Posibnyk ekonomika

6.5. Калькуляція собівартості

В системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькуляція - визначення собівартості окремих виробів. Вона необхідна для вирішення ряду економічних задач:

1.Обґрунтовування ціни виробу;

2.Визначення рентабельності виробів;

3.Аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах;

4.Розрахунку ефективності різних організаційно-технічних заходів.

Для визначення витрат на одиницю товару використовують класифікацію за статтями витрат (калькуляційними статтями). Калькуляція дозволяє врахувати витрати безпосередньо пов'язані з виробництвом конкретного виробу. У ці витрати входять, як матеріальні витрати, так і витрати на налагодження, обслуговування і управління виробництва даного виду виробу. Калькуляція складається за аналогічними статтями витрат, що і собівартість товарної продукції по підприємству в цілому, але в разі потреби, в окремих галузях виникає необхідність виділення окремих статей витрат.

На промислових підприємствах розробляються планові і звітні калькуляції. Перші розробляються на плановий період за плановими витратами.

Другі - відображають фактичні витрати на випуск і реалізацію продукції. Порівняння планових і фактичних калькуляцій дозволяє виявити відхилення у

витратах і визначити спосіб їх зниження.

Калькулювання – це обчислення витрат на одиницю продукції, робіт, послуг за статтями витрат.

Калькуляційною одиницею є одиниця кількісного виміру продукції (штуки, тонни, метри тощо.

Методика обчислення основних статей калькуляції

Існують різні методи калькуляції продукції. Їх застосування залежить від особливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій підприємства і т.п. Перш за все слід розрізняти методи калькуляції залежно від повноти обліку витрат. За цією ознакою виділяють:

1.Калькуляцію за повними витратами

2.Калькуляцію за неповними витратами.

Відповідно до першого методу всі операційні витрати підприємства як виробничі, так і невиробничі (адміністративні, збутові) повністю відносяться на собівартість продукції. Це був традиційний метод калькуляції у вітчизняній промисловості до 2000 року. Він застосовується в певних межах і у світовій практиці. Його перевага полягає в достатній універсальності. Така собівартість виробів дозволяє визначити їх рентабельність; оскільки повна собівартість служить базою ціни, остання може бути визначений з використанням моделі ціноутворення “собівартість плюс прибуток”

Разом з тим калькуляція за повними витратами має недоліки. До основних з них відносяться: складність калькуляції і його трудомісткість в багатопродуктовому виробництві внаслідок складної процедури розподілу непрямих витрат; неточність калькуляцій через неможливість точного розподілу непрямих витрат; неповне відшкодування невиробничих витрат в певному періоді, якщо збільшуються залишки готової продукції на складі і т.п.

Калькуляція за неповними витратами теоретично була обґрунтована в 20-х роках XX сторіччя. Сутність даного методу полягає в тому, що не всі витрати включаються в калькуляцію. Це спрощує калькуляцію і робить його більш оперативною. В більшості випадків не включаються в собівартість окремих виробів

119

адміністративні витрати і витрати на збут. Такий порядок передбачений і національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку П(С)БО в Україні, розробленими відповідно до міжнародних стандартів (МСБУ). В даному випадку калькуляція складається за витратами виробничих підрозділів і утворює виробничу собівартість продукції. Всі інші непрямі невиробничі витрати відносяться на певний період і при розрахунках прибутку підприємства просто віднімаються з виручки.

Одним з варіантів калькуляції за неповними витратах є метод «direkt—cost», коли собівартість визначається тільки за прямими витратами, а непрямі витрати відносяться на певний період.

Істотно впливають на метод калькуляції широта номенклатури продукції підприємства і специфіка виробництва. Найточнішим і методично простим є калькуляція в однопродуктном виробництві: собівартість одиниці продукції тут розраховується шляхом розподілу сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте в більшості виробничих галузей економіки переважає багатопродуктове виробництво. В цих умовах калькуляція помітно ускладнюється і стає менш точною, оскільки, як вже було сказано, виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.

