76. Український модерн.

Український модерн виник у значно важчих соціокультурних умовах, ніж модерн в інших країнах Європи внаслідок бездержавності України. Його корені – в пізньому українському романтизмі як стильовому напрямку мистецтва і літератури. У музичній ділянці композитори – послідовники М. Лисенка – К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, Ф. і Я. Якименки, О. Кошиць, В. Барвінський створили високомистецькі зразки української хорової музики та обробок народних пісень. У ділянці театрального мистецтва поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського і І. Тобілевича, Д. Гайдамаки, О. Суходольського у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906-1920). Своїми драматичними творами на теми з давньої історії Леся Українка включає твори і реалії світової культури в контекст української. У літературі народжуються суголосні з європейськими напрямки імпресіонізму (М. Коцюбинський), експресіонізму (В. Стефаник), неоромантизму і модерну (Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський). В архітектурі домінуючою була еклектика в різноманітних стильових комбінаціях: ретроспективізм, неокласицизм, модерн, раціоналізм, при переважанні неокласицизму (Будинок учителя в Києві, колишній Педагогічний музей; бібліотека університету). У живописі модерн найяскравіше виявився у працях М. Жука, М. Бойчука, К. Малевича, О. Богомазова, в архітектурних проектах В. Кричевського (будинок полтавського губернаторського земства). Модерн в українській архітектурі був тісно пов’язаний зі стилістичним напрямком неоромантизму (“будинок з примарами” в Києві архітектора Городецького). У живописі О. Мурашка (“Портрет дівчини у червоному капелюсі”) вітальна енергія червоного кольору підкреслює красу як вияв молодості і оновлення. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої достовірності – до власної авторської міфотворчості (яка переважно походить від джерел народної поезії) з високим ступенем перетворення цієї дійсності, від критичного аналізу – до поетичного синтезу (П. Холодний “Казка про дівчину й паву”, О. Новаківський “Русалка”, “Музика”, “Визволення”, “Українська мадонна”).

77.Український постмодерн.

Постмодернізм як специфічне соціокультурне явище, що значною мірою визначило загальний стан у сфері духовності останньої чверті XX століття, приніс із собою новий спосіб світовідчуття. Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Український постмодернізм почав розвиватись ще в умовах радянського соцреалізму, його започатковували тогочасні представники андеґраунду — зокрема, київської іронічної літературної школи (Володимир Діброва, Богдан Жолдак, Лесь Подерев’янський). Перші українські постмодерністи себе такими не вважали, аж коли постмодернізм утвердився на Заході, почали себе з ним ідентифікувати. Як бачимо, український постмодернізм зародився в політично складних нестабільних умовах, а розвивався у час, коли культура і соціум приходили до нормального стану, а саме у період здобуття Україною незалежності. Характерними рисами постмодернізму є: 1.Орієнтація постмодерної культури і на «масу», і на «еліту» суспільства. 2.Суттєвий вплив мистецтва на позахудожні сфери людської діяльності (політику, релігію, інформатику тощо). 3.Стильовий плюралізм. 4.Широке цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох. 5.Іронізування над художньою традицією минулих культур. 6.Використання прийому гри під час створення творів мистецтва. Постмодернізм – не просто літературний напрям. Він претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні науковці говорять не лише про «постмодерністську творчість», а й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо. Необхідно розрізняти постмодернізм як культурологічний феномен, постмодерністський менталітет, спираючись на який, можна по-новому оцінювати явища і факти сучасного і минулого; і термін, яким визначають мистецтво певного ґатунку . Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», принцип гри. Загальне осміяння і глузування над усім є тотальною іронією. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму – це завжди висміювання попередніх і неприйнятих форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. В українську літературу постмодернізм увійшов непомітно. У поезії він більш притаманний Е. Андрієвській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, у прозі – В. Медведю, Ю. Андруховичу, Є. Пашковському, О. Забужко.