NPK_do_KK_Ukrayini_T_1_Tatsiy

Стаття 6514

статті Особливої частини КК, суд «змушений» навіть повністю відмовитися від призначення покарання, передбаченого у санкції. Так, якщо санкцією статті Особливої частини КК, за якою засуджується особа, передбачені лише такі види покарань, які зоглядунаїївік(наприклад, неповнолітній) чистан(наприклад, вагітність) неможуть бутидонеїзастосовані, судабозакриваєпровадженняізвільняєособувідкримінальної відповідальності (за наявності для того підстав), або ухвалює обвинувальний вирок і звільняє засудженого від покарання (п. 8 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.;

ВВСУ. – 2004. – № 5. – С. 7; РВСУ. – 2011. – Вип. 1(22). – С. 102–103). Наприклад,

жоденізвидівпокарань, передбаченихусанкціїст. 128 КК, неможебутипризначений вагітнійжінці, томуприїїзасудженнізацейзлочинсудневправіїхпризначитиі(якщо не знайде підстав для звільнення винної від кримінальної відповідальності або для застосування ст. 69 КК), змушений буде звільнити її від покарання. Як у цих, так і в інших аналогічних випадках має місце так зване «засудження без призначення покарання», бо суд повинен тут ухвалити обвинувальний вирок без призначення пока-

рання (ПС (2009–2011). – С. 95–96).

12.Наведені ситуації свідчать, що суд може вийти як за мінімальну, так і за максимальну межу конкретної санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини

ККне тільки при застосуванні статей 53, 69, 70, 71 КК, на що прямо вказується у п. 1 ч. 1 тавчастинах 3 і4 ст. 65 КК, айвіншихвипадках, спеціальнопередбачених унормахЗагальноїчастиниКК. Протетакийпорядокпризначенняпокараннянесуперечить загальним засадам призначення покарання, бо у ст. 65 КК встановлено, що призначення покарання здійснюється судом не тільки у межах санкції (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК),

а й відповідно до положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК).

13.Ця вимога означає, що норми Особливої частини КК мають базуватися на нормах Загальної частини КК. Тому закон зобов’язує суд при призначенні покарання виходити не тільки з тих меж караності діяння, які встановлені у відповідній санкції статтіОсобливоїчастиниКК(п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), айвраховуватиположеннятихнорм Загальної частини КК, які регламентують цілі, систему покарань, підстави, порядок, межітаособливостізастосуванняокремихйоговидів, атакожрегулюютьіншіпитання, щопов’язанізпризначеннямпокаранняіздатнівплинутинавибір(обрання) судом певного його виду і міри (ВВСУ. – 2011. – № 8. – С. 9–11). Санкція статті Особливої частини КК, на яку перш за все спирається суд при обранні конкретної міри покарання, не повинна суперечити приписам норм Загальної частини КК, у яких саме і сформульовані підстави, порядок, межі та особливості застосування окремих видів покарань. Первинними з цієї точки зору є саме не санкції статей Особливої части КК, де, як правило, лише перелічені окремі види покарань, а приписи норм Загальної частини КК, які визначають умови застосування тих їх видів, які у цих санкціях передбачені. Тому, якщо між санкцією статті Особливої частини КК і відповідними приписаминормЗагальноїчастиниККвиникаєколізія, топріоритетприїївирішенніповинен надаватися останнім (ВВСУ. – 2011. – № 8. – С. 9–11; № 11. – С. 19–21). Саме з таких позицій виходить і ВСУ у своїх рішеннях, що є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону,

та для всіх судів України (СПВСУ. Кн. 1. – С. 38–39, 72–75, 76–80).

251

Розділ XI. Призначення покарання

14.Призначення покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого злочину, томунацьомуетапі(індивідуалізаціїпокарання) судзвертаєтьсяголовнимчином дотихнормЗагальноїчастиниКК, якірегламентуютьпитаннязастосуванняпокарання. Суд, зокрема, повинен: 1) виходити з тих ознак та цілей покарання, що сформульованіуст. 50 КК; 2) керуватися порівняльною суворістюрізнихвидівпокарань, що визначена у ст. 51 КК; 3) враховувати поділ покарань на загальні та спеціальні, строковітабезстрокові, основнітадодаткові(статті51–64 КК); 4) дотримуватисяположень статей, щовстановлюютьпідстави, порядок, межітаособливостіпризначенняокремих видів покарань (статті 53–64 КК); 5) дотримуватися тих приписів, які визначають як загальні засади (статті 65–67 КК), так і спеціальні правила призначення покарання (статті 68, 691, 70–73 КК); 6) брати до уваги особливості та обмеження, що встановлені у статтях 53–64, 98–103 КК для випадків призначення покарання до окремих категорій суб’єктів тощо.

