СХК

Также самым древним из видов искусств Японии является скульптура. Начиная с эпохи Дзёмон изготавливались разнообразные керамические изделия (посуда, также известны глиняные фигурки идолы, догу.)

История скульптуры в Японии связана с появлением в стране буддизма. Традичионная японская скульптура – это чаще всего статуи буддистских религиозных понятий (татхагата, бодхисатва и др.) Одна их самых древних скульптур в Японии – деревянная статуя будды – Амитабхи в храме Дзенко-дзи.

Под влиянием буддизма в архитектуре, например, главная место заняли замки, палацы, и павильоны для чайной церемонии.

Рассматривая киноискусство Японии можно обратить внимание на работы Кэндзи Мидзогути. Для его режиссерской манеры характерна техника «плано-эпизода» (одна сцена - один план), которая подразумевает отказ от монтажа в пользу сложных передвижений камеры внутри кадра. В Японии этот план называется «эмакимоно», название которого пришло от длинного живописного свитка развернутого по горизонтали. Обратим внимание на название кинолент: «Утреннее солнце сияет», «Белые нити водопада», «Сказки Туманной луны после дождя».

Слово, на основе его глубокого осмысления в японской традиции, имело эмоционально-чувствительную, воспитательную, облагораживающую, гуманистическую и информативную роль. В поэтическую функциональность слова входило особая его роль – передавать «правду», «истину». Поэтому основным признаком художественной литературы считался реализм и историзм повествования, реализм чувств, реализм переживаний, реализм раздумий и умозаключений. Для того, чтобы написать хайку, например, вы должны быть в состоянии полной расслабленности. Вы можете прослушать вдохновляющую японскую традиционную музыку, чтобы помочь вашей мысли течь. Большинство людей пишут о природе и повседневной жизни. Три строки хайку содержат чувства, которые испытывает поэт. Широко распространенные типы поэзии танка, ренга, хокку, хайка и т. д.

Итак, в современной Японии с большим вниманием относятся к традициям, к далекому прошлому, к памятникам страны. Нынешняя обстановка в Японии свидетельствует о живучести традиция не только в культуре, но и в политическом мышлении и социальном поведении Японцев. Японский традиционализм оказывает многоаспектное влияние на общественно-политическую жизнь страны.

7.Художня культура давнього Єгипту як пластичне втілення ідеї Вічності.Культура Давнього Єгипту – одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІV століття до н.е.

Історію Стародавнього Єгипту і відповідно історію його мистецтва прийнято ділити на наступні періоди:

 Додинастичний період;

 Давнє царство;

 Середнє царство;

 Нове царство;

 Пізнє царство;

 Птолемеєвський або Елліністичний період.

Найбільш істотною рисою культури давнього Єгипту був сакральний теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Віра у загробне життя пов'язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом; його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Теологічне обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян Ра, божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат.

Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в їх блискучих художніх досягненнях. Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов'язане з культом і виражало основні ідеї релігії: безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона, тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування. Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць – будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу. Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя.

З релігійним характером мистецтва була пов'язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. Індивідуальна воля художника була обмежена - завдання його було не творити, а оберігати священні канони.

Давньоєгипетська культура як би виростає з каменю. Архітектори і скульптори використовували у своїй творчості різні породи каменю, в тому числі такі тверді, як граніт, діорит, базальт. Вправні майстри досконало оволоділи цим матеріалом. З каменю споруджувалися гігантські піраміди і храми. Вага окремих монолітів перевищував тисячу тонн. З каменю створювалися найтонші, що просвічують на сонці алебастрові судини і мереживо прикрас.

Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд: піраміда, обеліск, колона. Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб. Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ. Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні. Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс. На думку видатного німецького філософа Г. Гегеля, "сфинкса можно считать символом египетского духа: человеческая голова, выглядывающая из тела животного, изображает дух, который начинает возвышаться над природой, вырываться из нее и уже может свободнее смотреть вокруг себя, однако не вполне освобождаясь от оков"

Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти – записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає "Книга мертвих", яка носила сакральний характер.

У період Нового царства, після релігійних реформ фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) в єгипетській культурі посилюються гедоністичні мотиви, культура на якийсь час стає більш світською, реалістичною і гуманістичною (так званий "амарнський період").

Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з'явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо.

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу - математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок.

Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної. Роль мистецтва у Стародавньому Єгипті була абсолютно іншою, ніж у сучасній культурі. На відміну від скороминущого земного життя, мистецтво було носієм буття вічного, головним засобом забезпечення безсмертя. Тому праця художників вважалася священнодією. Вони займали високе соціальне становище, часто були жерцями.

9.Художня культура давньої Візантії:синтез античного та християнського художнього світосприйняття. Візанті́йська культу́ра — історичний етап розвитку європейської культури епохи Середньовіччя; оригінальна культура, що склалася після розділу Римської імперії на Західну й Східну. Спадкоємиця культури Стародавньої Греції, що водночас увібрала в себе багато із культур східних народів, що населяли території Візантії. Охоплює собою період існування Візантії від заснування Константинополя до захоплення імперії османами, проте не має чітких хронологічних і територіальних кордонів. До заснування Візантійської імперії зачатки майбутнього його мистецтва формувалися в ранньому християнстві.

Після 1456 року, коли імперію було знищено турками, традиції візантійського мистецтва продовжували своє існування на Русі, на території сучасних Греції, Румунії, Сербії, Грузії, Болгарії.

Періодизація[ред. •

•IV — V ст. — період імператора Костянтина Великого;

•VI — VII ст. — період Юстініана I. Перші два періоди — етапи формування культури. Характеризуються розпадом рабовласницького і розвитком феодального ладу, формуванням християнського світосприйняття;

•726 — 843 рр. — період іконоборництва;

•IX — Х ст. — період Македонського відродження;

•XI — XII ст., що характеризується першими хрестовими походами на візантійські території;

•I половина XIII — XIV хрестовий похід призводить до захоплення Константинополя;

•кінець XIII — XV — палеологівське відродження — правління останньої Візантійської династії.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна з сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, які проходили у всіх, без винятку, сферах культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, у філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Аристотеля. В XI столітті видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматика, навіть містика, а в останнє століття існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

У Візантії збереглися центри античної науки й освіти, хоча дуже болюче позначилася втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула у вогні пожежі на початку V століття. У Константинополі вже в IX столітті створюється Магнаврська вища школа з викладанням богослов'я і світських наук, а в XI ст. — університет з філософським і юридичним факультетами. Зберігалися античні системи уявлень в астрономії, медицині, хімії, хоч вони весь час зазнавали критики. Про успіхи хімії говорять технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід знаменитого «грецького вогню» — запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.

У візантійській архітектурі знайшли своє застосування і розвиток художні і технічні ідеї античності. Візантійські архітектори в пошуках нових форм храму вирішили складне творче та інженерне завдання — об'єднали прямокутну в плані базиліку і центричний храм. Наслідком цих пошуків став найвидатніший витвір візантійської архітектури — храм Святої Софії (Софія — символ божественної мудрості) в Константинополі, побудований усього за п'ять років за наказом Юстиніана. Рідкий для середньовіччя випадок, коли нам відомі імена архітекторів — Анфімій з Трал та Ісидор з Мілету. У плані храм являє прямокутник, його центральна частина перекрита куполом, до якого примикають ще два напівкуполи. Головним же в задумі була організація внутрішнього простору храму. Надзвичайно багатий інтер'єр собору. Біля основи купола по колу розташовано сорок вікон, так що для тих людей, які перебувають внизу, частину стіни між вікнами не видно, і купол, здається, летить у повітрі. Пізніше складетьсяхрестово-купольне планування храмів.

На відміну від архітектури у візантійському образотворчому мистецтві доля античної спадщини була іншою. Елліністичне начало яскраво проявлялося у ранніх фресках імозаїках — жанрові сцени, реалістичне зображення людей, правильні пропорції. Однією з вершин є мозаїки храму Святої Софії. Надалі оформлюється так званийвізантійський канон, що передбачає площинне зображення, регламентовані релігійні сюжети. Сувора система існує і для розміщення сюжетів монументального живописув храмах. Біблійна тематика стає переважаючою. Виникає особливий жанр живопису — іконопис (від грецького «ікона» — картина), в якому всі канони дотримуються дуже суворо. У нашій національній історії особлива роль належить привезеній до Києва в XII столітті візантійській іконі, яка пізніше отримала назву «Володимирська Богоматір».

До великих художніх висот піднялося у Візантії мистецтво оформлення книги. На книжковий живопис вся суворість канону не поширювалася. Цим пояснюється більший реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами (слово «мініатюра» походить від назви червоної фарби — «мініум»). Художники розробляли не тільки сюжети композицій, але і систему взаємозв'язку тексту і мініатюр, їх розташування, домагаючись художньої єдності.

