2. Культурні явища початку XX ст.

Загалом розвиток української культури XX ст. відбувався під знаком потреби її національного державного довершення. Логіка, очевидно, полягала в тому, щоб зберегти й уможливити подальший розвиток тих самоорганізуючих вартостей народного життя, що здійснювалися передусім у демократичних виявах упродовж історії.

Українська культура, перебуваючи під різними державними утвореннями, зберігала єдність не завдяки політичній владі, а переважно всупереч їй. Основою єдності стали набуті традиції, звичаї, відповідний етичний і гуманітарний дискурси. За століття іноземного панування в Україні накопичився значний потенціал громадського самоврядування та його культурно-дискурсивного забезпечення у піснях, легендах, казках, фольклорі, літературі, а також у певних обрядах і звичаях. Основним осередком культурного життя в Україні була традиційна громада з рівними правами кожного на вибори старости (війта), скарбника, часом писаря. У зв'язку з політичними обставинами громадське самоврядування зосереджувалося зазвичай у сільському середовищі, хоча, скажімо, земства мали значний вплив у деяких містах Слобожанщини. Західна Україна на початку XX ст. зуміла досягти успіхів культурної самоорганізації в освіті, релігії, спортивних і наукових товариствах, мистецьких гуртках тощо. Михайло Брайчевський вважав, що "головною тенденцією, яку насамперед слід виокремити, був глибокий демократизм усіх державних інституцій, створених нашим народом". За приклади візьмемо київську синьйорію доби Київської Русі — "представницький орган влади, що поставив себе над великокнязівським престолом"; політичний план Романа Мстиславовича, що передбачав "виборність вищого володаря"; козацьку культуру, в якій склався "цілком завершений і послідовний республіканський устрій"; Конституцію Пилипа Орлика та ін. Цілком природно, що в той період із середовища української культури залунала вимога національної самостійності, або ж національно-духовного відродження. На Слобожанщині Микола Міхновський і Борис Грінченко, у Львові Іван Франко і Михайло Грушевський, як і десятки інших діячів науки та культури, висували культурницькі аргументи (окрім соціально-економічних) на користь національної свободи України. Культура України, з одного боку, зберігаючи народні традиції, прагнула дошукуватися нових форм виразу самореалізаціїї людини, властивих для європейського розвитку, зокрема в царині художньої культури. Зазначимо тенденцію "європеїзації'" й модернізму, що вилилася у своєрідному символізмі й імпресіонізмі, поєднаними з романтизмом і неореалізмом. Йдеться, зокрема, про "нову школу" української літератури, пов'язану з іменами О.Кобилянської, М.Коцюбинського, В.Стефаника. Як вважав І.Франко з цього приводу, представники нової літератури намагалися оповісти про народне життя "модерним" європейським стилем. Новаторські мотиви і форми зображення виникли у царині живопису та графіки, де активно працювали видатні майстри, які мали європейську освіту, — О.Мурашко, О.Новаківський, П.Ковжун, І.Труш, М.Сосенко, М.Бойчук. З 1904 р. у Києві М. Лисенко заснував музично-драматичну школу. її вплив був відчутний упродовж всього XX ст. У Києві з 1907 р. також діяв український театр М.Садовського, а І.Мар'яненко організував Товариство українських акторів. До репертуару театрів залучилися п'єси Лесі Українки, О.Олеся, В.Винниченка, ставилися вистави за творами європейського авангарду.

Велика увага приділялася науковим пошукам у галузі українознавства. В умовах піднесення національного домагання соціально-культурної незалежності України з'являлися капітальні дослідження історії, культури, етнографії, філології. М.Грушевський написав фундаментальні праці, присвячені дослідженню автономного українського історико-культурного і літературного процесу. Д.Яворницький уклав капітальну історію Запорозької Січі, Наукове товариство ім. Т.Шевченка до 1917 р. видало понад 100 томів "Наукових записок", 35 томів "Етнографічного збірника" тощо. Десятки вчених присвятили дослідження українській дійсності. Варто виокремити явище бурхливого технічного прогресу, пов'язаного з іменами українських вчених і винахідників. Зокрема, з 1909 р. діяло Київське Товариство повітроплавання, де активно працював киянин Ігор Сікорський. Він став ініціатором важкої авіації та головним конструктором одного з перших у світі гелікоптерів, побудованого у 1910 р. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Кас'яненки 1911 — 1913 pp. збудували перший у світі літак широкого використання. Видатний вчений-винахідник Юрій Кондратюк у 1919 р. написав працю "Завоювання міжпланетних просторів" (вийшла друком 1929 p.), що значно вплинула на розвиток космонавтики у XX ст. і мала практичне застосування.

Безумовно, українська культура й надалі перебувала під тиском сталої русифікації, яка набула жорстких репресивних форм з початком Першої світової війни. Українські сподівання знову потрапили під тиск заборони мови, арештів і заслань інтелігенції, поліцейської боротьби зі свідомими виявами українства в підросійській Україні. До 1917 р. в Україні не було жодного навчального закладу, де українська мова вважалася б робочою. Незважаючи на це, серед діячів високої культури не бракувало високо-посвячених українській справі людей. Скажімо, М.Заньковецька отримала пропозицію переїхати в Росію для здобуття кар'єри, але відповіла, що Україна надто бідна, аби її покидати.