2. Специфіка сучасної ідентичності українського народу: проблеми та перспективи

Становлення дієвого громадянського суспільства в Україні, її рівноправне входження в міжнародний політичний простір є можливим лише за умови формування загальнонаціональної ідентичності, що є запорукою і гарантією стабільності та безпеки Української держави. В основі загальнонаціональної ідентичності повинна лежати національна ідея, навколо якої і повинна здійснюватися консолідація української нації.

У 1991 р. Україна була проголошена незалежною державою, що стало поштовхом до інтенсифікації процесу націєтворення, який через масштабну економічну кризу, чисельні культурні, ідеологічні, соціально-психологічні, політичні чинники відбувався вкрай складно. Насамперед це було викликано низьким рівнем національної свідомості етнічних українців, що ускладнювало можливість їх мобілізації під національними гаслами; надзвичайно низьким соціальним статусом української мови, яка через тривалу реалізацію радянської політики культурної русифікації, позиціонувалась як мова села. Тому процесс націєтворення у 90-ті рр. ХХ ст. перетворився на процес українізації самих українців: було розроблено національний проект побудови громадянської нації, в якому чільне місце посідає не етнічна належність, а громадянство, – який за словами Г. Касьянова, завмер на стадії політичних декларацій. Оскільки етнічні українці самі перебували у стадії набуття національної свідомості, процесс очолили бюрократичні еліти, для яких формування громадянської нації був справою їх власної легітимації та самозбереження [12, c. 213]. Текст Конституції України демонструє відверті побоювання творців цього документу, навіть у питаннях використання термінів: взагалі не використовується термін “нація” щодо всієї сукупності населення країни; містяться поняття “народ України” і “український народ”; термін “українська нація” використовується лише один раз і стосується етнічних українців. Тому залишається відкритим питання інтеграції національних меншин в політичну націю. До того ж, як зазначає Г. Касьянов, “культура державо-утворювальної” нації ще не отримала достатнього потенціалу, щоб визначити культурну ідентичність громадянської нації, яка формується, оскільки сама ще перебувала у стані модернізації.

До подій 2013 року стан ідентичності українців часто характеризували як кризу ідентичності, на яку впливають кілька чинників. На думку М.Розумного, це:

1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом українця, сформованим протягом XIX-XX ст. у межах романтично- народовського дискурсу, оновлений консервативно революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст., з пантеоном національних героїв (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Петлюра, С. Бандера), з козацьким ідеалом особистої самореалізації, національно-культурними і політичними ритуалами та літературною нормою сучасної української мови;

2) імперська російська культурна традиція, спиралася на авторитет російської культури ХІХ-ХХ ст., який масштабно і наполегливо відтворювався пропагандистською машиною СРСР;

3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності “радянської людини”, підкріплена синдромом втоми від перемін та уявлення про комунізм як час соціального благополуччя і особистого успіху. За своєю сутністю вона є здебільшого своєрідною формою психологічного “притулку”;

4) наслідки ліберальної вестернізації, пов’язані з гіпертрофованими за часи “перебудови” ліберальними цінностями, перетвореними на цинічний індивідуалізм, культ споживання, повну автономність соціальних груп, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо [22, c. 118].

Найбільш показовим у цьому сенсі є зрушення у національній та етнічній ідентифікації української молоді. І.Вільчинська, дослідивши ці тенденції на початку ХХІ ст., дійшла висновку, що основними ознаками національної ідентифікації української молоді є: раціонально-практичне наповнення етнічної та національної ідентичності соціальним і практично-політичним змістом; відсутність усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові цінності, першочерговими серед яких вважаються свобода пересування у світі, свобода слова й доступу до інформації, свобода підприємництва й можливість розпоряджатися своєю власністю, свобода волевиявлення, захищеність з боку держави, національна самобутність у поєднанні з основними детермінантами загальнолюдського. В ідентифікації молоді відбуваються два паралельних процеси: індивідуалізація прозахідного типу та пошук нової корпоративної самореалізації. Молодь прагне до самоорганізації на принципово новій етнонаціональній основі, що передбачає: пристосування індивідуальної свідомості, поведінки, культурного досвіду до мінливих наслідків техногенної революції; зниження у свідомості молоді значення держави як учасника процесів формування культурного простору; переорієнтацію свідомості значної частини молоді на відхід від неусвідомлених наслідків домінування вестернізації; формування соціокультурних механізмів становлення громадянського суспільства тощо [13, c. 214].

Наразі українська національна ідея тлумачиться досить розлого: як реалізація мрії про незалежну державу; як національний проект, у якому Україна – це міст, що поєднає європейський та євразійський простір як самостійність, соборність, самобутність, патріотизм [17, с. 61] тощо.

Сьогодні, незважаючи на велику кількість публікацій вітчизняних та зарубіжних авторів, високу якість досліджень, присвячених визначенню і формуванню національної ідентичності, пошуку української національної ідеї, залучення до дискурсу про національну консолідацію політиків, моральних авторитетів нації, експертів, науковців, вона залишається неусвідомленою широким загалом громадян вищезгаданий дискурс не набув офіційного характеру, статусу національної дискусії, до якої вищі посадові особи держави та управлінці залучені разом із пересічними громадянами.

