1.2. Передумови формування етнонаціональних конфліктів

Етнічні конфлікти існують у кожній окремій країні по-різному, саме тому вони відрізняються за масштабами та наслідками. За наявності таких відмінностей етнонаціональні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, в порядку висунення вимог. Часто конфлікти починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. Потім вони набувають певного політичного забарвлення та форми територіальних претензій. Кожна сторона конфлікту під час обґрунтування своєї позиції використовує історичні факти, які досить часто неможливо заперечити. До етнічних відносять конфлікти будь-яких форм (організовані політичні дії, масові заворушення, сепаратистські заходи, громадянські війни тощо), в яких протистояння проходить по лінії етнічної спільності.

Етнос (відгрец. ethnos —народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей —плем'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу (менталітет), а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі. Термін "етнос" близький до поняття "народ". Іноді ним позначають кілька народностей, а також відокремлені їх групи.

Всі етнонаціональні конфлікти є по своїй суті складними. Причиною будь-якого етнонаціонального конфлікту є прагнення певного етносу до набуття власної державності, і досить часто вони мають політичний характер. Етнос повинен відчувати себе дискримінованим і за соціально-економічними показниками (низький рівень доходів, переважання непрестижних професій, недоступність освіти та ін..), і за духовними (релігійні утиски, обмеження у використанні мови, неповага до звичаїв і традицій). Такі конфлікти супроводжуються гострими емоційними станами і часто підігріваються сусідніми країнами, що безпосередньо пов’язані з цим етносом із різних мотивів (політичних, історичних, економічних, релігійних і так далі) та зацікавлені в загостренні етнонаціонального конфлікту. Переважно етнонаціональні конфлікти мають історичне підґрунтя. Під час їх розгортання захищаються етнічні особливості народу, такі як мова та віра, тому кожен член етносу, захищаючи свої права, об'єднується у найбільш сильні групи.

Проблема етнонаціональних конфліктів полягає у тому, що вони остаточно не вирішуються, а найчастіше переходять від покоління до покоління, оскільки виникають нові проблеми і відповідно нова конфліктна ситуація.

У світі мають місце сотні, а можливо і тисячі таких конфліктів, окремі з яких ми розглянемо далі, намагаючись зрозуміти їх спільні передумови виникнення та закономірності їх розгортання в активну фазу протистояння, що породжує взаємне насилля.

Етнонаціональні відносини самі по собі є конфліктогенними. Так, на території колишнього СРСР тліє масса етнополітичних конфліктів, пов'язаних з помилками радянського керівництва. Це конфлікти, породжені проблемами відновлення прав депортованих народів (кримських татар, інгушів, турків-месхетинців), довільними територіальними змінами, що порушує цілісність етносів (Південна Осетія, Нагорний Карабах), надмірною русифікацією соціального життя у районах компактного проживання національних меншин та інші. Вони розгортаються по загальній схемі: постраждалий етнос вимагає відновлення справедливості, а гарантія її встановлення – власна державність в тій чи іншій формі. Першою ознакою будь-якої держави є територія. Тому територіальні претензії є основою приблизно 2/3 всіх етнічних конфліктів на теренах колишніх радянських республік. Це вимоги щодо зміни меж, відтворення втрачених національних утворень, повернення репресованих народів на колишні місця проживання та ін.

Отже, факторами виникнення етнонаціонального конфлікту можна вважати:

- певний рівень національної самосвідомості, достатній для того, щоб етнос міг усвідомити ненормальність свого становища;

- скупчення у суспільстві небезпечної критичної маси реальних проблем і деформацій, щовпливають на всі сторонни національного буття;

- наявність конкретних політичних сил, здатних використовувати в боротьбі за владу два перших чинники.

Протииборчі сили етнонаціонального конфлікту ставлять перед собою основну мету – набуття політичної влади, державності, реалізацію права на самовизначення. Разом з тим вирішуються і соціально-економічні, культурно-мовні, територіальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші проблеми.

Такі конфлікти, як правило, закінчуються:

- перемогою однієї сторони над іншою, часто такі перемоги дуже відносні і супроводжуються тривалою та кривавою партизанською війною з перемінною активністю. Перехід до дипломатичних методів вирішення проблеми зазвичай лише консервує проблему і за сприятливих умов етнонаціональних конфлікт може спалахнути з новою силою.

- компромісом – згодою, порозумінням з противником, що досягнуто шляхом взаємних поступок.

Компроміс у політичній взаємодії є однією з суттєвих ознак демократичного суспільства, втім, у взаємодії етнічній, що початково є потенційно конфліктною це часто не так легко впровадити. Визначальним принципом компромісу є готовність учасників процесу погоджуватись на взаємні поступки, вміти жертвувати певною другорядною часткою своєї позиції заради досягнення згоди у головному, для встановлення взаємної прийнятності намірів та рішень. Компроміс є важливим засобом запобігання соціально-політичним, етнічним, міжнародним зіткненням, пом’якшення конфронтації, подолання внутрішньополітичних криз, уникнення розколу в суспільстві, в нашому випадку за етнічною та національною ознакою. Він буває можливим, коли його наслідком постає можливість уникнути втрат більших, ніж жертви компромісу. Політика компромісу є нагальною вимогою сучасних етнонаціональних процесів та етнічної взаємодії, коли за умов можливої конфронтації будь-який безкомпромісний, непоступливий, “принциповий” курс, заснований на негнучких ідеологічних настановах та принципах, на “неухильній послідовності”, призводить до ізоляції певних спільнот і до виникнення кризових станів в них та між ними. Попри це, поступка залишається причиною для розгортання нових та старих конфліктів, що можуть ґрунтуватися на історичних факторах виправити які неможливо або ж можливо вирішити лише осягнувши всі ризики від наслідків можливого конфлікту. В будь-який час “поступками” можуть скористатися радикальні сили, що визнають лише безкомпромісне досягнення мети, будь-які зацікавлені в продовженні конфлікту сторони, що скористаються “поступками”, як аргументом для виправдання одно і багатосторонньої міжетнічної агресії і як наслідк чергове переведення етнонаціонального конфлікту в активну фазу.