Під час калькуляції витрати групуються за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Встановлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:

1.Максимальну частку витрат, що включаються в собівартість, потрібно обчислювати прямо на окремі вироби;

2.Статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було обґрунтовано розподілити між виробами.

Орієнтовна номенклатура калькуляційних статтей витрат:

Стаття “Сировина і матеріали” містить витрати на сировину, основні і допоміжні матеріали, куповані вироби та напівфабрикати, що відносяться саме до конкретної одиниці готового продукту, який виготовляє дане підприємство. Абсолютна величина матеріального ресурсу з розрахунку на фізичну одиницю визначається на основі встановлених норм і цін. При цьому потрібно враховувати, що транспортнозаготовельні витрати можуть істотно коливатися і може мати місце поворотних відходи.

Стаття “Енергія технологічна” включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, газ, пар і ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавка, нагрів, зварювання, сушка і т. п.). Розраховується за нормами витрат і тарифам на енергію.

Стаття “Основна заробітна плата виробничих робітників” містить витрати на оплату праці робочих, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється відповідно до норм витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Стаття “Додаткова заробітна плата виробничих робітників“ включає оплату відпусток, часу виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій, надбавки та ін., обчислюється у відсотках від основної заробітної плати

Стаття “Відрахування на соціальні заходи“ містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші фонди. Величина відрахування обчислюється

вустановлених нормах від витрат на оплату праці у відсотках від суми основної і додаткової зарплати згідно Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування “.

120

Стаття “Загальновиробничі витрати“ є комплексною. Сюди включаються різні непрямі витрати, які по своєму функціональному призначенню діляться на дві групи:

- перша - витрати на утримання і експлуатацію машин і механізмів; - друга - витрати на організацію і управління виробництвом.

“Витрати на утримання і експлуатацію машин і механізмів” охоплюють широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтримки його в стані готовності до експлуатації (амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію, стисле повітря, змащувальні матеріали, інструмент, обслуговування і ремонт і т. п.).

До витрат на організацію і управління виробництвом відносяться: оплата праці управлінського персоналу виробничих підрозділів, витрати на інформаційне забезпечення управління, амортизація і зміст будівель, споруд, їх ремонт, витрати на обслуговування виробництва і т.д.

На загальновиробничі витрати складається кошторис по кожному виробничому підрозділу (цеху, ділянці) на рік з квартальним розбиттям. На одиницю кожного виду продукції вони розраховуються методом розподілу пропорційно вибраній базі.

Найпоширенішим на вітчизняних підприємствах є розподіл загальновиробничих

Сорзп – основна заробітна платня виробничих робітників на одиницю продукції, грн.; Роп – співвідношення загальновиробничих витрат і основної зарплати %.

Величина Роп обчислюється по цеху (виробництву) як відношення річного кошторису названих витрат до фонду зарплати за цей же період. Основною перевагою цього методу є його простота. Проте він має і серйозні недоліки, перш за все щодо розподілу витрат на зміст і експлуатацію машин і устаткування:

-по-перше, зарплата не є точною базою розподілу цих витрат, оскільки в умовах різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу;

-по-друге, при такому розподілі витрати на кожний виріб визначають як середні по підрозділу незалежно від того, на якому устаткуванні виріб обробляється;

-по-третє, при комплексній механізації і автоматизації виробництва у функціях робітників починають переважати функції контролю і регулювання роботи виробничих систем. В цих умовах заробітна плата не може нормуватися по-операційно, а, отже, не може бути базою розподілу інших витрат.

Значною мірою можна усунути цей недолік, розподіляючи загальновиробничі витрати пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину роботи устаткування. Цей метод достатньо поширений в зарубіжній практиці, але він також є неточним.

По-перше, витрати на організацію і управління виробництвом залежать не тільки від кількості машинного парку і часу його роботи, але і від кількості працівників

ітрудомісткості процесів. Тому розподіл цих витрат з використанням такої бази можна вважати обґрунтованим, якщо тудомісткість і машиномісткість різних видів продукції не дуже різняться.

По-друге, цей метод не ураховує, що експлуатаційні витрати в одиницю часу на різних машинах будуть різними внаслідок того, що машини мають неоднакову вартість, потужність двигунів, вимагають застосування різного додаткового інструменту і т.п.

