3. Основні положення віровчення, культ та організація
Основні положення християнського віровчення (догмати), що являють собою ідеї, які спотворюють і містифікують дійсність, складалися протягом ряду століть. Вони сформульовані у Біблії та у постановах християнських вселенських соборів. їхня суть викладена у 12 пунктах Символу віри, прийнятого на перших соборах у 325 та 381 рр.
Згідно з Символом віри християни повинні вірити в єдиного Бога, який виступає утрьох особах: Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого ("свята трійця"). Бог-отець розглядається як творець світу видимого (природа та людина) і невидимого (ангели). Богом-сином вважається Ісус Христос з його євангельською "біографією". Бог-дух святий походить від Бога-отця, у католицизмі — і від Бога-сина. Християнська "трійця" несе на собі відверті сліди політеїзму, звільнитися від яких ця монотеїстична релігія так і не змогла.
Найважливішим положенням християнства вважається догмат боговтілення, згідно з яким Ісус Христос, залишившись Богом, начебто став людиною, народившись від діви Марії. Цей догмат покликаний надати всім євангельським повчанням, що приписуються Христу, авторитету "божественних істин", а саме: представити християнство як "боговстановлену релігію".
Велика роль відводиться догмату спокутування, згідно з яким своїми стражданнями і смертю на хресті Ісус Христос приніс себе у жертву Богу-отцю за гріхи людей — спокутував їх. Тим самим він начебто відкрив людству шлях до "спасіння від влади гріха".
Одне з центральних місць у християнському віровченні займає догмат воскресіння Ісуса Христа, яке проголошується запорукою майбутнього загального воскресіння людей з мертвих.
Догмат вознесіння зобов'язує християн вірити, що після свого воскресіння Ісус Христос тілесно вознісся на небо — до Бога-отця, підкресливши цим нікчемність земного буття порівняно з вічністю, котра ніби чекає на людину у потойбічному світі.
Такий же фантастичний характер, породжений релігійним спотворенням реальності, мають й інші християнські догми, багато з яких є інтерпретацією дохристиянських вірувань, запозичених від стародавніх східних релігій. До таких запозичень слід віднести, зокрема, віру у безсмертя душі, уявлення про потойбічне пекло та рай, ідею небесного вшанування за богоугодне життя на землі, тощо. Вимога визнати догмати абсолютними, непогрішними істинами, набутими від Бога, сприяє закріпленню у свідомості віруючих спотворених уявлень про світ.
Символ віри приписує вірувати в "єдину святу, соборну та апостольську церкву", визнавати необхідність хрещення, покладати надію на майбутнє воскресіння мертвих, настання після цього вічного блаженства для праведників та вічних мук для грішників. Практично жодна з цих ідей не є породженням самого християнства, а запозичена від дохристиянських вірувань з досить незначною переробкою стосовно культу Ісуса Христа.
Паралельно із становленням віровчення відбувався процес формування християнського культу, покликаного впливати на почуття віруючих з метою підтримування та поглиблення їхньої релігійності.
Найважливіші елементи християнської обрядності називаються таїнствами. До них належать: хрещення (залучення до християнства шляхом занурення у воду або окропления), миропомазання (передавання хрещеному "благодаті святого духа" шляхом змащування його ароматичною речовиною — миро), євхаристія, або причастя (з'їдання хліба та вина, які сприймаються як тіло та кров Христа), покаяння (сповідь віруючих в своїх гріхах священикові, щоб одержати через нього прощення від Бога), шлюб (здійснення у храмі одруження), священство (посвята у сан диякона, священика або єпископа) та маслосвяття або соборования (помазання хворого освяченою оливою — єлеєм). Своїми джерелами християнські таїнства сягають Первісних культових дій.
Головним християнським богослужінням є літургія (обідня, меса) — театралізоване дійство, яке супроводжується різними заклинаннями, молитвами, музикою або співом, читанням "священного писання", поклонами, запалюванням свічок та лампад, курінням ладану тощо. Мета богослужіння — постійно впливаючи на розум та почуття віруючих, стимулювати їхню релігійність, віру у надприродні сили.
Разом з ушануванням Бога, діви Марії (богородиці, богоматері, мадонни) склався культ "святих" — ушанування осіб, які "догодили богу" і відзначені ним "даром чудотворення". Серед цих святих чимало міфічних персонажів. Важливу роль відіграє у християнстві культ хреста, який сприймається не тільки як знаряддя Христа, а як засіб "спасіння".