- консенсусом, близьке до компромісу визначення яке, втім, необов’язково базується на принципі поступок, а може передбачати інший варіант вирішення проблеми, який задовольняє сторони конфлікту. Нажаль, в сфері етнонаціональних конфліктів компроміс та консенсус рідко стають вирішенням, позаяк, конфлікти, що ґрунтуються на сильних емоційних переживаннях та почуттях не мають місця для раціонального та холодного осмислення всіх ризиків та негативів. Здебільшого збіг думок в цих ситуаціях передбачає лише однаковий погляд на методи насильницької боротьби задля досягнення своїх цілей.

1.3. Класифікація етнонаціональних конфліктів Етнонаціональні конфлікти, як різновид політичного протистояння, можна класифікувати за сферами прояву, цілями, обсягом застосування військової сили, територією розселення і проживання етносу, масштабами протистояння, їх формами та іншими. Отже, слід розглянути ці види детальніше. За територією проживання: - міждержавні: прикладом таких можуть слугувати міжетнічні конфлікти після розпаду Соціалістичного Блоку, коли новоутворені національні держави конфліктували за спірні території або ж намагалися втримати під контролем області де переважає етнос сусідньої країни. Також, держава, що не приймає безпосередню участь в конфлікті, надає різного роду допомогу одній зі сторін внутрішнього конфлікту іншої країни, в нашому випадку підтримує власний етнос за своїми межами, що також можна класифікувати як міждержавний конфлікт. - регіональні: етнічні конфлікти як правило мають затяжний характер і мають безпосередній вплив на систему міжнародних відношень. Територіально такі конфлікти охоплюють великі обсяги географічного простору (регіони) і втягують у свою орбіту великі маси людей. Формування образу конфліктної ситуації у народі здійснюється політичною елітою або радикально налаштованими національними силами, що мають ідеологічне обґрунтування своїх дій, в цей процес активно залучають ЗМІ, а також інши засоби і методи інформаційної війни. Відкрито конфліктна взаємодія в регіональних конфліктах може протікати в різних формах: ідеологічному протиборстві; економічні санкції; війні та локальних збройних конфліктах. - між центром і регіоном: напевне, найбільш поширене в етнонаціональній конфліктології явище, зазвичай до них відносять регіональний сепаратизм, що може тривати століття або ж бути швидкоплинною національно-визвольною боротьбою певного народу з метою здобути свою національну державу. Для федеративних держав вкрай необхідно всіма методами боротися з подібним явищем, позаяк, відторгнення або здобуття незалежності певним регіоном може дати ланцюгову реакцію, що призведе до загибелі всього державного утворення. - місцеві: трапляється, коли різні етноси, що чітко ідентифікують свою етнічну приналежність не мають чітких географічних кордонів розселення і проживають пліч-о-пліч, враховуючи, що певний етнос не має аж надто значної кількісної переваги. Приводом до ворожнечі можуть слугувати різні об’єктивні та суб’єктивні явища. Набуваючи активної фази такі конфлікти часто супроводжуються взаємними чистками за етнічною або релігійною приналежністю, що призводять до масової загибелі мирного населення. За мотивами виникнення: - територіальні: питання території в міжнародних відносинах традиційно, були предметом суперечностей між державами, з початком формування етносів та їх вищих форм – націй, питання спірних території набуло сакрального змісту для багатьох народів, що вели за неї криваві та безкомпромісні війни - економічні: низький соціальний рівень життя громадян певної національності пов’язаний з їх етнічною приналежністю, коли політична еліта країни цілеспрямовано блокує доступ певного етносу до соціальних благ (освіти, роботи, медичного обслуговування і так далі), прикладом може слугувати режим Апартеїду в Південній Африці. Етнонаціональні економічні конфлікти часто пов’язані з проявами дискримінації до певного етносу. Втім, приводом до конфлікту можуть бути і виключно економічні проблеми, коли в централізованій державі розподіл дотацій йде з центру і потенційно заможніші регіони отримують менше фінансових надходжень ніж надають центру. Прикладом може слугувати конфлікт Каталонської автономії в Іспанії, яка вимагає від влади надати їм право самим розподіляти податки зібрані в регіоні, що слугуватиме їх економічному розвитку. - політичні: визначення широкого сенсу, що передбачає конфлікти різного ступеня напруженості між учасниками політичного процесу, в нашому випадку певних етносів. Конфлікт невід’ємний атрибут політичного життя. Найбільше суспільних конфліктів концентруються в сфері політики, в якій і відбуваються сутички різних інтересів. - історичні: протистояння ґрунтується конфліктах, що мали місце раніше і мали значний вплив на подальший розвиток країни чи етносу. Історичною пам’яттю часто аргументують конфлікти, що ґрунтуються на інших чинниках. - ціннісні: розбіжності в цінностях не обов'язково ведуть до конфліктів, і люди різних переконань, політичних і релігійних поглядів можуть успішно працювати разом, і мати гарні відносини. Конфлікт цінностей виникає тоді, коли ці розбіжності впливають на взаємодію людей або ж вони починають "зазіхати" на цінності один одного. - конфесійні: це зіткнення і протидія між носіями релігійних цінностей (від окремих носіїв - віруючих до конфесій), яка обумовлена відмінностями в їх світобаченні, уявленнях і ставленні до Бога, різною участю в релігійному житті. За своїми характеристиками релігійні конфлікти є соціальними, оскільки сама релігія є духовною основою людського суспільства. Релігійні конфлікти мають політичний аспект, оскільки більшість націй формувалася на основі однієї загальної релігії. Більшість сучасних конфліктів європейських і азіатських держав виникли через прагнення національно - релігійних меншин цих країн до політичної і релігійної незалежності. На сьогодні чисто релігійних конфліктів немає, за своїм змістом вони швидше національно-релігійні або релігійно-політичні. Ідеологічний аспект виражається в різних поглядах на взаємозв'язок між релігією і політикою. Серед різноманіття різних поглядів можна виділити з даного питання три підходи. Перший підхід полягає в тому, що релігія і політика - це два різних світи, які не перетинаються. Другий підхід ряду дослідників стверджує, що релігія об'єднує людей для віддзеркалення зовнішньої загрози, подолання внутрішніх проблем. Третій підхід стверджує повну тотожність релігії з політикою. Історичний аспект дозволяє точніше розібратися з генезисом конфліктів, а так само із зовнішніми межами у просторі та часі. Наприклад, існують так звані "вікові конфлікти" між церквою і державою, між світовими релігіями, які продовжуються впродовж всього періоду існування цих вірувань у всіх країнах світу. Є конфлікти, які мають конкретну межу, наприклад, конфлікт, пов'язаний з розколом церков в 1054 р. Будь-яка релігія має історичний характер.

