Дпрактична 4

У Софокла оформлюється естетична категорія трагічного як чогось ворожого людині, що міститься в її власних діях, скерованих до блага, але виявляється незалежно від її свідомості і волі.

5. Евріпід, як свідчать його трагедії, не стояв осторонь пекучих проблем сучасності. Поет-трудівник, Евріпід старанно відшліфовував свої вірші. Сучасники закидали йому, ніби він спроможний написати не більше трьох рядків у день. Проте Евріпід залишив 90 п’єс. До нас дійшло лише 18, а також окремі уривки.

Софокл підкреслював, що показував людей такими, якими вони мають бути бути, а Евріпід зображував їх такими, якими вони є. Ці слова свідчать, що творчість Евріпіда сприймалась як антитеза героїчній драмі. Поет-новатор, - Евріпід відкидає принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його трагедія наближається до побутової драми.

Щоправда, Евріпід за традицією будує свої п’єси на міфологічному сюжеті, проте міфологічні образи мають у нього побутове забарвлення. Крім героїв міфів, ми бачимо в Евріпіда чимало “простих людей”, на що звертали увагу ще його сучасники.

Важливо згадати, що в п’єсах Есхіла і Софокла персонажі постають як втілення доброчесності, носії родових забобонів чи застарілих моральних норм; мотиви вчинків всіх цих царів, титанів, героїв високі чи життєво важливі. Їх вибір до кінця не вільний, бо вони бояться порушити вищий закон. Есхіл і Софокл дають морально – еститичну оцінку своїм героям з погляду вічних, ідеальних законів, з погляду родової сутності людини. У Евріпіда вчинки персонажів здебільшого суб’єктивні, в основі їх лежить індивідуалістична мораль самоствердження. Причину і імпульс до свого вчинку людина знаходить завжди у власній душі. Це надає можливість Евріпіду заглибитися в душу героя, висвітлити в ній досі не відомі мистецтву пристрасті. Його приваблює насамперед розкриття інтимних переживань. Найсильнішим імпульсом душі, який зароджується автономно і стає могутньою рушійною силою вчинків, є кохання.

Тема кохання, сімейних відносин стає головною для Евріпіда. 12 з 18 п’єс, що дійшли до нас, названі жіночими іменами. В більшості з них розкривається доля жінки, закоханої нещасливо і навіть трагічно.

Евріпід не обходить мовчанням безправного становища жінки в Афінах, загального занепаду моралі, а подекуди висловлює думки, що підривали основи рабовласницького суспільства.

Евріпід тяжіє не до стрімкої дії, а до філософських роздумів, не завжди відкрито пов’язаних із темою твору.

Сучасники визнавали його за філософа на сцені. За новітнього часу його іноді називають античним Гамлетом. Роздуми про те, що таке життя, смиерть, про розлад у світі, про муки, на які приречені люди, переповнюють монологи героїв Евріпіда. Друг філософа Сократа, засудженого до страти за невіру в богів, Евріпід у своїх трагедіях кидає виклик офіційному світогляду.

Евріпіда цікавить діалектика почуттів: людина в його п’єсах завжди б’ється між протилежними пориваннями, в її серці живуть складні суперечливі емоції. Як правило, в Евріпіда немає характерів цілісних, гармонійних. Трагедійний конфлікт він переніс у душу героя. Можливо, через те Арістотель вважав Евріпіда найтрагічнішім із поетів. Поета цікавлять пристрасті та їх боротьба, що споріднює його з мистецтвом нових часів. Він створює психолгічну драму.

Розкриття внутрішнього світу людини потребує вміння будувати монологи, діалоги, і тут Евріпід досягає великої майстерності.

У трагедії “Медея” Евріпід скористався стародавнім міфом про похід аргонавтів за золотим руном, але п’єсу написав сучасну. Міф розкривається тут у несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний герой, а як примхливий коханець, невірний чоловік, зрадник Медеї. Він закохався в іншу жінку (Главку), хоче з нею одружитися, а Медею залишає. І хоча Медея- чаклунка (вона саме чаклунством допомогла Ясону здобути золоте руно), тут вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як звичайна жінка.

