4. Українізація як природне явище і політичне гасло

Навернення народу до української мови і писемності проводилося передусім саможертовною працею членів товариства "Просвіта", що масово поширювалося в Україні від 1917 р. В умовах соціальних потрясінь "Просвіти", які діяли у великих містах, містечках і селах, брались за відбудову шкіл, хат-читалень, на свої кошти наймали вчителів, допомагали стипендіями бідним учням, влаштовували лекції та вистави. Наприклад, товариство "Просвіта" с.Харківці, що на Полтавщині, лише 1920—1921 pp. відкрило курси лікнепу для дорослих, курси українознавства, організувало в селі хор і оркестр народних інструментів, Шевченкові роковини, влаштувало народні гуляння на Різдво, поставило у селі 15 вистав і концертів. Про зростання авторитету "Просвіт" на Чернігівщині після громадянської війни засвідчують такі факти: "всього в губернії "Просвіт" — 326, ними відкрито: народних будинків — десять, народних сільськогосподарських університетів — п'ять, бібліотек-читалень — 253, шкіл і курсів для дорослих — 186. Так було в усій Україні. Скажімо, на червень 1921 р. працювало 3963 "Просвіти", 4227 — хат-читалень, 1917 — клубів і Народних домів, 1393 — народних театрів. Зауважимо, що культурницька робота "Просвіт" проводилося за принципом демократичного самоврядування і розгорталася у роки війни і голоду 1921 — 1922 pp. Досвід роботи "Просвіти" визначався спочатку як позитивний навіть органами радянської влади. Наприклад, серед архівних документів є багато відгуків про роботу "Просвіти" такого змісту: "Незважаючи на голод і труднощі сівби, діяльність культурно-просвітницьких організацій не послабилася. Особливо треба відзначити роботу Павлівського товариства "Просвіта" Запорізького повіту за 1920 p., яке сприяє припиненню хуліганства та пияцтва на селі. Натомість селяни набули розумної розваги в клубі". Процеси навернення до української культури відбувалися також на території Російської Федерації — там, де компактно жили українці. Берестейський договір 9 лютого 1918 р. передбачав приєднати до Української Народної Республіки Нижнє Подоння, а також Кубань, представники яких висували це питання ще з квітня 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі. У буремні роки громадянської війни в краї, де переважало українське населення, станом на 1919 р. українці мали 1391 початкову, 180 — неповно-середніх, 151 — середню школу, дві українські семінарії, 124 інженерно-професійні школи, педінститут, політехніку і дещо пізніше — крайовий державний драматичний театр. Проте генерал білогвардійської армії Денікін нагаями, репресіями і розстрілами загнав українське відродження на Північному Кавказі в підпілля, "ліквідуючи як провідників, так і свідомих його носіїв, особливо вчителів. Школи були скасовані, бібліотеки спалені". Прихід більшовицької влади сприяв певному тимчасовому послабленню антиукраїнської політики, але воно тривало недовго і, врешті, обернулося повною забороною українського культурного розвитку, ліквідацією його осередків, учасників. А що такі були, засвідчує створення часописів, видання книг. У 1923 р. на Північному Кавказі виникла організація українських кубанських письменників "Кубфільгарт" на чолі з молодим поетом Іваном Дорожним. Був утворений Північно-Кавказький науково-дослідний інститут.

