40.Судова система і право в західноукр. Землях (в кінці 18-перш.Пол. 19 ст.)

Судова система. У першій половині XIX ст. судова си­стема на західноукраїнських землях залишилася без змін. Всі суди поділялися на шляхетські, духовні та міські. Шля­хетськими судами першої інстанції були земські та гродські суди. Для духовенства існували єпископські суди, для го­родян — магістратські там, де було чинним магдебурзьке право. Селяни були підсудні домініальним судам. Помі­щики мали судову владу як над сільськими громадами, так і над селянами. Посередником між поміщиком і грома­дою був війт, якого призначав поміщик з трьох кандидатів. Війт і присяжні з селян розглядали всі цивільні спори. Судом другої інстанції для домініальних судів був комі-татський суд.

Зміни в системі державного механізму в середині XIX ст. торкнулися і системи судів. Станові суди були замінені загальними судовими устано­вами для всіх станів. Вводились повітові, повітові колегі­альні, окружні суди і Вищий крайовий суд у Львові для всієї Галичини і Буковини. Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний судовий і касаційний трибунал. Крім загальних судів в Австрії, Галичині і Буковині, існували спеціальні суди: військові, промислові і комер­ційні. Справи про злочини, за які передбачалось покаран­ня більше ніж на п'ять років ув'язнення, розглядалися в крайових судах. Утворювались суди присяжних (мужів довіри), а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними і мировими суддями могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітньо­го цензів.

У 1850 році в Австрії була запроваджена прокуратура. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі. В крайові та окружні суди вводилися посади державних прокурорів. При Вищому крайовому суді у Львові та Верховному судовому і касаційному трибуналі запроваджувалися посади генерального прокурора.

Право. На початку XIX ст. на західноукраїн­ських землях повністю затверджується австрійська систе­ма права. Галичина стає місцем апробації нових авст­рійських законів. Цивільний кодекс 1797 року, який було запроваджено в Галичині, став базою для подальшого вдос­коналення цивільного законодавства. З 1 січня 1812 року на всій території Австрії був введений в дію новий Ци­вільний кодекс. Джерелами кодексу були пандектне право, Прусське цивільне уложення 1794 року і провінціальне право деяких австрійських земель. Він складався з 1502 статей і поділявся на три частини.

Ще під час підготовки цивільного кодексу комісія пра­цювала над створенням цивільно-процесуального кодек­су. Його було прийнято в 1781 році, а в 1784 році він став чинним і в Галичині. Робота над кодифікацією кримінального права розпо­чалася в другій половині XVIII ст. В 1768 році приймається кримінальний кодекс. Він складався з двох частин, де пер­ша регулювала процесуальне, а друга — матеріальне пра­во. В 1787 році приймається новий кримінальний кодекс, який містив по­ложення, характерні для буржуазного права.Так, скасовувалася смертна кара. В1852р.видається нова редакція цього кодексу. Кримінальний кодекс 1852 року відмовився від поділу на злочини і тяжкі поліцейські проступки і запровадив поділ на злочини і проступки. Знову вводилася Смертна кара, широко використовувалося тюремне ув'язнення.

43. Суди в Україні після судової реформи 1864 року. Су­дова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст.. Судові устави, обнародувані 20 листопа­да 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засіда­ли професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тіль­ки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури —- все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура. 3. Цивільне право.Головними джерелами цивільного пра­ва були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а та­кож частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. регламентувались норми сімейного права, цивільного права. право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. порядок складання, здій­снення, виконання, забезпечення і припинення договорів.Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у зако­нах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отри­мали назву фабрично-заводського законодавства. Най­важливіші з них: "О малолетних, работающих на заводах, фабриках й мануфактурах" від 1 червня 1882 року; "О воспрещении ночной работьі несовершеннолетним й жен-щинам на фабриках, заводах й мануфактурах" від 3 черв­ня 1885 року; "О надзоре за заведеннями фабричной про-мьішленности й о взаимннх отношениях фабрикантов й рабочих" від 3 червня 1886 року, застосування фабричних законів передбачалося тільки на приватних підприємствах. 4.Кримінальне законодавство. Джерелами кримінально­го права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 15-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний харак­тер покарань. Смертна кара призначалась тільки за дер­жавні та карантинні злочини.У 1885 році виходить третя редакція "Уложення про покарання", 5. Адміністративне законодавство. На початку XX століття адміністративне законодавство характеризувалось обмеженням прав особи. Громадські свободи, проголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 року, з часом були обмежені тимчасовими правилами."Тимчасові правила про пресу" (від 24 листопада 1905 року, 18 березня і 26 квітня 1906 року) забороняли публі­кації, які загрожували безпеці держави, закликали до страй­ків на підприємствах та припинення занять в учбових зак­ладах, до організації заборонених законом зібрань тощо.

44 утворення А-У монархії в 1867 У середині ХІХ ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848–1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848–1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 року було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, 1882 року значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився запровадити загальне виборче право.Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 року квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини.

45 Органи урядової адміністрації та самоврядування в Галичині в другій половині ХІХ ст.У липні 1848 обрано перший австрійськи парламент із 383 мандатів, 96 – галичанам, 31 – українцям. 96 – борці за автономію, за права, Участь українських делегатів у парламенті – прогресивне значення. Березнева конституція 1849 проголошувала, що кожен край має право на власну конституцію. Галичина була поділена на 3 округи – Станіславськи, Львівський та Краківський. У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайо­ве управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпо­рядковувались лише вищестоящим властям..Повітові старости - на місцях з широкими повноваженнями ще нище – бургомістри та війти, все це контролювалось губернатором. Поряд із адміністративними органами були підконтрольні їм органи самоврядування, чого не було у російській імперії. Органи самоврядування – Галицький вальний сейм, органи крайового та місцевого самоврядування(Крайові та повітові сейми, міські та сільські ради)все було підконтрольне губернатору. У 1861 р. створено Галицький та Буковинський сейм, на чолі із маршалками. В органах самоврядування були магнати, міщани, ректор, духовенство. Очолювали органи не українці. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен­ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика­лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача­льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству

46 Суд та прокуратура в а-у. на ЗУ Згідно з новим законодавством верховна судова влада, тобто право помилування, пом'якшення покарання та звільнення від судового переслідування, належала монарху, причому всі суди повинні були діяти від його імені. Це зумовлювалося прагненням скасувати вот­чинний суд, який діяв іменем окремих феодалів, ліквідувати само­врядні міські суди, перетворити усі суди на державні і, отже, зміцни­ти державну владу і домінуючу роль пануючого класу в цілому.Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням.Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'яз­нення, в приокружних (крайових) судах створювалися суди при­сяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними засідателями і мировими суддями (на західноукраїн­ських землях вони іменувалися мужами довір'я) могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув'язнення. На чолі прокуратури стояв гене­ральний прокурор при верховному судовому та касаційному трибу­налі, який підпорядковувався в своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах — державного прокурора.