За сферами прояву: - соціально-побутові: руйнування сформованої системи взаємодії між етнічними групами та індивідами; - соціально-економічні: конфлікти, що проявляються в соціально-економічних відносинах між етносами з приводу розподілу економічних ресурсів, варто пам’ятати, що економічна складова присутня майже в будь-яких соціальних конфліктах; - культурно-мовні: – це соціальний конфлікт, пов’язаний з мовно-культурною політикою держави. Його причини можуть бути в економічній, політичній, соціальній, релігійній сферах, однак конкретної форми він набуває у зв’язку з мовним питанням. Іноді причини конфлікту можуть бути зосереджені лише в мовно-культурній площині, тобто саме культурна політика мовної групи, що домінує виявляється тою точкою біфуркації, з якої виростає конфлікт. Однак часто трапляється, що про реальні причини конфлікту свідомо забувають або замовчують і зводять лише до проблеми мовної політики; - територіально-статусні: боротьба за зміну кордонів або підвищення територіального статусу, надання ширших повноважень області або регіону; - сепаратистські:  прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення й створення нової держави. За цілями: Реалістичні та нереалістичні конфлікти.

За методами: - насильницькі конфлікти: ґрунтуються на насильницькому розв’язанні суперечностей, шляхом руйнування всіх структур протилежної конфліктної сторони. - ненасильницькі конфлікти: допускають декілька варіантів вирішення конфлікту за рахунок взаємної зміни цілей учасників конфлікту, термінів, умов взаємодії. За обсягом використання військової сили: - мирні; - одноактні: мінімальне використання військової сили; - військові: широкомасштабне використання військової сили, що супроводжується військовими зіткненнями.

По вертикалі: - між центром та адміністративною одиницею; - між регіональними та місцевими органами влади. По горизонталі: - між группами корінних і некорінних національностей; - мікроконфлікти на особистісному рівні.

Будь-який конфлікт на етнічному підґрунті обумовлений перш за все двома причинами – глибокою економічною або політичною кризою та ослабленням державної влади. Основними факторами негативного розвитку етнополітичної ситуації найчастіше є: - підривна діяльність сепаратистів, розрахована на провокування конфліктів на міжетнічному підґрунті; - зростаюча етнічна відособленість титульних націй під прикриттям побудови власної державності та самовизначення народів (ти́тульна на́ція — частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави); - зростаюча етнічна відособленість національних меншин, що супроводжується сепаратистськими вимогами про відокремлення й утворення національних районів, автономій, територій, під приводом необхідності збереження народних звичаїв і традицій, національної мови, місцевого самоврядування; - зміщення традиційного міжетнічного балансу (у структурах влади, бізнесі, національно-етнічному складі населення) у бік титульної нації або мігрантів, звідси – посилення напруженості в суспільстві. Іноді політика держави спрямована на профілактику конфліктів з національними меншинами призводить до того, що дискримінованою стає саме титульна нація. Частково це можна спостерігати в Російській Федерації, коли на керівні посади середньої ланки цілеспрямовано обирають вихідців з Кавказу, а на виконавчі робочі професії набирають вихідців з Середньої Азії, за їх дешеву робочу силу. В такій ситуації саме росіяни виглядають найбільш обмеженим в можливостях етносом. - відсутність добре продуманої федеральної національної політики; - нестабільна політична та соціально-економічна ситуація в місті, районі, регіоні, країні; - неконтрольовані процеси міграції і пов'язана з цим криміналізація етнічних діаспор; - корупція, крадіжки і розбазарювання державних коштів органами місцевого самоврядування та державної влади; - епізодичність заходів, які здійснюються органами державної влади і місцевого самоврядування з протидії екстремізму на етнічному підґрунті; - високий рівень безробіття і, відповідно, низький життєвий рівень населення як живильне середовище для формування кризових міжетнічних процесів.