Важким для образотворчого мистецтва виявився так званий «іконоборчий» період (VIII століття), коли імператори в боротьбі проти політичного впливу церкви заборонили шанування ікон, а також будь-яких зображень Христа і святих. Прикрашати церкви дозволялося тільки декоративним орнаментом. На початку IX століття заборони були відмінені, але до цього часу не тільки багато ікон, але й мозаїк, фресок в Константинополі було знищено.

Візантійська культурна традиція виявилася сильнішою від самої держави. Після перетворення Константинополя в столицю Османської турецької імперії вона набрала подальшого розвитку у народів Східної Європи, в тому числі українського, де поширилася разом з християнством.

Релігійно-філософський дискурс[ред. • ред. код]

Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності: богословські — католицькацерква дотримується догмата про те, що Святий Дух виходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-Отця; православ'я відкидає віру в чистилище й інш.; культові — католицтво забороняло переклад Біблії, богослужіння велося на латині, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, приходські священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх Константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле положення. Загалом же в Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжний характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутні культурні традиції Візантії стали підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства. Їх співвідношення виявлялося по-різному, на тому або іншому етапі одна із сторін висувалася на перший план, або навпаки — придушувалася. Ці процеси, що проходили у всіх без винятку галузях культури, склали принципову лінію розвитку візантійської культури. Так, в філософії жодне з грецьких вчень не було втрачене, вони вивчалися, коментувалися, на відміну від Західної Європи, де було канонізоване вчення Аристотеля. У XI c. видатний вчений Михайло Пселл навіть використав вчення Платона для обґрунтування права критикувати деякі церковні авторитети. Потім верх бере догматик, навіть містика, а в останній вік існування Візантії знову зростає популярність античних мислителів.

Василевси (імператори) прагнули показати, що вони правлять від імені Бога. На урочистостях поряд з троном василевса стояв інший трон — трон Істинного Царя. На ньому інколи лежало Євангеліє або стояла ікона. На війні перед загонами як знамено несли хрест або ікону Богородиці, або св. Михайла, або Св. Георгія.

1. питання Урок художньої культури як твір педагогічного мистецтва

Урок – не твір літературного, або драматичного мистецтва, головна його мета – навчання, виховання та розвиток , тому виникає певна фрагментарність, яка у свою чергу може негативно впливати на цілісність сприйняття теми та розуміння ідеї уроку учнями. Для подолання дискретності, об’єднання елементів уроку у єдине художньо – педагогічне дійство використовується метод художньо – педагогічної драматургії. Аристотель визначив поняття “драматургія” , як зображення процесу, головним елементом якого є дія. Сенс та мобільні можливості драматургії відповідають проблемі організації часового простору уроку та перетворенню його у динамічний цілісний процес – дійство. Що створює дію на уроці? Рух та розвиток головної ідеї, трансформація художніх образів та зміна наочного ряду в процесі активної художньої співпраці . Глибоке розкриття теми, захоплення нею учнями залежить від рівня драматургічної єдності, цілісності, органічного поєднання художньої форми та педагогічного змісту інформації.є композиційне розташування художньо – педагогічного матеріалу, відбір творів, відповідно до теми уроку. Композиція уроку має бути обумовленою його темою та ідеєю, та являє таке об’єднання інформаційних компонентів, артефактів та педагогічних прийомів яке найбільшою мірою відповідає до ідеї. За допомогою композиції учитель організує художньо – педагогічний матеріал , розташовує його у певній послідовності, яка виявляє головні та другорядні компоненти, та намагається гармонійно їх співвіднести. Композиція уроку виконує як драматургічну, так і дидактико – технологічну функції, тобто компонує структурні елементи уроку з різним інформаційно – емоційним навантаженням та різноспрямовані форми художньо – педагогічної взаємодії.Головні етапи традиційного уроку (організаційний момент, перевірка домашнього завдання, піднесення нового матеріалу, закріплення, тощо) інтегруватися із етапами художньо – педагогічної драматургії : експозиція (пролог)початок дії перипетії ( розробка, розвиток дії)кульмінація (вища точка напруги дії)перипетії (дії, яки ведуть до закінчення)закінчення ( епілог)

2. Проблема методу в викладанні художньої культури.

