1274_Ковтун та ін._Історія укр. культури

УДК 008 + 930.85 (477)

ББК Ч К 90

Укладачі:

доц. В. В. Ковтун (вступ, 1, 3 розділи) проф. А. І. Куліш (1,4 розділи)

доц. Д. О. Андросова-Байда (2 розділ) доц. М. А. Слободянюк (3, 5, 6 розділи)

доц. Т. О. Щербакова (4 розділ) ст. викл. Г. Л. Іващенко (2, 6 розділи) асист. В.В. Єрмоленко (5 розділ)

Рецензенти:

д-р істор. наук, проф. О. Ф. Нікілєв (ДНУ) канд. істор. наук, доц. Л. К. Дешко (ДІІТ)

Історія української культури [Текст]: методичні вказівки до самостійної роботи студентів / уклад.: В. В. Ковтун, А. І. Куліш, М. А. Слободянюк, Г. Л. Іващенко; Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, 2011.

– 58 с.

©Ковтун В. В. та ін., укладання, 2011

©Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту залізн. трансп. ім. акад. В. Лазаряна, редагування, оригінал-макет, 2011

ВСТУП

Культура – одне з найбільш широких за своїм обсягом і філософським розумінням понять. Досить часто культуру пов’язують зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. Вірування, духовна атмосфера народу безпосередньо пов’язані з умовами природного середовища. У ширшому розумінні це поняття вживають для характеристики духовно-практичної діяльності людини, всього, що зроблено нею, – тобто уречевлений, одухотворений нею світ. У широкому розумінні поняття «культура» охоплює сукупність матеріальних і духовних цінностей, вироблених людством у процесі суспільно-політичної діяльності, а також сам процес їх творення і розподілу.

Культура є невід’ємною частиною людського життя, що розглядається не тільки як результат розвитку людства, досягнення минулих поколінь. Це – своєрідна фіксація змін, які відбуваються з людьми і в людях, творення цінностей, здатних відкрити нові грані особистості, забезпечити подальший процес її гуманізації. Культура стає цементуючим засобом у будові суспільства, певним чином організовуючи його життя. Можна припустити, що вона виконує ту ж функцію, яку в житті тварин виконує генетично запрограмована поведінка.

«Історія української культури» є нормативною дисципліною, введеною до навчальної програми підготовки бакалаврів згідно з наказами Міністерства освіти та науки України від 25.06.09 «Про вдосконалення нормативної частини змісту підготовки фахівців» та № 642 від 09.07.09 «Про організацію вивчення гуманітарних дисциплін за вільним вибором студентів», і є обов’язковою для вивчення студентами всіх спеціальностей.

Метою нашого курсу є формування у студентів системи знань про культуру українського народу, її основних історичних періодів у контексті світової культури; визначення її ролі в соціокультурній регуляції життєдіяльності суспільства; розширення загальнотеоретичної і спеціальної підготовки студентів на основі усвідомлення національних і загальнолюдських культурних цінностей.

Навчальний матеріал засвоюється через опанування матеріалу лекцій, підготовку до семінарських занять, виконання творчого завдання, самостійну роботу, участь у конференціях, круглих столах, історико-літературних читаннях, засіданнях клубів, екскурсіях, виставках, інших масових заходах Центру національно-громадянського виховання університету. Світосприйняття, світобачення, світовідчуття українського народу, його звичаї і традиції, історико-культурні здобутки минулого та сучасного розкриваються в експозиції лабораторії українознавства «Світлиця».

Із підписанням Україною Болонської конвенції і переходом вищої школи до європейських програм навчання самостійна робота студента набуває особливої актуальності. Методичний посібник покликаний допомогти студентам у підготовці до семінарських занять і модульних контролів.

І. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЕРЕДИНИ ХІV СТ.

1.Культура українських земель за найдавніших часів.

2.Культурне значення прийняття християнства Київською Руссю.

3.Культура княжої доби періоду розквіту: архітектура, освіта, література, мистецтво, ремесла.

