3.2 Революція гідності як шлях до нового рівня ідентичності українського народу в контексті європеїзації

Трохи більше ніж рік тому добре відомі події в Україні кардинально змінили карту світу в прямому й переносному сенсі. Революція Гідності виокремила українську ідентичність із розмитої радянської, де вона була частиною чогось, об'єктом (в англійській мові це позначалося як "the Ukraine"), а в російській і до тепер лишається такою й позначається в мові через "на" Україні, а не "в" Україні. Революція Гідності розвернула Україну в бік її вихідної ідентичності: вільної, демократичної, здатної до вибору й державотворення, як тисячі років тому.  Це була жорстка відповідь на запит сучасного українського суспільства, що стояло перед вибором між двома різними ідентичностями, організованих на різних матрицях соціальної кооперації: східній матриці, де іншого немає, і західній матриці, де інший існує і здатний до співпраці [4, c. 41]. 

В цьому зіткненні ідентичностей Україна зробила свій вибір. Вона увійшла в складний процес радикальної зміни, виділення й створення нової української ідентичності, збагаченої ідентичностями всіх сусідніх Інших, інкорпорованих без жодного знецінення, через здоровий процес, а тому без ворожості й небезпеки [18]. 

Проте, усупереч і як наслідок агресії, Україна явилась світу як багатоликий і багатоголосий суб'єкт.  Одним із його прекрасних облич став волонтерський рух – могутній інструмент контролю над владою, особливий знак демократії, ресурс, могутня внутрішня енергія, що надає сенс життя і відчуття суб'єктності кожному індивіду.  Він здивував світ постійно зростаючою кількістю своїх членів, рівнем самоорганізації, готовністю до дії та відповідальністю. Він став своєрідним пальним суспільної діяльності й зробив можливим постійний процес протистояння агрессору [18].  Волонтери зруйнували нав'язаний Україні ззовні образ як залежної й продемонстрували себе як суб'єкт, якого приймають, з яким рахуються. Суб'єкт безпрецедентної сили й впливу. Такого значного впливу, що він зміг стати міцною цеглинкою у фундаменті нової європейської української ідентичності. Ідентичності, яка вписана в ідею, котру Etienne Balibar називає égaliberté, свободою-у-рівності, унікальному внеску Європи у світове політичне уявне. Іншого, на якого посилається Україна.  Однак, далі розмірковує Славой Жіжек: "Справа не в тому, чи гідна Україна Європи й чи відповідає вона тому, щоб вступити в Євросоюз, а в тому, чи зможе нинішня Європа відповідати сподіванням українців. Не українці повинні вчитися в Європи: це Європа повинна навчитися, як відповідати мріям, що мотивували протестуючих на Майдані. Протестуючі з Майдану були героями, але справжня битва – битва за те, якою буде Україна – точиться зараз, і вона буде набагато важчою, ніж навіть боротьба із вторгненням Путіна [32]. 

Серед багатьох українських інтелектуалів побутує думка, що Україна завжди мала більше інтелектуальних зв’язків саме з Європою. При цьому вони наголошують, що українські мислителі дали величезний поштовх російському культурному світу. Поза всякими сумнівами, новочасна українська нація (як і багато націй східноєвропейського простору) формувалася за несприятливих обставин. Дехто навіть стверджує, що процес творення української нації не закінчився й досі, позаяк цю націю не об’єднують ані спільна мова, ані спільна історична пам’ять, ані віросповідання – три елементи, визнанні за конститутивні для національної ідентичності [28, с. 31-49]. Безперечно, ці поділи існують і накладають свій відбиток на сьогодення України, відображаються у політичних позиція українців, зовнішньополітичних пріоритетах. Ці принципи особливо значущі для молодих незалежних держав, зокрема й для України. Ми ще тільки робимо перші кроки на шляху остаточного самоствердження, зміцнення української нації, відтворення своєї ідентичності, і з цих об’єктивних причин перспектива наддержавності Євросоюзу не могла бути для нас однозначно привабливою. Формула „Інтеграція без збереження національної ідентичності” нам не підходить. Ми ще не пройшли шлях її остаточного утвердження, робимо лише перші кроки. Україні насамперед необхідно виконати обов’язок перед самою собою, реалізувати місію остаточного самоутвердження як суверенної держави.

Революція гідності привела до якісної зміни самої ідентичності. Тут я підтримую сказане В. Поповичем про те, що змінилася постсовєцька ідентичність, вона почала поволі відходити. і «ленінопади» — це, безперечно, візуальні ефекти, коли люди вже не змогли приборкати свої емоції. Але найцікавіше, що «ленінопад» розпочався на сході країни, в тих регіонах, які були прорадянськими.

Важливим чинником формування європейської ідентичності в Україні є належне пошанування й осмислення власної філософської та політичної думки, як і самої вітчизняної історії. Треба осягнути „європейськість” української ідеї та рухатися до привнесення „українськості” в ідею європейську. Європеїзація України має відбуватися одночасно із українізацією Європи. Оскільки Європа протягом тисячоліть перебуває в пошуку власного духовного обличчя, український народ повинен також виразно задекларувати свій внесок у розвиток загальної європейської ідеї, одначе для цього маємо органічно відчути її своєю [15, c. 148]. Стратегічно майбутнє Україні в контексті євроінтеграційних процесів буде стимулюватися і визначатися такими чинниками, як:

а) збереження її культурного архетипу і статусу в єдності із формуванням нової національно-політичної ідентичності і ментальності;

б) всебічною підтримкою освіти, науки, культури;

в) здатністю і готовністю України, розв’язуючи свої локальні, національні проблеми, адекватно відповідати на виклики глобалізації.

 В перспективі матиме місце повільне наростання проєвропейського потенціалу модерної української нації і повільне перетворення протоукраїнської радянської ідентичності в модерну українську ідентичність.