Питання 50.Цивільне, кримінальне, адміністративне законодавство на Україні за період з 1900 до лютого 1917 років. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений і в 1903р. затверджений імператором новий збірник кримінальних законів під назвою “Кримінальне уложення”, який базувався на принципах буржуазного права. Але під час революційних подій набули чинності лише деякі його глави, де передбачалася відповідальність за злочини проти осо- би імператора й членів імператорського дому, верховної влади, правосуддя тощо. Внаслідок посилення репресивної політики царизму виникло адміністративне законодавство, “Положення про заходи до охо- рони державного порядку і громадського спокою” (1881 р.). Воно надало право губернаторам застосовувати такі види адміністра- тивних стягнень, як штрафи, арешт, ув’язнення в тюрмі або фортеці. На початку ХХ ст. адміністративне законодавство спря- мовувалося на обмеження громадянських свобод, дарованих Ма- ніфестом 17 жовтня 1905 р. Тимчасові правила про пресу, товариства, зібрання (1905 р., 1906 р.), забороняли публікації, діяль- ність спілок, товариств, які загрожували громадському спокою й безпеці держави. Винні в організації страйків притягалися до кри- мінальної відповідальності. Принципові зміни відбулися в кримінально-процесуальному праві. За судовою реформою 1864 р. воно відокремилось в само- стійну галузь. Важливе значення мало проголошення презумпції (із лат. — припущення) невинності, за яким особа, підозрювана або обвинувачена у вчиненні злочину, вважалася невинною доти, поки її винність, не доведена судом. Систему характерних для феодального права формальних доказів замінила система вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Досягненням кримінально-процесуального права була регла- ментація стадій кримінального процесу: 1) попередній розгляд, що складався з дізнання і попереднього слідства; 2) віддання до суду; 3) підготовчі дії суду; 4) судове слідство з дебатами сторін; 5) винесення вироку. Передбачалась можливість перегляду виро- ку в апеляційному й касаційному порядку. Цивільний процес у мировому суді відбувався спрощеним чи- ном. Пере- гляд судових рішень здійснювався в апеляційному порядку.

Питання 52.Революція 1917 року в Україні. Утворення і діяльність УЦР. Проголошення УРН. На хвилі народного піднесення та згуртування національних сил у Києві 3–4 березня 1917 р. було створено Центральну Раду. До неї уві- йшли українські соціалісти, представники робітничих, солдатських, студентських організацій, профспілок, кооперативів, духовенства. Го- ловою Ради 7 березня було обрано видатного історика та громадсько- го діяча М. Грушевського. На підтримку Центральної Ради 19 бе- резня у Києві була проведена багатотисячна маніфестація, яка завер- шилась мітингом. У прийнятій резолюції ставилася вимога скликати Установчі збори Росії й надати автономію Україні. Важливе значення у становленні й зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з’їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6–8 квітня 1917 р. за участі 600 представників від різних укра- їнських політичних, культурних, професійних організацій. За час свого існування Генеральний секретаріат розробляв питання: про запровадження українського прогресивно-прибутко­вого оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку; розглядав питання судо- устрою, військового будівництва, зовнішньої політики, дисципліни; розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження. Офіційним друкованим органом уряду був «Вісник Генерального секретаріату». Систему органів місцевої влади Центральна Рада намагалася пристосувати до потреб національно-державного будівництва. Адміністративна реформа, за задумом керівників Центральної Ради, повинна була здійснюватися в кілька етапів. На першому передбачалась українізація органів місцевої влади, посилення їх зв’язку з Центральною Радою. На другому етапі ці зв’язки мали зміцнітися. На третьому етапі передбачалося виконання завдання розвитку місцевого самоврядування. 27 січня 1918 року було ухвалено Земельний закон. Відповідно до ст. 4 цього документа порядкування землями місцевого користування належало органам міського самоврядування. Користування іншими землями — сільським громадам, волосним, повітовим, губернським земельним комітетам у межах їхньої компетенції. 6 березня 1918 року Законом «Про поділ України на землі» було здійснено новий адміністративно-територіальний розподіл України (поділено на тридцять дві землі). Відповідно до нього повинна була будуватися й система органів місцевої влади. В галузі кримінального законодавства слід відзначити скасування III Універсалом смертної кари, а також Закон про амністію від 19 листопада 1917 року, за яким звільнялися всі засуджені за політичні злочини. Щодо земельного законодавства, то III Універсал скасував право приватної власності на землю. IV Універсал проголосив необхідність прийняття земельного закону з обов’язковою передачею землі трудовому народу без викупу. В січні 1918 року було ухвалено Земельний закон, основою якого стало скасування права власності на землю і замінено правом користування з переходом цього права у спадщину. Земля відводилася спеціально для цього створеними земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільним товариствам. Проте нерішучість Центральної Ради, помилки в стратегії реформування аграрного сектора призвели до того, що селяни відштовх­нулися від ідеї «соціалізації» землі і надалі перестали підтримувати Центральну Раду. Формування власної законодавчої бази в галузі державного бу- дівництва розпочалося з прийняття 11 листопада 1917 р. Закону “Про вибори до Установчих зборів Української Народної Республі- ки”. Закон встановлював пропорційну систему виборів, докладно регулював організацію їх проведення. Брати участь у виборах мали право громадяни з двадцятирічного віку. Як відомо, Третій Універсал скасував право приватної власності на землю, встановивши, що земля “єсть власність усього 11трудового народу”. Приписувалося встановити ”державну контро- лю над продукцією на Україні”, наголошувалось на необхідності “доброго упорядкування виробництва, рівномірного розділення продуктів споживання й кращої організації праці”. У січні 1918 р. бу- ло прийнято Закон “Про 8-годинний робочий день”, який може вва- жатися першою спробою створення власного трудового законодав- ства.

