеграції. Факт існування багатопартійності вказує на, що інтеграційні можливості окремих політичних партій не можуть бути всеохоплюючими. Широкі коаліції партій у парламентах деяких європейських країн стають можливими завдячуючи інтеграції інтересів. Важливою функцією політичних партій є функція політичної ідентифікації. Партії виступають джерелом політичної ідентичності (само визнання) громадян. Вони дають їм можливість ідентифікувати свою політичну орієнтацію, визначити власні позиції у масі різнорідних політичних цінностей. Більшовистська партія в Росії вважала, що вона допомогла пролетарям осмислити свою історичну місію, стала зброєю у боротьбі за визволення. Спільною для усіх партій є функція мобілізації мас. Політичні партії Є тим інструментом, який мобілізує населення та забезпечує його електоральну активність. Цей процес спрямовується і контролюється лідерами партій. Через "свої" партії політичні лідери поширюють особистий вплив на людей практично всієї країни. Крім виборів, політичні партії можуть служити знаряддям мобілізації людей для подолання кризи, підтримки чи протидії існуючому режиму. В Україні останнього часу партії здебільшого мобілізують людей на галасливі мітинги та збориська, тобто на деструктивні дії. Виборча функція, як першочергова у низці завдань, представляє собою певну сукупність різноманітних форм діяльності політичної партії, яка здійснюється з різною інтенсивністю. Ця функція відіграє надзвичайно важливу роль в системі влади кожної демократичної держави. В рамках даної функції відбувається виховання, підготовка, селекція політичної еліти, яка згодом управляє державою. Навколо цієї сторони діяльності політичних партій точиться гостра політична боротьба і тому вона для партії має винятково важливе значення. Загалом можна зазначити, що чим більше політична партія набирає рис виборчої, тим менш прозорою в ній стає номінація кандидатів. Критика способу формування списків у партіях України (з натяком на „продаж" місць у партійному списку) виглядає правдивою. В масових партіях, навпаки, виступає чітка тенденція до врегулювання цієї процедури статутними нормами і рідше за допомогою правових засобів. В сучасних умовах, особливо в Україні, все більше зростає роль функції зв'язку політичних партій, тобто забезпечення політичним лідерам ефективного каналу впливу на інших людей, що є важливим фактором політики. Саме політичні партії є тими інституціями, які постійно зв'язують лідерів із достатньо великою групою рядових громадян. Працює канал комунікації, який дає можливість контролювати діяльність як політичних лідерів, так і маси громадян. Як форма контролю над лідерами, партія є важливим інструментом політики в усіх видах держав. Дана функція проявляється і в державах з непарламентськими формами правління. В окремих країнах, особливо з тоталітарним режимом, пильний партійний контроль встановлюється над діяльністю державних структур, де обійняти вищі посади можуть лише члени правлячої партії. Функція керівництва, як базова функція будь-якої партії, може бути реалізована нею в подвійному сенсі. В буквальному розумінні вона означає, що партія самостійно чи в коаліції з іншими партіями, здійснює керівництво державою шляхом формування державних органів. В іншому розумінні під партійним керівництвом розуміється опосередкований вплив партій на органи, що приймають рішення. Можна вести мову про партійний контроль над урядом, а не про пряме керівництво ним. Досить часто в подібній ситуації перебувають партії, які програли на виборах і трансформуються в опозицію. В демократичній політичній системі процес управління розуміють як конкурентну боротьбу різних політичних партій (сил), з яких одна забезпечує керівництво державою, а інша - критикує і контролює органи влади. Функція керівництва є невіддільною від функції опозиції — контролю та критики. Опозиційні партії впливають на рішення, котрі приймаються політичним керівництвом, намагаються уточнити ці рішення, вплинути на їх зміст чи принаймні на спосіб їх виконання. Таким чином, ми розглянули основні функції політичних партій, через усвідомлення яких і вдається зрозуміти місце та роль партійних утворень в сучасному політичному житті. Це надає можливість проаналізувати особливості сучасних політичних партій та партійної системи України, можливості їхнього впливу на політику держави. Деякі політологи в цілому обмежують чисельність функцій до 4-5, а інші доводять кількість функцій до 8 - 9. Називають, наприклад, такі: 1. Підбір партійних і державних лідерів, а також "рекрутування і соціалізація" нових членів; 2. Вироблення заходів щодо впливу партій на суспільні інституції та соціальне середовище; 3. Розв'язання внутрішніх партійних протиріч, які виникають у процесі діяльності та будь-якого роду інших внутрішніх проблем. Західні політологи, зокрема, фон Боіше виокремлює інші функції політичних партій: - визначення мети політичної діяльності; - акумуляція та вираз соціальних інтересів; - мобілізація та соціалізація громадськості на виборах; - "рекрутування" еліти та формування уряду: - організація громадської думки щодо інтересів нації; - мобілізація електорату навколо партійних кандидатів піл час виборів; - "виховання громадської думки" і виконання ролі партіями "загальноосвітньої ролі в процесі здійснення політичної соціалізації"; - "забезпечення політичних зв'язків між парламентом і всією країною"; - формування разом із іншими політичними інституціями механізму державного й громадського управління, забезпечення стабільності урядової діяльності; - створення умов для заміни складу уряду за існування багатопартійної системи та ін. Ідеологічна функція партії. У сучасній західній портології (науці про політичні партії) можна зустріти твердження, згідно з яким не визнається ідеологічна функція партій. Зокрема, наголошується, що політичні партії далекі від ідеології, вони не мають програм із визначенням ідеологічних постулатів, не мають статутів, в яких би до членів партії ставилися певні вимоги стосовно ідеології. У деяких державах, щоб вважатися членом партії, досить віддати свій голос під час виборів за її кандидата. Проте навіть за відсутності ідеологічної програми конкретна політична діяльність партії має ідеологічний характер, бо партії виступають безпосередніми ініціаторами і творцями цілого шерегу теоретичних концепцій і доктрин, якими потім керуються органи державної влади, президенти та уряди. Кожна партія має для цього своєрідний „мозковий ідеологічний центр". Особливо чітко ідеологічна діяльність партій виявляється у пропагандистській роботі, зокрема, у виступах партійних лідерів із промовами і статтями в пресі, в розробці та поширенні різних партійних документів, маніфестів, заяв, декларацій та інше. Провідна функція партії — намагання досягнення влади, оволодіння її апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд. Значну питому вагу в діяльності політичних партій займає кадрова функція або функція політичного рекрутування чи залучення до своїх лав. Під "політичним рекрутуванням" розуміється підбір кадрів як для самої партії, так і для інших організацій, що входять у політичну систему, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи влади й у виконавчий апарат держави. Відображенням значної ролі партії у політичній системі є функція розробки політики та здійснення політичного курсу. Обсяг та ефективність виконання функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебуває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій. Враховуючи множинність функцій, які виконують партії у політичному житті суспільства, їх можливість плідної політичної діяльності, вважається, що це є однією з ознак демократичного суспільства. Таким чином, головними ознаками політичних партій є ідейна єдність, організованість, виразна політична платформа, внутрішньопартійна дисципліна, здатність брати дієву участь у політичній боротьбі і здійсненні влади, виконання низки незамінних соціально-політичних функцій у демократичній державі.

Невід'ємною складовою будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування. Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи з середньовіччя, мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи. Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва. Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань, сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями1. З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях, зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного типу, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем. Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх диференційовано. Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій статут і характеризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів. Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації. Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані "нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою. Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інституцій своєчасно помітити і оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог Єжи Вятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання. У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інституцій не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетра-диційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства тощо), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій. Для того щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії: 1) зародом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.; 2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;  3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.; 4) за правовим статусом — легальні й нелегальні; 5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи; 6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів — з іншого; 7) за спонукальними мотивами виникнення — соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання); 8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні; 9) за ставленням до існуючого ладу— консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні; 10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані. Широке розмаїття цілей і завдань громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому. З першої групи функцій слід виділити захисну й допомого-ву. Громадські організації та рухи захищають своїх членів від державних структур, що важливо для посттоталітарних держав колишнього СРСР, де законотворчий демократичний процес перебуває у стадії формування й де існує негативна стала тенденція невиконання законів, неповаги до особистості у державних структурах. Допомогова функція виявляється у наданні членам громадських організацій та рухів через власні структури можливості вирішувати їхні особисті проблеми. Однією з найпоширеніших традиційних організацій, що забезпечує виконання цієї функції у будь-якому демократичному суспільстві, є профспілки. Роль останніх набуває в Україні дедалі більшого значення з переходом від держави, відчуженої від населення, до правової держави і громадянського суспільства. З другої групи функцій особливо значущі опозиційна і творча, які тісно взаємозв'язані, хоча за певних умов діяльності громадських організацій та рухів може скластися враження про їх відносну незалежність. Досягнення певної гармонії між ними можливе лише за умови порозуміння між державними органами та громадськими об'єднаннями. Діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи соціального управління із зустрічним рухом "зверху — донизу", "знизу — догори". Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об'єднання сприятимуть державотворчому процесові. Тоді опозиційна функція, яскраво виражена у революційні, нестабільні періоди, поступово витіснятиметься творчою. Такий поділ функцій є досить умовним. Адже лише деяка частина громадських організацій і рухів (належать до першої групи) стоїть на позиціях "групового егоїзму", ігнорує законні інтереси інших соціальних груп і суспільства в цілому й іноді навіть "призводить до створення тупикових політичних ситуацій, до деградації і навіть розвалу політичної системи та (або) найважливіших компонентів її зовнішнього середовища". Решта громадських об'єднань і рухів щодо політичної системи суспільства об'єднуються у виконанні спільної для них функції тиску на офіційні інституції влади. Не претендуючи на політичну владу, вони, однак, так чи інакше намагаються впливати на неї, зокрема на прийняття політичних рішень. Названа функція є інтегративною для громадських об'єднань. Якщо ж її диференціювати, то можна виділити цілу групу функцій громадських організацій і рухів у політичній системі суспільства. На думку сучасних білоруських політологів, вони можуть бути представлені таким чином: політична соціалізація й мобілізація; агрегу-вання й артикуляція політичних інтересів; соціальна інтеграція; представництво соціальних інтересів і зв'язок між іншими політичними інституціями та громадськістю; створення додаткових каналів політичної участі, котрі компенсують їхні недоліки на формально-інституційному рівні; моделювання нових політичних структур, пошук і випробування нових, нетрадиційних форм соціальних зв'язків. Характерно, що саме на основі громадських організацій і рухів виникають і розвиваються в сучасній політиці так звані групи тиску. Переслідуючи неполітичні цілі, вони задля їх виконання активно займаються політикою і справляють неабиякий вплив на неї. Аналізуючи групи тиску, сучасний французький політолог Ж.-М. Денкен запропонував два основних критерії їх типології. По-перше, це природа відстоюваних інтересів. Відповідно вчений виділяє: групи, що захищають матеріальні інтереси; профспілки найманих працівників; підприємницькі організації; комерційні і сільськогосподарські організації; групи за моральними інтересами; церкви; спеціалізовані політичні організації; політичні клуби. По-друге, протилежність приватних і публічних груп. До приватних груп, вважає Ж.-М. Денкен, належать підприємницькі організації; групи за моральними інтересами; політичні клуби та ін.; до публічних — групи громадян (наприклад, територіальні колективи); військові групи (скажімо, представники фірм, що працюють на виконанні військових замовлень) та ін.4 Отже, групи тиску представляють досить широкий спектр організацій громадян. Однак їх можна об'єднати загальним, прийнятим у сучасній політології поняттям. Групи тиску — це громадські об'єднання, які прагнуть задоволення власних інтересів шляхом впливу на органи державної влади або політичні партії. Групи тиску мають у своєму арсеналі значну кількість засобів впливу на тих, хто приймає політичні рішення, і на громадську думку. До найпоширеніших належать різноманітні інформаційні впливи (підготовка об'єктивної інформації для представників влади, відкрита і замаскована пропаганда своїх цілей через засоби масової інформації); створення при владних структурах консультативних груп з компетентних спеціалістів; таємний вплив (особисті зв'язки, шантаж і т. ін.); насильство і тероризм (політичного, ідеологічного характеру). Наявність груп тиску в політичному житті, з одного боку, примножує кількість опосередкованих політичних суб'єктів, розширюючи плюралізм, а з іншого — веде до зрощування найсильніших груп тиску з партійними і бюрократичними угрупованнями, посилення олігархічних і корпоративних тенденцій. Особливу небезпеку для будь-якої політичної системи являють різноманітні мафіозні структури, що виникають внаслідок зрощування злочинного світу з представниками влади і соціального управління. Вони, по-перше, підривають довіру громадян до існуючих політичних інституцій, легальних засобів реалізації суспільно значущих і особистих потреб, по-друге, готують ґрунт для виникнення або реставрації тоталітаризму. Отже, громадські об'єднання є важливою складовою політичної системи й можуть бути кваліфіковані як громадсько-політичні організації і рухи. Право на громадські об'єднання як невід'ємне право людини й громадянина проголошене Загальною декларацією прав людини. Усі об'єднання громадян рівні перед законом (ст. 36). Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише у судовому порядку (ст. 37). Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв´язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск´є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об´єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб´єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об´єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні полі­тичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб´єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб´єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб´єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб´єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть пере­важати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб´єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб´єктів спря­мовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов´язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та по­ведінки соціальних суб´єктів.

19