Історію культури на території сучасної України можемо простежити від найдавніших часів кам’яної доби, спираючись на знайдені археологічні артефакти. За умов первісного суспільства, яке дотримувалося кочового способу життя, розвиток культури відбувався повільно. Тому величезне значення має культура осілого народу (трипільська культура), що накопичила великий досвід, який переймали інші народи. На теренах України за давніх часів слов’яни пройшли шлях від сімейно-общиного угруповання до створення племені, племенних союзів і, нарешті, утворення князівських держав.

Особливістю становлення східнослов’янської культури був безпосередній тривалий контакт із культурами інших народів. Вагомий вплив на культуру Київської Русі справило прийняття християнства, яке дало можливість використовувати культурні досягнення народів інших держав: Болгарії, Риму, Греції, Візантії.

1. Культура українських земель за найдавніших часів

Визначаючи сутність культури будь-якої нації, потрібно зважити на те, що культура народу формується протягом тисячоліть. Її становлення залежить від багатьох факторів: особливостей економічного розвитку, географічного положення, клімату, характеру відносин із сусідніми народами, расовоетичних стосунків, мовних можливостей тощо. Завдяки взаємодії історичних чинників формується культура кожного народу, її унікальність.

На території сучасної України людина жила із найдавніших часів. Первісні поселення епохи палеоліту (500–100 тис. років тому) археологи винайшли в Карпатах, Подністров’ї, Подніпров’ї, Донеччині, Криму. Людина займалася передусім полюванням, збиранням плодів, виробленням примітивних знарядь праці, зброї. У період неоліту (7–4 тис. до н. е.) людські поселення зайняли майже всю територію сучасних українських земель.

Природні умови з давніх-давен визначили розвиток нашого краю як сільськогосподарського. Найдавнішою землеробською культурою була Трипільська культура (4–2 тис. до н. е.), знайденої й дослідженої українським археологом Вікентієм Хвойкою у 1893 р. Хліборобсько-скотарські племена трипільської культури населяли величезну територію від Слобідської України до Карпат, від Чернігівщини до Чорного моря й Балканського півострова. Населення було обізнане щодо обробки міді, каменю; виготовлення знарядь праці, зброї, декоративного оздоблення; вирощування проса, ячменю, вівса, пшениці, конопель; приручення кіз, овець, биків, коней, свиней

тощо. Трипільці були вправними будівничими, будуючи помешкання площею до 150 м2, що радіально розміщувалися в поселенні на 50–1500 будівель. Дехто з дослідників вважає ці поселення протомістами. Будівлі одно- і двоповерхові робили з дерева, нерідко з обох боків обмазуючи глиною; застосовували у будівництві саман. У цій культурі вперше зустрічаємо традиційну українську піч.

Характерною ознакою трипільської культури було виготовлення досконалого гончарного посуду, який відзначався багатством форм і орнаменту. Виготовляли як грубий товстостінний посуд для сільськогосподарських продуктів, так і тонкостінний – для побуту й із декоративною метою. Широко поширеними були й керамічні фігури різних тварин і людей. Серед антропоморфних фігур чільне місце належало жіночим статуеткам. Їх знайдено значну кількість, до того ж різних форм. Це приводить дослідників до висновку, що у трипільців існував культ Богині-Матері. Поклонялися вони також культу бика, оленя, кози тощо.

У 3–2 тис. до н. е. на території України жили землеробсько-скотарські племена ямної, катакомбної, зрубної, комарівської культур, культури шнуркової кераміки.

Розташування українських земель на перехресті міграційних і торговельних шляхів призводило до впливу культур різних народів на культуру місцевого населення. Разом із тим, про її стійкість свідчить той факт, що залишався основний пласт культури, котрий зберігався протягом тисячоліть. Значний вплив на формування історико-культурних традицій наших земель справили кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари тощо. Першим народом, згадка про якого зафіксована в письмових джерелах, а саме – в «Одесії» Гомера, були кіммерійці. Войовничість цих племен і кочовий спосіб життя відбилися на їх матеріальній культурі. Для їхнього релігійного світогляду характерною була віра в душу й життя після смерті. Знайдені глиняні жіночі статуетки свідчать про відлуння трипільських традицій і поклоніння БогиніМатері в їхньому релігійному культі.

