СХК1

Ніхто не зображував людей і тварин у жорстокій сутичці так, як це робив Рубенс. Усі його попередники ретельно вивчали приручених зві¬рів і малювали їх у сценах разом із людьми. Такі роботи звичайно ма¬ли одну мету - - продемонструвати знання анатомічної будови тварини й ґрунтувалися головним чином на біблійних або міфологічних розпо-відях. Уява Рубенса вивела його далеко за межі реальної історії, змушу¬ючи створювати живий світ, у якому люди й звірі борються в стихійній сутичці. Його мисливські сцени характеризуються величезною напру¬гою: пристрасті напружені вкрай, збуджені люди й тварини безстрашно, з люттю кидаються одне на одного.

На знаменитій картині «Полювання на гіпопотама» зображена про¬сто неймовірна сутичка між крокодилом, розлютованим гіпопотамом, трьома гончаками, трьома кіньми й п'ятьма чоловіками. Уся компози¬ція картини Рубенса майстерно зосереджена на фігурі гіпопотама. Ви¬гин його спини переводить погляд глядача вгору. Там, у верхній части¬ні картини, немов віялом розташувалися довгі кінські морди, піднялися руки мисливців, списи й мечі, що утворюють потужні діагоналі, які по¬вертають погляд глядача в центр полотна — у центр сутички. Таким чи¬ном Рубенс досягає розмаїття форм на своїй картині, які, поєднуючись і зливаючись, посилюють драму, що розігрується на очах у глядача.

Ніде так виразно не відчувається веселий, сповнений здорового життя дух Рубенса, як у картинах, що зображують оголену жіночу на¬туру. Еротичні, як і личить бути всім «ню», але не вульгарні, оголені жіночі фігури свідчать про одержуване ним від життя задоволення. Ці¬каво, що цей найвеличніший релігійний художник свого часу був також ще й великим майстром жіночих форм. На його думку, тіло людини до останньої деталі такою ж мірою витвір Божий, як і життя будь-якого святого.

Рубенс малював пишних, повнотілих моделей не тільки тому, що вони краще відображали ідеали його часу, а ще й тому, що тіло з роз¬кішною плоттю, з його складками, опуклостями й вигинами йому було куди цікавіше малювати. Рубенс зумів досягги незвичайних, найтонших нюансів за допомогою червоної, блакитної, білої та коричневої фарб для точного відтворення кольору плоті. Жінки в Рубенса, як говорили, зда¬ються «створеними з молока й крові».

Два головні шедеври Рубенса в цій сфері «Викрадення дочок Левкіппа» і «Три грації». На першій картині міфологічні двоюрідні брати Кастор і Поллукс викрадають дочок короля Мессіни. Уся кар¬тина просякнута хвилюючою рухливістю, властивою для стилю баро¬ко. Контрастні поверхні доведеного до блиску панцира, вовна й шкіра коней, шовкові тканини й жіноча оголена плоть пожвавлюють картину своєю майже відчутною текстурою. У самих фігурах точно виписана кожна ямочка плоті. Контрастом до цієї картини служить друга, на якій зображено спокійний танець служниць Венери. Вона відображає більш м'яку, більш рефлексивну манеру зрілого художника. Написана за рік до смерті, ця картина представляє нам ідеал рубенсівської жіночої кра¬си, її композиція являє собою варіант розробленої греко-римськими скульпторами пози і використовувалася такими майстрами, як Рафа¬ель і Боттічеллі. У Рубенса вона наділена енергією й силою, які худож¬ник звичайно витрачав на набагато складніші сюжети.