15.Призначаючи покарання, суд має враховувати і положення тих норм Загальної частини КК, які хоча безпосередньо і не пов’язані з призначенням покарання, але мають певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд повинен: а) виходити із завдань, поставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); б) керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі та просторі (статті 3–10 КК); в) враховувати особливості призначення покарання при обмеженій осудності (ч. 2 ст. 20 КК), у разі виконання особою спеціального завдання (ч. 3 ст. 43 КК),

увипадках відмови щодо застосування давності стосовно особи, яка вчинила особливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49 КК), при призначенні додаткових покарань у порядку ст. 77 КК тощо.

16.У пункті 3 ч. 1 ст. 65 КК закон зобов’язує суд при призначенні покарання вра-

ховувати: а) ступіньтяжкостівчиненогозлочину; б) особувинного; в) обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину припускає з’ясування судом перш за все питанняпроте, дозлочинівякоїкатегоріїтяжкості(ст. 12 КК) належитьвчиненедіяння. Але ст. 12 КК визначає лише типову характеристику ступеня тяжкості злочину, що відображаєтьсявсанкціїстатті, встановленійзазлочинданоговиду, тодіяксуд, призначаючи покараннянапідставівсебічноговрахуванняфактичнихобставинсправивїхсукупності, має визначити тяжкість конкретного злочину, враховуючи індивідуальний її ступінь. Тому ВСУ звертає увагу на те, що визначаючи ступінь тяжкості злочину, необхідно виходити із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення: форми вини, мотивів і мети, способу і стадій вчинення, кількості епізодів злочинної діяльності, ролі кожного зі співучасників, характеру і ступеня тяжкості наслідків, що настали, тощо (п. 3 ППВСУвід24 жовтня2003 р.). Наприклад, умисневбивстводвохабобільшеосіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) належить до особливо тяжких злочинів, а крадіжка, вчинена у великих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК), – до тяжких. Проте ступінь тяжкості конкретного вбивства чи крадіжки буде різним залежно, наприклад, від того, чи позбавлено життя двохабоп’ятьохпотерпілих; крадіжкавчиненанасуму, щоперевищуємінімумдоходів громадяну250 чиу500 разів. Отже, ступіньтяжкостізлочинувизначаєтьсяхарактером того діяння, яке було вчинене винним у конкретному випадку. На неї впливають різні

252

Стаття 6514

об’єктивні та суб’єктивні чинники, зокрема, цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тяжкість наслідків (їх характер та обсяг), спосіб посягання, форма йступіньвини, мотиваціязлочину, наявністьабовідсутністьусправівідразудекількох кваліфікуючих ознак тощо (ВВСУ. – 1997. – № 3. – С. 23–24).

17.Покаранняпризначаєтьсязазлочин, протезастосовуєтьсядоконкретноїособи, томуврахуваннясудомданих, яківсебічнохарактеризуютьособувинного, єгарантією призначення справедливого покарання й умовою досягнення мети, яка перед ним поставлена (ПС (1993–1995). – С. 23–24). Таке врахування припускає з’ясування судом

іоцінку у вироку не лише тих властивостей, рис, якостей і особливостей особи винного, які пов’язані із вчиненим злочином, а й інших даних, що його всебічно характеризують. Досліджуючи дані про особу винного, суд має з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку як до, так і після вчинення злочину у побуті, за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. – 1999. – № 4. – С. 19–20; ПС (2008–2011). – С. 110–111, 130–132, 142–143).

