22.3. Лізингові компанії, ломбарди: сутність та характеристика.

Сільському господарству, на відміну від інших галузей, притаманний великий період обігу капіталу, спричинений довготривалим строком виробництва продукції, який в окремих сільськогосподарських галузях триває більше року. Ця обставина вимагає від аграрних підприємств здійснення значних фінансових вкладень в оборотний капітал.

З огляду на важкий фінансовий стан цих підприємств, невелику частку ліквідних активів у складі їх авансованого капіталу, підвищену ризикованість сільського господарства як об’єкта інвестування (через залежність від природних умов), особливо негативний вплив інфляції через затримку платежів за реалізовану продукцію і через тривалість виробничо-збутового циклу, недостатню розвинутість ф’ючерсної торгівлі на аграрних біржах України, невирішеність проблеми власності на землю і юридичні перепони щодо її використання як об’єкта застави стає очевидною вся складність залучення у сільськогосподарське виробництво приватного капіталу на традиційній для нашої економіки основі. Ця складність посилюється відносно низькою привабливістю галузі як об’єкта інвестування для фінансових інвесторів, оскільки існує така економічна закономірність: рівень підприємницького ризику для інвесторів прямо пропорційний терміну інвестування. Враховуючи, що в сільському господарстві період обігу капіталу є довготривалим, то це вимагає подовження терміну інвестування, а отже, автоматично підвищує рівень підприємницького ризику.

Потрібно також брати до уваги й те, що в умовах економічної кризи, яка продовжувалась і в 1998 р., відчувається гостра нестача коштів для довгострокових інвестицій. Банки України в цей час не мали достатніх ресурсів для надання довгострокових кредитів, і навіть за наявності таких ресурсів в окремих із банків вони не йшли на укладання відповідних угод з аграрними підприємствами через неподолану економічну нестабільність.

У зв’язку з цим особливо важливу роль у залученні інвестицій в сільськогосподарське виробництво (це стосується й інших галузей економіки держави) може відіграти така поки що нова для економіки України форма інвестування, як лізинг (від англ. Leasing). Лізинг як своєрідний вид підприємницької діяльності почав інтенсивно розвиватися у 50-х роках ХХ століття, коли в США, і дещо пізніше у Західній Європі, почали створюватися спеціалізовані компанії, основним видом діяльності яких став лізинг.

У зарубіжній і вітчизняній літературі немає єдиного визначення лізингу як поняття. Проте існуючі розбіжності не є істотними. Вони стосуються лише другорядних аспектів цієї категорії, що не є визначальними і не торкаються її суті - довгострокової оренди основних засобів (машин, споруд виробничого призначення, устаткування, транспортних засобів тощо). Саме довгострокова оренда майна, тобто передача його у тимчасове користування на умовах платності, строковості і зворотності (або викупу), є основоположним, стержневим аспектом лізингу.

У Законі України «Про лізинг» дається таке визначення лізингу: «Лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Отже, лізинг розглядається як додаткове, особливе джерело фінансування, яке розширює можливості підприємств щодо вибору стратегії інвестування: оренда, власний капітал, кредит, залучений капітал (випуск акцій) і поєднання в різних комбінаціях цих джерел фінансування. Лізингу притаманні всі функції банківського кредиту. Але він є особливою формою кредитних відносин - товарним кредитом в основні засоби, за якого право використання майна відокремлюється від права володіння ним. Останнє переходить до лізингоодержувача, в той час як лізингодавець зберігає за собою право володіння переданим в оренду майном.

Для лізингу в основному притаманний тристоронній характер відносин, за яких у здійсненні лізингової операції беруть участь три суб’єкти: лізингодавець, лізингоодержувач і продавець лізингового майна.

Лізингодавець - це суб’єкт підприємницької діяльності, який є власником об’єкта лізингу і передає його у тимчасове користування іншому суб’єкту господарської діяльності за договором лізингу. Як засвідчує світова практика, лізингодавцями можуть бути різні за формою власності і правовим статусом суб’єкти господарювання: банки та їх філії, небанківські фінансові установи, статутом яких передбачається цей вид діяльності, спеціалізовані лізингові компанії, брокерські лізингові фірми.

Спеціалізовані лізингові компанії розрізняються за колом виконуваних функцій. Окремі з них спеціалізуються лише на фінансуванні угоди, інші є універсальними, тобто, крім фінансових, виконують також інші функції, пов’язані з технічним обслуговуванням об’єкта лізингу, навчанням кадрів з його експлуатації, наданням різних консультацій тощо. Зазначимо також, що лізингодавцем може бути будь-яка інша виробнича чи торговельна фірма, яка не спеціалізується на наданні лізингових послуг, проте може здавати у довгострокову оренду своє майно відповідно до законодавства або фінансувати лізингову угоду, якщо така діяльність передбачена її установчими документами.

Лізингоодержувач - це суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує у користування об’єкт лізингу відповідно до укладеної лізингової угоди. Таким суб’єктом може бути будь-яка юридична особа незалежно від форми власності і форми господарювання, а також індивідуальні підприємці, що зареєстровані відповідно до вітчизняного законодавства.

Продавець лізингового майна - суб’єкт підприємницької діяльності, який є виробником об’єкта лізингу, або інші юридичні особи (наприклад, торговельні фірми), що продають власне майно як об’єкт лізингу.

Об’єктом лізингу відповідно до Закону України «Про лізинг» може бути будь-яке рухоме і нерухоме майно, що належить до основних засобів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, система телекомунікацій тощо), яке не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його у лізинг (оренду). Майно, яке є у державній власності, може бути об’єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном.

Об’єктом лізингу, що використовується у сільськогосподарському виробництві, можуть бути трактори, комбайни, сівалки, машини для обробітку грунту, устаткування для ремонтних майстерень, різні виробничі будівлі та споруди тощо. Проте земельні ділянки та інші природні ресурси не можуть бути об’єктом лізингу.