1.4. Основні методи вирішення етнічних конфліктів Будь-який конфлікт, а особливо міжнаціональний, найкраще попередити, не доводити до його виходу з латентної стадії. Крім загальних прийомів і способів роботи з конфліктами, існує цілий ряд профілактичних засобів запобігання конфлікту: 1. Необхідно зрозуміти суть національного конфлікту і використовувати методи національної політики. Етнічним групам повинні бути створені гарантії щодо їхніх інтересів. Але варто розуміти, що будь-які обмеження так чи інакше ведуть до напруження; 2. Стратегічною метою національної політики держави має бути прагнення до усунення розходжень між регіонами, де живуть різні етнічні групи; 3. Враховуючи важливість економічного фактора, необхідно пам'ятати, що домінантою етнічних конфліктів завжди виступає політика; 4 Важливим для поліетнічних держав є проблема взаємин центру з регіонами. Наповнення достатніми політичними й економічними повноваженнями національних регіонів дозволить відсунути на другий план чисто етнічний аспект; 5. Екстремісти використовують національну ідею у своїх інтересах тільки тоді, коли для цього є явні або приховані провали в національній політиці, тому в центрі уваги повинні бути "болючі точки". Розв'язання цих проблемних вузлів може позбавити базу для національно орієнтованих радикалів. Постійне удосконалення практики розв'язання етнонаціональних конфліктів дало можливість появі так званих альтернативних методик. Суть цього методу у використанні нестандартного, неординарного набору варіантів рішення конфліктів, наприклад, "територія в обмін на мир", економічні або територіальні поступки в обмін на пільги, відновлення прав конкретної етнічної групи. Дуже важливо вирішити етнонаціональний конфлікт, якщо він вже почався, до моменту коли взаємне насилля перейде точку неповернення. Певні способи вирішення етнічних конфліктів є: 1. Повне ігнорування противника, відсутність реакції на дії протилежної сторони. 2. Еміграція представників окремих етнічних груп. 3. Очікування змін та більш сприятливих умов для вирішення конфліктної ситуації. 4. Переговори між сторонами конфлікту, які організовують самі учасники конфлікту. 5. Арбітраж. Передбачається передача спору третій стороні для аналізу, а її рішення має бути беззаперечним для учасників конфлікту. 6. Примирення. З метою примирення створюються примирні комісії-посередники, а сторонни йдуть на контакт одна з одною. Посередник при цьому повинен дослідити факти, що викликали конфлікт, та виробити теоретичні й практичні рекомендації для його вирішення. У будь-якому випадку в ході вирішення конфліктної ситуації необхідно дотримуватися певних правил, а саме: 1) зменшити емоційне напруження конфліктуючих (наприклад, інформацією про наміри); 2) чітко визначити предмет спору і тим самим локалізувати конфлікт; 3) встановити правила і норми взаємодії конфліктуючих сторін; 4) організувати діалог між конфліктуючими сторонами і відкрито інформувати громадськість про позиції сторін і заходи щодо врегулювання конфлікту; 5) відокремити проблеми від суб'єктивної зацікавленості учасників конфлікту і зосередити увагу на їх вирішенні. Проблему престижу, символів та емоційних переживань в зв’язку з яким-небудь моментом в історії етносу, на відміну від матеріальних інтересів, що найчастіше лежить в основі соціальних конфліктів, розв'язати набагато складніше, тому що символічні вимоги неможливо перерозподілити або вирішити через компроміс. Оскільки етноси, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними набуваютьміжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати і через помилки, допущені в політиці центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необгрунтовані прагнення регіональної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейованого статусу, через відмінності в політичних настроях населення регіонів, рівнях їх економічного розвитку тощо. Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає у тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності та зробити все можливе для запобігання конфліктам, особливо у гострих, руйнівних формах. Повною мірою це стосується й демографічних конфліктів, зокрема, так званих конфліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певні непорозуміння між ними були завжди, але в окремі періоди суспільного розвитку вони можуть набувати конфліктного характеру, виливатися у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталося в багатьох країнах Західної Європи на рубежі 60-70-х років, масові альтернативні рухи тощо. Схоже явище можна спостерігати і в Україні в наш час, коли середній вік проукраїнських солдат в добровольчих батальйонах складає 18-30 років, а вік бійців сепаратистських угрупувань на Сході коливається в середньому від 40 до 50 років, покоління молодої незалежної держави протистоїть людям зі сформованою радянською ідентичністю.

1.5. Форми прояву етнонаціональних конфліктів Природа етнонаціональних конфліктів пояснюється характером етносів і націй як державно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних спільнот людей, комплексних, багатосторонніх взаємовідносин між ними. Зрештою, конфлікти зароджуються на підґрунті суперечностей між інтересами етнонаціональних спільнот. Інтереси ж формуються: для етносу - як інтереси замкнутої групової організації людей і групового мислення, де індивід не відокремлює себе від групи, і для нього будь-яка інша група є ворожою, "чужою" по відношенню до своєї, для нації - як інтереси ширшої, не замкнутої, але все ж таки відокремленої, самостійно існуючої, державно оформленої спільності, яка набуває своєї соціально-економічної та соціокультурної основи. Протистояння етносів породжується їх груповою замкнутістю, відсутністю спільних цінностей, що спонукають їх до взаємної співпраці. Єдині релігійні вірування або тривале співіснування в рамках якого-небудь соціального простору можуть блокувати ворожість етносів і створювати передумови для їх злиття (як це відбувалося в Європі). Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність - політична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов'язані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному розвитку національних спільнот і викликає протиборства. Причому ущемлення інтересів може виявлятися й усвідомлюватися в різних сферах життя, не обов'язково в політиці. Поле конфлікту формується в різних ракурсах. Джерелом його може бути будь-яка історична проблема, яка має бути вирішена; захоплення території - життєвого простору етносу; руйнування його системи культурних цінностей і нав'язування чужих цінностей; деградація з вини іншого екологічного середовища; господарсько-економічна експансія; мовна нерівноправність та ін. Оскільки втілюється національна ідея, її націоналізм, завжди пов'язаний з конкретною етнонаціональної спільністю, так чи інакше відображає потреби й інтереси останньої, то в історії існували й існують різноманітні види націоналізмів. В Індії, скажімо, - це індуський, мусульманський і сикхський націоналізми. У країнах Близького Сходу існує націоналізм арабський, що також представлений у різних проявах. Націоналізм в Західній Європі був одним з чинників Другої Світової війни, а саме нацизм, що став причиною масових жертв та геноцидів. У республіках колишнього СРСР дозріли численні націоналізми (український, молдавський, вірменський та ін.), які зруйнували, врешті-решт, велику тоталітарну країну і стали джерелом національно-етнічних конфліктів. Національні рухи, так само як і конфлікти, агентами яких вони є, та націоналізми, що лежать в їх основі, не завжди є руйнівними. Коли із форм визвольної боротьби вони перетворюються у форми насильницького утвердження панування однієї нації над іншими (вкрай радикальна форма націоналістичного руху - нацизм), то вони стають руйнівними. Межа між національним та націоналістичним рухами відносна: перехід першого у другий зумовлюється протиставленням національного демократичним принципам, прагненням до незалежності і самостійного розвитку національно-етнічної спільності за рахунок обмеження, а то й нехтування демократичних норм суспільного життя для інших, проголошення інтересів цієї спільності єдино законними та вищими. У кінці 80-х - на початку 90-х років у радянському суспільстві виявилося три типи етнонаціональних конфліктів. Один з них сформувався між радянською багатонаціональною спільнотою, яка представлена єдиною федеративною державою з домінуючим російським народом, і національними групами, які мали формальну державну самостійність (у вигляді союзних республік). Зважаючи на різноманіття цих груп, загальний тип конфлікту конкретизований у специфічних видах, кожен з яких по-своєму формувався, розвивався і завершувався. Водночас, їм були притаманні деякі спільні риси. В основі цього типу лежить прагнення до територіально-державного самовизначення націй, які сформувалися в радянський період. Ідея національної держави (держави корінної нації) складає політичну сутність націоналізму, якою керувалися колишні радянські народи під час боротьби за демократичне оновлення своїх республік, звільнення від бюрократичного диктату Союзного центру. Такі процеси виникали і розвивалися на підґрунті національних відмінностей - історико-культурних, мовних, конфесійних, територіальних. Однак основною причиною виявилися бюрократична адміністративна система (авторитаризм) в управлінні країною і пов'язана з нею інтернаціоналізація суспільного життя, ігнорування об'єктивних законів співвідношення інтернаціонального та національного в соціально-економічному, політичному і культурному розвитку республіканських спільнот. Другий тип конфлікту - всередині республік: між так званою корінною національністю і національними меншинами. У кожної колишньої союзної республіки після її відокремлення від Союзу утворилися такі меншини з числа російськомовного населення та інших етносів. І в переважній більшості виникли незалежні держави, в яких стали формуватися подібні конфлікти. Третій тип конфлікту характеризував (і сьогодні характеризує) етнонаціональні відносини всередині власне СРСР. Це конфлікт між утвореннями, які до "перебудови" не мали статусу державності, колишніми автономіями як суб'єктами рсійської Федерації та російським співтовариством у цілому.

