Розділ 1. Консолідація української нації на основі національної ідентичності

1. Українська ідентичність в контексті історичної традиції

Питання об'єднання нації, національної або суспільної консолідації, згуртування суспільства завжди перебували на порядку денному незалежної Української держави. Неспроможність до згуртування і консолідації ставили під загрозу існування держави у попередні періоди її розвитку, були причиною її «руїни», розвалу. Національна ідея тлумачиться як дух нації, комплекс її світоглядних установок [30, с. 16]; уособлення прагнень і сподівань громадян; як узагальнення минулого та висловлення уявлень етносу або нації про своє майбутнє. Національну ідею розглядають як «цемент», «суспільний клей», що скріплює націю [17, с. 53]; як «інтегральний чинник демократичних перетворень" у періоди становлення нової національної держави» [20].

Проблема України як поняття – насамперед ідентифікаційна проблема. Більшість вживає це поняття як щось очевидне, апріорне, що не потребує уточнень. Що таке Україна – начебто всім зрозуміло, однак насправді дефініція «Україна» певним чином відрізняється в українського соціаліста, народника чи «націонала», так і зараз в українського комуніста, націоналіста, ліберала, греко-католика, православного КП чи МП, українця польського, російського чи невідомого походження. Історія спроб розпізнати, що є насправді українська національна ідентичність, триває більш ніж 200 років. Загальноприйнятою тезою є, що стимулом для національно-ідентифікаційних міркувань став розвиток Романтизму, який відкрив на противагу просвітницького ідеалу розуму мислячого суб’єкта колективну суб’єктність народу, сполучену ірраціональною народною психологією. Народ був відкритий як колективний суб’єкт, багатоглавий індивід, і це звернення до ідеалу «народного духу» стимулювало рефлексію над осібністю та тожсамістю кожного з народів, унікальністю його власного Духу і природної мети.

Спричинене наполеонівськими завоюваннями піднесення німецької національної свідомості поклало початок «пробудженню» свідомості народів Центральної Європи, звідки хвиля перекинулася на Україну і Росію. Таким чином, виникнення рефлексій над українством на початку ХІХ ст. є закономірним фактом з огляду на ситуацію у європейській думці. Отже, говорити про національну, родову ідентичність можна лише за наявності конкретного свідомого суб’єкта, носія певної свідомості, що ідентифікує себе із цією ідеєю ідентичності. Такий феноменологічний погляд примушує звернути увагу на реальні історичні ідентичності, які панували на теренах сучасної України і поставити питання не «як легітимувати історично Україну?», а «як сталося, що з усіх ідентичностей саме ця/ці отримали втілення у наш час і наскільки обґрунтованим є наш монізм інтерпретацій?» [8]. Лише усвідомивши реальну ситуацію із неодиничною кількістю ідентичностей, новітня Українська держава і суспільство зрештою зможуть практично розв’язати питання майбутньої політики у просторі національної ідентифікації її громадян.

Історіографія періоду до Незалежності України дає нам два підходи: один традиційний для радянської історіографії, інший – виділяє специфіку саме української народності. Перша позиція переважно формувалась на основі російської позиції щодо утворення та розвитку Русі, найяскравіше її ілюструє історик М. Погодін, який вважав, що після розпаду Русі основна народність Наддніпрянщини перейшла на територію Московії, таким чином, Росія ставала основною спадкоємицею Русі. Інша позиція підтверджена зачинателем нашої історичної науки в академічному розуміння – М. Грушевським. На його думку, російський народ не мав такого безпосереднього зв’язку з Руссю. На даний момент друга позиція є більш правдоподібною за рахунок нового трактування певних історичних подій, таких як, наприклад, руйнування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році [25, c. 15]. 

Ми дотримуємося позиції історика Станіслава Кульчицького, який стверджував: «...п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери». Що підтверджує варіабельність етнічно-культурної основи нашої культури, адже кожне плем’я, яке входило у цей союз, мало дещо інші культурні особливості та етнічні характеристики, пізніше симбіоз цих племен утворив базу для нашої нації [14, c. 18]. І ця позиція суперечить концепції в українській історіографії у період до Незалежної України. Аргументи на підтримку такої позицію можна знайти також і поза українськими історичними прикладами. Населення Великої Британії, яка є єдиним культурним феноменом, на етно-національному рівні на даний час ще поділяється на шотландців, валлійців, ірландців та англійців. Такий же феномен ми можемо прослідкувати і в сучасній Україні, де існує поділ на гуцулів, волинян, лемків, бойків, русинів і т. ін. – але всі вони об’єднані назвою „українці”.