Значне місце у християнському культі відводиться святам, покликаним сприяти емоційному впливу на віруючих і підтриманню їхньої релігійності. До головних християнських свят належать: свято "воскресіння" Христа, Трійця або п'ятидесятниця (на честь зішестя на апостолів святого духа, що ніби було на п'ятидесятий день після воскресіння Христа), Різдво Христове тошо.
4. Причини та наслідки розколів в християнстві.
Наслідки
З другої половини ХІ ст. Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархи розривають відносини з Римом, тому що єднання з Римською Церквою означало повну втрату автокефалії, перетворення на єпархію Римської Церкви. Після смерті Михаїла Керулларія Константинопольські першоієрархи повертаються до розуміння устрою Церкви, яке склалося в період Вселенських Соборів. У результаті сформувалися два головних напрями в Християнстві:
Католицизм, представлений Римською Церквою;
Православ'япредставлене рядом Східних церков.
ПричиниРасколов Церкви втричі головні напрями
Загроза схизми, що у перекладі із грецької означає “розкол, поділ, чвари”, став реальним для християнства вже у ІХ ст. Зазвичай причини схизми шукають економіки, політиці, у особистих симпатіях і антипатіях римських тат і константинопольських патріархів. Особливості віровчення, культу, життя віруючих західного й східного християнства дослідники сприймають як щось другорядне, незначне, заважає пояснити істинні причини даної, які, на думку, криються у економіку й політику, тільки не обвинувачували, тільки в релігійної специфіці того що відбувається. І такий ноті церква підійшла до свого головному розколу. [1]
2.1 Розкол Римської церков.Однією з найбільш великих поділів християнства була поява двох основних напрямів - православ'я і католицизму. Цей розкол назрівав протягом кількох сторіч. Він визначався особливостями розвитку феодальних взаємин у східних і західних частинах Римської імперії і конкурентної боротьбою з-поміж них.
Передумови розколу виникли ще наприкінці IV початку - V в. Ставши державної релігією, християнство вже було невіддільне від економічних і полі-тичних потрясінь, пережитих цієї великої державою. Під час Нікейського і I Константинопольського соборів вона мала щодо єдиним, попри внутрішні чвари і богословські суперечки. Але це єдність базувалися не так на визнання усіма авторитету римських єпископів, але в влади імператорів, яка розповсюджувалася і на релігійну область. Так, Нікейський собор проходив під керівництвом імператора Костянтина, а римський єпископат у ньому представляли пресвітери Вітус і Вінцент. [3]
З допомогою політичних інтриг єпископи зуміли як зміцнити свій вплив західному світі, і навіть створити свій власний держава - Папську область (756-1870 рр.), яка займала всю центральну частинаАпенинского півострова.Укрепив своєю владою у країнах, тата спробували підкорити собі все християнство, але безуспішно. Східне духовенство підпорядковувалося імператору, а той і думав поступатися хоча б частиною своєї місцевої влади на користь самозваного “намісника Христа”,восседавшего на єпископської кафедрі у Римі. Досить серйозні розбіжності між Римом і Константинополем проявилися поки що неТрульском соборі 692 р., коли з 85 правил Рим (римський тато) ухвалив 50.
У 867 року римський тато Микола І і Константинопольський патріарх Фотій зрадили одне одного публічному прокльону. На ХІ ст. ворожнеча спалахнула новою силою, й у 1054 р. стався остаточний розкол в християнстві.Визван він був претензіями тата Льва IX біля,подчинявшиеся патріарху. Патріарх МихайлоКерулларий відкинув ці домагання, пізніше пішли взаємні анафеми (тобто. церковні прокльони) обвинувачення на єресі. Західна церква тепер називається римсько-католицької, що означає римська всесвітня церква, а східна - православної, тобто. вірної догматам. [6]
Отже, причиною розколу християнства було прагнення вчених вищих ієрархів західною та східною церков розширювати межі свого впливу. Це була боротьба влади. Виникли й інші розбіжність у віровченні і культі, але були скоріш наслідком взаємної боротьби церковних ієрархів, ніж причиною розколу християнства. Так, навіть швидке ознайомлення з історією християнства показує, що католицизм і православ'я мають суто земні витоки. Розкол християнства викликаний суто історичними обставинами.