6. Види безробіття

Безробіття – це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття породжується й відрізняється різною тривалістю й соціально-економічними наслідками. Залежно від цих критеріїв розрізняють: фрикційне, сезонне, структурне, циклічне та інституціональне безробіття.

Фрикційне безробіття виникає, коли частина працюючих добровільно змінює місце роботи або шукає нову роботу після звільнення. Фрикційне безробіття є тимчасовим і, як правило, не перевищує одного-двох місяців. В економічно розвинених країнах такий вид безробіття перебуває на рівні 3—6 % від числа економічно активного населення.

Сезонне безробіття виникає у зв'язку з сезонним характером деяких робіт. До них належать: сільськогосподарські роботи, переробка овочів і фруктів, сплав лісу, окремі види рибальства й полювання, будівництво й видобуток корисних копалин та ін.

Циклічне безробіття можна характеризувати як безробіття недостатнього попиту на працю, що породжує хаос в економіці. Для безробітних в умовах економічної кризи характерні: розпач, безвихідність, готовність на жертви заради заробітку. Це найважча форма безробіття з найбільш руйнівними для людей соціально-економічними наслідками. За характером прояву розрізняють відкрите, у тому числі, зареєстроване, і приховане безробіття.

Структурне безробіття виникає внаслідок невідповідності між структурою пропозиції праці та структурою попиту на неї. Таке розходження попиту і пропозиції на ринку праці пов'язане в основному із технологічними змінами у виробництві, наприклад, механізацією, автоматизацією, реорганізацією, а також із падінням чи зникненням попиту на якийсь товар чи вид послуг.

Інституційне безробіття виникає внаслідок дій тих чи інших суспільних інститутів. Наприклад, уряд, виплачуючи щедру допомогу по безробіттю чи інші соціальні допомоги, спонукає певну частину людей жити не працюючи. 

7. Державна політика зайнятості

Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема. Вона має декілька рівнів: державний, регіональний і локальний. Державне регулювання здійснюється мережею спеціальних державних установ для підтримання прийнятного рівня зайнятості, підвищення мобільності робочої сили, створення нових робочих місць. На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості. Європейська модель — це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних. Скандинавська модель — це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення. Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.