Для розкриття неоднозначності людини Евріпід знаходить сферу, яка за своєю природою не підлягає однозначній моралі і раціональному осмисленню, - кохання. Патріархальна мораль регулювала шлюбні відносини, але була байдужа до кохання. Оскіль ки однозначної моралі не існує, Медея вважає себе вправі діяти на власний розсуд і обирає чисто жіночий шлях - помсту. Вона посилає нареченій весільний подарунок: діадему, яка здушує їй лоба, і отруєну фату. У страшних муках Главка гине, а з нею її батько.

Як бачимо, тут Медея зовсім переступає через загально-прийняту мораль.

На цьому помста Медеї не закінчується. Вона вбиває власних дітей від шлюбу з Ясоном і залишає царя без спадкоємців, що в умовах патріархальних традиций було найстрашнішою бідою. Кульмінацією трагедії став знаменитий монолог Медеї в останньому епісодії. Перед нами ніби дві жінки – любляча мати і смертельно ображена коханка, які сперечаються одна з одною.

Медея на наших очах страждає, її розгубленість і відчай знаходять відбиття в емоційно збивчивій мові, якій ніби не вистачає дихання. В Есхіла монолог носить раціонально- оповідний, а в Евріпіда - лірико-експресивний характер.

Медея мусить прийняти рішення лише сама і знайти сили для здійснення задуманого тільки в собі, у власній душі, а не в допомозі богів. В цьому виявився античний індивідуалізм Евріпіда. В трагедії “Медея” поет переконливо показав муки героїні, її намагання. Несумісні почуття - жадоба помсти й любов до дітей - крають душу нещасної.

Трагедія передбачала обов’язковий катарсис: жахаючись, людина переживає потрясіння,яке очищує душу. Катарсис - ось чого прагнули досягти автори давньогрецької трагедії. Насправді “Медея” - полум’яне уславлення людської гідності . Іван Франко, високо оцінюючи Евріпіда, називав його “Медею” геніальним твором.

6.Яким парадоксальним це може видатися на перший погляд,але таких два діаметрально протилежних явища,як,з одного боку,трагедія(театральна вистава вкрай похмурої тональності) і, з другого боку,комедія (весела,смішна театральна вистава) дослідники пов'язують з єдиним джерелом - Діонісійськими святами.Релігієзнавці цей гаданий парадокс можуть легко пояснити.Відповідь на питання знаходиться в самому характері Діонісіїв(свята бога, котрий зникає та повертається).За віруваннями еллінів, коли Діоніс покидав Елладу, наступала зима, земля не плодоносила, починався голод. Отже, закодованим сенсом першої частини Діонісіїв було відтворення печалі еллінів з привду відсутності Діоніса.Цьому настрою відповідає настрій трагедії. Проте тим більшою була радість еллінів, коли бог родючості нарешті повертався до Еллади(тобто наступала весна і природа оживала).Цю радість необхідно було не просто висловити, а й акцентовано підкреслити - а цьому відповідала тональність веселої вистави - комедії.

1)Давньогрецька комедія (грец. Αρχαία κωμωδία) — давньогрецький драматичний жанр, за допомогою якого у гостросатиричній, дотепній формі висміювалися людські пороки.

2)Слово "комедія" походить від двох коренів :'"kommos"' - "ряжені натовпи людей на підпитку" і '"ode"' - "пісня".Елліни,які так сумували в першій частині свят на честь Діоніса, на другій (веселій) частині цього свята бурхливо раділи,співали, жартували,причащалися вином - дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства.В такому збудженому стані вони дозволяли собі різні жарти , зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут витоки майбутнього ставлення до трагедії як до "високого" жанру,а до комедії як жанру "низького".

Фалічні пісні - ще одне джерело комедії.Вони також виконувалися під час весняних сільських свят родючості, і тональністю нагадували вже згадану пісню комосу .Іноді слово "комедія" ще й тлумачать як "сільська пісня".

Ще одне джерело - "викривальні куплети", які виконували зазвичай бідні мешканці сіл і полісів уночі, зміненим голосом(аби уникнути помсти) на відстані чутності біля помешкань тих,хто їх чимось образив.Іноді ці виконавці були талановитими промовцями, а їхні пісні досягали мети - "виховували" людей.Тож згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких самородків до сторення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Розрізняли три етапи давньогрецької комедії, сприйняті пізнішим європейським літературознавством:

давній (486—404 до н. е. — від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні);

середній (404—336 або 323 до н. е., тобто до смерті Александра Македонського та наступного занепаду його імперії);

новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV — перші десятиліття III століття до н. е.