18.Участині 2 ст. 65 ККсформульований принципдоцільностіпокарання, відповідно до якого винній у злочині особі має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів, а більш суворий вид покаранняізчислапередбаченихзавчиненийзлочинповиненпризначатисясудомлише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення мети покарання (ПС (2009–2011). – С. 157–161). Додержання цих вимог закону припускає, що в кожному конкретному випадку суд, призначаючи покарання, повинен мотивувати у вироку, чому саме цей вид покарання він вважає за необхідне призначити підсудному і чому саме обрана ним конкретна міра цього виду покарання є достатньою для досягнення цілей, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК (РВСУ. – 1997. – С. 107–109;

КС. – 2007. – Вип. 3(5). – С. 35–36; Вип. 4(6). – С. 61–63; СПВСУ 2007. – С. 307–310).

Тому ВСУ звертає увагу на те, що «… висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.).

19.Відповідно до ч. 5 ст. 65 КК у випадку затвердження вироком угоди про примирення або про визнання вини суд призначає покарання, узгоджене сторонами угоди. Це положення ч. 5 ст. 65 КК засноване на приписах розд. VI гл. 35 КПК, у ст. 468 якого зазначено, що в кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод: а) пропримиренняміжпотерпілимтапідозрюванимчиобвинувачениміб) провизнаннявинуватостіміжпрокуроромтапідозрюванимчиобвинуваченим. Першазнихможе бути укладена у провадженні щодо кримінальних правопорушень, передбачених у ч. 3 ст. 469 та ст. 477 КПК, а друга – ч. 4 ст. 469 КПК. При цьому до змісту угоди як про примирення(ч. 1 ст. 471 КПК), такіпровизнаннявини(ч. 1 ст. 472 КПК) входить, окрім іншого, йузгодженейогосторонамипокарання. Інакшекажучи, сторонамиузгоджуєтьсяпитанняпроте: а) якийсамевидпокаранняналежитьзастосуваннюіб) якаконкретна міра цього виду покарання повинна бути призначена. Тому, кореспондуючим ч. 5 ст. 65 КК є положення ч. 1 ст. 475 КПК, відповідно до якого, якщо суд переконається,

253

Розділ XI. Призначення покарання

щоугодаможебутизатверджена, вінухвалюєвирок, якимзатверджуєугодуіпризначає узгоджену сторонами міру покарання. Таким чином, за умови затвердження угоди вказівказакону(ч. 5 ст. 65 КК) пропризначенняузгодженоїїїсторонамимірипокарання має імперативний характер і її виконання є для суду обов’язковим.

20.Згідно із ч. 7 ст. 474 КПК суд затверджує узгоджену сторонами угоду лише за умови, якщовонавідповідає вимогамзакону, звичайно, нетількикримінального процесуального, а й кримінального. Більше того, у ч. 1 ст. 471, ч. 1 ст. 472 та ч. 3 ст. 475 КПК зазначено, що до змісту угоди і заснованого на ній вироку суду входить і кваліфікація вчиненого із зазначенням статті (частини статті) КК, диспозиція якої, як відомо, супроводжується відповідною санкцією. Отже, саме санкція статті Особливої частини КК і є тим орієнтиром, у межах якого сторонами угоди повинні бути узгоджені вид та міра покарання, що підлягає призначенню. Звичайно, при цьому повинні бути враховані також і положення тих норм Загальної частини КК, які регламентують цілі, систему покарань, підстави, порядок, межі та особливості застосування окремих його видів, а також регулюють інші питання, пов’язані з призначенням покарання і здатні вплинути на вибір (обрання) сторонами угоди певного його виду і міри. Лише за цих умов угода може вважатися такою, що відповідає вимогам закону, і тільки в такому разі вона може бути затверджена вироком суду, яким призначається покарання, узгоджене сторонами угоди. За відсутності цих умов з підстав, передбачених у пп. 1–6 ч. 7 ст. 474 КПК, суд відмовляє в затвердженні угоди і досудове розслідування або судове провадження продовжується

взагальному порядку.

21.Таким чином, призначення покарання на підставі угоди сторін здійснюється

вдва етапи: а) на першому з них її сторони з дотриманням усіх вимог КК та КПК узгоджують, який саме вид покарання і яка його міра повинна бути призначена; б) на другому – суд затверджує угоду й призначає узгоджене її сторонами покарання.