Однією з центральних тем, у якій Рубенс виявив себе найбільш яскраво й повнокровно, став релігійний і міфологічний живопис. Худож¬ник жив у той період, що історики зазвичай називають Контрреформа¬цією, тому що він характеризувався відродженням римсько-католицької церкви; це був час гострих зіткнень, «полювання на відьом». По всій Європі тисячі людей (як чоловіків, так і жінок) закінчували своє життя на багаттях. Темперамент, властивий Рубенсу, змушував його звертати увагу на світлі сторони людського життя. Він черпав натхнення з язич¬ницьких джерел, щоб надати нового масштабу відображенню християн¬ських тем, і наділяв образи людською теплотою. Великий твір Рубенса «Зняття з хреста», створений ним у 37 років для Антверпеиського со¬бору, продемонстрував зростаюче вміння художника володіти фарбами; його тонка чутливість до світла поступово перетворилася на головну ри¬су живопису. Рубенс був великим майстром портретного живопису, за вісім років перебування в Італії він написав портрети багатьох аристо¬кратів, серед них найпершого свого заступника герцога Мантуанського. У 1609 р., після повернення в Антверпен, Рубенс став придворним жи-вописцем при іспанських правителях Нідерландів — ерцгерцога Альбер-та і його дружини Інфанти Ізабелли. Він написав портрети англійського короля, герцога Бекінгемського, графині Шрюсберійської, іспанського короля Філіппа IV, французьких королів Генріха IV і Людовика XIII, польського короля Владислава IV Вази та Марії Медичі.

Картини Рубенса впливали на різноманітних художників. Антуан Ватто, що народився через 44 роки після смерті Рубенса, палко любив його творчість і наприкінці життя з великим задоволенням писав про подарований йому невеликий оригінал Рубенса: «Із того моменту, як він опинився в мене в руках, я не знав ні хвилини спокою, а мої очі по-стійно верталися до мольберта, де я встановив його, немов у святили¬ще для поклоніння».

Французький романтик Ежен Делакруа був уражений технікою, якою володів Рубенс, «буйністю його пензля», «силою, пристрастю, яскравістю й пишнотою». Делакруа захоплено вітав Рубенса, називаю¬чи його «Гомером живопису».

Ренуар, що за майстерністю зображення оголеної жіночої натури вважається одним із художників, здатних зрівнятися з Рубенсом, також із замилуванням вивчав його техніку.

«Історія мистецтва не знає жодного прикладу настільки універсаль¬ного таланту, такого потужного впливу, такого незаперечного, абсолют¬ного авторитету, такого творчого тріумфу» — такими словами біограф Рубенса XIX ст. Макс Руузес підбив підсумок життя художника.

Рембрандт Харменс Ван Рейн (1606-1669). Біографія

Як це часто буває в історії мистецтва, незважаючи на свій уні¬кальний талант, Рембрандт помер у бідності й самотності, забутим, ні¬кому не потрібним майстром. Але чим далі біжить час, тим цінніша в очах людства спадщина художника. Можна без перебільшення ска¬зати, що Рембрандт — один із найвидатніших художників в історії сві¬тового мистецтва. Багато хто назвав би його неперевершеним. Могила Рембрандта загубилася, але роботи його будуть жити у віках.

Рембрандт — типовий представник голландської школи живопису; у його творчості найбільш виразно відбилися тенденції цієї школи, тво¬ри надзвичайно талановитого митця є своєрідним синтезом усього пів¬нічного живопису.

Картини Рембрандта мають геніальну композицію. Головна риса рембрандтівського колориту — відсутність барвистості: у жодній із йо¬го картин немає тих фарб, якими сяють роботи Рубенса.

Увага Рембрандта звернена в основному на передання гри світла й тіні. Він розподіляє світло таким чином, що головна за значенням осо¬ба чи група картини перебуває в найбільш сильному світлі, наприклад «Урок анатомії доктора Тюльпа». У ній світлові рефлекси від головної групи поширюються на найближчі до неї речі чи осіб, інші частини кар¬тини ніби тонуть у прозорому, глибокому напівмороку. Враження поси¬люється тим, що найбільше освітлені частини виписані ретельніше, інші трактовані широко й соковито.