Наступним підтвердженням варіабельної основи нашої культурної ідентичності є феномен Козацтва, що виникає на територіях Причорномор’я, які на час зародження Козацтва були межовими, беззаконними землями. Тому Козацтво формується у бойових прикордонних умовах життєвої нестабільності, яка є ознакою межовості. Іншою ознакою, що надає козацтву саме межового характеру, є специфічний устрій, який формується з різних культурних та соціальних традиціях, адже козаки формувались не лише з українців. Пізніше козаки стали не просто особливим соціальним утворенням, а захисниками православної віри та української культури. В їхньому середовищі відроджується національна гордість, яку частково втратила на той час національна еліта. Незвичним також є те, що на початку виникнення цього явища в козацькому суспільстві сформувалось виборна влада нового типу, не притаманна феодальному суспільству того часу. Зрозумілим вибір саме такого типу управління стає лише за умови врахування риси еклектичності, яку ми виділяли в характеристиці межової моделі культури. Козацька культура утворювалася зі звичаїв людей, що приєднувалися до неї, та оточуючого середовища, яке переважно було ворожим до цих людей.

Водночас у козацтві не було розрізнення за територіальним походженням, тобто до козаків належали українці з різних регіонів – Східних та Західних, і їх об’єднувало те, що вони були козаками – вони були окремішнім утворенням, яке таки змогло створити свою власну Козацьку державу і навіть певний час бути незалежним. Для аналізу важливим є той факт, що феномен козацтва виникає у кризу для України – час бездержавності, адже надалі сплески культуротворчої активності в історії української культури припадатимуть саме на перехідні та кризові часи [6, c. 35].

Таку закономірність прослідкував Дмитро Чижевський, який пов’язав ці сплески з національним характером українців: “По-перше, безумовною рисою психічного укладу українця є емоціоналізм і сентименталізм, чутливість та ліризм. Поруч з цими рисами стоять індивідуалізм та стремління до “свободи”… Поруч з цими двома основними рисами стоїть третя – неспокій і рухливість».  Відповідно до цього Чижевський виділив епохи Середньовіччя (Княжу добу) та Бароко як ті, що найбільше відповідали культурному розвитку України. Таку ж роль відігравав Романтизм, який окрім притаманних українській ментальності сентименталізму та ліризму, мав у собі неспокій та переосмислення, які властиві межовим епохам. Варто врахувати і те, що ті епохи, які Чижевський співвідносить з українським характером – князівську добу (тобто епоху Середньовіччя) та Бароко (риси якого, на думку Чижевського, залишились в українському характері аж до часу його дослідження), а також епоха Романтизму, вплив якої на українську культуру є цілком очевидним, виділяють у своїй сутності глибоко духовне розуміння людини. Це відповідає специфічним філософським уподобанням української нації, таким, як „філософія серця” [6, c .41].

Та для нашого дослідження важливим є інший момент. Бароко і романтизм, розглядали людину, як глибоко неоднорідну істоту. Якщо врахувати те, що саме ці епохи є найближчими до національного характеру українців – то поєднання протилежностей в духовному плані також характеризує українську культуру та відповідно ідентичність. Водночас виділені Чижевським риси неспокою та рухливості відповідають характеристиці пограничних ситуацій у екзистенційній філософії, а це ще раз засвідчує присутність „межі” в українській культурній ідентичності. Цю закономірність підтверджує явище Розстріляного Відродження, яке виникає на початку ХХ ст. Як свідчать історичні дослідження того часу, у післяреволюційний період більша частина старої інтелігенції емігрує, що створює вільну творчу нішу водночас із кризовою потребою оновлення культури. Сферу творчості в українській культурі починають займати нові діячі. Що характерно, усі вони в творчому сенсі орієнтуються на мистецькі віяння Європи. Водночас формування нової культурної еліти відбувалося під впливом Українізації. Основною причиною проведення українізації вважають намагання нової влади завоювати довіру населення на території України через підтримку національної культури. Та така політика мала для України зовсім інші наслідки: почалося друге національне Відродження, яке, підсилене власне національним індивідуалізмом українців, провокувало кристалізацію самостійної української культури. Це привело до трагічних подій Розстріляного Відродження: майже усе нове покоління інтелігенції було винищено тоталітарним більшовицьким режимом. Та незважаючи на трагічний кінець цього сплеску в українському культурному розвитку, він ще раз засвідчив життєвий потенціал нашої культури, а також підтвердив динамічність її розвитку.

Продовженням Розстріляного Відродження в історії України став рух шістдесятників. Минуло майже 30 років від моменту знищення Розстріляного Відродження, і в перший момент послаблення гніту українська культура починає знову оживати. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції „розстріляного Відродження” та здобутки української культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вони продовжували традицію Розстріляного Відродження не тільки в тому, що експериментували в мистецьких жанрах, але також і прагненням індивідуального розвитку національної культури. Їхня діяльність стала основою для формування суспільної думки, яка у 1991 році привела Україну до здобуття незалежності.