Особливо глибокий слід у нашій історії залишили скіфи, чиї релігійні уявлення були досить розмаїтими: культ предків, вождів, героїв, поховальний культ, культ родючості тощо. Завдяки ритуалу поховання, що існував у скіфів, ми маємо змогу скласти досить чітке уявлення про їхні звичаї, традиції, побут, матеріальну культуру. Особливим чином це характеризує царських скіфів, що проживали у Центральному Подніпров’ї. Поряд зі знатним скіфом ховали його дружину, ставили все необхідне, що, на думку жителів племені, могло знадобитися йому в потойбічному світі. Зверху склепіння перекривали й насипали великий пагорб – курган. Розкопки скіфських курганів засвідчили рівень розвитку скіфського мистецтва, міцність і велич Скіфської держави.

Світовою сенсацією стали розкопки у 1971 р. кургану Товста Могила поблизу м. Орджонікідзе на Дніпропетровщині. Висота кургану становила 19 м, на глибині 7 м розкопано дві гробниці, у яких знайдено зброю, збрую,

посуд і близько 600 золотих прикрас. Найбільшу цінність серед них має золота пектораль – нагрудна прикраса, яку носили як символ влади. Діаметр прикраси – 30 см, вага – 1150 г золота вищої проби. Але особливо цінними є художні якості цього виробу, який визнано одним із шедеврів світового ювелірного мистецтва.

Саме у скіфський період, як вважають дослідники, на наших землях з’явилися традиційні білі штани і сорочка, чоботи, висока шапка, пірначі, келепи, сагайдаки тощо.

Важливим фактором формування української культури стало її тривале перебування під впливом античності. Цьому особливо сприяли створені в

7 ст. до н. е. грецькі міста-держави (поліси) у Північному Причорномор’ї.

Платон писав, що елліни обсіли Чорне море, як жаби ставок. Найбільш відо-

мими грецькими поселеннями були: Ольвія, Херсонес, Тіра, Керкінітіда,

Теодосія, Пантікапей. Як і в Греції, тут розвивалися скульптура, живопис, архітектура, декоративно-ужиткове мистецтво: виготовлення прикрас, розписування посуду. Високого рівня розвитку набули музика, література – кожне місто мало свій театр, школи. Руїни великих будівель в Пантікапеї й інших містах свідчать про наявність храмів і цивільних споруд. Численні фрагменти капітелей, фризів і карнизів у Херсонесі говорять про високу майстерність різьби по каменю. Поліси підтримували постійний зв’язок із метрополією, разом з тим дотримання місцевих традицій формувало їх самобутність. Вплив античної цивілізації виявився також у спорудженні фортець, виготовленні кераміки, високохудожніх прикрас. Під «цивілізуючу» дію грецьких міст-держав потрапили скіфи, сармати, анти, слов’яни.

На рубежі нашої ери на світову арену, як самостійна етнічна спільність, виходять слов’яни. Під час Великого переселення народів 4–7 ст. завершилося розселення слов’янства і сформувалися три його гілки: західні (поляки, чехи, словаки, морави, лужичани, кашуби, полаби), південні (болгари, македонці, серби, хорвати, словенці) та східні (українці, білоруси, росіяни). Одним із перших політичних об’єднань слов’ян було Антське царство, створене у 4 ст. М. Грушевський називав антів предками українського народу. На підтвердження цієї теорії використовується лінгвістичне тлумачення слова «анти»: у перекладі з іранської – «край», «кінець». Отже, анти – жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Основним заняттям антів було пропашне землеробство, тваринництво, промисел, ремесла, торгівля.