Стаття 66. Обставини, які пом’якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:

1)з’явленняіззізнанням, щирекаяттяабоактивнесприяннярозкриттюзло-

чину;

2)добровільневідшкодуваннязавданогозбиткуабоусуненнязаподіяноїшкоди; 21) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після

вчинення злочину;

3)вчинення злочину неповнолітнім;

4)вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

5)вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;

6)вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;

254

Стаття 6614

7)вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

8)вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;

9)виконанняспеціальногозавданнязпопередженнячирозкриттязлочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.

2. Припризначенніпокараннясудможевизнатитакими, щойогопом’якшують,

іінші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

(Стаття 66 у редакції Закону України № 270-VI від 15 квітня 2008 р.)

1.До обставин, які пом’якшують покарання, належать як зазначені, так і не за-

значені узаконі (ст. 66 КК), але встановлені судом законкретною справою об’єктивні тасуб’єктивнічинники, щонеєознакамиконкретногоскладузлочинуіневпливають на його кваліфікацію, проте свідчать про знижений ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим надають суду право для пом’якшення покарання.

2.Упунктах1, 2 та21 ч. 1 ст. 66 ККпередбаченітаківидиобставин, якіпом’якшують покарання і певним (позитивним) чином характеризують післязлочинну (посткримінальну) поведінку особи, а саме: а) з’явлення із зізнанням; б) щире каяття; в) активне сприяння розкриттю злочину; г) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; ґ) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину. Усі ці форми поведінки особи є різновидами так званого діяльного каяття, яке полягає в тому, що здійснюється: а) особою, яка вчинила злочин; б) після вчинення злочину, але до ухвалення вироку; в) добровільно; г) шляхом активних дій; ґ) для відвернення, зменшення чи відшкодування злочинних наслідків (п. 3 ППВСУ «Про практику застосування судами України законодавства прозвільненняособивідкримінальноївідповідальності» від23 грудня2005 р. // ВВСУ. – 2006. – № 2. – С. 13–16).

Під з’явленням із зізнанням розуміється особисте, добровільне письмове чи усне повідомлення органам досудового розслідування, прокурору або суду про підготовлюваний, вчинюваний чи вчинений злочин до повідомлення особі про підозру у вчиненні нею злочину (статті 276–279 КПК). Щире каяття характеризує суб’єктивне ставлення винного до вчиненого злочину, яке полягає в тому, що він визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (п. 3 ППВСУ від 23 грудня 2005 р.; ВВСУ. – 2008. – № 1. – С. 22–23). Актив-

не сприяння розкриттю злочину припускає надання особою органам досудового розслідування будь-якої допомоги в установленні невідомих їм обставин справи (п. 3

ППВСУ від 23 грудня 2005 р.). Добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66 КК) полягає у добровільному (ініціатива

255

Розділ XI. Призначення покарання

можевиходитиівідіншихосіб, наприклад, родичів, потерпілого) задоволеннівинним або іншими особами (які діють від його імені чи за його дорученням) до чи після відкриття кримінального провадження, але до ухвалення обвинувального вироку, обґрунтованих претензій потерпілого щодо відшкодування заподіяної злочином матеріальної та моральної шкоди, загладжуванні її в інший спосіб (п. 3 ППВСУ від

23 грудня 2005 р.). Надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину має бути здійснено відразу після вчинення злочину і може полягати у різних формах активної поведінки винного (наприклад, виклик машини швидкої медичної допомоги, доставлення до лікарні тощо).

Наявність обставин, зазначених у пп. 1, 2 та 21 ст. 66 КК, за умов, передбачених

устаттях 44–48 Загальної частини КК, а також у низці статей Особливої частини КК (наприклад, ч. 4 ст. 212, ч. 3 ст. 263, ч. 6 ст. 369 КК) може бути підставою не тільки для пом’якшення покарання, а й для звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Заумов, зазначенихузаконі, ціобставиниможутьбутипідставоюдлязастосуван-

ня і ст. 691 КК (див. коментар до цієї статті).

3.Вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК) вважається обставиною, що пом’якшує покарання, якщо злочин вчинений особою, яка на час його вчинення не досягла 18-річного віку. Закон не тільки визнає неповноліття винного обставиною, що пом’якшуєпокарання, айвстановлюєпевніособливості, якімаютьвраховуватисясудом при призначенні покарання такій особі (див. коментар до статей 98–103 КК).