Розділ II Етнонаціональні конфлікти в світі

2.1.Англія - Північна Ірландія Конфлікт розв’язався на етно-політичному ґрунті: бажання ірландських націоналістів (переважно католиків) у Північній Ірландії, що належить до Великої Британії, об'єднатися з незалежною Ірландією, при одночасному переслідуванні з їхнього боку юніоністів, які прагнули зберегти край у межах Сполученого Королівства. Конфлікт супроводжувався масовими для Європи того періоду жертвами, понад 3500 людей. Не вичерпаний і досі, регулярні виступи етнічних ірландців зазвичай закінчуються масовими сутичками з поліцією. Цей конфлікт асоціюється в першу чергу з сепаратистською організацією IRA (Ірландська Республіканська Армія), що вела і веде (хоча і не так активно) збройну боротьбу за незалежність Північної Італії, ідеологічно бійців IRAможна класифікувати як лівих націоналістів. Північна Ірландія є найбільш нестабільним регіоном Об’єднаного Королівства і в економічному плані, тому етнонаціональний конфлікт в цій області пов’язаний саме з насиллям. В той час як заможна Шотландія, що вже багато століть не веде безпосередньої боротьби з центральною владою в Лондоні, обрала ненасильницький спосіб здобуття незалежності і вже котрий рік намагається провести місцевий референдум з вимогою надати регіону більше повноважень аж до повної незалежності. Попри першочерговий скептицизм до даного рішення, рух за референдум в Шотландії набирає обертів і, можливо, незабаром матиме успішний результат для шотландців.

2.2.Франція – Корсика Унікальність історії острову Корсика полягає в тому, що на невеликій за обсягами території відбувалися безпрецедентні за інтенсивністю та масштабністю в часовому плані військові територіальні, релігійні та етнічні конфлікти з найрізноманітніших причин. Історія нескінченних корсиканських воєн налічує тисячі років протистояння. З давніх-давен острів був місцем де контактувала та змішувалась велика кількість народностей. Корсика пережила навалу фінікійців, карфагенців, римлян, вандалів, готів, арабів. Все це наклало відбиток на формування антропологічного типу корсиканського етносу але остаточно свою географічну та культурну приналежність Корсика здобуває лише в 1051 році, коли островом заволодівають пізанці. З тих часів і до XVIII століття Корсика являється частиною Італії, а мовою стає італійський діалект корсо. В подальшому для Корсики стали характерні такі риси: постійна боротьба багаточисельних партій та угрупувань північної та південної частини країни, що провела певну демаркаційну географічну лінію корсиканських міжусобиць. Все це стало причиною формування особливого для корсиканського етносу менталітету гордого та запального, для них характерні так-звані вендетти, кровні помсти накшталт тих, що практикуються в кавказських народів. В 1077 році корсиканці признають своїм правителем Папу Римського, але світські італійські правителі продовжують боротьбу за острів. За острів з перемінним успіхом змагаються пізанці, генуезці, арагонці. В історії Корсики мав місце випадок коли острів був повністю проданий банку «Банко де Сан-Джорджіо” зі всією власністю та населенням, як бачимо італійські банки цього періоду були настільки впливові, що могли бути повноцінними політичними гравцями на рівні тогочасних країн. Надалі острів оголошується французьким володінням, боротьба французів, генуезців та корсиканців не припиняється ні на мить. Після низки повстань, 1768 року Корсика була продана, і увійшла в склад Французького королівства, 1796 року Корсика остаточно передана Франції, спротив корсиканців тривав лише три роки. Лідер повстанців помер, а до влади прийшов Наполеон Бонапарт, що в їх очах був національним героєм із за свого корсиканського походження. Початком сучасного французько-корсиканського етнонаціонального конфлікту стали роки Великої депресії. Криза, що вдарила по всьому світі особливо відбилася на корсиканських рибалках, що все більше втягувалися в контрабандну торгівлю. Поступово пробуджувалась і національна самосвідомість. Першим провісником корсиканського націоналізму став письменник та політик Петру Джоваччіні, фашист і палкий прихильник Беніто Муссоліні, що був ідеологом італійського іредентизму. В результаті війни Італія була розгромлена і острів знову перейшов під владу Франції, Джоваччіні запроторений у в’язницю. Дуже сильний удар по самосвідомості корсиканці отримали під час розпаду французької колоніальної імперії. Корсиканці складали достатньо велику кількість колоніальної адміністрації (20% при 1% чисельності населення Корсики в Метрополії), і розпад колоніалізму змусив багатьох з них повернутися на Батьківщину. Під час Алжирської кризи Корсика була єдиним департаментом Франції, що підтримав колоністів і армійські частини в їх вимогах. Після падіння режиму Четвертої республіки, і остаточної незалежності всіх колоній, на Корсику переселили велику кількість репатріантів, що до 1965 року склали четверту частину населення острову. В шістдесяті роки з’являються перші сепаратистські руки корсиканців, такі, як Аксьон Режьоналіст Корсікен (ARC) або ж Корсиканський національний фронт. Вони були засновані корсиканськими інтелектуалами, що виступали за культурну та мовну автономію. В результаті принципової позиції Франції не прислухатися до вимог корсиканців, рух ARC. Після ряду протестних акцій проливається перша кров, що стає початком насильницького протистояння. 4 травня 1976 року колишні члени ARC заснували Національний фронт звільнення Корсики (FLNC), котрий одразу заявив про себе серіями вибухів в громадських місцях і продовжив боротьбу здебільшого терористичними методами. В цей час загально корсиканський протест починає зменшуватись, культурні та соціальні проблеми населення починають вирішувати, в зв’язку з цим згасає і підтримка населення до FLNC. Етнонаціональний конфлікт стає компетенцією законспірованих груп корсиканських радикалів які фінансуючись з кримінальної діяльності вже не могли інтегруватися в мирне суспільство, що стало причиною продовження терористичної діяльності. FLNC пережив цілу історію розколів та занепадів але остаточно розбитим так і не був, нещодавно організація заявила про об’єднання і новий “наступ на французьку окупацію”. Бойовики FLNCпровели сотні терактів, одного разу було підірвано одночасно 99 французьких держустанов, сотні нападів на працівників французької адміністрації, чиновників, жандармів. Аналізуючи історію Корсики умови її формування в ході безперервних воєн, можна зробити висновок, що на цій потенційно конфліктогенній території етнонаціональні конфлікти вичерпати практично неможливо.

