§ 2. Філософія доби Відродження

Зміст: 1. Головні риси філософії доби Відродження. 2. Діалектика Миколи Кузанського.

1. Головні риси філософії доби Відродження

Політико-економічна суть епохи Відродження (XIV-XVI ст.) полягає в її розумінні як фази повного розквіту простого товарного виробництва і у її загальноєвропейському контексті повинна бути у своїх витоках співвіднесена з початком перебудови феодальних суспільно-політичних і ідеологічних структур. Суспільство стає більш динамічним, розвивається та ускладнюється суспільний поділ праці, робляться перші відчутні кроки в секуляризації суспільної свідомості, плин історії прискорюється.

У соціальному контексті названі зрушення проявлялись в поступовому руйнуванні васальної системи, заснованої на земельних даруваннях, у перемозі грошової форми отримання доходів класу феодалів-землевласників, у зміні сюзеренітету — феодально-договірного характеру королівської влади, заснованої на принципі публічного суверенітету.

У сфері суспільної свідомості, поки-що під покривом догматизму й авторитаризму схоластики, були прокладені шляхи для досвідного пізнання природи, розмежування юрисдикції церкви і держави, формування доктрини станової держави, рецепції елементів римського права, яких так гостро потребувало товарне виробництво. Іншими словами, антична культурна спадщина вперше за багато століть забуття в умовах епохи Ренесансу починала набувати величезного практичного змісту — вона в однаковій мірі була необхідною для формулювання нової натурфілософії, нової етики й естетики, елементів нового права і нової політики. Цей процес секуляризації багатьох важливих областей знання і мислення як такого привів до появи культури Ренесансу, у центрі якої знаходиться гуманізм як прояв особливого інтересу до людських, земних цінностей.

Ідейною оболонкою нового змісту культури стає гуманізм. Поняття “гуманізм” вводять в ХV століття самі творці нової культури. Богословському знанню, вченню про Бога, релігійній схоластиці – studia divina – вони протиставляли studia humana –“пізнання тих речей, котрі стосуються життя та моралі, і котрі удосконалюють та прикрашають людину”. Називаючи себе гуманістами, вони виражали цим самим спрямованість своїх життєвих та наукових інтересів не на божественні, а на людські справи. В центрі їх уваги постає жива людська особистість. Істотна переорієнтація філософської проблематики в епоху Ренесансу на людину обумовлює її антропоцентризм (від грецьк. антропос – людина і лат. сentrum – центр), згідно з яким людина постає як центр та вища мета світобудови.

По мірі того, як людина усвідомлює себе в якості творця влас­ного життя і долі, вона стає необмеженим хазяїном над природою. Світ знову, як і в античну епоху, набуває єдності і цілісності. Однак, в розумінні природи людина Відродження йде набагато далі космоцентризму античного мислення. Вона тлумачиться тут пантеїстично (від гр. pan – усе і theos – бог). Саме в пантеїзмі нерідко приховувались натуралістичні тенденції, що розчиняли Бога у природі з тим, щоб зробити його лише псевдонімом матеріального природного світу. І це не просто повернення до античного космоцентризму. Християнський Бог тут не тільки втрачає свій надприродний, трансцендентний характер, а й більше того – немовби зливається з природою, яка, в свою чергу, обожнюється і набуває рис, які в античності не були їй властиві. Нерідко природа в цей час порівнюється натурфілософами з живою істотою.

Потрібно зазначити, що реабілітація природи саме в такій фор­мі торувала шлях до реабілітації природи людського тіла. На проти­вагу релігійним уявленням про нього як про «темницю душі», «вмістилище гріха» воно стає джерелом радості і задоволення. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. Та, перш за все, він прагне реабілітувати людську плоть. Більше того, гуманісти беруть на се­бе сміливість обґрунтувати, що життєрадісне світовідчуття, щасливе життя на землі, не суперечить християнській доктрині, що саме по волі «божественної трійці», як стверджував флорентійський гуманіст Джаноццо Манетті, було влаштовано так, «щоб ми могли жити в цьому світі...завжди радісні і веселі”.

З другого боку, пантеїзм Відродження, тісно поєднуючись з деїз­мом ( від лат. deus – бог), згідно з яким Бог лише створив світ, і надалі вже не бере у ньому будь-якої участі, не втручається у закономірний хід подій, стає ідеологічною формою обґрунтування претензій людини на мі­сце Бога на Землі. Гуманісти, як правило, не поривають з традиційними уявленнями про створення світу Богом, проте, як стверджує Манетті в своєму трактаті «Про гідність і вищість людини» (сер. ХV ст.), «більша частина того, що можна ба­чити в світі, була створена і впорядкована людьми». Значить, люди­на сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Гуманіст приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами». А тому не дивно, що Манетті оголошує саме людину (а не Бога) справ­жнім владикою світу. «Із всього сказаного, - робить він висновок, - витікає прямо і безумовно, що людина є самою багатою і самою мо­гутньою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”.

Таким чином, якщо антична людина уявляла себе лише фрагментом природи -«космосу», нерозривно пов’язаним з ним мікрокосмом, який повинен підкорятись законам великого природного світу, то людина Відродження сама ставить себе у центрі його, ставала справжнім воло­дарем, а відтак і «мірою всіх речей». Такий реальний антропоцентризм невідворотно відбирав у Бога його могутність, залишаючи йому лише почесну роль «творця світу», і ставив на його місце людину, наділяю­чи її роллю «другого Бога», могутнього володаря світу.

Людина тут - не просто природна істота. Вона насамперед є творцем самої себе і цим докорінно відрізняється від усіх інших природних істот. Поступово слабшає характерне для середньовіччя переконання у природженій гріховності людини та зіпсованості її природи, внаслідок чого людина вже не потребує божественної благодаті для свого спасіння.