4.Вчинення злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) визнається пом’якшувальною обставиною внаслідок того, що такий стан пов’язаний з низкою певнихпсихофізичнихособливостейорганізму, якідеякоюміроюзнижуютьздатність жінкиповністюконтролюватисвоюповедінку. Прицьомустроквагітностінамомент вчинення злочину, а також поінформованість про такий стан самої жінки значення не мають.

5.Вчиненнязлочинувнаслідокзбігутяжкихособистих, сімейнихчиіншихобста-

вин (п. 5 ч. 1 ст. 66 КК) пом’якшує покарання, якщо злочин вчиняється під впливом особистих(хвороба), сімейних(загибельблизьких) чиінших(складніжитловіумови) обставин, які несприятливо склалися для винного. Зазначені чинники визнаються обставинами, які пом’якшують покарання, лише за умов, якщо вони: а) виникли не з вини самої особи, яка вчинила злочин; б) були дійсно тяжкими, а не є такими лише надумку самого винного; в) обумовили вчинення нимзлочину. Отже, судмає встановити наявність зв’язку між цими обставинами і вчиненим злочином, характер якого свідчить, що наявні на боці винного тяжкі обставини значною мірою обумовили вчинення ним злочину. Відсутність такого зв’язку виключає можливість визнання зазначених обставин такими, що пом’якшують покарання.

6.Вчиненнязлочинупідвпливомпогрози, примусуабочерезматеріальну, службо-

ву чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК) надає суду право пом’якшити покарання, бо під час вчинення злочину можливість вибору варіанта поведінки була обмежена

узв’язку з певними формами впливу на винного. Закон виділяє три форми такого впливу: а) погроза заподіяти винному або його близьким фізичну, матеріальну чи

256

Стаття 6614

моральну шкоду, яка повинна бути досить істотною, реальною і дійсною; б) примус, якийприпускаєрізніспособифізичноговпливунавинного, які, однак, непозбавляють його повністю свободи вибору варіанта поведінки (позбавлення волі, побої, тілесні ушкодження), внаслідок якого він вчиняє злочин. Як погроза, так і фізичний примус визнаються обставинами, що пом’якшують покарання, якщо відсутні підстави для застосування статей 39 та 40 КК (див. коментар до цих статей); в) матеріальна,

службова чи інша залежність припускає таке становище винного, за якого він повністю або частково перебуває на утриманні (майновому забезпеченні) особи, яка схиляє його до вчинення злочину (батьки, опікуни, кредитори), або знаходиться у неї в підпорядкуванні по службі (посаді) чи по роботі, або опиняється через якісь інші життєві обставини в ситуації, яка зобов’язує його виконати прохання, побажання, вказівкичивимогиіншоїособи(родинні, сімейні, релігійні, партійністосункитощо). При вчиненні злочину через службову залежність суд повинен переконатися, що

усправі відсутні підстави для застосування ст. 41 КК (див. коментар до ст. 41 КК).

7.Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірнимиабоаморальнимидіямипотерпілого(п. 7 ч. 1 ст. 66 КК) єтам, девинний вчиняє злочин у стані так званого фізіологічного афекту (про його поняття та ознакидив. коментардост. 116 КК), щовизнаєтьсяобставиною, якапом’якшуєпокарання, за наявності таких умов: 1) на час вчинення злочину винний перебував у стані сильного душевного хвилювання; 2) цей стан був викликаний (спровокований) неправомірною (протиправною) або аморальною поведінкою самого потерпілого; 3) такий стан виник у винного раптово; 4) вчинений злочин був відповідною і негайною реакцією на неправомірну поведінку потерпілого; 5) злочин вчинено щодо саме тієї особи, неправомірні чи аморальні дії якої викликали у винного стан афекту; 6) стан афекту не є ознакою, яка впливає на кваліфікацію злочину (див. коментар до ст. 116 КК). Відсутність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість визнання розглядуваної обставини такою, що пом’якшує покарання.

8.Вчиненнязлочинузперевищенняммежкрайньоїнеобхідності(п. 8 ч. 1 ст. 66 КК)

визнається обставиною, що пом’якшує покарання, за умов, якщо: а) на час вчинення злочину винний перебував у стані крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК); б) межі крайньої необхідності були перевищені (ч. 2 ст. 39 КК); в) у справі відсутні обставини, наявність яких надає суду право застосувати ч. 3 ст. 39 КК (див. коментар до ст. 39 КК).

