Лекція 20. Українська культура у XX ст. (перша половина)

1. Мистецтво і звичаєвість — рівновеликі частина культури народу

2. Культурні явища початку XX ст.

3. Особливості національно-культурного відродження

4. Українізація як природне явище і політичне гасло

5. Катастрофа української культури в добу "соцреалізму"

6. Діячі української культури в еміграції

1. Мистецтво і звичаєвість — рівновеликі частина культури народу

Культурна активність людини завжди є духовною активністю; вона складається під впливом інтенції самоздійснення і пов'язана зі значенням свободи в індивідуальному та громадському сенсі. Культура, по суті, — це семіотична мережа чи павутина знаків і значень, "витканих" певною людською спільнотою в сенсі взаємокоординованих зусиль, покликаних забезпечувати і поширювати можливості людського життя та його достойного здійснення. Фактично культура визначається здатністю людей до плекання життєствердних цінностей, що постають як "суб'єктивні значення" і набувають характеру спільної "об'єктивної дійсності" у вигляді різноманітної сукупності дій, вчинків, відносин, звичаїв, об'єктів, предметів, речей, знань, інформації, текстів, артефактів тощо. Тобто культура становить певний творчо-естетичний та історико-соціальний тип поєднання "системи знання", суспільного життя людини і спільноти в єдину людську дійсність. Культура — це певний "агломерат" реальності (життя), знання (інформації) і сенсу "свободи" (індивідуальної активності) в напрямі їх синергетичного розгортання. Те, що називається живою культурою для "тибетського монаха", не є такою для космополітичного бізнесмена, комуніста чи прибічника європейської богеми. У кращому випадку представники різних культурних середовищ можуть порозумітися на рівні естетично-мистецьких артефактів, а прийняти культуру — означає жити в ній усією глибиною чуттєво-емоційного світу. Так само залежно від культурного контексту життя "свобода в одному суспільстві вважається цілком зрозумілою і наявною дійсністю, а в іншому суспільстві вона може бути цілком загубленою і забутою на рівні індивіда чи колективу".

"Суб'єктивні значення" культури найбільше акумулюються у мистецьких напрямах і творах. Культура і мистецтво певного народу адекватні щодо внутрішнього сенсотворення, але не тотожні. Говорити про українську культуру означає брати до уваги не лише мистецтво як доконане явище, а й сукупність набутих звичаїв, традицій, обрядів, стереотипів, норм, ідеалів, етичностей тощо. Повсякдення в сенсі виявлення індивідуальної свободи і форм радості людини менш вагома складова культури, ніж високі мистецькі зразки. Властиво, у повсякденному житті суспільства виявляється сенс суб'єктивних та об'єктивних сторін толерантності, доброзичливості, ввічливості, охайності, правдивості, краси довкілля і, врешті, демократизму та самостриманості. Так само людина зустрічається з агресивністю, нетерпимістю, насильством, ошукуванням та підступністю у повсякденні. Твори мистецтва в агресивному середовищі вона може не зауважити або не сприйняти. Мистецтво становить лише частину серед повсякденної комунікації людей. До того ж не завжди це насправді високе мистецтво, яке прийнято називати мистецтвом і яке сприяє самоорганізації життя в суспільстві. Велике значення має тут сила розуму. Як відомо, "сон розуму породжує чудовиськ". Однак хибно вважати, що лише розум створює культуру. Радше навпаки — культура спонукає і підтримує розум особи і суспільства. Візьмемо до уваги, що за найтрагічніші катастрофи у XX ст. відповідальність несе розум (пам'ятатимемо і про комунізм, і про нацизм). Розум — не автоматичний творець добра, як і створені ним твори мистецтва. Колись Ж.Ж.Руссо зауважував: "Навіть найглибша освіченість не завжди веде за собою глибоку моральність". Відповідно, розквіт мистецтва і літератури не обов'язково приводить до поліпшення звичаїв.

Культурна і мистецька творчість виявляє зміст суб'єктивних настроїв людини і суспільства; найважливіші з-поміж них значення, пов'язані з усвідомленням можливостей свободи. Оскільки бути для живої істоти означає жити, а творити — самоздійснювати свободу, тоді здійснювати можливості свободи означає створювати культурні цінності й конституювати культурні традиції. Тобто культурні традиції можемо розглядати як здійснені форми влади і свободи, в котрих люди живуть реально. Погоджуємося з думкою відомого антрополога Малиновського в тому, що культура безпосередньо виникає як початкове встановлення свободи і розвивається в сенсі посилення міри свободи щодо здатності людини і людей контролювати обставини або не залежати від них. Отже, культура виявляє свободу і стає нею тією мірою, якою людина за конкретних соціокультурних умов спроможна до само-здійснення і водночас покликана до нього у своєму волінні. Культура, з одного боку, — це комплекс інститутів, звичаїв і традицій, що встановлюють межі для свободи, а з іншого — культура сама в собі є виявом творчої активності, спроможної переступити узвичаєні, набуті форми і створювати нові зразки — передусім у мистецько-естетичних формах, знаках і значеннях. В історичному сенсі останнє набуває дедалі вагомішого характеру.

У зв'язку з цим огляд культурної палітри XX ст. передбачає зосередження на аналізі мистецьких пошуків і вподобань. Однак не можемо не розглянути, бодай побіжно, значення і долю народних традицій, звичаїв, обрядів.