Давньогрецькій комедії давнього етапу притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Аристофана, Кратіна та ін.), середнього — міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та ін. Нова давньогрецька комедія зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон та ін.). АРИСТОФАН (446 - 385 ГГ. ДО Н.Э.)

Аристофан, крупнейший представитель древней аттической комедии, “отец комедии” по выражению Ф. Энгельса. Творчество Аристофана принято делить на три этапа:

* I этап (охватывает 427-421 гг.): “Ахарняне” - 425 г., “Всадники” - 424 г., “Облака” - 423 г., “Осы”, “Мир” - 421 г. до н.э.;

* II этап (414 - 405 гг. до н.э.): “Птицы” - 414 г., “Женщины на празднике Фесмофорий” и “Лисистрата” написаны в 411 г., “Лягушки” - 405 г. до н.э.

* Заключительный III период включает всего два произведения: “Женщины в народном собрании” - 392 г. и “Плутос” - 388 г. до н.э.

У комедіях Арістофана отримала відображення різноманітна і складна політичне життя Афін другої половини V в. до н.е. Арістофан у своїй творчості постає шанувальником державних порядків часу зростання афінської демократії. Як зазначає І.М. Тронскій (С.158), Арістофан негативно ставиться до так званої радикально-демократичної угрупованню, яка проводила агресивну зовнішню політику і підтримувала паразитичні елементи. У політичних під-просили Арістофан наближався до помірно-демократичної групуються-ке і в ідеологічній боротьбі займав таку - ж помірно-консервативну позицію. У зв'язку з цим Арістофан у своїй творчості відводить важливе місце темі боротьби проти Пелопоннеської війни, якій присвячені написані в різні періоди його діяльності комедії: "Ахарняне", "Світ", "Лісістрата" (одну з них студенти повинні прочитати повністю і піддати ретельному аналізу ). Потрібно добре уявляти причини і привід, що послужив нача-ом Пелопоннеської війни (431 - 404 рр..), Обумовленої економічним і політичним суперництвом Афін і Спарти і групувалися навколо них міст. Аналізуючи хід і події цієї війни, слід зазначити, що її початок і перші роки виявилися важкими і невдалими для Афін. Спартанці кілька разів вторгалися на афінську територію. Однак афінянам вдалося в 405 р. до н.е. опанувати місто Пілос на півдні Пелопоннесу. Перші десять років війни, що не дали перемоги і переваги жодній з воюючих сторін, закінчилися встановленням в 421 р. до н.е. так званого Никиев світу, який відновив існував до війни становище. Однак він виявився неміцним, так як зустрів протест зі сторони союзників Спарти, Коринфа і в середовищі демократичної населення Афін. В ході війни загострилася боротьба між аристократією і демосом, посилився рух рабів. У 411 році аристократи зробили переворот, але олігархія проіснувала недовго. Хоча демократичні порядки були відновлені, сила афінської демократії була зломлена. Комедії Арістофана чуйно реагують на політичні події сучасного життя. Найбільш гострою в політичному відношенні є комедія Арістофана «Вершники», спрямована проти впливового лідера радикальної партії Клеона. Студенти повинні показати на конкретних прикладах з тексту комедії, за що Арістофан критикує політику радикальної демократичної партії, якими сатиричними прийомами користується автор, піддаючи критиці діяльність вищих органів афінської демократії, інтереси якої угруповання він представляє, нарешті, яка структура і композиційна побудова цієї комедії. У ряді творів Аристофан торкається питань філософії, літератури та суспільного виховання, тут відбилося негативне ставлення Арістофана до софістів. Нерозуміння Аристофаном філософії софістів призвело його до нападок на творчість Евріпіда. Цим питанням присвячені комедії "Хмари", "Жінки на святі Фесмофорий" (так називаються вався великий аттичний свято, справляється тільки вільнонароджені жінками в честь Тесмофорій, тобто законодавиць Деметри і її дочки Персефони), "Жаби". Одну з цих комедій необхідно прочитати повністю, проте, аналізуючи інші твори, цю тему також слід не випускати з уваги. Питання типізації реальних історичних осіб в комедіях Арістофана (Клеон, Сократ, Никій, Демосфен) залишається невирішеним, примітно, що вони мають мало спільного з історичними прототипами. Слід виділити також комедії, в яких в казковій чи іншій формі представлена ​​пародія на політичну утопію ("Птахи", "Жінки в народних зборах", "Плутос"). Крім навчальної літератури (І.М.Тронскій. С.156-165, С.І.Радціг. С.318-348, А.А.Тахо-Годи. С.168-177, В.Г.Боруховіч. С. 219-234), студентам необхідно познайомитися з книгою В.В.Головні (В.В.Головня. Аристофан. М.: Изд-во АН СРСР, 1955) і посібником по спецкурсу В.Н. Ярхо і К.П. Полонської (Ярхо В.Н., Полон-ська К.П. Антична комедія. М.: Изд-во МГУ, 1979.) Укласти загальний огляд творчості Арістофана необхідно висновком про його роль у світовому літературному процесі та аналізом уривків з тих комедій, які не включені в обов'язковий мінімум, але представлені в хрестоматіях.