В умовах підвищення вимог до точності калькуляції, перш за все в машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат доцільно здійснювати

121

окремо по їх частинах, тобто витрати на утримання і експлуатацію машин і механізмів розподіляти по одній базі, решту частини - по іншій.

Одним з найбільш обґрунтованих є визначення витрат на утримання і експлуатацію машин і механізмів на один виріб залежно від часу його обробки і собівартості однієї машино-години конкретного устаткування. Відмінність цього методу від попереднього полягає в тому, що в розрахунках використовується собівартість машино-години не по всьому устаткуванню, а по кожній окремій групі однотипних машин.

У разі потреби визначення повної собівартості до виробничої собівартості продукції додаються адміністративні витрати, інші операційні витрати і витрати на збут товарів. По цих витратах складаються кошториси, аналогічні кошторису загальновиробничих витрат. При калькуляції за повними витратами вони розподіляються між виробами пропорційно встановленій базі.

До адміністративних відносяться витрати, пов'язані з управлінням підприємством в цілому і організацією його діяльності: утримання апарату управління, інформаційне забезпечення підприємства, амортизація і утримання основних засобів загальногосподарського призначення, поштово-телеграфні, канцелярські витрати, витрати на врегулювання господарських відносин в судових органах і т.і. В більшості випадків при калькулюванні ці витрати розподіляють пропорційно заробітній плати виробничих робітників або трудомісткості продукції в людино-годинах. На середніх і великих підприємствах більш обґрунтованим є двохетапний розподіл адміністративних витрат. Спочатку вони розподіляються між виробничими підрозділами пропорційно вибраній базі, а вже після цього — між виробами підрозділів.

Інші операційні витрати включають витрати на підготовку і освоєння виробництва нових виробів, суму безнадійної дебіторської заборгованості, відрахування в резерв сумнівних боргів, втрати від знецінення запасів та ін. Їх можна розподілити пропорційно виробничій собівартості або по базі розподілу адміністративних витрат.

Витрати на збут містять витрати на вивчення ринку, рекламу і продаж продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна розрахувати безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, упаковку, рекламу, транспортування в певний регіон ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків і т. п.) розподіляються між виробами пропорційно виробничої собівартості.

Вокремих галузях економіки (і передусім у різних галузях промисловості) номенклатура калькуляційних статей може відрізнятися від наведеної.

Примірні статті калькуляції собівартості видобутку сирої нафти нафтогазовидобувної компанії приведено в табл. 6.2

Вприведеній табл.6.2 калькуляція 1 т нафти приведена при видобутку нафти сирої - 2 156,85 тис. т в рік.

122

Таблиця 6.2. - Калькуляція собівартості видобутку нафти сирої за ______ рік

123

6.6 Поняття ціни. Види і функції ціни.

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна. Ціна

— це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільне необхідних витрат праці.

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують три основні функції:

обліково-вимірювальну, розподільчу та стимулюючу.

Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.

Розподільча функція зводиться до того, що за допомогою цін, які відхиляються від вартості, здійснюється перерозподіл частини доходів первинних суб'єктів господарювання та населення.

Стимулююча функція ціни використовується для мотивації підвищення ефективності господарювання, забезпечення необхідної прибутковості (дохідності) кожному нормально функціонуючому виробнику, посереднику і безпосередньому продавцю товарів виробничого та споживчого призначення.

В Україні основні положення державної цінової політики визначені Законом України «Про ціни і ціноутворення» від 21 червня 2012 року № 5007-VI.

