9.3. Культура елліністичної епохи

Елліністична культура існувала в період між 323 та 30 рр. до н.е., головним чином у ряді держав Середземномор’я, що утворилися в результаті завоювань О. Македонського .

Особливості елліністичної культури:

- вона являла собою синтез грецької культури та традицій підкорених східних народів;

- у той же час вона відбивала корінну зміну положення людини в суспільстві (греки із громадян полісу перетворились у підданих величезних монархій), у результаті чого намітилася тенденція до втрати громадянських традицій та замиканні у сфері приватних інтересів, а, з іншого боку - поглиблення інтересу до внутрішнього світу людини;

- це знайшло свій вираз як у сфері образотворчого мистецтва (наприклад, у психологізмі скульптури), літератури, так і у сфері філософії, у якій розповсюдилися філософські системи, орієнтовані на забезпечення внутрішньої особистої свободи індивіда від зовнішнього світу (філософія Епікура, стоїків, скептиків, кініків);

- для цього періоду характерні також значні досягнення в розвитку науки (Архімед, Евклід та ін.);

- важливою рисою еллінізму було злиття релігії греків зі східними культами (формування релігійного синкретизму).

Елліністична культура мала великий вплив на розвиток культури Давнього Риму.

9.4. Культура Давнього Риму

Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури. В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (VIII-ІІ ст. до н.е.); період Римської республіки (510 р. до н.е. – 31 р. до н.е.); епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

Римська античність сприйняла багато елементів давньогрецької культури. Так, римська міфологія значною мірою повторює грецьку: до неї включені олімпійські боги, частина з яких ототожнюється з римськими і носить їхні імена. Архітектура Риму використовує еллінські ордерні форми. У римській філософії еклектично сполучаються принципи різних учень грецьких мислителів. Особливого поширення набувають скептицизм і стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій).

Але в той же час римській культурі притаманна самобутність. Склавшись, як і грецька, на основі громадянської общини (що сприяло взаємовпливу грецької та римської культур), римська культура відобразила особливості італійської модифікації громадянської общини (цівітас), котра відрізнялася від грецького полісу, зокрема тим, що формувалась в умовах безперервних завойовницьких війн і будувалася за зразком патріархальної сім’ї, де батько мав необмежену владу. В результаті цього склались особливі риси колективного духу римлян: непохитність, практицизм, приземленість (на відміну від поетично-споглядального духу греків), схильність до порядку, залізної дисципліни, культ влади та державності. Серед особистісних якостей людини найбільше цінувалися мужність, стійкість, вірність обов’язку, сміливість. Для римлянина вищою гідністю було служити civitas, вищою нагородою у службі Риму для індивіда є honos (пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян посідала свобода – libertas. Свобода тут уже розуміється насамперед як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян - це res publica, справа народу.

Сувора реальність вимагала від громадян не тільки заліз­ної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатися лише на власні си­ли. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише до­помагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особ­ливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за йо­го славу і велич, знаходяться в центрі міфології Давнього Ри­му.

Із середини І ст. н.е. приходить епоха імперії. 3 падінням ос­танніх родових авторитетів і заміною їх авторитетом держави, індивід повністю пориває з полісним колективом і переходить на шлях індивідуалістичного розвитку. На місце громадянина приходить підданий, який тепер залежить тільки від імператора. Останній у своїй особі підміняє римський народ, стає джерелом права і гарантом існуючого порядку.

Якщо для громадянина держави-полісу був характерний безпосе­редній зв’язок у системі «община-громадянин», то для підданого мотивація його вчинків майже повністю вичерпується зв’язками в системі «імперія-підданий», тобто зв’язками підлеглості. Нова соці­ально-політична ситуація вимагала певних коректив і в системі релігійних вірувань римлян, які здійснюються в напрямку встанов­лення обов’язкового імператорського культу.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму – космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втра­чає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, набуває свободи майже нічим не обмеженої, стає понад законом.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші століття н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчин­ку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римсько­го громадянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втра­чають свій сакральний статус і нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей.

Сувора та аскети­чна доброчесність, надмірна заполітизованість і «воєнізована» свідомість римлян визначають ідеал римської культури і мистецтва, зокрема який можна сформулювати як «Сила, вбрана у велич». Могутність, масивність, утилітарність як характерні риси римсь­кого мистецтва особливо чітко проглядаються в ньому в імперський період історії Риму, коли вимоги імперської величі об­межують духовність суспільства, позбавляючи мистецтво тієї кра­си і витонченості, яким відзначався художній геній Еллади.

В епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Плиній Старший).

Найважливіші культурні новації римської античності пов’язані з розвитком політики і права. Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними, часто мінливими формами правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення загальних зборів громадян чи правлячої верхівки, то керівництво величезною Римською державою потребувало створення детально розробленої системи державних органів і юридичних законів, що регулюють цивільні відносини, судочинство і т.д. Історик Полібій вбачав у досконалості політико-правового устрою Риму основу його могутності. Давньоримські юристи дійсно заклали фундамент правової культури. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи.

Але чітко оговорені законодавством взаємини, повноваження й обов’язки численних бюрократичних установ і чиновників – сенату, магістратур, консулів, префектів, прокураторів, цензорів та інших – не усували напруженості політичної боротьби в суспільстві. До своєї боротьби за місце в системі влади нобілітет (знать) підключав широкі верстви населення, прагнучи одержати від них підтримку. На службу політичним і ідеологічним цілям ставились література, образотворче мистецтво, міське будівництво. Політизованість – характерна риса римської культури.

Давній Рим посідає ключове місце в історії європейської та світової культури. Ставши величезною державою, поєднавши досягнення всіх цивілізацій Середземномор’я, залучивши до економічної, правової та адміністративної системи імперії комплекс європейських народів, Давній Рим безпосередньо сформував ґрунт та арсенал європейської культури. Саме тут відбулося формування розвиненої самосвідомості особистості.

У цілому найважливішими культурними досягненнями давніх римлян, котрі вони, розвинувши запозичене у греків, передали Західній Європі, були: ретельно розроблена система права; система державної організації (зокрема принцип розподілу влад); принципи демократії та громадянської відповідальності.