Метод (від гр. methodos) — шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання — шлях навчально-пізнавальної діяльності учнів до результатів, визначених завданнями навчання.

Процес навчання реалізується шляхом взаємодії діяльності учителя (викладання) і діяльності учня (учіння). Учитель здійснює різноманітні спроби, які допомагають учням засвоїти навчальний матеріал, сприяє активізації навчального процесу, учень сприймає, осмислює, запам'ятовує тощо цей матеріал. У структурі методів виділяються прийоми. Прийом — це елемент методу. Методи при викладанні дисциплін художньо – естетичного циклу та культурологічної спрямованості:інформативно – рецептивні ( описання, розповідь, бесіда, роз’яснення з аналізом художнього тексту та текстів культури, порівняльний аналіз текстів культури, робота з інформаційними носіями);репродуктивні (інструктаж, роз’яснення з показом методу дії, загальна художньо – практична діяльність);діагностичні ( усне та письмове опитування, тестування, бесіда – полілог, виконання письмових завдань);комплексні ( дослідницький, евристичний, мозкового штурму)До специфічних методів викладання культурологічних дисциплін можливо віднести наступні :метод художньо – педагогічної драматургії ( побудовано на основі законів художньої драматургії, стосується як структури уроку, так і способу його втілення );порівняльний метод ( в основу покладено принцип інтеграції. У процесі співставлення різних творів мистецтва, знаходячи спільність, або протилежність, вчитель має створити у свідомості учнів уявлення про цілісність художнього напрямку, епохи, країни, народу окремого культурного явища); історичний метод ( передбачає синхронне вивчення “фактів життя”( конкретних історичних подій) та “фактів культури” (художніх добутків, що відтворили ці події ). За допомогою цього методу можливо виявити провідні ідеї певного часу, проникнутися “ароматом” епохи, порівняти творчий метод минулого та наступних часів);творчий метод ( використання цього методу обумовлено художньою природою дисципліни СХК.

3.Мета і головні завдання курсу «Художня культура» в загальноосвітній школі.

Художня культура як форма образного втілення життя, засіб вираження національної ментальності народу вивчається в школі як культурологічний курс, забезпечуючи естетичні запити учнів та вчителів, і є важливим чинником формування духовного світу особистості, її художньо-естетичного розвитку.У процесі вивчення художньої культури в 9 класі відбувається узагальнення мистецьких знань учнів, набутих у 1-8 класах, та втілюється ідея пропедевтики культурологічної освіти, що є базовою в старшій профільній школі. Таким чином, забезпечується послідовність і наступність змісту художньо-естетичної освіти. Матеріал 9 класу систематизовано відповідно до видової, жанрової та стильової специфіки мистецтва, що є основою художньої культури. Зміст програми курсу включає два основні розділи: «Мистецтво в просторі культури» і «Основи художньої культури».Узагальненню мистецьких знань учнів, набутих у 1-8 класах, присвячено розділ «Мистецтво в просторі культури» (І семестр). Тематична будова розділу передбачає аналіз основних видів мистецтва – візуального (образотворчого), музичного, театрального та екранного і особливостей їх художньо-образної мови. Узагальнює зміст І розділу заключна тема семестру «Поліхудожній образ світу».Практична діяльність учнів під час вивчення художньої культури в 9 класі спрямована на формування потреби в спілкуванні з творами мистецтва, розвиток творчих здібностей учнів та розширення їхнього внутрішнього духовно-культурного досвіду. Практичні завдання для учнів можуть бути різноманітними, проте відповідними до особливостей певного виду мистецтва, що розглядається під час вивчення тої чи іншої теми.У процесі вивчення І теми ІІ семестру «Художня культура як духовне явище» увагу учнів слід спрямувати на взаємодію та взаємопроникнення народної і професійної, світської та духовної культури й акцентувати проблему збереження національної культурної спадщини. Основою змісту наступної теми «Художня культура і світ людини» є відображення емоцій і почуттів, думок і мрій людини в цінностях художньої культури. Упродовж вивчення теми «Художні напрями та стилі», якій відведено 6 годин навчального часу, учні засвоюють поняття стиль епохи, національний стиль, індивідуальний стиль митця. Учні мають навчитися аналізувати, розпізнавати й порівнювати найвідоміші пам’ятки архітектури, музики й живопису різних художніх напрямів, - від античності до мистецтва ХХ-ХХІ століть Зміст теми «Художня культура рідного краю», вивченню якої відводиться 3 години навчального часу, особливий концентруванням навчально-пізнавальної та практичної діяльності учнів на пам’ятках культури і мистецтва рідного краю. З огляду на особливості культурно-мистецького життя кожного конкретного регіону та можливі способи ознайомлення з ним учнів, шляхи вивчення теми можуть бути різними. Найактуальнішим результатом вивчення курсу художньої культури в 9 класі має бути сформоване вміння кожного учня реалізувати засвоєні знання у власній творчій діяльності та виявлення готовності до використання набутих предметних компетенцій у процесі творчої самореалізації.