Питання 53 .УНР періоду ЦР: її державність і право. У прийнятій резолюції ставилася вимога скликати Установчі збори Росії й надати автономію Україні. Важливе значення у становленні й зміцненні Центральної Ради мав Всеукраїнський національний з’їзд (конгрес), що відбувся у Києві 6–8 квітня 1917 р. за участі 600 представників від різних укра- їнських політичних, культурних, професійних організацій. Таким чином, Центральна Рада, що хоча й сформувалась шляхом делегування, а не загальним демократичним вибором, за своїм пред- ставницьким складом, функціями, значенням та формами діяльності є прообразом парламенту України. Згідно із проголошеною Першим Універсалом (10 червня 1917 р.) стратегічною лінією “однині самі будемо творити наше життя”, 15 червня 1917 р. був створений перший український уряд — Генераль- ний Секретаріат на чолі з В. Винниченком, до якого входили гене- ральні секретарства, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Тим самим розпочався процес розмежування законодавчої й вико- навчої влади. Відповідно до ІV Універсалу (9 січня 1918 р.) уряд отри- мав нову назву — Рада Народних Міністрів На засіданнях Генерального Сек- ретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій. Організовуючи місцеву владу і місцеве самоврядування, Централь- на Рада виходила з намагання реорганізувати попередню систему, пристосувавши її до потреб національно-державного будівництва. Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де “влада зосталась в руках людей, ворожих до українства”. Через те, крім губернських і повітових ко- місарів Центральної Ради, волосних, повітових і губернських зе- мельних комітетів, Рад селянських депутатів, на місцях діяло здебіль- шого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управ- ління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, які мали залучати громадян до постачання продуктів і палива, належного утримання будинків тощо. Непослідовність дій Центральної Ради виявилася в тому, що в Четвертому Універсалі вона визнала Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів органами місцевого самоуправління, не визна- чивши їхнє місце в структурі місцевих органів. Невдалими виявилися спроби врегулювати відносини між цими численними органами в Зе- мельному законі від 18 січня 1918 р., запровадити новий адміністра- тивно-територіальний поділ України відповідно до Закону про поділ України на землі від 6 березня 1918 р. Структурна невизначеність сис- теми самоврядування, відсутність належної правової бази та держав- ного фінансування не дали змоги Центральній Раді організувати ді- яльність органів влади й управління на місцях. Важливе значення в діяльності Центральної Ради належало ре- формуваннюсудочинства, розпочатому українізацією існуючих судо- вих установ. Закон-декларацію під на- звою “Універсал до українського народу на Україні й поза Україною сущого” Центральна Рада прийняла 10 червня 1917 р. В ньому зазна- чалося, що “Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання (щодо надання автономії Україні), одіпхнуло простягне- ну руку українського народу”, тож “нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю”. Універсал проголошував відродження авто- номного устрою України в складі Росії й декларував верховенство влади Центральної Ради в Україні. Делегація Тимчасового уряду на чолі з міністром оборони О. Керенським, що прибула до Києва у липні, була змушена визнати Центральну Раду й Генеральний Сек- ретаріат своїми крайовими органами в Україні. Внаслідок своєрід- 9ного компромісу Другий Універсал Центральної Ради від 3 липня проголошував: “Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійсню- вання автономії України до всеросійських Установчих зборів”. В Ук- раїні настала криза влади, яка посилювалася широкомасштабною агітацією більшовиків, розвалом фронту, зростанням злочинності. Після жовтневих подій у Петрограді розпочався другий етап за- конодавчої діяльності, змістом якого стало формування власної пра- вової системи.

