36. Соціально-етнічні спільності людей: етнос, народ, нація.

Різні соц спільності людства виявляються не тільки на основі соц особливостей: класів. Реліг конфесій трудових колективів, але важливе значення мають і соц-етичні спільноти, починаючи з невеликих племен і завершуючи багатомільйонними народами і націями. Вони живуть на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у спільному культуро творчому процесі, формув і розвитку певного економ укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство склад приблизно з 2000 націй, народностей та племен, більш як 90% з яких входять у багатонаціональні держави, що значною мірою стає причиною виникнення національних конфліктів.

Історичні спільності людей є форма існування людства. Історичні спілості людей – це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та своєрідністю історичного розвитку.

Разом з тим історичні спіль­ності людей покликані до життя потребою в сталих зв'язках, певних стійких колективах, які здатні на узгоджені дії щодо організації цілісного процесу життєдіяльності суспільства, тобто історичні форми людства є водночас і продуктом, і постійним фактором всесвітньої історії.

Людське суспільство — не лише складна динамічна соціальна система, але ще й жива система. Останнє означає, що люд­ство — це популяція, яка органічно входить, до біосфери Землі, і крім соціальних в ньому присутні і природні відмінності, які покликані до життя не минулою соціальною історією, а еволю­цією людського роду як такого. За природними ознаками люд­ство поділяється на раси та етноси. Етноси на відміну від рас — не суто природний, біологічний феномен, а природно-соціаль­ний.

В сучасній науковій лі­тературі використання цього терміна багатозначне. Етнос (від грец. — група, плем'я, народ) як термін використовується і для позначення порівняно невеликих об'єднань людей арха­їчного характеру і як еквівалент слова «народ». Останні деся­тиліття значну увагу привернув до себе методологічний підхід Л. М. Гумільова до розуміння етносу. Антропологічне середо­вище, запевняє вчений,— мозаїчне. В ньому мають місце не тільки раси як суто природні популяції, а й етноси як особливі спільності. Етноси — не раси, але і не соціальні угруповання. «Це форма існування виду Хомо сапієнс і його осіб. Вона від­різняється як від соціальних утворень, так і від суто біологіч­них характеристик, якими е раса». З точки зору Л. М. Гумі­льова, ця спільність людей завжди пов'язана з ландшафтом, який годує адаптованих до нього індивідів, а оскільки ландшафти землі різноманітні, то різноманітні й етноси.

Яка ж причина етногенезу? Чіткої відповіді на це запитан­ня, як і на запитання щодо походження рас, немає. Л. М. Гумільов пояснює етногенез явищем пассіонарності. Це така не­поборна, як він вважає, сила, яка врешті-решт задається кос­мічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культур­ним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років. Для підтвердження концепції Л. М. Гумільова було зібрано великий фактичний матеріал. І хоча з точки зору теоретичних опонен­тів вона не бездоганна, її сильною стороною є обґрунтування положення про те, що етноси — це біофізичні реальності, зав­жди оповиті соціальною оболонкою. Своєрідність поєднання біофізичного і соціокультурного компонентів етносу вивчає ком­плекс наук: етнографія, антропологія, етологія, історія, мово­знавство тощо. Однак зовсім не випадково підкреслюють філо­софи, що етнос (народ) поєднує людей головним чином «саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживан­ня, які несуть у собі значною мірою печать природної спіль­ності. Етнос — це система (а не сума) людей, ланка, що з'єднує біосферу та соціосферу, а пассіонарність у цій ланці є основним етногенним фактором.

Якщо раса — це явище біологічне, природне, а етнос за своєю сутністю — явище двобічне, дуальне, тобто явище соціоприродне, то історичні спільності людей (рід, плем'я, народність, на­ція) — явища соціальні, продукт всесвітньої історії. Історично і за своїм соціальним змістом розвиток племен, родів, народ­ностей та націй відбиває зовсім інший процес, ніж утворення рас та етносів.

Поняття народність і народ у науковій літера­турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на­родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас­ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та­ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль­шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазвала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю­дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі­ки, культури тощо).

Поняття народ використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра­їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян., бі­лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру­ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і.впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ­номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль­ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії процесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо­міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео­дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни­ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль­на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по­тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне­ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

У сучасній літературі даються різні визначення нації. За основу беруться ті чи інші ознаки нації. Так, нація визнач як велика кількість людей, які вважають себе спільністю. Вони часто мають 1 чи кілька таких ознак: мову, культуру, релігію, політ та інші інститути, історію та віру в спільність долі. Вони, як правило, займають суміжну територію. Нація – населення певної території, котре має спільні звичаї, походження, мову і історію. Також націю визнач як етносом спільність зі сталою самосвідомістю своєї ідентичності, що склалася, а також територіально-мовною та економічною єдністю.