2.3. Іспанія – баски Баски - народ, що проживає в Північній Іспанії і південно- західній Франції . Точної версії їх появи в Європі немає, але достовірно відомо, що вони проживають тут вже більш як 40 тисяч років і являються найбільшим корінним народом Європи, що зберігся і в наш час. Вважається , що мова басків ( еускара , euskara ) - єдиний вцілілий з доїндоєвропейськоєї епохи в Європі. Достовірно відомо і те , що баскська мова походить від аквитанскої мови. В Іспанії баски населяють провінції Біскайя , Гипускоа , Алава та Наварра , у Франції - райони Лабур , Суль і Нижня Наварра в департаменті Атлантичні Піренеї . За різними оцінками , чисельність басків в Іспанії становить від 600 тис. до 1.8 млн. чоловік і більше , у Франції - від 90 тис. до 150 тис. чоловік. Три провінції Іспанії - Алава, Біскайя і Гипускоа - мають статус автономної області , так-звана Країна басків ( Еускаді ) . Вперше незалежність Країни басків була узаконена в 1425 році, але згодом баски втратили це право і лише в 1936 році в період Другої Республіки автономія Країни басків була відновлена ​​- у неї був власний уряд і парламент. Однак в 1937 році франкистским декретом автономія цієї області знову була ліквідована . Майже сорок років баски вели боротьбу за відновлення своїх прав. 8 грудня 1979 був прийнятий закон про статус автономії Країни басків , за яким провінції Алава , Гипускоа і Біскайя увійшли до складу Регіонального автономного об'єднання Країни басків. Країна басків в якості автономного регіону користується вельми широкими правами: її жителі обирають власного президента і свій парламент , в регіоні діє власна система податків , є власні поліцейські сили , влада регіону самі здійснюють контроль за ситуацією у сфері освіти , а викладання в школах ведеться баскською мовою , більшість радіостанцій і телеканалів , що віщають в автономії , також ведуть свої передачі баскською мовою . Однак незважаючи на це , існуючий етнонаціональний конфлікт у Країні басків - один з найбільш помітних в сучасній Західній Європі. В основі конфлікту - прагнення частини радикально налаштованих басків добитися повної незалежності. Основна мета сепаратистів - створення незалежної "Великої Еускаді - Країни басків " , яка повинна об’єднати ряд провінцій північної Іспанії, південної Франції, а також іспанську область Наварра. У цьому конфлікті помітну роль відіграє соціалістична радикальна організація Euskadi Ta Askatasuna ("Еускаді та Аскатасуна" "Вітчизна і свобода басків"), відома під абревіатурою ЕТА. ЕТА була заснована баскськими сепаратистами в 1959 році для боротьби за національне самовизначення. З 1968 року організація використовувала тактику терористичних актів, які вона проводила по всій Іспанії. З кінця 1960 по 2006 рік ЕТА взяла на себе відповідальність за ліквідацію майже 900 осіб, серед яких були політики, представники поліції, прокуратури та бізнесмени. Політичним крилом ЕТА є партія " Еррі Батасуна" (Народна єдність), заборонена Верховним судом Іспанії в 2003 році. Як показують опитування, більшість іспанців виступає за мирні переговори з ЕТА. У вересні 2005 року стало відомо про "непрямі контакти" між владою та сепаратистами з метою почати офіційні переговори. 22 березня 2006 ЕТА заявила про "повне припинення вогню". В обмін на добровільну відмову від збройної боротьби бойовики зажадали від влади амністії для кількох сотень баскських ув'язнених, звинувачених в терористичній діяльності, а також легалізації "Батасуни". Перші офіційні мирні переговори між представниками правлячої Іспанської соціалістичної робітничої партії і забороненої "Еррі Батасуна" почалися 6 липня 2006 року. 30 грудня 2006, після теракту в мадридському аеропорту Барахас, здійсненого бойовиками ЕТА, переговори були припинені. Згідно опублікованому дослідженню Європолу, ЕТА як і раніше має "значний людський потенціал" серед молоді Країни басків, а також серед досвідчених бойовиків, які в минулому змушені були виїхати з країни. На думку Європолу, ЕТА "виявляє тенденцію до експансії в інші країни Європи, зокрема, до Німеччини, Португалії, Нідерландів та Бельгії, куди вона направляє своїх членів, щоб під виглядом легальної діяльності створити нову інфраструктуру організації". Європол не виключає, що в майбутньому терористи ЕТА можуть активізувати свою діяльність проти Франції, яку вони у своїх документах називають таким же "ворогом баскського народу", як і Іспанію.