У своїх самописах українці зазвичай згадують традиційні цінності української колективної ідентичност – індивідуалізм, миролюбність і працелюбність, які в ситуації світової кризи, революції та війни 2013-2014 років зазнали певної трансформації. Традиційно цінність свободи для українців була пов’язана з індивідуалізмом більше, ніж з колективізмом. Це означає, що індивідуальну свободу українець цінить більше, ніж свободу якої-небудь спільноти, у яку він входить. В Росії, скажімо, все прямо навпаки. І от допоки держави як форми буття колективних цінностей домінували в світі, колективна свобода, яка обмежує індивідуальну свободу, була доволі дієвою. Це якраз давало можливість Росії випереджати Україну і впливати на неї, повсякчас обмежуючи її суверенітет.

В сучасному світі держави перестають домінувати, а отже і більш дієвою стає індивідуальна свобода. Це дає можливість вільно створювати ті чи інші спільноти і динамічно їх перетворювати у інші внутрідержавні та наддержавні спільноти, а також вільно об’єднувати такі спільноти у світовій комунікації мережевим чином. В цьому сенсі можна сказати, що основна цінність індивідуальної свободи, притаманна українцям, трансформувалася не тільки у більш дієву, але і стала системостворюючою. І ця цінність може бути настільки ефективною у сучасному світі, настільки українці зможуть зрозуміти, осмислити і засвоїти її саме в трансформованому вигляді.

Друга основна цінність українців – миролюбність – теж зазнала трансформації. Ми єдина країна на планеті, яка добровільно відмовилася від третього за розміром у світі ядерного потенціалу. Це неабияка демонстрація миролюбності, колективного благородства та геополітичної самопожертви. Можливо саме через це Україна сьогодні страждає у війні, бо істерично-агресивному глупству, яке розв’язало цю війну, завжди плювати на благородство та самопожертву. Водночас революція 2013-2014 років, яка привела до війни з Росією, показала також і войовничий характер українців. Українці миролюбні в миролюбному світі, і вони доволі войовничі в агресивному світі Саме зараз, у війні 2014 року з Росією формується цінність войовничості України [8].

Працелюбність українців теж зазнає трансформації. Українці так само, як і жителі інших країн, зазнали спокуси споживацького і значним чином паразитарного існування. Під час початку світової кризи в 2008 році я писав про долю гламурних обивателів. Але ось революція-2013-2014 та війна-2014 знову повертають українців до важкої роботи – довершення революції, відбудови зруйнованої у війні країни та важкої повсякденної праці, яка мало пов’язана з паразитуванням, бо ще довго ми не зможемо ні на чому паразитувати. В цьому сенсі питання можна ставити доволі жорстко – лише той, хто здатен до жертовної праці на благо своєї країни, виживатиме в новому світі [8].

Водночас ці три цінності національної самоідентифікації не є достатньо об’єктивними. Народ дуже часто обманюється щодо своїх головних рис характеру. Український народ тут не виняток. Індивідуалізм українців більший, ніж у росіян, але це ніяк не означає, що він так само великий, як скажімо у німців чи американців. Миролюбність українців теж, як виявилося у війні-2014, доволі відносна. А працелюбність українців під великим питанням, оскільки паразитарність української еліти робить неможливим сакральний статус працелюбності. Тому нам потрібні більш адекватні уявлення про наші цінності за межами повсякденності [8].

Загальнонаціональна ідентичність за своєю суттю багатовимірна. Вона може охоплювати, але не скасовувати етнічну, культурну, професійну, статеву та інші види ідентичності. У той же час національна ідентичність може співіснувати з наднаціональною ідентичністю (європейською чи космополітичною). Так М. Бердяєв зазначав, що почуваючи себе громадянином світу, людина не втрачає національного почуття, позаяк до космічного, всесвітнього життя людина долучається завдяки життю національному. Але на даний момент цей процес в Україні стримується певним конфліктом ідентичностей, що спричинений:

а) проблемами у формуванні вітчизняної національної самосвідомості, пов’язаними з переходом від етнічного до соціально-політичного принципу її утвердження;

б) наявністю елементів пострадянської ідентичності;

в) досить сильними позиціями регіональних субідентичностей, що мають різні ціннісні домінанти.

Проблема подолання кризи ідентичності в значній мірі посилюється процесами глобалізації, що розмивають національну культуру та посилюють маргінілізацію українського суспільства. Тільки радикальне оновлення власної національно-цивілізаційної ідентичності буде сприяти формуванню стійкого і консолідованого суспільства, здатного відповісти на численні виклики сучасного світу і здійснити повноцінну економічну, соціальну й політичну модернізацію [2].

В цілому, підсумовуючи, слід відзначити, що формування національної ідентичності є одним з головних завдань Української держави на сучасному етапі. Для його реалізації потрібно актуалізувати зусилля відповідних державних структур та неурядових організації у сфері суспільних і насамперед міжетнічних відносин. В основі формування загальнонаціональної ідентичності повинні лежати такі засади:

• Ідея поліетнічної, соціальної, політичної злагоди на основі загальноприйнятої мети – забезпеченя духовного і матеріального добробуту громадян України;

•   Ідея патріотизму, любові до України як визначальної цінності;

•   Національна самоповага та повага до представників інших націй та національних меншин;

•  Захист прав і свобод людини і громадянина незалежно від етнічної приналежності та інших відмінностей;

•   Високий рівень політичної та правової культури населення;

•   Розвиток дієвого громадянського суспільства

Політика національної безпеки в гуманітарній сфері має бути спрямована на подолання загроз у сфері освіти, культури, науки, релігії та на підтримку умов, спрямованих на зміцнення національної ідентичності, зокрема мови, культури, традицій, вірувань усіх етнічних спільнот і засновуватися на ідеях етнічного плюралізму, на можливості співіснування та симбіотичного розвитку різних етнічних груп у межах поліетнічного простору .