4.Етапи становлення загальної художньо-естетичної освіти в Україні

І етап – 20-ті роки – починає закладатися теоретико-методологічна основа викладання мистецьких дисциплін у загальноосвітній школі. Саме тоді виникає питання про можливість та необхідність викладання комплексу мистецтв. У цей час складається дві теоретичні ланки художньо-ететичного виховання – «академічна» ( викладання окремих мистецьких предметів) та «культурологічна» (поєднання цих предметів з метою розкриття суті мистецтва).

ІІ етап – 40-60-ті роки – художньо-естетичний цикл репрезентовано двома предметами: співами та малюванням. Завдання, що висуваються у програмах, мають прикладний характер. 1943 рік – розрізняють наступні види діяльності у галузі «Музика та співи»: хоровий спів, ознайомлення з музичною літературою, вивчення музичної грамоти та рухи під музику. Дисципліна «малювання» в цей період має утилітарно-прикладний характер та сприймається як первинна політехнічна підготовка учнів.освоєння школярами «графічної грамоти», техніки зображення оточуючих об`єктів було проголошено головним завданням впровадження предмету.

50-60-ті роки – висуваються ідеї різнобічного розвитку творчого потенціалу дітей засобами мистецтва у працях Н.А.Вєтлугіної, Л.С.Виготського, Г.В.Лабунської, Б.Т.Лихачова, Д.Б.Кабалевського, Б.М.Тєплова, Б.П.Юсова. Починає розвиватись та отримує теоретичне підґрунтя ланка інтегрованого художньо-естетичного виховання.

Загальною ознакою обох напрямків художньо-естетичного розвитку школярів (музичного та образотворчого) в 40-60-х рр. 20 століття було те, що принципи та методи сучасного навчання, характерні для професійної підготовки музиканта або художника, були застосовані в навчальній практиці загальноосвітньої школи.

ІІІ етап – 70-ті роки – радянська педагогіка виходить на новий рівень теоретичного та методичного осмислення проблеми формування особистості дитини. Поступове втілення ідеї гуманізації освіти реалізується у змінах відносно предметів художньо-естетичного циклу як до засобу узагальнення культурного спадку народу та органічного поєднання навчання, виховання та розвитку дитини засобами мистецтва.

1979 рік – розроблено нову типову програму з музики, головним завданням якої було досягнення комплексності у підході до виховання та навчання учнів. В основу типової програми було покладено експериментальну програму з музики, яку розробив Д.Б.Кабалевський. Експериментальна програма «Музика» виявила себе здатною на практичне застосування, вона мала та має розповсюдження вже понад 25 років, на базі цієї програми були створені дочірні регіональні програми з музичного мистецтва, наприклад, програма з музики О.Я.Ростовського, яка нині є діючою державною програмою з «Музики» в Україні.

1976 рік – було затверджено програму «Образотворче мистецтво та художня праця» автора Б.В.Неменського. Головною метою було формування в учнів художньої культури як невід`ємної складової духовної культури.

IV етап – концепція поліхудожнього розвитку учнів Б.П.Юсова.

1990 рік – в Луганську вийшли рекомендації до розробки комплексних програм з мистецтва для шкільних та позашкільних занять «Взаємодія та інтеграція мистецтв у полі художньому розвитку школярів» під загальною редакцією Г.Г.Шевченко та Б.П.Юсова. Співавтори мали за мету створення єдиної системи художнього розвитку учнів загальноосвітньої школи.

V етап – навчальна дисципліна «Світова художня культура», програму якої було затверджено Міністерством освіти РСФСР у 1978 році. Автор програми – Л.М.Предтеченська, загальна редакція Д.Б.Кабалевського. Основою для складання програми стала концепція викладання мистецтва у ЗОШ Д.Б.Кабалевського.