Питання 54.Українська Гетьманська держава періоду Гетьманату (1918 рік) Основні риси її права. 29 квітня 1918 р. у Києві на скликаному з ініціативи “Союзу зе- мельних власників” з’їзді українських хліборобів П. Скоропадсько-го проголосили гетьманом України. Прихід до влади П. Скоропадського був умотивований нама- ганнями відновити правопорядок, скасувати “соціалістичні експери- менти” Центральної Ради. У день свого обрання П. Скоропадський звернувся з ”Грамотою до всього українського народу” і оприлюднив “Закони про тим- часовий державний устрій України”, в основу яких була покладена ідея короткочасної сильної влади.. Згідно із Законами про тимчасовий державний устрій України “влада управління належала виключно гетьманові України в межах усієї Української держави”. Фактично ж “до обрання Сейму” встановлювався тимчасовий диктаторський режим. Гетьману належала вся повнота законодавчої та виконавчої влади: Він призначав і звільняв виконавчу владу — отамана Ради Міністрів і весь склад Кабінету Міністрів. До повноважень гетьмана належало керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Він був “Верховним Воєводою Української Армії і Флоту”, оголошував во- єнний, осадний стан, здійснював помилування. Дбаючи про неперервність керівництва країною, П. Скоропад- ський 1 серпня 1918 р. затвердив ухвалений Радою Міністрів тимча- 15совий Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ясновельмож- ного Пана Гетьмана всієї України. За цим законом у зазначених ви- падках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Колегія мала складатися з трьох осіб: одного правителя заздалегідь визначав сам гетьман, одного вибирав сенат і одного — Рада Мініст- рів. Очолював Раду Міністрів Отаман-Міністр, який згодом став називатися Головою Ради Міністрів. “Керування справами Ради Міністрів” покладалося на “Генерального секретаря (згодом він став називатися Державним секретарем) і на підлеглу йому Державну Генеральну канцеляріюУ губерніях, повітах із місцевих поміщиків та зем- ських діячів призначалися старости, яким належала вся повнота вла- ди на місцях. Губернські старости за своїм статусом практично при- рівнювалися до царських губернаторів. Згідно із Законом від 30 лис- топада поновлювався колишній інститут “земських начальників”, утворювалися повітові та губернські ради у сільських справах. Реформування судової системи Української держави розпочалося з вищої судової інстанції — Генерального суду. У Законах про тимча- совий державний устрій України від 29 квітня у розділі “Про Гене- ральний суд” зазначалося, що він “уявляє собою вищого хоронителя і захисника закону та Вищий Суд України в справах судових та адмі- ністративних”. На Генеральний суд покладалося оголошення всіх за- конів та наказів уряду. Призначення генеральних суддів відтепер ма- ло здійснюватися Гетьманом. У травні Гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні, — “іменем Закону Укра- їнської держави”. Поновлювалася діяльність адвокатури, на яку покладалася фун- кція представництва у цивільних і захисту в кримінальних справах. Першим кроком у створенні власного нотаріату стало встановлен- ня порядку призначення і звільнення нотаріусів Києва, Харкова й Одеси. За поданням відповідних окружних судів нотаріусів мало призначати (звільняти) Міністерство юстиції. У системі правоохоронних органів чільне місце належало створе- ній відповідно до закону від 18 травня Державній варті. На неї по- кладалися охоронні, розвідувальні, контррозвідувальні, наглядові, силові й карні функції. Загальне керівництво її діяльністю здійсню- вав департамент Державної варти Міністерства внутрішніх справ, а в губерніях і містах — старости й отамани. Головні засади створення власної правової системи були визначе- ні в Законах про тимчасовий державний устрій: “Українська держава 19керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі”. Тут же встановлювалися й правові основи законотворчого процесу: Показовим у цьо- му сенсі є Закон про українське громадянство від 1 липня, остання стаття якого скасувала Закон про громадянство, ухвалений Цен- тральною Радою у березні 1918 р. На відміну від закону Центральної Ради, цей закон базувався на “нульовому варіанті”: усі російські під- дані, що перебували на Україні під час видання цього закону, визна- валися громадянами України. Законодавство Української держави в цілому спрямовувалося на захист права приватної власності. Було запроваджено українську грошову систему, засновано банки. Особливе значення мало законо- давче врегулювання земельного питання. Скасувавши Закон Цен- тральної Ради про соціалізацію землі, Гетьманат уживав заходів що- 20до унормування становища селян і поміщиків. Для підготовки ново- го земельного закону створювалися повітові та губернські земельні комісії, а також Вища земельна комісія на чолі з Гетьманом. В жовтні у Києві і Кам’янці-Подільському відкрилися укра- їнські університети Для періоду Гетьманату характерне посилення каральної спрямо- ваності законодавства. Так, тимчасовим Законом від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства” та іншими актами поміщикам надавалося право використовувати при- мусову працю під час жнив. За ухилення від повинностей селянам загрожували великі штрафи, тюремне ув’язнення та інші покарання. За цим законом урожай 1918 р. вважався власністю держави і приз- начався на відправку до Німеччини й Австро-Угорщини. Жорстко придушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції. Це спричинило активізацію пов- станського руху і в умовах, коли окупаційні війська внаслідок рево- люції в Німеччині та розпаду Австро-Угорської імперії залишали Україну, призвело до повалення гетьманського режиму.