Основні терміни, визначені ст. 1 приведеного Закону:

ціна - виражений у грошовій формі еквівалент одиниці товару;

товар - продукція, роботи, послуги, матеріально-технічні ресурси, майнові та немайнові права, що підлягають продажу (реалізації);

ціноутворення - процес формування та встановлення цін; формування ціни - механізм визначення рівня ціни товару; встановлення ціни - затвердження (фіксація) рівня ціни; товарний ринок - сфера обороту товару (взаємозамінних товарів);

продаж (реалізація) - господарська операція, під час якої здійснюється обмін товару на виражений у грошовій формі еквівалент або інший вид компенсації його вартості;

застосування ціни - продаж (реалізація) товару за встановленою ціною; продаж (реалізація) - господарська операція, під час якої здійснюється обмін

товару на виражений у грошовій формі еквівалент або інший вид компенсації його вартості;

фіксована ціна - обов'язкова для застосування суб'єктами господарювання ціна, встановлена Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень;

гранична ціна - максимально або мінімально допустимий рівень ціни, який може застосовуватися суб'єктом господарювання;

норматив рентабельності - рівень прибутковості, що визначається суб'єктом господарювання під час формування ціни. Граничний норматив рентабельності є його максимально допустимим рівнем, який повинен враховуватися суб'єктом господарювання під час встановлення ціни товару;

Без додаткових коментарів приведемо інші найважливіші положення Закону

Стаття 7. Державне управління у сфері ціноутворення

1. Реалізація державної цінової політики, проведення економічного аналізу рівня та динаміки цін, розроблення та внесення пропозицій щодо формування та реалізації

124

державної цінової політики здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну цінову політику.

2. Формування кошторисної нормативної бази у сфері будівництва, визначення порядку її застосування під час будівництва із залученням коштів державного та місцевих бюджетів, а також коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій здійснюються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування та житлово-комунального господарства.

Стаття 8. Державна цінова політика у сфері діяльності суб'єктів природних монополій

1. Державна цінова політика у сфері діяльності суб'єктів природних монополій реалізується відповідно до законодавства про природні монополії.

Стаття 10. Види цін

1.Суб'єкти господарювання під час провадження господарської діяльності використовують:

- вільні ціни; - державні регульовані ціни.

2.Ціни на товари, які призначені для реалізації на внутрішньому ринку України, установлюються виключно у валюті України, якщо інше не передбачено міжнародними угодами, ратифікованими Україною, та постановами Кабінету Міністрів України.

Стаття 11. Вільні ціни

1.Вільні ціни встановлюються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Стаття 12. Державні регульовані ціни

1.Державні регульовані ціни запроваджуються на товари, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються суб'єктами, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Державні регульовані ціни можуть запроваджуватися на товари суб'єктів господарювання, які порушують вимоги законодавства про захист економічної конкуренції.

2.Державні регульовані ціни повинні бути економічно обґрунтованими (забезпечувати відповідність ціни на товар витратам на його виробництво, продаж (реалізацію) та прибуток від його продажу (реалізації).

Стаття 13. Способи державного регулювання цін

1.Державне регулювання цін здійснюється Кабінетом Міністрів України, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень шляхом:

1) установлення обов'язкових для застосування суб'єктами господарювання: - фіксованих цін; - граничних цін;

- граничних рівнів торговельної надбавки (націнки) та постачальницько-збутової надбавки (постачальницької винагороди);

- граничних нормативів рентабельності; - розміру постачальницької винагороди;

- розміру доплат, знижок (знижувальних коефіцієнтів); 2) запровадження процедури декларування зміни ціни та/або реєстрації ціни.

Даний Закон спрямований насамперед на державне цінове регулювання і, звичайно, не може в повній мірі висвітлити всю проблематику ціноутворення в ринкових відносинах. В законі визначено, що вільні ціни - це ціни, які визначаються

125

підприємством (організацією) самостійно. Проте держава до певної міри впливає на вільні ціни, проводячи антимонопольну політику, регулюючи умови оподаткування, грошово-кредитну політику, соціальну політику та ін. Також вільні ціни характеризуються великим різноманітністю в залежності від чинників ціноутворення, особливостей ринків, попиту, пропозиції тощо. Насамперед, велику частку вільних цін складають договірні ціни, які формуються на основі прямої домовленості між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем) і торкаються конкретної партії товару.

Залежно від особливостей купівлі-продажу і сфери економіки існують світові, оптові, закупівельні та роздрібні ціни, а також тарифи на перевезення вантажів і пасажирів, надання різноманітних платних послуг.