9.Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане із вчиненням злочину

увипадках, передбачених КК (п. 9 ч. 1 ст. 66 КК). Положення п. 9 ч. 1 ст. 66 КК кореспондуютьприписамст. 43 КК(див. коментардост. 43 КК). Порівняльнийаналізцих норм свідчить, що ця обставина враховується судом як така, що пом’якшує покарання, заумов, якщо: а) начасвчиненнязлочинувиннийвиконувавспеціальне завдання, зазначене у ст. 43 КК; б) у складі організованої групи (злочинної організації) вчинив особливо тяжкий умисний злочин, пов’язаний з насильством над потерпілим, або тяжкий умисний злочин, пов’язаний із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому чи спричиненням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Закон не тільки визнає цю обставину такою, що пом’якшує покарання, а й встановлює

257

Розділ XI. Призначення покарання

уч. 3 ст. 43 КК певні межі караності діяння, вчиненого за наявності цієї обставини – суд не має права засудити таку особу до довічного позбавлення волі, а позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку, встановленого для цього виду покарання у санкції статті за вчинений злочин.

Уразі вчинення особою за тих же умов іншого злочину (тобто не зазначеного

уч. 2 ст. 43 КК) кримінальна відповідальність повністю виключається на підставі ч. 1 ст. 43 КК (див. коментар до ст. 43 КК).

10. Урахування обставин, перелічених у пп. 1–9 ч. 1 ст. 66 КК, як таких, що пом’якшуютьпокарання, єнеправом, аобов’язкомсуду, тому, встановившиціобставини за конкретною справою, суд не може ігнорувати їх при призначенні покарання.

11. Законодавчий перелік обставин, що пом’якшують покарання, не є вичерпним і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призначенні покарання суд може (тобто має право) визнати такими, що пом’якшують покарання, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Наприклад, крім неповноліття винного (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК) суд може врахувати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) – перебування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.

12. Безпосередньо зазначені в законі обставини, які пом’якшують покарання, мають бути наведені у вироку у формулюваннях, у яких вони наведені в тексті ч. 1 ст. 66 КК, тому що саме така форма їх визначення розкриває закладений у них зміст. Визнання судом інших, не зазначених у ч. 1 ст. 66 КК обставин, як таких, що пом’якшують покарання, здійснюється за розсудом суду, тому таке рішення має бути обов’язково вмотивованим у вироку з посиланням на ч. 2 ст. 66 КК (п. 5 ППВСУ від 24 жовтня2003 р.). Обставини, незазначені взаконі, алевраховані судом відповідно до ч. 2 ст. 66 КК як такі, що пом’якшують покарання, мають наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб виключити будь-які сумніви з приводу того, чому саме суд на підставі їх урахування дійшов висновку про доцільність пом’якшення покарання.

13. Установивши за справою одну або кілька зазначених (ч. 1 ст. 66 КК) або не зазначених у законі (ч. 2 ст. 66 КК) обставин, які пом’якшують покарання, і вмотивувавши своє рішення у вироку, суд має право: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних його межах; 2) обрати менш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених

усанкції; 4) непризначитидодатковепокарання, якепередбачене всанкціїякфакультативне; 5) призначити покарання із застосуванням приписів ст. 691 КК; 6) призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК з урахуванням положень ч. 1 ст. 69 КК; 7) перейти до більш м’якоговидуосновногопокарання, незазначеноговсанкції, напідставіч. 1 ст. 69 КК; 8) непризначитиобов’язковедодатковепокаранняздодержаннямвимогч. 2 ст. 69 КК; 9) звільнити особу від кримінальної відповідальності (статті 44–48 КК) або від покарання (статті 74–79 КК).