Подивімося на картину, яку Рембрандт написав у період свого бла¬гополуччя. У знаменитому шедеврі — «Автопортрет із Саскією на колі¬нах» (бл. 1635, Картинна галерея, Дрезден) — художник зобразив себе з молодою дружиною за святковим столом. Ніжні переливи золотавих тонів, потоки світла, що пронизують картину, передають радісний на¬стрій молодого й успішного митця. Але троє його дітей померли в ди¬тинстві, і тільки сина Тітуса, що народився в 1641 р., не спіткала така доля. Наступного року не стало Саскії. Проте саме в цю пору Рембрандт пише найвидатнішу свою картину «Нічна варта» (1642, Рейкс Мюзеум, Амстердам) і досягає вершин слави. У цій картині він по-новому вирі¬шує традиційний для голландського мистецтва жанр групового портре¬та. Картина «Нічна варта» являє собою груповий портрет членів стрі¬лецької гільдії й вирішена Рембрандтом як реальна сцена на вулиці. Він відмовився від прийнятого в той час статичного розташування всіх учасників, створивши сцену, наповнену рухом. Контрасти світла й ті¬ні, емоційність живопису передають тривожність події. Картина набу¬ває історичного характеру, оповідаючи про мужніх людей, які готові зі зброєю в руках відстоювати свободу й національну незалежність своєї Батьківщини.

З роками поглиблюється реалістична майстерність Рембрандта. Вітт відходить від зайвих подробиць і декоративних ефектів на користь біль¬шої глибини та емоційної напруженості художнього образу. Значне міс¬це у творчості художника починає займати камерний портрет. Рембрандт розкриває духовне життя людини, яке немов триває в часі й просторі. Це свого роду портрети-біографії. Такі, наприклад, «Портрет старої», «Хендрик'є біля вікна», «Тітус, що читає», портрети друзів художника, численні автопортрети (більше сотні олією і вугіллям). Із ніжністю випи¬сана особа на картині «Вірсавія», безумовно, ця жінка — Хендрик'є.

Портрети Рембрандта реалістичні найвищою мірою, вони не тільки точно передають зовнішність, але й виражають внутрішні риси зображе¬них осіб, їхній моральний стан, національність, рід діяльності. Останнє особливо яскраво підкреслюється аксесуарами, які художник добирає під професію представленого персонажа («Каліграф», Ермітаж; гаазь-кий «Урок анатомії»; амстердамська «Гільдія ткачів»).

Наприкінці творчого шляху Рембрандт пише грандіозне полотно «Повернення блудного сина» (близько 1668-1669, Ермітаж). Євангель¬ську притчу про юнака, що пішов із дому, розтратив майно і жалюгідним, обірваним, приниженим повернувся до батька, художник наповнює гли¬боко людським змістом. Шляхетна ідея любові до людини, яка страждає, розкрита тут в образах, що вражають життєвою переконливістю. Облич¬чя старого напівсліпого батька й жест його рук виражають нескінченну доброту, а фігура сина в брудному руб'ї, який лине до батька,— щедре й глибоке каяття. Мабуть, жодне полотно Рембрандта не викликає стіль¬ки глибоких і жалісливих почуттів. Художник учив своїх глядачів любо¬ві й прощення.

Навіть у таких зображеннях, як міфологічні, Рембрандт не відхо¬дить від дійсності, уявляє собі грецьких богів і богинь у вигляді сучас¬них йому голландців (як, наприклад, у «Данаї»).

Щодо картин Рембрандта на релігійні теми, то, хоча у них він і за¬лишається вірним реалістичному напряму й одягає фігури в костюми свого часу, у цих творах яскраво виражається тепле й побожне почут¬тя, наприклад у зображеннях Христа та його послідовників («Зняття з хреста», 1634, Ермітаж; «Христос із учнями на шляху в Еммаус», 1648, Лувр; гравюри «Христос зціляє хворих»; «Поклоніння волхвів», 1657, Букінгемськ. пал., та ін.).

Рембрандт завжди приділяв велику увагу офорту та малюнку й не¬забаром став найбільшим майстром графічної техніки в Європі. Вико¬нані ним у техніці офорта портрети й пейзажі, побутові й релігійні сце¬ни відзначалися новизною художніх прийомів, глибоким психологізмом образів, багатством світлотіні, виразністю й лаконізмом ліній. До пас дійшло біля двох тисяч малюнків Рембрандта. Його численні гравюри відзначаються тими самими вартостями, що й картини: характерність малюнка, майстерне передання важких світлових ефектів - - визначаль¬ні якості Рембрандта як гравера.