Питання 55.Суспільно-політичний лад і право України періоду Директорії УНР часів Директорії У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні представників україн- ських партій та інших організацій, об’єднаних в Український націо- нальний союз, було ухвалено план повстання й утворено керівний орган — Директорію. До її складу увійшли 5 представників різних політичних сил: від українських соціал-демократів В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, від українських соціал-револю- ціонерів Ф. Швець, від соціалістів-самостійників П. Андрієвський. Було ухва- лено ряд законів, зокрема закон про передачу селянам усієї помі- щицької землі без викупу. Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва. Її голова В. Винниченко наполягав на розбудові держа- ви за радянським зразком і союзі з більшовицькою Росією проти Ан- танти. Головний отаман війська С. Петлюра, навпаки, виступав за 23“європейську модель” і спільну з Антантою боротьбу проти радян- ської Росії. За такої ситуації визначився третій, компромісний, шлях. У під- мурівок розбудови держави Директорією було покладено так зва- ний трудовий принцип (що, однак, спричинило звинувачення Ди- ректорії у “більшовизмі”). В “Декларації” зазначалося, що “Дирек- торія є тимчасова верховна влада революційного часу”, яка “...пере- дає свої повноваження лиш трудовому народові самостійної Україн- ської Народної Республіки”. Тобто за цим принципом експлуататор- ські класи позбавлялися виборчих прав. До “експлуататорів” також було віднесено буржуазну інтелігенцію: професорів, адвокатів, ліка- рів та ін. Центральні органи влади й управління мав утворити Тру- довий конгрес (Конгрес трудового народу) — своєрідний парламент з делегатів від “трудового селянства”, “міського робітництва” і “трудової інтелігенції” (що була безпосередньо пов’язана з народом: фельдшерів, вчителів народних шкіл, дрібних службовців тощо). Влада на місцях, у губерніях і повітах мала належати трудовим Ра- дам робітників, селян і трудової інтелігенції. 23–28 січня 1919 р. відбулася перша сесія Конгресу трудового наро- ду за участю близько 400 депутатів від повітових селянських з’їздів та губернських з’їздів робітників і “трудової інтелігенції”, в тому числі й 65 депутатів від ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки). Вперше за територіальним представництвом, в тому числі й західно- українських територій, було сформовано повноважний орган, який небезпідставно вважається українським передпарламентом. Конгрес ратифікував Акт злуки УНР із ЗУНР “За- кон про форму влади на Україні”, в якому визначалися підвалини державного устрою УНР. За цим законом до скликання наступної сесії Конгресу Директорії надавалась верховна влада з правом видава- ти закони, які підлягали ухваленню найближчою сесією Конгресу. Виконавчу владу згідно із Законом про форму влади на Україні здійснювала Рада Народних Міністрів, яка затверджувалась Ди- ректорією і відповідала перед нею в періоди між сесіями До скликання Парламенту УНР законодавча влада мала належа- ти Державній Народній Раді, яка мала обиратися терміном на рік з представників населення, політичних, громадських, наукових, про- фесійних і кооперативних організацій. До функцій Державної На- родної Ради також належали оголошення війни й укладення миру, обговорення бюджету та всіх асигнувань, контроль за діяльністю уряду, призначення окремих парламентських комісій, розгляд і за- твердження міжнародних угод тощо. Статус і функції Ради Народних Міністрів чітко визначеними не були. Як вже зазначалося, вони формувалися Директорією. Однак за діяльність уряду Рада Народних Міністрів мала відповідати перед Державною Народною Радою. Передбачалося, що в разі неможливості виконання Головою Ди- ректорії своїх обов’язків влада передавалася Голові Державної На- родної Ради, а до її скликання — колегії, що мала складатися з Голо- ви Ради Народних Міністрів, головуючого у Найвищому суді УНР і представника політичних партій. Реальна влада на міс- цях належала призначеним Директорією волосним, повітовим і гу- бернським комісарам та отаманам. Відновилася діяльність дорево- люційних органів місцевого самоврядування (земських зібрань і управ, міських дум і управ), Рад робітничих і селянських депутатів, домових комітетів. На домові комітети, що діяли у містах, урядом Директорії зокрема було покладено обов’язок подання списків при- хильників гетьманської влади, а також осіб, що належали до монар- хічних чи більшовицьких організацій. Інструкцією МВС від 24 червня 1919 р. “Про тимчасову організа- цію влади на місцях” встановлювалася структура й підпорядкування 28місцевих комісаріатів, визначалися повноваження комісарів, які по- рівняно з періодом Центральної Ради стали значно ширшими. Після повалення Гетьманату Директорія намагалася відновити судові установи, що існували за Центральної Ради. 1 грудня 1918 р. було прийняте рішення, що “суд на території УНР здійснюється іме- нем УНР”. За законом від 2 січня 1919 р. поновлювалася діяльність Генерального суду, щоправда, під новою назвою Найвищий суд. Наприкінці січня Центральною Радою були поновлені апеляційні су- ди. Про намагання відновлювати діяльність низової ланки дорево- люційної судової системи свідчить Закон від 19 лютого “Про вибори і призначення мирових суддів”. Однак в умовах громадянської війни набуло поширення надзви- чайне судочинство. За наказом С. Петлюри від 22 листопада 1918 р. при всіх окремих військових частинах засновувалися військово-по- льові суди в складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секрета- ря. Вони розглядали справи військових та цивільних осіб у злочинах проти Директорії та кримінальні справи (вбивства, розбій, пограбу- вання, підпали, зґвалтування тощо). Судові підлягали також особи, які брали участь у будь-яких маніфестаціях, скупченнях чи зібраннях без належного на це дозволу, особи, які з’являлися на вулиці після 10-ї години вечора, власники розважальних закладів, які не зачиняли їх о пів на десяту вечора. Застосовувалися розстріли, строкова або безстрокова каторга, ув’язнення терміном від 6 місяців до двох років, грошові штрафи. У Законі від 12 листопада 1920 р. “Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Рес- публіці” містився окремий розділ “Законодавство Української На- родної Республіки”. За цим актом право ухвалювати законопроекти 30отримали Державна Народна Рада й Рада Народних Міністрів. Про- екти законів, ухвалених одним із цих органів, мали подаватися на затвердження Голови Директорії УНР.

