IV. Порядок відшкодування шкоди, заподіяної працівником.
Перш ніж розглядати питання про відшкодування шкоди, заподіяної працівником підприємству, необхідно визначити порядок визначення даної шкоди.
Критерієм, за допомогою якого у подальшому з урахуванням виду відповідальності, конкретної обстановки, за якої було завдано шкоду, матеріального стану працівника точно встановлюється сума, що підлягає відшкодуванню, є розмір дійсної шкоди.
У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. роз’ясено, що, визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з вартості матеріальних цінностей на день виявлення шкоди, а у випадку зміни цін – застосовувати цін, що діють на день прийняття рішення про її відшкодування.
На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) і в комісійній торгівлі розмір шкоди, заподіяної розкраданням або нестачею продукції і товарів, визначається за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів.
Відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей” від 22 січня 2006 р., № 116, розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей визначається за балансовою вартістю цих цінностей (з вирахуванням амортизаційних відрахувань), але не нижче 50 відсотків від балансової вартості на момент встановлення такого факту з урахуванням індексів інфляції, які щомісячно визначає Міністерство статистики України, відповідного розміру податку на добавлену вартість та розміру акцизного збору за формулою:
P3 = [(Бв - A) x Іінф + ПДВ + АЗБ] х 2, де:
Р3 – розмір збитків (у гривнях);
Бв – балансова вартість на момент встановлення факту розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей (у гривнях);
А – амортизаційні відрахування (у гривнях);
Іінф – загальний індекс інфляції, який розраховується на підставі щомісячно визначуваних Міністерством статистики України індексів інфляції;
ПДВ – розмір податку на додану вартість (у гривнях);
АЗБ – розмір акцизного збору (у гривнях).
При виявленні з вини працівника нестачі одних товарів і лишків інших нестача підлягає стягненню з винного, а лишки – оприбуткуванню на користь підприємства. Залік лишків та перекриття ними нестач допускаються як виняток за один і той же період, що перевіряється, у однієї і тієї ж матеріально відповідальної особи і відносно матеріально-товарних цінностей одного і того ж найменування.
Матеріальна відповідальність за трудовим правом – це дольова відповідальність, при якій кожна особа, яка завдала шкоду, відповідає тільки за себе і відшкодовує збитки лише у певній частині (долі). Навіть при колективній (бригадній) матеріальній відповідальності настає дольова матеріальна відповідальність. Частка (доля) відповідальності кожного члена колективу (бригади) визначається залежно від терміну роботи в складі бригади і пропорційно розміру заробітної плати працівника. Члени бригади звільняються від відповідальності при доведеності вини когось із членів бригади у заподіянні шкоди або коли встановлений факт крадіжки матеріальних цінностей сторонніми особами.
Солідарна матеріальна відповідальність застосовується лише за умови, якщо вироком суду встановлено, що шкода підприємству заподіяна спільними умисними діями кількох працівників, які мали спільну мету заподіяти шкоду і винні у вчиненні злочину. Солідарна відповідальність означає, що особи, винні у заподіянні шкоди, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі, без визначення частки (долей) кожного.
Відповідно до статті 130 КЗпП працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.
Згідно зі статтею 136 КЗпП покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, а керівниками підприємств та їх заступниками – за розпорядженням вищого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника.
Розпорядження власника або уповноваженого ним органу або вищого в порядку підлеглості органу має бути зроблено не пізніше двох тижнів з дня виявлення заподіяної працівником шкоди і звернено до виконання не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівникові.
Недоліком формулювання положення про семиденний строк виконання рішення про звернення стягнення, на мою думку, є відсутність визначення строку на ознайомлення працівника з виданим розпорядженням.
Якщо працівник не згоден з відрахуванням або його розміром, трудовий спір за його заявою розглядається в порядку, передбаченому законодавством.
У цьому випадку працівник може звернутися до органів з розгляду трудових спорів (наприклад, комісію по трудових спорах). Хоча, відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” працівник може звернутися безпосередньо до суду.
У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до суду.
Відповідно до статті 233 КЗпП роботодавець може звернутися до суду з позовом про відшкодування заподіяної шкоди упродовж року з дня її виявлення. При цьому до працівника застосовується принцип презумпції невинуватості, доки роботодавець не доведе, що працівником було заподіяно шкоду підприємству.
Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.
Стягнення з керівників підприємств та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29 грудня 1992 р. №14, судовому розгляду підлягають:
заяви власника підприємства або уповноваженого ним органу до працівника про відшкодування шкоди в розмірі, що перевищує його середній місячний заробіток, а також у розмірі, що не перевищує цей заробіток (перевищує, але законом встановлена відповідальність у межах середнього місячного заробітку), якщо відшкодування не може бути проведене за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу шляхом відрахування із заробітної плати (наприклад, у випадку припинення працівником трудових відносин з цим підприємством, у зв'язку із закінченням строку на видання розпорядження про відрахування);
заяви працівників, не згодних з відрахуваннями, проведеними власником або уповноваженим ним органом, чи з їх розміром.
Коли шкода стала наслідком не лише винної поведінки працівника, а й відсутності умов, що забезпечують збереження матеріальних цінностей, розмір покриття відповідно повинен бути зменшений.
Суд може зменшити розмір покриття шкоди, заподіяної працівником,
залежно від його майнового стану, за винятком випадків, коли шкода заподіяна злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, у рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов’язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційну йому частку загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид матеріальної відповідальності.
Кодексом законів про працю закріплено два види матеріальної відповідальності – обмеженої і повної. Аналогічна модель використана і в Трудовому кодексі Російської Федерації. Як окремий вид матеріальної відповідальності, як в Росії, так і в Україні не розглядається підвищена матеріальна відповідальність, але норми щодо кратного обчислення включено в статті, які стосуються визначення розміру шкоди13.
Так досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи зіпсуття цінностей значно перевищує їх номінальну вартість. Тому ст. 135 КЗпП передбачається підвищена матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну майну підприємства, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
Така відповідальність встановлена, зокрема, Законом України “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей” від 6 червня 1995 р. № 217/95-ВР. Так при нестачі дорогоцінних металів: золота, срібла, платини та інших металів платинової групи (родій, іридій, осмій, рутеній, паладій) відповідальність настає у подвійному розмірі вартості цих металів у чистому вигляді за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.
При нестачі дорогоцінного каміння: природних алмазів, смарагдів, рубінів, сапфірів, а також органогенних утворень (пер ли і бурштин), необроблених та оброблених (крім огранованих), відповідальність настає у подвійному розмірі їх вартості за відпускними цінами, що діють на день виявлення завданих збитків.
Доказом того, що матеріальна відповідальність у зазначених вище випадках є підвищеною, може бути ст. З названого Закону, якою передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується до Державного бюджету України.