Перелічити всі його картини й гравюри було б надзвичайно вели¬кою працею; достатньо сказати, що його творча думка проникала в усі сфери людського буття: портрети, сцени із сучасного життя, міфологіч¬ні, біблійні, євангельські та історичні сюжети — усе це цікавило худож¬ника.

Але, згідно з протестантським світоглядом, найбільше він любив те¬ми з Біблії та Євангелія. З особливим інтересом і найчастіше він звер¬тався до історії страждань Христа, які трактував у картинах і гравюрах, сповнених християнського почуття.

Твори Рембрандта високо цінуються любителями мистецтва; воло¬діння ними становить гордість будь-якого музею; серед картинних га¬лерей найбільш багатий ними Імператорський Ермітаж, у якому налі¬чується 42 картини Рембрандта.

1.Зміст ,функції, морфологія та рівні існування художньої культури

Поняття «художня культура» насамперед відображає якісну сутність існування мистецтва в суспільстві, його значення в системі естетичних координат, в системі культури та в системі суспільства, тобто його соціально-естетичну ефективність.

Художня культура — це збірне поняття, що окреслює цілісну, специфічну сферу суспільного життя, в якій відбувається духовна, культурна діяльність, що має глобальний універсальний вплив на індивідуалізацію людини, формування її як гуманістично-творчої особистості

Для буття та соціального функціонування художньої культури характерними є процеси, що притаманні всім типам суспільного виробництва, а саме:

§ виробництво художніх цінностей;

§ функціонування художніх цінностей.

Ці процеси стосуються і закладів мистецтва, і власне мистецтва.

Культура має велике значення для життя суспільства і людини, і виконує різноманітні функції. Перша соціальна функція, яку виконує культура, - соціальна інтеграція і консолідація, а також накопичення ними соціального досвіду. Культура – продукт спільного існування людей, яке потребує здобування загальних цілей і інтересів. В процесі своєї колективної життєдіяльності люди накопичують певний соціальний досвід існування і спільного рішення загальних проблем. Але суспільства живуть в постійно мінливих природних й особливо історичних умовах. Вони повинні адаптуватися до цих змін, оновлювати набір засобів і продуктів життєдіяльності, форм соціальної організації і взаємодії, постійно вдосконалювати їх, тобто розвиватися. Таким чином, соціальний досвід стосується відтворення як традицій колективного життя, так і засобів самовдосконалення форм життєдіяльності.

В процесі накопичування соціального досвіду відбувається його селекція – відбираються найбільш удатні як утилітарно, так і за своїми соціальними наслідками взірці, кращі з яких залишаються в пам'яті людей як культурні цінності. Цю функцію можна назвати ціннісно-смисловою – за її допомогою викристалізовуються базові основи спільного життя людей, народжуються еталони ціннісних орієнтирів.

Можна виділити ще одну функцію – організаційно-регулятивну. Для спільної життєдіяльності людям необхідно самоорганізовуватись, об'єднуватись у територіальні і функціональні групи, домовлятися про заходи діяльності в цих групах, узгоджувати їх між собою, виробляти загальні правила взаємодії усередині цих груп, та між групами. Все це в рівній мірі стосується як економіки, політики, релігії, науки, мистецтва, так і побутових форм існування людей (сім'я, сусідство і т. ін.). Тому історично склалося багато взаємодоповнюючих форм соціальної організації та регуляції: крівнородинні, етнічні, територіально-господарчі, конфесійні, політичні, станові, професійно-корпоративні.

Наступна соціальна функція – комунікативна, що забезпечує багатогранність спілкування людей, дає можливість обмінюватись не тільки продуктами діяльності людей, а також інформацією про них, знанням, досвідом. Завдяки цій функції людина пізнає світ, отримує інформацію як основу будь-якої інтелектуальної діяльності.