Нині українська історіографія стверджує, що український народ був автохтоном (корінним народом) на своїй території. Разом із тим, унаслідок постійних міграцій, давнє населення України не було етнічно й культурно однорідним, розвиваючись у тісній взаємодії з кочовими народами, які неодноразово приходили на наші землі; із грецькими містами-державами Північного Причорномор’я; із європейськими народами. Український народ продемонстрував здатність сприймати і творчо перетворювати сторонні культурні впливи, продукуючи самобутню культуру.

У7 ст. слов’яни заселяли величезну територію і відігравали помітну роль

уміжнародних політичних та економічних відносинах. У давньогрецьких, візантійських, арабських джерелах і руських літописах ми знаходимо відомості про спосіб життя й побут слов’ян, їхню військову силу, про окремих руських князів.

Хліборобство сформувало світогляд давніх слов’ян, зорієнтований на єдність із природою. Вони шанували природні сили й утворили своєрідний культ природи. Їхня релігія має назву поганство, або язичництво. Джерелом життя вони вважали сонце. Дуже рано вони пізнали силу вогню і вірили в те, що домашнє вогнище зберігає щастя в родині. У великій пошані у слов’ян завжди була земля. Як свідчать джерела, вони поклонялися воді, приносили жертви річкам, озерам, болотам, колодязям тощо. Воду вони вважали сестрою сонця й вірили, що вода буває жива й мертва, цілюща й безсила, може додавати сил, або, навпаки, відбирати їх. Ці вірування збереглися у народних казках. Вірили також у віщу силу води, тому застосовували її під час ворожіння.

Скарбницею духовної культури східних слов’ян була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, легенди, заклинання тощо. Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше ввійшли до «Повісті временних літ»: про Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь; про «віщого» Олега; про помсту княгині Ольги древлянам за вбивство її чоловіка, князя Ігоря; про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнідою й ін.

До нашого часу збереглися старовинні народні обряди, пов’язані з трудовою діяльністю: веснянки, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї, колядки та щедрівки. У народних іграх, танцях, піснях і наспівах, звичаях та обрядах наявні елементи театрального дійства, характерні мелодії, інструментальні награвання. Широкого поширення набула народна інструментальна музика.

Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев’яної архітектури, скульптури та живопису. Під час будівництва максимально враховували природні умови: оселі будувалися біля водоймищ, на безвітряних ділянках, з урахуванням ландшафтних особливостей. Спадковість традицій та естетичні засади визначали різноманітне декоративно-художнє оздоблення будівель: різьблення, розпис, кераміка тощо. Різьбленням прикрашали найважливіші архітектурні деталі: фронтони, вікна, двері, сволоки, скрині, дерев’яний посуд, знаряддя праці. Широкого розвитку набуло ковальське та ювелірне мистецтво.

Мистецтво дохристиянської Русі було пов’язане з культом природи, міфологією. Орнаменти, візерунки, зображення мали на меті оберігати людину від лиха й нещасть, допомагати їй жити і працювати. Цей принцип найвиразніше втілювався в оздобленні рушників і писанок.

Самобутня давнослов’янська культура стала основою для розвитку куль-

тури Киівської Русі, на цілі століття сформувала традиції, побуті, звичаї українського народу.

2. Культурне значення прийняття християнства Київською Руссю

Князь Володимир хрестив Русь у 988 р., фактично змусивши візантійських імператорів і константинопольського патріарха надіслати до Києва священників для хрещення русичів.

Прийняття християнства було викликано об’єктивними причинами: необхідністю більш тісних економічних і політичних зв’язків із Європою, яка була християнською; прагненням зміцнити за допомогою єдиної релігії центральну владу; потребою у підвищенні моральних засад суспільства.

Хрещення стало подією великого історичного значення, було, певного роду, релігійною революцією: язичницьку віру заступило єдинобожжя (мо-

нотеїзм). Це сприяло об’єднанню східнослов’янських народів, зміцненню князівської влади; централізації держави. Церква говорила про божествен-

не походження князівської влади, освячувала посаду київського правителя, називала великого князя «помазаником Божим», він став патроном церкви.