Питання 56.Утворення і державна розбудова ЗУНР. Об*єднання УНР і ЗУНР. Австро-Угорський імператор Карл I видав 18 жовтня 1918 року маніфест, у якому погоджувався перетворити країну на федеративну державу. Таким чином «коронні землі» одержали змогу створити свої представницькі органи — Національні ради. У зв’язку з цими подіями у Львові 19 жовтня відбулися збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів та представників (по троє) від усіх політичних партій, духовенства і студентства. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду, головою якої став Є. Петрушевич. Рада проголосила, що Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються» як Українська держава, але в складі Австро-Угорської монархії. Проголошувалося також, що всі національні меншини мали вислати своїх представників до Ради. Було ухвалено рішення про прийняття нової Конституції. В ніч на 1 листопада 1918 року Центральний військовий комітет, який був створений ще у вересні і складався з офіцерів-українців, що служили в австро-угорській армії, зайняв у Львові всі найважливіші стратегічні пункти міста — пошту, телеграф, військові казарми, будинок сейму, банки тощо. В перші дні листопада українці практично без жертв і боїв узяли владу в усіх інших містах і місцевостях Галичини. Австрійські, угорські та інші військові не чинили перешкод українцям. 1 листопада 1918 року Українська Національна Рада видала відозви «До населення міста Львова» та «Український народе», в яких зазначалося, що на українських землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава. Найвищою владою проголошувалася Українська Національна Рада. На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 ро­ку було визначено назву Української держави — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). До її складу входили: Східна Галичина, Північна Буковина (невдовзі була захоплена Румунією) та українські повіти Закарпаття (відійшло спочатку до Угорщини, а з квітня 1919 року — до Чехословаччини). Таким чином, ЗУНР фактично охоплювала тільки територію Східної Галичини. Українська Національна Рада 9 листопада 1918 року сформувала уряд ЗУНР — Державний секретаріат. Його очолював прем’єр. Ним було обрано К. Левицького. У складі уряду було 14 міністерств — державних секретарств, що їх очолювали секретарі: внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, юстиції, фінансів, торгівлі і промислу, земельних справ, шляхів, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров’я, віросповідання, публічних робіт, освіти. (Згодом ця структура і персональний склад були змінені). 10 листопада Голова і міністри присягнули на вірність українському народові, державі. Головним завданням уряду, як визначалось Українською Національною Радою, було вжити всіх необхідних заходів для об’єднання західноукраїнських земель з утво­реною на сході Українською соборною державою. Пізніше прем’єром було призначено С. Голубовича. У складі уряду було утворено ще три секретарства — польське, єврейське і німецьке. Цим кроком уряд ЗУНР намагався прилучити до процесу державотворення представників національних меншин. Згодом за рахунок об’єднання секретарств їх кількість була скорочена до десяти. Відповідно до розпорядження Української Національної Ради від 11 листопада 1918 року про ліквідацію на всій території держави старих органів місцевої влади та управління й утворення українських уже в листопаді на всій території ЗУНР організовано пройшли вибори до місцевих органів влади й управління. Для охорони громадського порядку в багатьох громадах обирали народну міліцію, в інших — оновлювали жандармерію. В листопаді 1918 року Українська Національна Рада розпорядилася утворити корпус державної жандармерії для охорони громадського порядку, державного та особистого майна, публічної безпеки. Очолила корпус Команда української державної жандар­мерії на чолі з Головним комендантом. На місцях утворювались окружні та повітові команди жандармерії, сільські та міські станиці. До жандармерії приймали добровольців, передусім військових. Чисельність жандармерії в повітах визначав повітовий комендант за домовленістю з повітовим комісаром. Обиралася на місцях також народна міліція. Об*єднання 3 січня 1919 р. у Станиславові, була прийнята Ухвала "Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Україн­ською Народною Республікою". В Ухвалі зокрема зазначалось . що "Українська Національна Рада виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжсственно з'єднання з ни­нішнім днем ЗУНР з УНР в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку. Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку . та поручає Державному Секретаріатові негайно розпочати пере­говори з київським правительством для 'сфіналізованя договору про злуку. До часу, коли зберуться Установчі збори з'єдинсної Республи-ки, законодатну владу на території бувшої ЗУНР виконує Укра­їнська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і вій­ськову адміністрацію на згаданій території веде Державний Сек­ретаріат, як виконуючий орган . Української Національної Ради" 23 січня 1919 року „Акт злуки” був одноголосно ратифікований Трудовим Конгресом .Там же було змінено назву ЗУНР на „Західна Область Української Народної Республіки” (ЗОУНР). Для українців це стало здійсненням багатовікового прагнення об’єднатися у єдиній соборній державі. Не зважаючи на те, що це об’єднання було декларативним , воно залишало глибокий відбиток в історії українського народу. І з того часу саме 22 січня 1919 року і є днем національного свята соборності, возз'єднання ук­раїнського народу в одне ціле. З цього часу і починається новітній час нашої єдності, що була втрачена ще в часи падіння Київської Русі.

Питання 57 .Тимчасовий основний закон ЗУНР. ЇЇ судова система і право. 13 листопада Українська Національна Рада прийняла «Тимчасовий Основний закон», визначивши таким чином конституційні засади новоствореної держави. В цьому документі закріплювалося верховенство і суверенітет народу, який здійснюватиме конституційні засади через представ­ницькі органи, обрані на основі загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною виборчою системою. Всі громадяни держави, незалежно від національності, статі, віро- сповідання наділялися виборчим правом. До виборів до Сейму (парламенту) вся повнота законодавчої влади належала Українській Національній Раді. Виконавча влада належала Державному секретаріатові. Була прийнята державна символіка ЗУНР. Гербом ЗУНР став золотий лев на синьому полі (це старовинний герб міста Львова) В судоустрої на перших порах ЗУНР залишає попередню судову систему. Суддям та іншим працівникам судових органів пропонувалося скласти присягу на вірність українському народові та державі. Звільняли лише тих, хто скомпрометував себе антиукраїнською діяльністю і переконанням. У лютому 1919 року Державне секретарство судових справ отримало доручення провести судову реформу. Всю територію ЗУНР було розділено на 12 судових округів та 130 судових повітів. Відповідно належало обрати окружні та повітові суди. Національні меншини також мали можливість обрати своїх суддів. Так, поляки мали обрати 25 суддів, євреї — 17 суддів. У лютому 1919 року було прийнято ряд законів, спрямованих на вдосконалення діяльності судових органів. Так, законом «Про скорочення підготовчої суддівської служби» було скорочено термін стажування суддів з трьох до двох років. Закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних» припинив вибори присяжних у зв’язку з умовами воєнного часу. Приймалися також закони про перехід судочинства на українську мову, про введення демократичних принципів судочинства. Для розгляду кримінальних справ у повітах створювалися тимчасові трибунали у складі голови та двох членів. Створювалися вищі судові інстанції: Вищий суд і Найвищий державний суд. Але до їх обрання функції другої і третьої судової інстанції виконували створені 8 березня 1919 року при окружному суді у Станіславі Окремий судовий Сенат (друга інстанція) та Окремий судовий Сенат (третя інстанція). Конституційне право. З метою регулювання суспільно-політичних відносин у молодій українській державі Українська Національна Рада ухвалила низку законодавчих актів Одним з найперших конституційних законів ЗУНР був Закон про державну мову від 15 лютого 1919 року, який проголо­сив державною мовою українську. Національним меншинам гарантувалося право вживати у взаємовідносинах з державними органами рідну мову, а державним органам відповідати рідною мовою тих громадян, що звертають­ся до них. Національним меншинам гарантувалося право вільно розвивати свою мову, мати свої школи, бібліотеки, видавництва, періодичні видання. 8 квітня 1919 року був прийнятий Закон „Про право горожанства (громадянства) на Західній облас­ті Української Народної Республіки”. Бажаючі стати громадянами ЗУНР повинні були до 20 травня 1919 року подати заяву. Якщо вони цього на робили, то вважали­ся чужинцями і за бажанням могли виїхати за кордон. Заява про набуття громадянства, крім недієздатних осіб, подавалася за місцем проживання на ім’я державного повітового комісара. Письмове звернення батька, чоловіка автоматично поши­рювалося на неповнолітніх дітей та дружину. Виборчим законом від 14 квітня 1919 р., за­проваджувалася пропорційна система виборів до сейму на основі рівного, загального, безпосереднього виборчого права за таємного голосування. Активне виборче право належало громадянам, що досягли 21-річного віку, пасивне - 28 років без різниці статі. Закон установлював категорії осіб, які позбавлялися виборчого права. До них належали: повністю або частково недієздатні; раніше засуджені за кримінальні злочини; раніше засуджені за злочини проти виборчої системи та які повторно вчинили їх при виборах до законодавчих органів ЗОУНР; особи, які більше двох разів засуджувалися за зловживання спиртними напоями.Земельне право 14 квітня 1919 року Рада ухвалила Закон про земельну реформу. Він передбачав конфіскацію поміщицьких, монастирських і церковних земель та земель інших великих землевласників понад встановлений максимум. Ці землі переходили до зе­мельного фонду держави, з якого після війни мали наділятися малоземельні та безземельні селяни, військовослужбовці-інваліди тощо. Поза встановлення земельного максимуму, процедура кон­фіскації та наділення землею відкладалася до скликання Сейму. Проте сіль­ська біднота розпочала самочинно захоплювати поміщицьку землю. Закон передбачав покарання за порушен­ня процесу проведення земельної реформи. Так, Законом надавалось право місцевій владі ув’язнювати на 6 місяців, а також до­датково штрафувати на суму до 10 тисяч крон за „самовільне захоплення землі”, розподіл націоналізованих Законом будинків, інвентарю тощо. Земельний закон не відповідав вимогам революційного часу та бажанням селянства.