Ще одна функція, тісно пов'язана з попередньою – міжпоколінна трансляція соціального досвіду, норм, інформації. Культура не наслідується людиною генетично. Кожного індивіда треба навчити основним її складовим. Важливішими інструментами цього навчання є традиції, звичаї, обряди, релігія, мовні норми, етикет, культурні інститути (музеї, бібліотеки), мистецтво, засоби масової інформації, ідеологія, законодавство і т. ін. Всі вони навчають людину найбільш загальним проявам життя у даному суспільстві, передають її найбільш загальні цінності соціального досвіду. Цю функцію можна назвати соціальним відтворенням особистості і суспільства.

Синтезуючою функцією культури є людинотворча, в якій знаходять своє відображення всі перелічені функції. Соціальні функції культури багато в чому визначають не тільки темпи соціального розвитку, а й його зміст і спрямованість.

. Морфологія культури (від грецького «morphe» – форма, вчення)– розділ культурології, що досліджує внутрішню структуру та організаційно-функціональну будову культури. Найчастіше культуру поділяють на матеріальну та духовну. Проте з огляду на розкриття смислового аспекту такий поділ не є достатнім. Тим більше, що розділити, протиставити одну одній духовну і матеріальну культуру неможливо. З одного боку, культура вцілому духовна, адже вона є світом смислів, тобто духовних сутностей. З іншого боку – вона матеріальна, тому що подана в кодах, знаках, текстах, які ми сприймаємо чуттєво. Таким чином культура може бути представлена як єдність духовної та матеріальної культури. Однак з дидактичною метою сучасні культурологи виділяють чотири основних елемента або сфери культури: матеріальну, духовну, соціальну та фізичну.

Матеріальна культура включає знаряддя праці, засоби виробництва, будинки, одяг, транспорт та інше, все те, що є результатом матеріальної діяльності людини. Матеріальна культура має свою структуру, включаючи, перш за все, господарську (економічну) діяльність, об’єктами якої можуть виступати природа чи інші люди. Виходячи з цього виділяють дві галузі, створені результатами практично-перетворюючої діяльності та практично-комунікаційної.

До практично-перетворюючої належать: 1) результати матеріального виробництва (різноманітні речі для споживання), засоби праці, будівлі, одяг тощо; 2) технології та культура виробництва, які постійно оновлюються, спираючись на розвиток науки; 3) економічна культура – характер економічної діяльності людини в суспільстві, що втілюється конкретними особливостями виробництва, розповсюдження і оновлення існуючої в суспільстві системи цінностей економічної діяльності.

Економічну культуру характеризують: форми власності на засоби виробництва, їх співвідношення та взаємодія; домінування певного типу господарського механізму (ринковий – плановий); галузева структура економіки (аграрна – індустріальна); співвідношення ручної та механізованої, автоматизованої праці; рівень розвитку технологій та самої людини як суб’єкта економічної діяльності. До ідеальних елементів економічної культури належать: економічні потреби, інтереси різних соціальних груп; мотиви економічної діяльності; трудова ментальність та трудова етика; економічне мислення та творчість.

Отже, матеріальну культуру неможна обмежити або звести лише до матеріального виробництва, адже вона втілюється не лише у виробництві, техніці, а і в реалізації творчого начала матеріальної діяльності людини.

Духовна культура– діяльність, спрямована на духовний розвиток людини і суспільства, на продукування ідей, знань, духовних цінностей і, як правило, включає релігію, мистецтво, мораль, ідеологію, духовне спілкування. По суті духовна культура є ідеальною стороною матеріальної діяльності. Виходячи з того, що діяльність має складну структуру та включає в себе такі види як перетворююча, пізнавальна, ціннісно-орієнтована та комунікативна, в духовній культурі виділяють також чотири сфери:

• проективна, що передує матеріальній діяльності (пректи, креслення, ідеальні моделі соціальних, політичних перетворень);

• пізнавальна (сукупність знань про природу, суспільство, людину; особливості отримання цих знань, їх зберігання та передачі);

• ціннісно-орієнтаційна (знання-оцінка): моральна культура як рівень гуманності суспільства та окремої людини; мистецтво; релігія;

• духовне спілкування (на міжособистісному рівні та як опосередковане спілкування з митцями).

