Медвідь і бджола (українська народна казка)
Ведмідь і бджола Раз прийшов ведмідь до лісу, сів собі на колоду та й каже:
— Так мені щось гірко, що не знаю, де ся діти. Але нагадав собі за мід.
— Иой,— каже,— та то бджоли такого меду мають — повні магазини, а мені аби було гірко?! Я,— каже,— іду зараз та й пошукаю за пасікою та й дам собі раду!
Пішов ведмідь шукати пасіки.
Іде він лісом, іде та й усе нюхає, усе зазирає на дерева, чи нема де бджіл. Але на однім місці сів він собі на пеньок та й каже:
— Уже-м ся дуже змучив, я собі тут посиджу, може, якась бджола надлетить, то я ся буду її питати, де вона має свою хату.
Сидить він, сидить, але дивиться — одна бджола п'є мід; сіла на цвіток та й п'є. А він таки борзо хап за крильця та й підвів її до вуха, аби чув, що вона буде казати. А вона лиш:
— Йо-о-ой! Йо-о-о-ой!.. Каже ведмідь:
— Не пущу тя, доки мені не скажеш, де твоя хата. Гадає бджола: «Що робити, аби жити?» Каже йому:
— Даруй мені життя, бо я хати не маю. А вона має хату, але не хоче йому показати, аби не збурив усієї пасіки. А ведмідь потряс нею та й кладе знов до вуха, каже:
— Ну, як ти хати не маєш, то будемо жити разом; я також хати не маю, а дуже мені гірко, то ти мене маєш годувати медом. Я тебе пущу, але маєш коло мене лазити по цвітові, збирати мед та й маєш мені насипати на язик. Але пам'ятай: якби-с задумала тікати, то лиш не встигнеш підлетіти — та й смерть; гинеш, ади, зараз у моїх лабах.
Каже бджола:
— Добре.
Но не пустив він її зараз відразу, але уперед пішов та й уломив собі тугу галузу з листом, аби бджолу вбити, якби вона захотіла тікати.
— Ну,— каже ведмідь,— дивися, аби-с не пробувала тікати!
— Ой, не буду,— каже бджола. Ведмідь пустив бджолу на квітку, та й вона ссе мед. Як виссала з одної, а ведмідь каже: — Лізь на другу!
Та й вона збирала аж під вечір. А ведмідь питається усе:
— А що, є багато? А вона каже:
— Зараз, зараз.
Але вона собі гадає, як би то збутися того ворога? Гадає: «Ніц, лиш як ся смеркне, а я упаду межи траву, межи зілля та й пропаду; він мене потемки не знайде». Ну, смерклося уже добре, а медвідь каже до неї:
— Ану, ходи сюди, уже не можу витримати; давай сюди мед.
Та й хап бджолу за крило і несе в рот. Але бджола спудилася та й каже:
— Клади мене на язик борше, бо мед капає уже на землю.
Ведмідь створив рот, поклав бджолу на язик та й слухає, як буде виливати мід солодкий... А бджола разом лиш знялася угору та й полетіла у темний ліс. А ведмідь нім за галузу, а то вже не знати, куди махати... Каже він сам до себе: «Який-сми великий, а не мав розуму на маціньку мушку! »
Кравець та вовк
Бідний вовк ніяк не знайде собі їжі, вже трохи не здохне, ледве ходить. Ось іде дорогою і знайшов те, що чоловік загубив. Вовк зрадів і хотів їсти, і надумав, що як із'їсть він сало, то воно ж солоне, то буде пить хотіть. Він каже:
— Піду вперед нап'юсь, а тоді буду їсти.
Поки сходив до річки та од річки, а тим часом чоловік оглядівся, аж нема сала, він вернувся і знайшов сало. А вовк прийшов од річки, аж нема сала. Він каже:
— Дурний я, нерозумний, хіба хто, не ївши, п'є?
Іде дорогою та й плаче. Коли дивиться, над яром баран пасеться. Він пішов до барана та й каже:
— Я тебе з'їм.
Баран злякався та й каже:
— Як надумав, вовче, мене їсти, то ставай над кручею і роззявляй рота, я сам тобі у рот ускочу.
Баран далеко одійшов та як розженеться, та як дасть,— вовк так і покотився із кручі.
Сів та й плаче:
— Дурний я, де б так, щоб живе м'ясо само в рот ускочило?
Іде й дивиться — на городі попова кобила пасеться, він і каже:
— Аж ось поживлюся.
Підходить вовк до кобили та й каже:
— Кобило, я тебе з'їм.
Кобила й каже:
— Вовчику-братику, як надумав мене їсти, то починай іззаду, і їж, а я буду пастися і все буду мнять. І ти ситеньким закусиш.
Вовк як ухватить кобилу за хвіст, кобила як дасть задом, бідний вовк аж покотився. А кобила побігла додому, тільки пилок схватився.
Бідний вовк сів та й плаче і каже:
— Який я дурний, чого я не починав з голови їсти?
Іде все та й плаче, що ніде не знайде собі їжі. Коли дивиться, іде кравець. Він дума: «Оце вже із'їм цього чоловіка». Підходить він до кравця та й каже:
— Я тебе із'їм.
Чоловік злякався та й каже:
— Як надумав мене їсти то дай я тебе зміряю, скільки аршинів, а тоді будеш їсти.
Вовк і каже:
— На, міряй.
Чоловік узяв за хвіст та як закрутив та й давай його мірять уздовж та впоперек, і приказує:
— Аршин уздовж та впоперек!
Міряв до того, що аж хвіст у руках остався. Бідний вовк побіг до своїх товаришів та й став їм розказувать, як кравець міряв. Вовки кажуть:
— Давай гнаться.
— Давай.
Женуться вони за кравцем, скоро доженуть. Кравець злякався, давай тікать у село, а село було далеко, і вовки скоро доженуть. Чоловік побачив дерево та скоріш на дерево. Як прибігли вовки до цього дерева, давай його гризти, але нічого не помоталося, тоді один вовк каже:
— Давайте один вовк стане, а на його другий і так далі, аж поки достанем.
І спіднім став той вовк, що чоловік міряв. І стали вони такою драбиною і достають чоловіка, от верхній вовк і каже:
— Ану, добрий чоловіче, вставай!
Кравець злякався та й каже:
— Вовчики-братики, дайте я хоч табаки понюхаю.
Вони кажуть:
— Нюхай.
Тіки понюхав та й каже:
— Пчхи!
А спідньому вовкові вчулося: «Аршин вздовж та вшир!» Спідній як присяде, а вони всі як груші покотилися і побігли, тільки пилок схвачувався. А чоловік зліз з дерева та й пішов собі помаленьку.