Монгольська імперія

Після дворічної усобиці Дайсун загинув, а Есен проголосив себе “великим юаньським ханом”, не приховуючи своїх амбіційних задумів щодо мінського Китаю. Проте посилення централізації стурбувало ханів племен, а ворожнеча між західними й східними монголами призвела до нової внутрішньої війни, в якій Есен загинув у 1455 р.

Після 30 років усобиць новим возз'єднувачем Монголії став хитрий і жорстокий Чінгісид Бату-Мунке (1479 - 1543), відомий в історії під іменем Даян-хана. Його царювання було останнім спалахом кривавої монгольської військової слави. “Держава була спокійною, люди возз'єднані, й шість великих племен (халхаси, чахари, тумети, ойрати, дербети, олети) насолоджувалися спокоєм”8.

Степи на той час знову висохли, перетворюючись на пустелі й напівпустелі. Проте, на щастя номадів, одночасно кризу переживала й імперія Мін, і грабіжницькі набіги на Китай годували збіднілих степняків. Для успішних воєн необхідні єдність і внутрішня стабільність, тому сам інстинкт самозбереження змушував кочовиків миритися з централізаторською політикою Даян-хана. Та степ продовжував висихати, мусони лилися на тайгу, а пустеля Гобі розширювалася й, урешті-решт, розділила Монголію на північну та південну. Після смерті Даян-хана (1543 р.) сама природа розрубала його державу навпіл, після чого ослаблені посухою північні монголи знову розділилися на західних (ойратів) і східних (халхасців), які пригадали колишні образи, а південні (тумети, ордосці й чахари) визнали сюзеренітет Китаю.

Монголи втрачали грунт під ногами. Степ висихав, худоба гинула, племена й роди гризлися між собою за землю й воду. Не дивно, що в такому пеклі кочовики перестали довіряти власним традиційним богам, і наприкінці ХVІ ст. Монголія пережила зміну віри, запозичивши з Тибету буддизм у формі ламаїзму.

Ламаїзм не розв'язав господарські проблеми, не повернув добробут і не припинив війни, зате дарував людям моральний спокій, віру в щастя за майбутніх “перевтілень”, а його пропаганда стримувала тотальне перманентне насильство. На нових релігійних засадах почала оживати середньовічна монгольська культура, вершиною якої вважається творчість халхасця Дзанабадзара (1635 - 1723) - письменника, скульптора, художника, науковця, освітянина, автора нового монгольського алфавіту сойомбо. Гордістю незвичної для Монголії храмової архітектури були сотні величних ламаїстських храмів, серед яких виділялися монастирі Їх-Хуре (1654 р.) та Ердені-Цзу (1586 р.). Здобутками історико-літературної традиції стали літописні повісті “Історія Убаши-хунтайджи”, “Алтан-тобчі” (“Золоте сказання”) тощо. Видатним філософом, істориком і перекладачем Азії був Зая-Пандіта (1599 - 1662).

Проте політичне роздроблення тривало і не залишало монголам шансів перед маньчжурською агресією. У 1634 р. маньчжури силою підкорили південних монголів, а 1689 р., замордовані набігами ойратів, владу маньчжурів добровільно визнали халхасці. Лише найзатятіші вороги Цинської імперії не захотіли жити під маньчжуро-китайським протекторатом і віддалися під заступництво Росії - від них пішов етнос бурятів.

Джунгарське (Ойратське) ханство (1635 - 1758). Останнім осередком монгольської державності на схилі середньовіччя стало ханство ойратів (Джунгарія), яке являло собою централізовану конфедерацію чотирьох західномонгольських племен (чорос, хошоут, торгоут і дербет). Це була остання ординська держава середньовічної Монголії. Її творцем став чороський хан Батор-хун-тайджи (1635 - 1654), політика якого була спрямована на припинення усобиць, укладення кодексу законів і поновлення грабіжницьких набігів на сусідів (завдяки яким джунгари-ойрати сподівалися вижити в умовах засухи й падежу худоби). Кодекс законів (“Іх цааз”) загальноойратський курултай схвалив у 1640 р., а спільні війни зміцнили єдність джунгарів, але агресивна зовнішня політика посварила ойратів з усіма сусідами (казахами на заході, халхасцями на сході, уйгурами на півдні). Орда, як тип держави-хижака, вичерпала свій ресурс і не мала більше шансів на існування. З поширенням вогнепальної зброї військова технологія осідлих народів остаточно перевищила всі можливості степняків. Кочовики перестали перемагати у війнах, і принцип “немає тюрка без тата” перестав працювати, а без нього орда як специфічно-номадичний тип розвиненої державності не могла існувати. Потрапивши в цивілізаційну пастку, кочовики змушені були повернутися до родоплемінних вождівств, які годували себе власним тваринництвом, внаслідок чого втратили повнокровні державні інститути (публічна професійна влада, система податків, адміністративний розподіл територій тощо). Втративши орду, кочовики залишилися без управлінського апарату, постійного війська, могутніх фінансових ресурсів і стали жертвою маньчжуро-китайської (ойрати) чи російської (казахи) колоніальної експансії.

Агонія Джунгарської орди тривала століття, аж доки в 1755 - 1758 рр. Цини остаточно знищили ойратське ханство, вирізавши всіх джунгарів (!). Сотні тисяч ойратів були знищені і зникли як етнос. Цей кривавий геноцид поставив крапку в середньовічній історії народів Великого Євразійського Степу. Кочове суспільство збереглося, але його цивілізаційний регрес став невідворотним. Так і не ступивши в нову епоху, світ номадів упав у колапс постсередньовіччя без найближчих перспектив виходу з перманентної кризи, культурно-господарського й політичного занепаду.