Соціальна культура включає виробництво, розвиток та вдосконалення суспільних умов життя людини. Соціальна культура характеризує діяльність держави, різноманітних соціальних інститутів, громадянського суспільства. Головними складовими соціальної культури є політична та правова культура.

Фізична культура включає чотири основні сфери:

• культура відтворення людського роду (стихійне або планомірне, усвідомлене);

• физична культура та спорт (розвиток фізичних здібностей людини);

• здоровий спосіб життя (культура харчування, розпорядок дня, організація праці та дозвілля, відсутність шкідливих звичок);

• діяльність у сфері медицини (збереження та відновлення тілесно-духовних потенцій організму людини). Одночасно є елементом матеріальної культури, адже від останньої залежить матеріальна база системи охорони здоров’я.

Складовою частиною художньої культури як цілісної і особливої соціальної сфери суспільства є система естетичного та художнього виховання, яка готує населення, особливо молоде покоління, до спілкування з мистецтвом і естетичним середовищем.

На підтримку вивчення художнього життя суспільства, соціально-педагогічних умов естетичного виховання, всього спектра естетичної свідомості і діяльності (відношень, інтересів, смаків, естетичних поглядів) діагностується рівень художньої культури учнів та визначаються методи їх естетичного розвитку.

Вивчення художньої культури є, таким чином, комплексним за своєю спрямованістю, оскільки поєднує педагогічний підхід з історико-типологічним, естетико-соціологічним, культурологічним підходами.

3. Мистецтво об»эмної пластики як приклад еволюції уявлень про Особистість.Ми живемо в об'ємному світі, адже сама природа створює безліч тривимірних об'єктів. Погляньте, довкола фантастичне багатство різноманітних форм каміння, рослин, птахів, риб, звірів. Скульптура —- вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну форму і виконуються з твердих або пластичних матеріалів — кістки, дерева, каменю (мармуру, граніту), металу (бронзи), гіпсу, глини, воску тощо.

Ліплення різноманітних зображень із глини було поширене у багатьох давніх народів світу. Китайці, як і українці, ліпили фігурки людей і тварин із тіста, потім яскраво розфарбовували їх і використовували як прикраси в оселях або як іграшки для дітлахів.

Скульптури з каменю часів первісного суспільства знайдено на всіх континентах. Донині гігантські фігури людей і тварин збереглися в Європі, Америці, країнах Океанії. Зразки найдавніших язичницьких скульптур знайдено й на Півдні України, століттями вони височіють серед степових курганів.

Глибинна сутність давньої народної міфології живить ідеями й сучасну творчість. Язичницькі образи-символи й традиційний для української національної культури матеріал — дерево — використав Іван Валентин Задорожний у скульптурному ансамблі, створеному для інтер'єру залу в київському готелі «Либідь». Тут поєдналися елементи скульптури, архі¬тектури, декоративного мистецтва. Центральну фігуру бога сонця Хорса з червоного дерева вирішено у метафоричному плані. Голова міфологічної істоти — коло у вигляді квітки, що розпускається, — символізує природний коловорот, адже художник зобразив сонячне божество з двома обличчями: молодика і старого діда.

Нині скульптурні твори народжуються не серед степу широкого, яку наших давніх предків, а у спеціально обладнаних майстернях. Вони несхожі на майстерню живописця, адже технологія виготовлення скульптур інша. Головний інструмент живописця — пензель, а скульптора — власні руки, що мають бути чутливими, як у піаніста, і сильними, як у робітника. Залежно від матеріалу скульптор користується такими інструментами, як стеки, різці, молоток. Основними способами скульптурної обробки є моделювання — ліплення з пластичних матеріалів (глина, віск тощо) з наступним відливанням у бронзі, різьблення та висікання — зняття частинок твердого матеріалу (дерева, каменю та ін.).