Світові ціни — це грошовий вираз міжнародної вартості товарів, що реалізуються (продаються) на світовому ринку. Вони визначаються: для одних товарів

— рівнем цін країни-експортера; для інших — цінами бірж та аукціонів; для багатьох готових виробів — цінами провідних фірм світу

Оптові (відпускні) ціни на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання та закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються виходячи з: фактичних витрат на виробництво (із собівартості) продукції; прибутку підприємства (з урахуванням кон'юнктури ринку, якості продукції); величини податку на додану вартість; суми акцизів (для товарів, що обкладаються акцизним збором); суми ліцензійного збору (для алкогольної продукції).

Закупівельні ціни застосовуються постачально-збутовими, заготівельними організаціями, оптово-посередницькими фірмами, підприємствами (організаціями) оптової торгівлі та іншими юридичними особами, які здійснюють торговельну діяльність відповідно до свого статуту. Вони включають оптову (відпускну) ціну підприємства-виробника, податок на додану вартість, акцизний та ліцензійний збори, а також витрати зазначених підприємств (організацій) для закупівлі, збереження, фасування, транспортування й реалізації продукції та прибуток, необхідний для нормальної діяльності.

Роздрібні ціни визначаються самостійно торговельними підприємствами, підприємствами громадського харчування та іншими юридичними особами, які здійснюють продаж товарів чи надають послуги населенню, згідно з кон'юнктурою ринку, якістю товару (послуг), виходячи з вільної ціни закупівлі.

Окрему групу цін становлять різноманітні тарифи. Тарифи вантажного та пасажирського транспорту — це плата за перевезення вантажів і пасажирів, яку беруть транспортні підприємства з відправників і населення. Тарифи на платні послуги характеризують розмір оплати послуг із побутового обслуговування населення, послуг банків і зв'язку, юридичних, консультаційних та інших різновидів послуг, що надаються фізичним та юридичним особам.

У сучасній практиці господарювання застосовуються також ринкові ціни, які виокремлюються без певної класифікаційної ознаки.

Основні види ринкових цін, виокремлюваних без певної класифікаційної

ознаки.

1.Ціна базисна - ціна товару з фіксованими в прейскурантах параметрами якості, розміру, хімічного складу

2.Ціна демпінгова - штучно занижена ціна продажу товарів, застосовувана як засіб витиснення конкурентів з ринку

3.Ціна диференційована - ціна, що диференціюється в межах певного району або за іншими ознаками

126

4.Ціна змінна - ціна, яка встановлюється на вироби з тривалим строком виготовлення

5.Ціна зовнішньоторговельна - ціна на експортні та імпортні товари, рівень якої формується на світовому ринку

6.Ціна зональна - ціна, що відображає географічні умови виробництва чи реалізації продукції

7.Ціна комерційна - ціна на предмети споживання, що реалізуються в комерційних магазинах

8.Ціна лімітна - верхня межа рівня ціни, що встановлюється на проектовані

вироби

9.Ціна номінальна - ціна товару, зазначена в прейскурантах; біржова котировочна ціна на товар

10.Ціна паритетна - ціна, яка регулює рівень цін на основні види сільськогосподарської продукції

11.Ціна початкова - ціна на пропоновану до продажу на аукціоні партію товару, яка встановлюється його власником

12.Ціна престижна - ціна на унікальний товар або товар, що користується підвищеним попитом

13.Ціна продажна - кінцева ціна, за якою продавець реалізує товар споживачу

14.Ціна разова - ціна на продукцію виробничо-технічного призначення, що її виготовлено за разовим замовленням

15.Ціна тверда - ціна, яка встановлюється в момент підписання контракту і не змінюється протягом його дії

16.Ціна фактурна - ціна закупівлі та продажу товару; залежить від умов укладеної угоди між імпортером та експортером

Сучасне ціноутворення передбачає також систему франкування цін. Франко (італ. franco, букв. - вільний) - вид зовнішньоторговельної угоди купівлі-продажу, коли

вціну товару включають витрати на його страхування і доставку в місце, зазначене в договорі.