Подібні процеси українського відродження відбувалися скрізь у Російській Федерації, де компактно проживали українці: у Курській і Воронезькій губерніях (1704000 українців), у Поволзькому краї (понад 600000), на Далекому Сході тощо. Проте більшовицька влада розглядала діяльність "Просвіти", як і всі культурні явища, крізь призму "совєтизації". Вимагалася перереєстрація статутів з вимогою організувати роботу не на національному, а на класовому підході. Там, де зміни не проводилися, товариств не реєстрували. Запроваджувалася цензура. Навіть святкування Шевченкових роковин з 1921 р. дозволялося лише за затвердженим "згори" сценарієм. Вилучалися книги М.Грушевського, М.Драгоманова, Г.Хоткевича та ін. У Харкові — тоді столиці України — 2 лютого 1922 р. ЦК КП(б) України провів Всеукраїнську нараду, де, зокрема, піддавалися нищівній критиці такі "Просвіти", які, на думку комуністів, "є вогнищами "національної культури", бойовими організаціями войовничого націоналізму". Це мовилося тоді, коли у 20-х роках серед інтелігентів в Україні лише одиниці були членами більшовицької партії. За даними партійного перепису 1925 р., у складі КП(б)У спеціалісти з вищою та середньою спеціальною освітою становили менше 9%, у тому числі з вищою — менше 1%. Саме цей "бойовий авангард" компартії взяв під контроль культурне будівництво в Україні, що повинно було прямувати "від українського націоналізму до інтернаціоналізму і соціалізму". У 1922 р. з "Просвітами" в Радянській Україні було майже покінчено. Почалася боротьба з "просвітянством". Так, в урядовій газеті "Вісті ВУЦК УСРР" 11 лютого 1922 р. (№ 34) партійно-культурний діяч В.Коряк (Блумштейн Волько) роз'яснював: "Просвіти вмерли, звиродніли і розклалися. Але ще деякий час житиме "просвітянство" як певне психологічне явище. Що таке теє "просвітянство?". Це над усім особливий стан душі так званого "свідомого українця", що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці Україні і не визнає нічого на світі, що не є суто українським, національним". З 1922 р. розпочалося викриття "буржуазних націоналістів": Р. Кутепова, декана Полтавського інституту народної освіти та С.Грушевського, лектора інституту. Представники пореволюційної генерації української інтелігенції — вчителі, священики, працівники кооперації, лікарі — вийшли здебільшого з "Просвіти" і набули свідомого розуміння стану національної культури. Саме тому українська національна інтелігенція стала головним звинуваченим у політичних процесах 20 —30-х років. Якщо просвітянська культурна робота творилася природно, так би мовити знизу, то з 1923 p., коли більшовики підпорядкували мережу "Просвіти" до своїх політичних намірів, запровадилося поняття комуністичної коренізації. В Україні воно інтерпретувалося як політика українізації, в яку щиро повірили деякі українські комуністи і чимало культурно-активних осіб. До них, зокрема, належали О.Шумський, М.Скрипник, Г.Гринько, М.Хвильовий, а також В.Винниченко і навіть М.Грушевський.

Більшовицька влада, що діяла методами терору, для свого поширення намагалася привернути симпатії народу через підтримку процесів національного культурного відродження. Водночас хвиля національного пробудження, викликана демократичними ініціативами українських політиків у 1917—1920 pp., набула величезної сили і відразу протистояти їй було б неможливо. Комуністи вирішили скористатися народним пожвавленням, схилити його на свій бік формальною підтримкою та очолити з тим, щоб пізніше торпедувати. Організацію масової українізації розглядали як потребу "дерусифікації пролетаріату". Українізація також тлумачилася як створення необхідних умов для всебічного культурного розвитку національних меншин. У 1924—1925 pp. було встановлено 13 національних районів, у тому числі єврейські, польські, болгарські та німецькі. Водночас із відродженням української культури підтримувалися умови для розвитку культур національних меншин в Україні. З цією метою були створені окремі адміністративні райони з провадженням справ мовами відповідних меншин. На 1 січня 1927 р. в Україні було запроваджено діловедення з відповідною мовою у 306 російських сільрадах, 228 німецьких, 137 польських, 117 єврейських, 52 молдавських, 47 болгарських, 30 грецьких, 13 чеських, двох білоруських і одній шведській. Зауважимо, що принцип етнічної рівності був закладений у Конституції Української Народної Республіки і від її імені втілювався у життя навіть під час громадянської війни. Наприклад, Іван Огієнко, закладаючи Кам'янець-Подільський університет, домігся, аби від першого дня відкриття з 1918 р. у його структурі діяли дві польські кафедри, дві європейські культури і мови. Врешті, їх ліквідували більшовики.

До наслідків українізації можна віднести, скажімо, те, що на 1930 р. 89% газет виходило українською мовою. На цей час було створено близько 30 тис. пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 млн. осіб. Працювало близько 16000 початкових шкіл і семирічних шкіл, де навчалося 1,5 млн. учнів. Ліквідація неписьменності належить до здобутків радянської влади, отриманих на хвилі національно-духовного відродження. Однак не можна не зауважити, що навчання письменності більшовики розглядали передусім як потужний засіб комуністичної антинаціональної пропаганди і розпалювання класової ворожнечі в українському суспільстві. Через освіту запроваджувалися нові для українського народу слова і значення, що мали на меті утвердити так званий комуністичний світогляд з такими його поняттями, як, скажімо, "буржуй", "куркуль", "контрреволюціонер", "ворог народу", "капіталістичний посіпака" та ін. Це була освіта, що надто дорого обійшлася для національних культур у сенсі руйнації традиційних життєствердних вартостей, пропонуючи, наприклад, образ Павлика Морозова, який зрадив батька на догоду комуністичній ідеї.

Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже 1926 р. Сталін і його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався політичним переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих інтелектуальних сил і національної інтелігенції.