Мовою пластики, адже її художньо-виражальними засобами є об'ємна форма, пластичність, силует, фактура й зрідка — колір. Скульптура, на відміну від інших видів образотворчого мистецтва, реальна, предметна, її можна сприймати на ло-тик, тоді як інші візуальні твори — лише за допомогою зору. Подібно до архітектури, скульптура здатна організовувати простір, тому важливе значення для неї має вибір ракурсу, освітлення.

Скульптуру поділяють на станкову, монументальну і декоративну.

Станкова скульптура (від «станок» — підставка) не залежить від зовнішнього середовища, за розміром близька до натури, її вирізняють конкретний поглиблений зміст, психологізм, символічність. Центральний об'єкт — людина, її внутрішнім світ. Різновиди станкової скульптури голова, погруддя (бюст), торс, поясне зображення, фігура, скульптурна група. Камерна за характером, вона експонується в галереях, музеях, виставкових залах, її виставляють у житлових інтер'єрах.

У Стародавній Греції, де цей вид мистецтва був надзвичайно популярним, побутувала легенда про скульптора Пігмаліона, який довгі роки створював скульптуру прекрасної дівчини, яку назвав Галатеєю. Статуя виявилася такої надзвичайної краси, що автор закохався в неї й палко забажав, щоб вона ожила. Богиня краси й кохання Афродіта (Венера) змилостивилась і оживила статую.

Неперевершеним зразком античної скульптури вважається Венера Милосська (знайдена на острові Милосс). Відома як «статуя без рук», мармурова богиня кохання продовжує вражати своєю загадковістю, класичними рисами обличчя та пропорціями фігури.

Високого рівня сягнуло мистецтво скульптури у творчості митців Ренесансу. З часів італійського Відродження від скульпторів очікували створення більш-менш точних образів реального світу (нехай іноді й ідеалізованих).

У великих і малих містах часто можна бачити різноманітні за розмірами та формою пам'ятники, меморіали. У них втілено образи відомих державних і культурних діячів, зокрема, видатних педагогів. Так, у Німеччині встановлено пам'ятник швейцарцю Й. Г. Песталоцці, в Санкт-Петербурзі — К. Д. Ушинському. Це — монументальна скульптура.

Монументи та скульптурно-архітектурні комплекси вирізняються значущістю ідей, високим ступенем узагальнення, масивністю. Вони тісно пов'язані з архітектурним і природним середовищем. Важкі постаменти (підніжжя) зазвичай прикрашають барельєфами із зображенням важливих історичних подій, сюжетами з життя портретованих.

У часи Стародавнього Риму зажили слави масивні й урочисті кінні статуї, які мали звеличувати імператорів, а надто — могутність влади, яку ті уособлювали. На італійські шедеври монументальних вершників, приміром кондотьєра (ватажка кінноти) Коллеоні у Венеції, рівнялися скульптори до нашого часу. Художній образ та його вплив на глядача у монументальному мистецтві, особливо в кінних пам'ятниках, визначався не тільки майстерністю скульптора, а й технічними можливостями.

Декоративна скульптура включає всі види оздоблення архітектурних споруд і комплексів. Зокрема до неї належать атланти й каріатиди, тобто підпори у вигляді чоловічих і жіночих постатей, що підтримують перекриття, фризи та фронтони.

Особливо багатий скульптурний декор індійської та європейської архітектури. Стародавні індійські храми, готичні собори та ратуші середньовічних міст пишно прикрашалися скульптурами. Характерною в цьому плані є міська ратуша (XV ст.) у столиці Бельгії Брюсселі, в декорі якої панує царство скульптури. Верхівку вежі вінчає п'ятиметровий флюгер — статуя Святого Михаїла. Фонтани у внутрішньому дворику ратуші також при кришені алегоричними статуями. Різновидами декоративної скульптури є також садово-паркова й фонтанна. Скульптура малих форм, або дрібна пластика (не більше метра заввишки), розвивається у двох напрямах — як мистецтво широкого вжитку і царина індивідуальних мистецьких творів. Промисловість випускає жанрові статуетки з порцеляни, фаянсу, різноманітні іграшки та інші вироби.