2.4.Туреччина – курди На початок XXI століття курди залишаються найбільшим з народів без власної державності. Севрська мирна угода між Туреччиною та Антантою (1920) передбачала створення незалежного Курдистану. Однак ця угода так і не набрала чинності й була анульована після підписання Лозаннської угоди (1923). У 1920—1930-ті роки курди кілька разів безуспішно повставали проти турецької влади. У 1961 році почалось курдське повстання в Іраку, що з перервами тривало кілька десятиліть. Зростання курдського націоналізму призвело до виникнення у 1978році Курдської робітничої партії (КРП) — військово-політичної організації марксистського спрямування, що ставила собі на меті суверенну державу курдів у Туреччині. У той самий час турецьких курдів переслідували: використання курдської мови було заборонено, а сама курдська національність не визнавалась (офіційна влада стала називати курдів «гірськими турками»). 15 серпня 1984 року КРП почала партизанську війну у південно-східних провінціях Туреччини. Для боротьби з партизанами було залучено регулярну турецьку армію, у 1987 році у цьому регіоні введено надзвичайний стан. КРП також розгорнула терористичнукампанію, організовуючи вибухи у турецьких містах та напади на громадян Туреччини в інших країнах. Основні курдські бази розташовувались на півночі Іраку. За угодою між урядами двох країн, турецькі сили безпеки мали право вторгатись на територію Іраку, переслідуючи партизанські загони . Упродовж 1990-их років Туреччина провела цілу низку воєнних операцій в Іраку (найбільші у 1995 і 1997 роках). Найбільшим успіхом Туреччини у боротьбі проти КРП стало захоплення турецькими спецслужбами лідера цієї організації Абдулли Оджалана у Кенії (лютий 1999року). З цього моменту партизанська боротьба КРП пішла на спад. На початку 2000-их бойові дії на південному сході Туреччини практично припинились, однак у 2005—2006 роках партизани знову активізувались. Як і раніше, вони діяли з баз на півночі Іраку. У лютому 2008 року турецька армія провела найбільшу операцію проти цих баз за останнє десятиліття.

До 2008 року число загиблих у бойових діях оцінюється приблизно у 40 тисяч чоловік.

2.5. Греція та Туреччина – Кіпр Основним подразником греко-турецьких відносин після 1950-х років став Кіпр. На той час острів перебував під протекторатом Великобританії, грецьке населення острова нараховувало 82% відсотках від загальної чисельності населення. Також переважна частина греків-кіпріотів бажала возз'єднання із Грецією. З цього приводу вже в 1930-х роках проводились акції громадянської непокори в Нікосії, проте уряд Греції, перебуваючи в залежності від Великобританії, жодного разу не підтримав греків-кіпріотів.

Кіпрське питання постало знову, коли греки-кіпріоти на чолі із архієпископом Макаріосом III уклали союз із Грецією, а народно-визвольний рух ЕОКА поставив собі за мету звільнення від британського колоніального панування та взяти курс на енозіс з Грецією. Нарешті прем'єр-міністр Греції Александрос Папагос виніс Кіпрське питання на розсуд Організації Об'єднаних Націй. Тим часом 1955 року відбувся Стамбульський погром, у відповідь на який Греція припинила дипломатичні відносини з Туреччиною, і таким чином розпався союз, укладний за Балканським пактом 1953 року.

1960 року винесене компромісне рішення стосовно Кіпру: він проголошений незалежним. Грецькі та турецькі війська висадились на острів, щоб захистити свої області. Прем'єр-міністр Греції Константінос Караманліс був головним ідеологом плану, що призвів до негайного поліпшення відносин з Туреччиною, особливо після того, як Аднан Мендерес був усунений від влади в Туреччині.

Впродовж 1963—1964 року на острові виникали нові заворушення. 30 грудня 1963 року архієписком Макарій ІІІ запропонував 13 конституційних поправок, які дозволили б нормальне функціонування Кіпру. Проте Туреччина зайняла безкомпромісну позицію проти зближення Кіпру і Греції і фактично зробила війну невідворотною. В серпні 1964 року турецькі літаки бомбардували грецькі загони на підступах до села Еренкьой, окупованого на Кіпрі турками. Внаслідок конфлікту грецька меншина в Туреччині зазнала нової кризи, багато греків втекли з країни, лунали навіть погрози вигнати Вселенського патріарха ізКонстантинополя. Врешті-решт втручання Організації Об'єднаних Націй призвело до іншого компромісного рішення.

Небезпека Кіпрської суперечки була дещо послаблена ліберальним грецьким урядом Георгіоса Папандреу, але в квітні 1967 року у Греції відбувся військовий державний переворот, до влади прийшла хунта «чорних полковників». Зовнішня політика хунти була незграбною, періодично виникали нові конфлікти з Туреччиною. Водночас Туреччина справедливо підозрювала, що грецький режим планував переворот на Кіпрі для об'єднання держави із Грецією.

15 липня 1974 року на Кіпрі відбувся державний переворот за підтримки грецької військової. Президент Макаріос був відсторонений від влади і був вимушений втекти до Лондона, до влади прийшла націоналістична група ЕОКА Б, яка виступала за енозіс з Грецією. Президентом призначений Нікос Сампсон, колишній член ЕОКА.

За таких умов Туреччина вторгалася на острів 20 липня 1974 року, користуючись положеннями Цюрихсько-Лондонськими угодами, нібито для відновлення попереднього законного режиму в республіці, який існував до перевороту. Висадка турецьких військ відбулась в місті Кіренія. Це вторгнення перетворилося на постійну окупацію північної частини острова, а саме 37% від загальної його площі. Греки-кіпріоти були вигнані.