Питання 58.Еміграційний уряд ЗУНР. Ризький мирний договір 1921р. Рішення конференції ради послів 15.03.1923. Занепад і самоліквідація ЗУНР. Еміграційний уряд ЗУНР і особисто Є. Петрушевич намагалися з'ясувати позицію великих держав у "східногалицькому питанні", щоб відповідно виробити власний зовнішньополітичний курс. Однак до середини 1920 р. остаточне формування нової зовнішньополітичної концепції уряду ЗУНР в еміграції гальмувала радянсько-польська війна. Лише в липні 1920 р. відбувся певний перелом. Укладений у Спа 10 липня договір між державами Антанти і Польщею передбачав запрошення представників Східної Галичини на майбутню мирну конференцію. Поза межами Польщі залишала також Східну Галичину нота Міністра закордонних справ Великої Британії Дж. Керзона. Є. Петрушевич негайно відреагував на зміну міжнародної кон'юнктури. Зовнішньополітичний курс було рішуче змінено. Є. Петрушевич 25 липня 1920 р. розпорядився організувати у Відні "уряд диктатора ЗУНР". Нова зовнішньополітична орієнтація була спричинена крахом попередніх концепцій закордонної політики ЗУНР, а також невизначеністю політичного статусу Східної Галичини. Це питання і надалі залишалося на порядку денному європейської політики. Адже у рішенні Найвищої ради Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. йшлося лише про тимчасову польську окупацію Східної Галичини. Право вирішити остаточно "схід-ногалицьке питання" залишалося за Антантою, однак Велика Британія використовувала його як засіб тиску на Францію та Польщу. Із суперечливостей між Лондоном і Парижем намагався скористатись Є. Петрушевич. Українці Галичини не визнавали польської влади. Отже, умови, що склалися, давали підстави для продовження боротьби. Відчайдушною спробою розв'язати питання політичної та територіальної приналежності Східної Галичини було намагання національної Ради взяти участь у роботі Ризької конференції. Однак делегати уряду ЗОУНР на конференцію допущені не були з вини радянських урядів Росії, України, Польщі. Хоча початок конференції викликав певні сподівання стосовно успіху галицької справи (російсько-українська делегація склала заяву про необхідність проведення плебісциту та визнання самостійності Східної Галичини), її рішення прикро вразили представників уряду ЗОУНР. Так само, як Директорія два роки тому відмовилася від "права на Східну Галичину", українсько-російська делегація, підписавши 18 березня 1921 р. Ризький мирний договір, відмовилась від Галичини на користь Польщі. Західноукраїнський уряд не визнав цього договору і продовжував активні спроби залучити до розв'язання "східногалицького питання" світові сили. Лише єдиний раз "галицьке питання" стало предметом обговорення Ліги націй з подання президента ЗУНР Є. Петрушевича 21 лютого 1921 р. 23 лютого цього ж року Ліга націй прийняла резолюцію, в якій стверджувалося, що Східна Галичина перебуває під мілітарною (військовою) окупацією Польщі, а не її суверенітетом. Суверенітет над цією територією залишають за собою держави Антанти. Ця заява була підтверджена ще раз Асамблеєю Ліги націй 27 вересня 1921 р. Ще одну спробу привернути увагу до проблеми Східної Галичини зробила Українська Національна Рада на конференції в Генуї (1922 p.). Знайшовши підтримку англійського прем'єра Ллойд Джорджа через протиріччя між державами Антанти, уряд ЗУНР знову програв справу. Вважаючи ситуацію, що склалася, вигідною для себе, Польща на початку 1923 р. звернулася до держав Антанти з проханням долучити до неї територію Східної Галичини і визнати її територією Польщі. Рада амбасадорів 14 березня 1923 р. прийняла рішення про приєднання Східної Галичини до Польщі. Так у підсумку західноукраїнські землі, від яких тричі відмовлялися українські уряди, відійшли до складу Польщі. Еміграційний уряд ЗУНР саморозпустився.

