Сартр ж-п

У частковому об’єкті повсякчас можна розрізняти такі якості як колір, запах і т.д., й виходячи з цього, завжди можливо визначити сутність, на яку вони вказують, так само, як знак вказує на своє значення. Тотальність „об’єкт-сутність” являє собою значення об’єкта, закон серії проявів, які розкривають його. Але буття не є ні однією з якостей об’єкта, властивістю буття, що сприймається разом з іншими, ні значенням об’єкта. Об’єкт не відноситься до буття як до значення; наприклад, годі було б визначити буття як присутність – оскільки відсутність також розкриває буття, бо не бути тут все ще означає бути. Об’єкт не володіє буттям, а його існування – то не участь у бутті, й не якийсь інший вид відношення. Він є. Це єдиний спосіб визначити манеру його буття; тому що об’єкт не приховує його буття; і тим більше не розкриває його...

Існуюче – то феномен; це означає, що воно позначає себе як організовану цілісність якостей. Воно позначає себе, а не своє буття. Буття є просто умовою всіх проявів; воно є буття-для-прояву (etre-pour-devoiler), а не проявлене буття (etre devoile). Що ж означає це переважання в онтологічному плані, про яке говорить Хайдегер? Напевно, я можу переважати цей стіл, або цей стілець у їхньому буті, і порушити питання про буття-стола або буття-стільця. Проте в ту саму мить, коли я відвертаю свої очі від стола-феномена задля того, щоб зафіксувати буття-явище, яке більше не виступає умовою всякого прояву, але яке саме щось проявляє – феномен, як такий, у свою чергу, потребує якогось буття, на основі якого він міг би себе розкривати.

Якщо буття феномена не знаходить вирішення в феномені буття, і коли, не зважаючи на це, ми не можемо щось сказати стосовно буття, не розглядаючи цей феномен буття, то тоді передовсім треба встановити точне відношення, яке пов’язує феномен буття з буттям феномена...

Феномен буття вимагає трансфеноменальності буття. Це не означає, що буття перебуває утаєним за феноменом (ми бачили, що феномен не приховує буття), і що феномен є проявом, який відсилає до певного виду буття (феномен існує лише як прояв; тобто він сам указує на основу буття). Виходячи з попередніх міркувань, ми маємо взяти до уваги те, що буття феномена (незважаючи на спільну з феноменом поширеність) не здатне бути предметом феноменальної умови – яка існує лише доти, доки вона себе проявляє – і що, отже, воно перевершує знання, яке ми маємо про нього, й забезпечує основу для такого знання.

Сартр Ж-П. Буття і Ніщо.

Проблема людини у філософії Піко делла Мірандола

Я прочитав, шановні батьки, у писаннях арабів, що коли запитали Абдаллу Сарацина, що здається йому найдивнішим у світі, то він відповів, що немає нічого більш чудового, ніж людина. Цій думці відповідають і слова Меркурія: «О, Асклепій, велике чудо є людина!» Коли я міркував про значення цих висловів, мене не задовольняли ті численні аргументи на користь переваги людської природи, які приводять багато хто: людина є посередник між всіма створеннями, близький до вищого й пан над нижчими, толмач природи бо має проникливість розуму, ясність мислення й допитливість інтелекту, проміжок між незмінною вічністю й часом, що тече...

...Зрештою мені здалося, що я зрозумів, чому людина є найщасливішою з усіх живих істот і гідною загального милування і який жереб був їй уготований серед всіх інших доль, завидний не тільки для тварин, але й для зірок і потойбічних душ. Неймовірно й дивно! А як же інакше? Адже саме тому людину по праву називають і вважають великим чудом, живою істотою, дійсно гідною милування. Але що б там не було, вислухайте, батьки, і поблажливо вибачте мені цю промову.

Вже всевишній Отець, Бог-Творець, створив за законами мудрості світове помешкання, що нам здається найяснішим храмом божества. Наднебесну сферу прикрасив розумом, небесні тіла одухотворив вічними душами. Брудні й засмічені частини нижнього світу наповнив різнорідною масою тварин. Але, закінчивши творіння, побажав майстер, щоб був хтось, хто оцінив би зміст такої великої роботи, любив би її красу, захоплювався її розмахом. Тому, завершивши всі справи.., задумав, нарешті, створити людину. Але не було нічого ані в прообразах, звідки творець зробив би нове потомство, ані в сховищах, що подарував би в спадщину новому синові, ані в лавах небосхилу, де сидів сам споглядальник всесвіту. Вже все було завершено; все було розподілено за вищими, середніми і нижчими сферах. Але не личило батьківської міцності бути відсутньою в останньому потомстві ніби то виснаженою, не слід було вагатися його мудрості у необхідній справі через відсутність поради, не личило його благодіючій любові, щоб той, хто в інших повинен був вихваляти божественну щедрість, змушений був засуджувати її в самому собі. І встановив, нарешті, кращий творець, щоб для того, кому не зміг дати нічого власного, стало загальним усе те, що було властиве окремим утворам. Тоді прийняв Бог людину як творіння невизначеного образа й, поставивши його в центрі світу, сказав: «Не даємо ми тобі, о Адаме, ні свого місця, ні певного образу, ні особливого обов’язку, щоб і місце, і лице, і обов’язок ти мав за власним бажанням, відповідно до своєї волі та свого рішення. Образ інших творінь визначений в межах встановлених нами законів. Ти ж, не обмежений ніякими межами, визначиш свій образ за своїм розсудом, у владу котрого я тебе віддаю. Я ставлю тебе в центрі світу, щоб звідти тобі було зручніше оглядати все, що є в світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам, вільний і славний майстер, сформував себе в образі, який ти вважатимеш за кращий. Ти можеш переродитися в нижчі, нерозумні істоти, але можеш переродитися за велінням своєї душі і в вищі, божественні». О, вища щедрість бога-отця! О, вище і чарівне щастя людини, якій дано володіти тим, чим побажає, і бути тим, ким хоче!

Піко делла Мірандола. Промова про гідність людини.