Візантійські монахи Кирило та Мефодій створили слов’янську абетку (кирилицю) на основі грецького, юдейського, фінікійського алфавітів. Ці перші слов’янські просвітителі почали перекладати староболгарською мовою книги релігійного змісту. Болгарські монахи, продовжуючи справу Кирила та Мефодія, опрацювали великий масив літератури. Із християнством із Ві-

зантії та Болгарії до нас прийшли книги, наука, освіта; було запроваджено слов’янську абетку, створено перші навчальні заклади. Староболгарсь-

ка мова була досить близькою і зрозумілою для русичів. Саме на це зважали візантійські священики у своїй проповідницькій діяльності в Київській Русі. Поширилося літописання, книгопереписування. Ярослав Мудрий відкрив при храмі Святої Софії першу бібліотеку.

Безумовно, староболгарською (у нас її називали церковнослов’янською) перекладалися передусім основні фундаментальні релігійні твори – Біблія (Старий і Новий заповіти), послання апостолів, життя святих, твори «отців церкви». Великі за обсягом релігійні твори подавалися у скороченому вигляді, деякі твори об’єднувалися до так званих «списків». Велике значення для розвитку культури Київської Русі мали також книжки світського характеру.

Відбулися зрушення в архітектурі. Поширилося муроване будівництво.

За Володимира побудовано перший мурований храм – Храм Різдва Богородиці – названий в народі Десятинна церква (989-995), бо десять відсотків князівських прибутків виділялося на її будівництво, художнє оздоблення, придбання церковного обладнання тощо. Десятинна церква мала хрестовокупольну структуру. Всередині споруда була багато оздоблена мозаїками та фресками, мала інкрустовану підлогу. Десятинна церква стала зразком для будівництва храмів в інших містах Київської Русі. Церковні споруди мали міцні стіни і двері, небагато вікон, оточувалися галереями, тобто, вони виконували й оборонну функцію. Київська Русь вийшла на світову арену, її споруди ре-

презентували здобутки світової архітектури, не тільки сприйнявши позитивний вплив сусідів (Візантії, Болгарії), а й створивши власну архітектурну систему.

Прогрес спостерігався й в образотворчому мистецтві, яке збереглося у вигляді монументального, станкового і книжного живопису. Монументальне малювання дійшло до нас у двох варіаціях: мозаїка та фреска.

Богослужіння в церквах здійснювалося за візантійськими правилами. обов’язковим став хоровий, багатоголосний спів.

Відбувся переворот у світорозумінні людей. Тепер проповідувалося, що людина подібна до Бога, що людина на землі – це дар природи, вона вища за тварин за своїм розумом, почуттями, мораллю. Люди в релігійному сенсі ставали рівними перед Христом, який заради кожної людини пройшов свій шлях до Голгофи. Підвищилися моральні засади суспільства. Священики навча-

ли людей, що гріх сваритися, грабувати й убивати, наказували жити по-хри- стиянськи. Було покінчено з полігамією, церква забороняла жити без вінчання, мати кілька жінок; була заборонена кровна помста, скасована смертна кара.

Зріс міжнародний авторитет держави. Київ підтримував дружні відносини з Візантією, Німеччиною; через одруження дочок Володимир поріднився з польським, шведським і угорським королями. Ярослава Мудрого назвали «тестем Європи», тому, що мало не всі правлячі династії прагнули поріднитися з Києвом. На Русь стали дивитися як на рівну серед рівних.

3. Культура княжої доби періоду розквіту: архітектура, освіта, література, мистецтво, ремесла

У ХІ–ХІІ ст. нащадки Володимира продовжили політику розвитку християнської церкви, затверджуючи її провідну роль у духовному житті народу. Особливих успіхів у цьому досягли князі Ярослав Мудрий і Володимир Мономах.