Питання 59 .Перший всеукраїнський з*їзд рад у Харкові. Проголошення УСРР (25.12.1917) На 3 грудня 1917 р. було призначено з’їзд Рад ро- бітничих, солдатських і селянських депутатів, на якому більшовики збиралися її “переобирати”. На цей з’їзд, окрім визначеної більшо- вицьким оргкомітетом кількості переважно робітничих депутатів, Центральною Радою було викликано до Києва делегатів від селян- ських спілок. Відтак до Києва з’їхалося близько 2000 тис. делегатів від селян та українізованих військових частин, які підтримали Цен- тральну Раду. Тоді з ініціативи більшовиків 124 депутати, які пред- ставляли 49 Рад, переїхали до Харкова, де відбувався з’їзд Рад До- нецького та Криворізького басейнів. Внаслідок їхнього об’єднання було проголошено І Всеукраїнський з’їзд Рад. Представляючи лише 89 з існуючих на той час близько 300 рад, він, безперечно, не міг бу- ти легітимним. І Всеукраїнський з’їзд Рад (11–12 грудня 1917 р.) звинуватив Цент- ральну Раду у “зриві роботи з’їзду Рад у Києві”, привітав “Жовтне- ву пролетарсько-селянську революцію” та “встановлення фактичної диктатури пролетаріату, підтриманого найбіднішим селянством”. У резолюціях з’їзду “Про самовизначення України” та “Про органі- зацію влади в Україні” Україна проголошувалась “республікою Рад 43 робітничих, солдатських і селянських депутатів” як федеративна частина Російської республіки. На з’їзді було обрано Тимчасовий Центральний Виконавчий Комітет у складі 41 чоловіка, з них 35 більшовиків. ЦВК доручалося “негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-се- лянського уряду федерації, які мають загальне для всієї федерації значення — про землю, про робітничий контроль над виробниц- твом, про повну демократизацію армії”. Оголошувалися недійсними всі розпорядження Центральної Ради і Генерального Секретаріату, що були “спрямовані проти інтересів робітників та найбідніших се- лян України”. Однак офіційна назва держави залишалася без змін: Українська Народна Республіка. 25 грудня було створено Народний Секретаріат Української робітничо-селян- ської республіки, понад 80 % якого становили більшовики. Законо- давчо компетенцію радянського уряду не було визначено. Свої пов- новаження він здійснював як через місцеві Ради, так і через призна- чених ним комісарів.( з цього часу і ведеться відлік створення УРСР).

Питання 60 .Становлення державного апарату та основ права УРСР. Місцевими органами влади були проголошені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та їх виконавчі комітети. В цьому плані для більшовиків головним завданням була більшовизація місцевих рад. 28 листопада 1918 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв «Тимчасове положення про організацію влади на місцях». За цим положенням вимагалася негайна організація на місцях військревкомів, а в селах — комітетів бідноти. Всі ці надзвичайні органи влади мали бути створюваними місцевими організаціями КП(б)У. До кінця 1920 року ревкоми становили більшість у загальній структурі державних органів влади. В губерніях і повітах України створювалися спеціальні «трійки», а у волостях — «четвірки», яким надавалася необмежена влада на місцях. На місцях у здійсненні влади значна роль відводилася комендантам і комісарам, які призначалися ревкомами. Абсолютна більшість у місцевих органах влади забезпечувалася за членами КП(б)У. Фактично до літа 1920 року КП(б)У перетворилася на основний елемент державного апарату. У проведенні продовольчої політики більшовиків та у зміцненні радянської влади на селі значну роль відігравали так звані комітети незаможних селян (комнезами). Вони діяли під керівницт­вом сільських рад, на відміну від комітетів бідноти (комбідів), які створювалися як замінники сільських рад. На III-му Всеукраїнському з’їзді Рад, що відбувся у Харкові 14 березня 1919 року, було прийнято Основний закон республіки — Конституцію УРСР. Цей документ стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Він носив заідеологізований класовий характер. УРСР називалася навіть не державою, а організацією диктатури трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селянства над гнобителями й експлуататорами. В документі було сформульоване завдання переходу від буржуазного суспільства до соціалізму. Кінцевою метою державного будівництва бачилося входження України до складу абстрактної Єдиної міжнародної соціалістичної республіки. Зазначимо, що при прийнятті Конституції УРСР допускалася її відмінність в залежності від місцевих умов від Конституції РСФРР 1918 року. Тому текст Конституції УРСР значно відрізняв­ся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом. Структурно цей документ складався з чотирьох розділів: 1. Загальні положення; 2. Конструкція радянської влади; 3. Декларація прав і обов’язків трудящого і експлуатованого народу України; 4. Про герб і прапор УРСР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади; Б — Організація радянської влади на місцях. У Декларації визначалася соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату. Політичною основою диктатури пролетаріату виступала система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а також волосні, повітові та губернські з’їзди рад. Найвищим органом влади Конституція проголошувала Всеукраїнський з’їзд Рад. У період між з’їздами вищим органом влади був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з’їздом і відповідав перед ним. Компетенцією ВУЦВК було формування уряду — Ради Народних Комісарів. Уряд складався з народних комісарів, які очолювали галузеві народні комісаріати. За Конституцією УРСР 1919 року Україна була унітарною державою. Основи сімейно-шлюбного законодавства в радянській Україні були закладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 року. Вони, в свою чергу, базувалися на декретах Раднаркому РРФСР. В декретах «Про організацію відділів запису актів громадянського стану» та «Про розлучення», «Про громадянський шлюб та про введення книг актів громадянського стану» підкреслювалася законність тільки громадянських шлюбів. Скасовувалися різні обмеження шлюбу — дозвіл батьків, різниця у віросповіданні тощо. Церковні шлюби оголошувалися приватною справою осіб, що брали шлюб. Закріплювалася свобода розлучення. Розірвання шлюбу здійснювалося органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін. У трудовому законодавстві також відбувалися зміни. Так, поши­рювалася на Україну дія прийнятого 10 грудня 1918 року РСФРР Кодексу законів про працю. Нове кримінальне право формувалося на основі принципу доціль- ності, який протиставлявся принципу законності. Суд мав врахову- вати ступінь і характер соціальної небезпеки злочинця, його соціаль- ну належність. Кримінальні репресії спрямовувалися не лише проти кримінальних елементів, а й проти вчинків, які “становили загрозу радянській владі”. Жертвами “червоного терору” стали тисячі лю- дей. Кримінальне право спочатку регулювалося окремими декрета- ми УСРР, а з 4 серпня 1920 р. на території України введено в дію “Ке- рівні начала з кримінального права РСФРР”. У керівних началах містилися положення про кримінальне право й правосуддя, про ста- дії вчинення злочину, про співучасть, про простір дії кримінального права.