Або (Комедії Аристофана)

Комедія — жанр, доведений до досконалості Арістофаном і двома його головними суперниками, Евполідом й Кратіном, очевидно, виникла з об'єднання традиційних народних розваг, таких, як міми, імпровізовані фарси та сільські пісні, зі стародавнім культом родючості на честь Діоніса. У древній комедії панують непристойність, злободенність, надзвичайно грубі особисті і політичні випади. Комедіографи користувалися нічим не обмеженою волею слова, і навіть видатні діячі не були позбавлені гноблень. З іншого боку, поетів все-таки іноді наздоганяла кара: так, повідомляється, що Алківіад відповів на сатиру тим, що зіштовхнув Евполіда в море. Клеон, у той час один з перших осіб у державі, обрав більш помірний спосіб зведення рахунків, подавши на Арістофана скаргу до Ради, коли молодий поет обрушився на нього у «Вавілонянах». Проте твори Арістофана не заборонялися, і він продовжував нападки на Клеона, не припинивши їх і після смерті останнього.

Періодизація і особливості творчості Арістофана Уцілілі комедії поділяються на три групи :

1) Комедії першого періоду (425-421 рр.до н.е.) відрїзняються найяскравішою політичною спрямованістю, об'єкт критики в них завжди визначений з максимальною точністю. Носієм публіцистично - викривального начала є хор, що активно виступає в пароді, парабасі й агоні персонаж, що втілює соціальне зло, часто запозичує конкретні риси в реально існуючої особи, але наділяється узагальненими ознаками певного типу - " демагога"(Чинбар), "філософа" (Сократ), "посла", "судді" і т.п. Характеристика такого героя створюється переважно зовнішніми або максимально конкретними ознаками : від промов і підношень Пафлогонца пахне шкірою; "вознесений" в думках Сократ поміщається в кошику, що весить між небом і землею. Широко застосовується фольклорна за своїм походженням гіпербола, що відкриває шлях відвертого гротеску і шаржу.

2)Комедії другого періоду (414 - 405 рр.до н.е) відрізняються постановкою більш загальних питань і ослабленням персональної інвективи.Робиться спроба включити хорову парабасу в розвиток сюжету і підпорядкувати цій же меті епізодичні зчіпки в другій половині комедії - найуспішніше це втілено в комді "Лісістрата", де розв'язка настає лише вкінці п'єси і гостра сюжетна ситуація тримає читача в напрузі до останньої миті.

3) Комедіі третього періоду (392-388 рр. до н.е) - подальший розвиток тенденції до індивідуальної характерності і побутової конкретності персонажа. Найнаочніший приклад - образ пронизливого і нахабного раба Каріона в " Плутосі" - безсумеівному предтечі рабів ново аттичної (Менандр) і римської комедії (Плавт), а через них ї європейські комедії нового часу( Боморше, Карпенко - Карий...) Майже нівелюється партія хору :його функції зводяться до танцю в перервах між окремими епізодами,насільки мало пов'язпні зі змістом комедії, що для них авіть не завжди пишеться спеціальний текст, а тільки відзначається момент вступу хоу зі вставним номером.