Серед архітектурних пам’яток Київської Русі перш за все виділяються культові споруди. Із зовнішнім виглядом величних церков не могли зрівнятися навіть прекрасні князівські палаци.

За Ярослава Мудрого побудовано десятки церков, серед яких перлина давньоруської архітектури – Софіївський собор (1037 р.). Свята Софія від початку викликала захоплення сучасників. Митрополит Іларіон писав, що такої «не обрящеться во всем полунощі земном от востока до запада». Свята Софія, як і більшість церков того часу, мала грубі мури, в яких велика квадратна цегла чергувалася з кам’яними валунами і скріплювалася за допомогою вапна. Всередині храм було оздоблено мозаїками та фресками. Над престолом височів кивот із білого мармуру. Вівтарна огорожа з мармуру заміняла іконостас; кам’яний бар’єр хорів із червоного шиферу був укритий різьбою, а дві вежі розписані фресками. Про Софію Київську багато написано, висловлено ряд гіпотез щодо її походження. Протягом довгого часу вважали, що її було зведено візантійськими митцями за зразком Софії Константинопольської.

Але на сьогодні визнано, що в жодній країні не існує її прототипу. На творців Софії справили вплив елементи мистецтва Візантії, Вірменії, Сірії, Малої Азії, романського мистецтва Західної Європи, але найбільше вплинув стиль дерев’яної архітектури Київської Русі. Свята Софія – це оригінальний витвір мистецтва, архітектурний шедевр, який і сьогодні залишається неперевершеним, протягом століть слугуючи прототипом для інших видатних пам’яток давньоруської архітектури. У XVII ст. Софію перебудовано в стилі українського бароко.

За словами єпископа Адама Бременського, Київ за часів Ярослава Мудрого став «суперником Константинополя». Тут працювали вже переважно представники власної київської школи. Поряд із культовим інтенсивно провадилося також цивільне будівництво. Київ оточували міцні вали і мури; основу оборонних укріплень становили дерев’яні зруби. Висота валів сягала подекуди 14-16 м при ширині в нижній частині до 20 м. Єдиним пам’ятником цивільної архітектури періоду князювання Ярослава, що зберігся до наших днів, є Золоті ворота, названі на зразок Константинопольських. Побудовані у 1037 р., і вони є масивною аркою, що спирається на великі пілони й завершується церквою Благовіщення. Разом із тим Золоті ворота з іншими баштами кріпосної стіни виконували ще й роль важливого оборонного пункту. У княжу добу були побудовані великі собори в Чернігові, Новгороді, Переяславі, Володимирі.

У другій половині XI ст. із поширенням християнського аскетизму починають виникати монастирі. Одним із перших був заснований КиєвоПечерський монастир (1051 р.). Афонський чернець Антоній поселився в печері серед лісу над Дніпром і розпочав життя аскета: споживав лише хліб і воду, копав печеру, молився Богу. Навколо нього зібралося близько 20 ченців, які й заснували монастир. Ігумен Феодосій перетворив Печерський монастир на зразковий: монахи займалися городництвом, садівництвом, ткали і в’язали.

Із ослабленням ролі Києва як політичного і культурного центру Русі зростає роль Галицько-Волинського князівства. Церкви Західної України значно відрізняються від київських. Головна відмінність полягає у використовуваному матеріалі: у Західній Україні церкви будували переважно з кубів тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалу була можливість застосувати різьбу не лише всередині церков, але й на зовнішніх стінах. Зразками багатої різьби є портали церкви Святого Пантелеймона в Галичі, де вона прикрашала головну апсиду. На Галичині збережено 30 фундаментів церков XII–XIII ст.: у Володимирі, Овручі, Перемишлі, Більську, Холмі, Львові.

Храми й монастирi були не лише центрами творення мистецьких цiнностей, а й осередками освiти, бiблiотеками, центрами суспiльного життя. При церковних i монастирських бiблiотеках iснували спецiальнi майстернi, де переписувалися або перекладалися книги з iноземних мов.