14. У частині 3 ст. 66 КК встановлено правило, згідно з яким, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, суд не може (тобто не має права) ще раз

258

Стаття 6714

урахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Отже, закон забороняєвраховуватияктакі, щопом’якшуютьпокарання, тізобставин, яківжепередбачені у диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки конкретного складу злочину і тим самим впливають на його кваліфікацію. Ця заборона обумовлена тим, що при іншому підході такі обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, іприпризначеннізаньогопокарання. Наприклад, суднеможеврахуватистан сильного душевного хвилювання винного як обставину, що пом’якшує покарання, при його призначенні за статтями 116 чи 123 КК, бо фізіологічний афект є тут ознакою, яка визначає кваліфікацію злочинузацимистаттями і, отже, наявність цієї ознаки вже «закладено» у конструкцію санкції цих статей КК. Отже, заборона «подвійного врахування» тих самих (однойменних) обставин випливає із принципу неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК, ст. 19 КПК), а також пояснюється тим, що закон, передбачаючи ці ознаки в диспозиції відповідної статтіОсобливоїчастиниКК, ураховуєїхнаявністьшляхомвстановленняпевнихмеж караності в такій санкції.

Стаття 67. Обставини, які обтяжують покарання

1. Припризначенніпокаранняобставинами, якійогообтяжують, визнаються:

1)вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;

2)вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);

3)вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4)вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;

5)тяжкі наслідки, завдані злочином;

6)вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7)вчиненнязлочинущодожінки, яказавідомодлявинногоперебувалаустані вагітності;

8)вчиненнязлочинущодоособи, якаперебуваєвматеріальній, службовійчи іншій залежності від винного;

9)вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10)вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11)вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12)вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13)вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

259

Розділ XI. Призначення покарання

2.Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будьяку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.

3.При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.

4.Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

1.Дообставин, якіобтяжуютьпокарання, належатьвичерпнопереліченівзаконі (ст. 67 КК) і встановлені судом за конкретною справою об’єктивні чи суб’єктивні чинники, щонеєознакамиконкретногоскладузлочинуіневпливаютьнайогокваліфікацію, проте свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і (або) особи винного і тим самим надають суду право для посилення покарання.

2.У пункті 1 ч. 1 ст. 67 КК об’єднані дві обтяжливі обставини: а) вчинення злочину повторно та б) рецидив злочинів (див. коментар до статей 32 та 34 КК).

Призастосуванніп. 1 ч. 1 ст. 67 ККслідматинаувазі, щоякобставину, щообтяжує покарання, закон приписує враховувати «вчинення особою злочину повторно», а не «вчинення злочину особою, яка раніше вчинила будь-який злочин». Очевидно, що останнєпоняттязначноширшезасвоїмзмістом, ніжпопереднє. Томуякобставину, що обтяжуєпокарання, судмаєправовраховуватилишеповторністьтакзванихтотожних злочинів, тобтотаких, яківідповіднодоч. 1 ст. 32 ККпередбаченіоднієюйтієюжстаттею (частиною статті) Особливої частини КК (див. коментар до ст. 32 КК). Якщо

жособою вчиняються декілька злочинів, передбачених різними статтями КК, тобто коли ці злочини є лише однорідними (наприклад, крадіжка і грабіж) або різнорідними (наприклад, контрабанда і хуліганство), то згідно з ч. 3 ст. 32 КК вони визнаються повторними лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК (наприклад, п. 1 приміткидост. 185, п. 3 – дост. 368, приміткадост. 369 КК) ічерезцетакеповторення злочину не може бути визнане за п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання (СПВСУ. Кн. 1. – С. 38–39, 65–71). Отже, повторність злочинів, яка передбачена ч. 3 ст. 32 КК, ураховується судом: а) або як кваліфікуюча ознака відповідного складу злочину (наприклад, ч. 2 ст. 187, ч. 2 ст. 262 КК); б) або як обставина, що характеризує підвищену небезпеку особи винного (див. коментар до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). Крім того,

виходячи з того, що повторність однорідних і різнорідних злочинів є в той же час і сукупністю злочинів (ст. 33 КК), це враховується судом при призначенні покарання за правилами ст. 70 КК (див. коментар до статей 33 і 70 КК).

Відповідно до ч. 2 ст. 32 КК відсутня повторність як обставина, що обтяжує покарання, і у тих випадках, якщо особу за раніше вчинений злочин було звільнено від кримінальної відповідальності або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята (ПС (2008–2011). – С. 35–38).

Рецидив злочинів (ст. 34 КК) може бути врахований судом за п. 1 ч. 1 ст. 67 КК як обставина, що обтяжує покарання, лише за умови, якщо: а) як попередній, так і знову

260