У формальній побудові п'єси Арістофан слідував завжди одній і тій самій схемі, іноді привносячи в неї розмаїтість. Пролог, звичайно більш довгий, ніж у трагедіях, представляє публіці комічного героя й обрисовує ситуацію. Тут же герой (часто це пересічний сільський житель) викладає неймовірний план — як разом позбавити людство від усіх нещасть, і цей план стає основою розвитку сюжету. Потім виходить хор, як правило, щоб протистояти планам героя, якому доводиться докласти зусилля для залучення хору на свою сторону. Вихід хору називається «парод», за ним найчастіше слідує сцена суперечки, «агон», у результаті якого учасники хору погоджуються прийняти план головного героя. Потім персонажі п'єси залишають сцену, щоб приступити до здійснення плану, а хор тим часом виконує «парабасу» (буквально «вихід уперед»), розгорнуте звернення до публіки, звичайно в сімох частинах з мінливим віршованим розміром, у якому поет прямо говорить з публікою про політика, суперників по ремеслу і про самого себе. У наступним за «парабасою» сценах план має успіх. Ці сцени пожвавлюються грубуватим фарсом, коли блаженна свобода, забезпечена новим порядком речей, дозволяє запросто виганяти різного роду ошуканців і самозванців. Епізоди перемежовуються піснями, то ніжно-ліричними, то грубо непристойними, що виконуються хором. Завершується п'єса святом, найчастіше це буває весілля героя з алегоричною фігурою, що символізує його торжество.

Імовірно, не було нічого дивного в тому, що в IV ст. до н.е. комедії такого роду вже не писали — існування жанру древньої комедії було нерозривно зв'язане з розквітом афінської демократії й обумовлене як згуртованістю громадян міста-держави, так і повною волею слова. Як представника цього жанру Арістофан практично не мав впливу на подальший розвиток літератури, оскільки в елліністичний і римський періоди беззастережно панує нова комедія. Горацій ностальгійно згадує Арістофана як поета, який користувався повною волею слова, однак пізніші автори майже не згадують про нього, незважаючи на найбільшу славу, що оточувала його при житті.

Місте́рія (грец. musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) — західноєвропейська середньовічнауточнити про несередньовічні і неєвропейські містерії релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

В основу містерії різдвяної та великодньої покладено біблійні сюжети. Виникнувши у 13 ст., вона поширилась у 14-15 ст. в Італії, Англії, Німеччині, Нідерландах, Франції у вигляді масових видовищ.Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три події християнської історії були їх композиційними центрами, навколо яких компонувалися безліч інших євангелійних епізодів (про прикликання апостолів, вилікування хворого, зцілення німого, тайну вечерю).

Орхестра (др.-греч. Ὀρχήστρα) в античному театрі - кругла (потім напівкругла) майданчик для виступів театральних акторів, хору або музикантів. Назва перекладається як «місце для танців».

Перша кругла орхестра з'явилася біля підніжжя афінського Акрополя. На ній виступали хори - співали і танцювали дифірамби на честь бога Діоніса. Коли дифірамб трансформувався в трагедію, театр успадкував орхестру як сценічний майданчик для акторів і хору.

Головний герой або протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль»[1]) — персонаж, який в різних видах мистецтва грає головну роль, зазвичай протиставляється антагоністові. Цей термін виник в Давній Греції, коли в 534 до н. е. році зі своїм хором в Афінах виступив «батько аттичної трагедії» Феспіс.

Сьогодні поняття протагоніст та головний герой тотожні і використовуються не тільки в театрі, але й у кінематографі, літературі, відеоіграх та інших видах мистецтва. Прикладом протагоніста в кіно може служити Джеймс Бонд в однойменній серії фільмів та книг, в літературі — Жульєн Сорель з книги «Червоне і чорне». У комп'ютерних іграх протагоністом вважається той персонаж гри, яким керує сам гравець.

ФІМЕЛА Те саме, що і фолос.

Жертовник на честь бога Дионіса, що знаходився в орхестрі давньогрецького театру.

Фолос (толос) - у давньогрецькій архітектурі кругле в плані споруда.(Фолос- кентавр, син Силена і одній з німф-меліад)

Корифей (грец. κορυφαῖος) - в античній драмі керівник хору.На ранній стадії трагедія починалася з виходу на орхестру хору на чолі з корифеєм - парода. Корифею належав вступний речитатив в урочистих анапест.Корифей здійснював контакт між акторами і хором, він двома-трьома віршами підводив підсумок почутого монологу, або повідомляв про прихід нового персонажа,