Війна між Грецією та Туреччиною знову стала неминущою, проте черговий переворот Сампсона зазнав невдачі, а архієпископ Макаріос III повернувся до країни і зайняв президентський пост. Військова хунта чорних полковників після невдачі на Кіпрі зазнала поразки, і 24 липня країна повернулась до демократії. Проте непоправна шкода греко-турецьким відносинам була нанесена, а Турецька Республіка Північного Кіпру донині залишається визнаною тільки Туреччиною, світове співтовариство вважає цю територією окупованою Туреччиною.

2.6. Етнонаціональні конфлікти на пострадянському просторі XX століття ознаменувалося не тільки розширенням міждержавних культурних зв'язків та об’єднанням Європи, а й розпадом багатонаціональних держав, агресивним націоналізмом та міжетнічними війнами.

Незрівнянно гостріше й болісніше пережили «вибух» етнічності країни колишнього СРСР. Також це призвело до широкомасштабної стихійної міграції і недобровільних переміщень населення, що торкнулося мільйонів людей. І сьогодні події, які у республіках СНД, свідчить про дезінтеграційних руйнівних тенденціях, загрозливих новими конфліктами. Тому проблеми вивчення їх історії, механізмів їх попередження й врегулювання як ніколи актуальні. Етнонаціональні конфлікти виразилися у великих та малих війнах на етнічному та територіальному грунті в Азербайджані, Вірменії, Таджикистані, Молдові, Чечні, Грузії, Північній Осетії та Інгушетії, наслідком конфліктів стали масові вбивства та жертви серед мирного населення.

2.6.1.Грузино-абхазький конфлікт  Є одним з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу. В умовах розпаду СРСР він привів до бойових дій і згодом до невирішеного замороженого конфлікту. Війна супроводжувалася сутичками різних політичних угрупувань в середині Грузії, що фактично призвело до громадянської війни. Скориставшись ослабленням центральної влади, Росія підтримала сепаратистів Абхазії та Південної Осетії і їм фактично вдалося відділитися від Грузії. Українські націоналісти з організації УНСО приймали участь у війні на боці Грузії аргументуючи це ти, що чим довше українці протримають фронт на Кавказі тим пізніше Росія почне підтримувати сепаратистів в Україні. Чеченці під керівництвом Басаєва, що в майбутньому воюватимуть з РФ, приймали участь у війні на боці Абхазії у так-званій конфедерації народів Кавказу.

2.6.2. Молдова - Придністров'я Конфлікт між націоналістичною владою Молдови, що після розпаду СРСР орієнтувалася на Румунію та консервативного прорадянського крила придністровської промислової номенклатури, що складалася здебільшого з українців та росіян. Оскільки виробництво в Придністров’ї було направлено на ринок РФ та України придністровська еліта протистояла “румунізації”, що в кінцевому результаті привело до відкритого протистояння Молдови та ПМР, оскільки останню технічно підтримувала дислокована там 14 російська армія, ПМР вдалося здолати молдавські та румунські формування. Українські націоналісти в складі УНСО теж приймали участь в конфлікти на боці ПМР охороняючи тамтешні українські села. Кількість загиблих у конфлікті складає декілька тисяч чоловік, особливо важким був бій за місто Бендери, де загинуло близько 600 чоловік.

2.6.3. Вірменія - Азербайджан - Нагорний Карабах Військовий конфлікт, що відбувався між вірменами та азербайджанцями з вересня 1987 р. по 12 травня 1994 р., переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Нагірний Карабах давня етнічна територія вірмен, причиною конфлікту стала територіальна політика СРСР, що як завжди не враховувала етнічний фактор. Нагірний Карабах був включений у склад Азербайджанської РСР, протистояння назрівало давно але пролилася перша кров лише 1988 року, що було пов’язано з ослабленням центру і як наслідок неможливістю втримати етнонаціональні конфлікти на окраїнах СРСР. Війна супроводжувалася масовими етнічними чистками з обох боків. Азербайджанська армія попри технічну та масову перевагу зазнала поразку від полувійськових партизанських формувань з яких тоді складалася вірменська армія. В результаті конфлікту загинуло до 50 000 чоловік. Україна технічно підтримувала Азербайджан неофіційно направляючи в країну танкові екіпажі та професійних льотчиків. Вірменія ж перемогла багато в чому завдяки підтримці Росії, в наслідок чого вона міцно закріпилась в її зоні впливу.

2.6.4. Чеченські війни Військовий конфлікт між Російською Федерацією та Чеченською республікою Ічкерією. Російсько-чеченській війні передував громадянській конфлікт в Чечні між націоналістичними силами Президента Дудаєва та проросійською опозицією. Після повної поразки опозиційних польових командирів, російські війська вторглись в Чечню, що в результаті понесли величезні втрати на першочергових етапах конфлікту. Війна супроводжувалася особливою жорстокістю та етнічними чистками. Чеченці знищували російське населення Ічкерії, а росіяни в свою чергу вели артилерійські обстріли чеченських поселень наслідком яких були величезні жертви серед мирного населення. Кривавими були бої за столицю Чечні місто Грозний, бої за встановлення контролю на гірськими районами та теракти в російських містах. Перша Чеченська війна, що забрала життя майже ста тисяч чоловік, завершилася перемогою Чечні та укладенням мирного договору. В міжвоєнний період до влади в Чечні приходять радикальні ісламісти, значно зростає вплив польових командирів Басаєва та Хаттаба. Ісламістські формування з метою приєднати Дагестан, здійснюють вторгнення в прилеглі до Чечні села, щоб спровокувати загальне повстання у всій республіці, але російським військам вдається доволі швидко локалізувати бойовиків в Дагестані і розгорнути наступ на саму Чечню, взявши столицю починають протяжні бої в горах, чеченцям навіть вдається проникнути в тил федератам та знову взяти столицю Грозний, з перемінним успіхом війна закінчилася перемогою РФ. Результатом війни стали близько 50 000 загиблих.