Таким чином, нація являє собою надзвичайно складний динамічний організм, який перебуває у нескінченому русі та розвитку. Ті чи інші ознаки працюють на певному етапі розвитку нації. На етапі становлення нації важливе значення мають територіально-мовна та економічна єдність, у процесі подальшого розвитку можливі відгалуження нації у вигляді діаспори. У цей період посилюється значення різних складових національної самосвідомості. У розвитку соціально-етнічних спільностей спостерігаються 2 взаємоповязані тенденції. 1. етнічна диференціація, виділення, обособлення певної соц-етн спільності, що відображає її прагнення до утвердження нац незалежності, суверенітету. 2. інтеграція, яка передбачає злом нац перегородок, розширення зв’язків між різними націями, поглиблення економ, культ відносин між народами.

Ці 2 тенденції відображають об’єктивний процес розвитку етносу спільних відносин, вони спрямовані на задоволення багатогранних потреб того чи іншого народу, а також сприяють процесу етносу спільного буття, оскільки ведуть до внутрішнього саморозвитку етносу, самореалізації його потенціалу, взаємозбагачення соц-етнічних спільностей.

37. ПРОБЛЕМА СПРЯМОВАНОСТІ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ. КЛАСИЧНІ ТА СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ПОСТУП В ІСТОРІЇ ТА ЙОГО КРИТЕРІЇ

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Вивченням історичного факту класової будови соціального, конфліктної природи суспільних відносин людей, їхнього еко­номічного і соціально-політичного розмежування займались Тьєррі, Гізо, Міньє, визначенням закономірностей і прогресивного характеру історичного про­цесу - Шлосер, Маурер, Кант, Гегель, Маркс, Вебер, Дільтей, Тойнбі, Шпенглер. Ці мислителі зро­били значний внесок у створення цілісних моделей всесвітньої історії, визначення зако­номірностей її розвитку, особливостей прояву в певних культурах, регіонах та державах.

Історія дає змогу зрозуміти сучасне за допомогою минулого. Наприклад, джерела розвитку капіталістичного виробництва, господарювання і способу життя М. Вебер вбачав у цінностях, витворених релігією. Звернувшись до історії розвитку релігійних ідей, учений зумів пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріо­ритетів, як престиж індивідуальної праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність і чіткість у справах, бережливість тощо. Саме вони, на думку М. Вебера, становлять основу духу капіта­лізму, пояснюють його особливості та перспективи розвитку.

Історичне мислення є важливим чинником соціальної актив­ності, фактором виховання патріотизму, консолідації народних мас, інтеграції та мобілізації їх на вирішення певних соціальних завдань.

Соціальна історія являє собою відносно самостійні і разом з тим глибоко взаємопоєднані між собою життєві лінії: історії подій (стосунків і конфліктів між соціальними групами та інсти­тутами), історії повсякденності (еволюції виробництва, побуту, способу життя тощо) та історії еволюції людського дуосу. Соціаль­на історія постає реальною історією життєдіяльності конкретних членів суспільства, їхнього способу виробництва і мислення, почуттів і дій, потреб і пристрастей, стосунків і конфліктів.

До розуміння історичного характеру соц­іуму філософи та історики йшли століттями, намагаючись проникнути в природу і суть історії, визначити детермінуючі фактори й рушійні сили. Першу спробу охопити історичний процес як цілісність зробив Августин Блаженний, що обгрунтував християнську концепцію історії як результат боже­ственного визначення. Етапною стала історична концепція Гегеля, де процес суспільного розвитку розглядався як втілення абсолютної ідеї. Третьою спробою проникнення в природу історії виявилась марксистська концепція її матеріалістичного розумін­ня, де розкриваються внутрішні чинники історії (суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами). Концепція матеріалістичного розуміння історії виклика­ла неоднозначне ставлення. Одні пов'язували з нею надії на побудову соціально-справедливого комуністичного майбут­нього, інші вважали схематизацією історичного процесу і ор­ієнтацією пролетаріату на руйнування споконвічних підва­лин суспільного життя.

Суспільство включає в себе множину взаємопроникаючих один одного системно-структурних утворень, які виступають як певна якісна суспільна цілісність, історично визначений тип суспільних зв'язків і залежностей.

Суспільно-економічна формація становить скелет суспіль­ства, де фіксуються і опорні точки соціального організму, і ос­новні залежності його елементів, і основні механізми, що по­в'язують ці елементи один з одним. Виступаючи основною типологічною характеристикою суспільства, виражаючи його цілісність, суспільно-економічна формація постає і головним ключем для розуміння еволюції суспільства, тобто постає і як характеристика історичних етапів розвитку соціального орган­ізму. Суспільно-економічні формації - це такі стадії суспільно­го розвитку, які базуються на пануванні певного способу вироб­ництва, котрий в кінцевому рахунку виступає критерієм історичного прогресу.