6.7.Методи ціноутворення на продукцію

За ринкових умов господарювання можуть застосовуватися різноманітні методи ціноутворення. Варто звернути увагу на їхню змістову характеристику.

1.Розрахунок ціни за методом “середні витрати плюс прибуток” є найпростішим

ішироко застосовуваним. Згідно з ним ціна (Ц) визначається за формулою

де СВ - середні витрати (собівартість); П - величина прибутку в ціні, яка встановлюється самим підприємством (організацією)

або обмежується державою як граничний рівень рентабельності продукції (послуг).

2. Розрахунок ціни на підставі цільового (фіксованого) прибутку вважається різновидом методики визначення ціни на засаді середніх витрат (собівартості). Особливість його полягає в тім, що ціну поставлено в жорстку залежність від загального розміру прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції.

За умови прямолінійної динаміки залежних величин ціна встановлюється з використанням формули

127

де Сзм - змінні витрати на одиницю продукції (послуги); Спост - постійні витрати на дану продукцію (послугу) за певний період (квартал, рік);

Пзаг - загальна сума прибутку (цільовий прибуток), яку можна одержати від продажу продукції (надання послуги) за той самий певний період;

N- обсяг продажу продукції (наданої послуги) в натуральному вимірі.

3.Установлення ціни на засаді суб'єктивної цінності товару здійснюється з урахуванням потенційного (реально виявленого) попиту.

4.Метод ціноутворення «за рівнем поточних цін» («за рівнем конкуренції») полягає в тім, що ціну розглядають та встановлюють як функцію цін на аналогічну продукцію в конкурентів. Залежно від особливостей продукції й типу ринку (монополія, олігополія) цей метод ціноутворення має різні модифікації (установлення ціни на рівні поточної ринкової ціни або трохи нижче за неї; установлення ціни на конкретний виріб з урахуванням цін на аналогічну продукцію та співвідношення параметрів цих виробів).

5.Установлення ціни на підставі результатів закритих торгів є різновидом методу «за рівнем поточних цін» і застосовується з метою одержання замовлення на виготовлення певної продукції (торг за вигідний контракт).

6.Метод ціноутворення «за рівнем попиту» передбачає встановлення ціни за допомогою пробного продажу товару в різних сегментах ринку. При цьому враховуються умови продажу, кон'юнктура ринку, супутні послуги. За використання цього методу в різних місцях (сегментах) ринку на ті самі товари ціни можуть бути різними.

7.Метод установлення ціни за місцем походження товару полягає в тім, що товар передається транспортній організації за умови «франко-вагон»; після цього всі права на товар і відповідальність за нього переходять до покупця (замовника).

8.Метод установлення єдиної ціни із включенням у неї витрат на доставку означає відповідні дії підприємства (організації) для включення в ціну фіксованої суми транспортних витрат незалежно від віддаленості покупця (клієнта).

9.Застосування методу встановлення зональних цін полягає в тім, що підприємство (фірма) виокремлює кілька зон, у межах яких встановлюються єдині ціни залежно від рівня транспортних витрат.

10.Метод установлення ціни стосовно базисного пункту характеризується тим, що продавець (фірма) вибирає конкретний район (місто, область) за базисний і збирає з усіх замовників (клієнтів) транспортні витрати в сумі, що дорівнює вартості поставки з цього району (міста, області) незалежно від того, звідки насправді здійснюється відвантаження товару.

11.Метод встановлення цін із прийняттям на себе витрат на поставку означає, що підприємство (організація) частково чи повністю бере на себе фактичні витрати на доставку товару з метою стимулювання надходження замовлень від покупців (клієнтів).

12.За встановлення цін зі знижками підприємство-продавець змінює свою вихідну ціну та встановлює певну знижку з неї, ураховуючи дострокову оплату рахунків, закупівлю великого обсягу продукції або позасезонну її закупівлю тощо. Це дає змогу підприємству підтримувати більш стабільний рівень виробництва протягом року.

Вибір методу ціноутворення та встановлення відповідно до нього певного рівня ціни є початковим етапом розробки цінової стратегії і тактики підприємства (організації).

128