Розробка вчення про суспільно-економічні формації як ета­пи історії мало принципове значення для розуміння всесвітньої історії людства. По-перше, історія постала не як хаотичний аморфний потік соціальних змін, а як послідовна схема якісно відмінній один від одного історичних етапів. По-друге, історія постала як сукупність революційних і еволюційних змін. По-третє, історія постала як процес прогресивного розвитку суспільства, тому що кожна формаційна сходинка означала більш високий рівень людської цивілізації. Отже, відкриття суспільно-економ­ічних формацій мало революційний вплив на історичну науку, відкривши принципово нові шляхи її розвитку на основі діалектико-матеріалістичної методології.

Існують різні схеми всесвітньо-історичного процесу.

• п'ятичленна (первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична);

• шестичленна, коли додається ще азіатський спосіб виробництва, що грунтується на особливостях ранньокласових суспільств Сходу;

• чотиричленна, в якій рабовласницьке і феодальне суспільство об'єднуються в одну суспільно-економічну формацію;

• тричленна (особиста залежність, особиста незалежність, але матеріальна залежність, вільна індивідуальність);

• двочленна (передісторія, включаючи капіталізм, та суто історія людства)

* одночленна, коли вважається, що суспільство набуває рис суспільно-економічної формації лише на певному, досить високому рівні суспільного життя.

На межі ХХ-ХХІ ст. одним з важливих принципів поділу історії виступає цивілізаційний підхід, у межах якого всесвітня історія виявляється зміною та одночасним співіснуванням різних цивілізацій - це певна реальність, цілісність матеріального і духовного життя людей певних просторових та часових межах.

У філософії виділяються чотири підходи до розуміння цив­ілізації:

* пряме суміщення понять цивілізації та культури, навіть їх ототожнення;

• цивілізація вважається ідеалом розвитку людства;

• вона виступає певною стадією в розвитку локальних культур;

• це якісно різні етнічні, соціальні утворення, що характеризують рівень суспільно-матеріального розвитку різних регіонів планети.

38. ЦІННОСТІ. ЇХ ПРИРОДА, ТИПОЛОГІЯ ТА РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ І СУСП-ВА.

Цінності – специфічні соціальні визначення об’єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і рол цінностей в житті людини і суспільства вивчає аксіологія – вчення про цінності. Як філософське поняття цінність характеризує соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, в яких здійснюється вибір. Суттєвість цінностей визначає індивідуальну і суспільну діяльність і свідомість. Так, можна говорити про цінності особи, сім’ї, політичної партії, нації, культури, людства ті ін.

Ціннісні орієнтації можуть формуватися в будь-якій сфері життєдіяльності людини і суспільства. Вищі цінності відображають фундаментальні відносини і потреби людей, становлять фундамент індивідуального світогляду. Вищими цінностями виступають – здоров’я, сім’я, любов, свобода, війна, держава, праця, істина, честь, свідомість, пізнання, творчість тощо. У порівнянні зі звичайними цінностями вищі цінності мають швидше орієнтаційний, аніж регулятивний характер. Вищі цінності визначають зміст існування індивіда, з чого виплаває вся його мотивація, без такого внутрішнього ідейного змісту людина не відчуває своєї цінності, не спроможна керувати творінням самої себе.

В житті суспільства цінності виступають одним з факторів розгортання політичної історії, соціально значущими орієнтирами діяльності суб’єктів. Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом засоби побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: в традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але після через соц інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо – ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людей, ментальності, способу життя членів в потрібному, характерному для певного типу суспільства напрямку. Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей.

Ціннісні орієнтації створюють зміст життя, зумовлюються традиціями, що склалися, соц умовами і власним вибором. Типи ціннісних орієнтацій:

1. Орієнтація людини на саму себе, захоплення особистим життям і розчарування в усьому, що виходить за її межі – супроводжує епохи занепаду, доти якийсь черговий захід світового масштабу не виправдав надій (скептицизм, епікурейство, гедонізм).

2. Орієнтація на суспільство виникає у особи, людини в тих випадках, коли віра в авторитет світового духу слабшає, а нестримний гедонізм – сенс життя, добро перетворюється в насолоду – демонструє всі принадності розкладу. В античну епоху вибір ціннісних орієнтацій – це стоїцизм – людина мужньо сприймає свою долю, якою б вона не була.

3. Орієнтація людей на потойбічний світ виникає в умовах, коли люди почувають себе слабкими і беззахисними перед таємничими силами світобудови, незадоволені своєю реальністю, поцейбічним життям, а з іншого боку – зазнають шанобливості перед величчю вічності, що відкривається, і нескінченності.