47. Пізнання як соціально-опосередковане відношення людини до світу.

Центральною проблемою пізнавального відношення людини до світу є проблема пізнаваності світу.Слід зазначити, що вирішення цієї проблеми, починаючи з давніх часів, породжувало серйозні труднощі, пов'язані як з реальними складнощами процесу пізнання, що виявляються у неповноті знань і наявності великих масивів непізнаного, так і з особливостями розвитку науки і самої філософії у відомі періоди.Ці труднощі пов'язані, зокрема, з тим, що наші органи почуттів схоже реагують на різні подразники. Так, око не тільки на світло і колір, але і на механічне та електричне подразнення реагує світло-і кольоровідчуття.Саме на грунті подібних труднощів ще в давнину народився скептицизм, прихильники якого висловлюють сумнів в можливості отримання достовірних знань, а пізніше , вже в Новий час, сформувався агностицизм Юма і Канта, про що раніше вже йшла мова.

Проблема істини в філософії та науці.

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом діянь та самого життя людини - його служіння істині, добра і краси.Перша уособлює цінність знання, друга - етичні засади життя і третя - служіння цінностям мистецтва. При цьому істина, якщо хочете, є той фокус, в якому поєднуються добро і краса.Істина - це мета, до якої спрямовано пізнання, бо, як справедливо писав Ф. Бекон, знання - сила, але лише за неодмінної умови, що воно правдиве.Істина є знання. Але всяке чи знання є істина? Знання про світ і навіть про окремі його фрагментах в силу ряду причин може включати в себе помилки,, а часом і свідоме перекручування істини, хоча ядро знань і становить, як уже зазначалося вище, адекватне відображення дійсності в свідомості людини у вигляді уявлень, понять, суджень, теорій.Але що таке істина, істинне знання? Протягом усього розвитку філософії пропонується цілий ряд варіантів відповіді на це найважливіше питання теорії пізнання. Ще Аристотель запропонував його рішення, в основі якого лежить принцип кореспонденції: істина це відповідність знання об'єкту, дійсності.

Суспільство як соціальна система.

Упродовж усієї історії соціо­логії однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування сус­пільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?Соціологія по-різному тлумачить поняття ―суспільство‖. Е. Дюрк­гейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реаль­ність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, сус­пільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Пар­сонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системного підходу в дос­лідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про сус­пільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства.Суспільство складається з множини індивідів, їхніх соціальних зв’язків, взаємодії і стосунків. Та чи можна розглядати суспільство як просту суму цих елементів? Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства індивідуальні дії, зв’язки і відносини створюють нову, системну якість.

Соціальна сфера суспільного життя.

Соціальна сфера — це складна система зв'язків між різними елементами суспільства — етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.Соціальна структура- це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації. Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи — це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова — від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, шо приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім - на засоби виробництва, а ще пізніше — на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Діалектика національного та загальнолюдського в сучасному світі.

Актуальність теми полягає в тому, що однією з умов успішного розвитку і безпеки суспільства сьогодні є наявність і збереження системи культурних і духовних цінностей, що складають ціннісний зміст людського буття, оскільки завдяки відтворенню і трансляції духовних цінностей, здійснюється духовний зв'язок поколінь і передається духовний досвід людства. Питання про цінності стає особливо актуальним за умов трансформації суспільства. Саме в умовах трансформації суспільства людство не відпрацьовує звичайні стереотипи, традиції і норми, і виникає необхідність у філософському їхньому осмисленні.

Поняття духовного життя суспільства, його структура: духовне виробництво, духовна культура, суспільна свідомість.

Суперечливий процес розвитку суспільних відносин, зростання ролі суб'єктів цих відносин, людини, особистості зумовлює необхідність пошуку оптимальних шляхів функціонування, збагачення духовного життя суспільства. Особливо важливого значення теоретико-філософське дослідження цієї проблеми набуває у наш час. Об'єктивними причинами, що актуалізують важливість проблем духовного життя суспільства, розробку нових, нетрадиційних підходів до шляхів їхнього вирішення є: всебічне відродження національного в культурі, духовності, його зближення з загальнолюдським на основі зростаючої інтеграції життя народів; гостра необхідність становлення нової якості духовності людей, їхнього менталітету, культури, мислення, свідомості; утвердження ефективних шляхів формування, виховання духовності, культури, свідомості людей, які б найповніше реалізовували духовний потенціал особистості; переосмислення класичних парадигм розвитку духовного життя суспільства. Духовне життя суспільства - це сфера суспільного життя, що визначає в сукупності з економічною та соціально-політичним життям специфіку даного суспільства у всій його цілісності. Вона включає в себе всі духовні освіти, в тому числі духовну культуру в усьому її різноманітті, форми і рівні суспільної свідомості, неоформлені стихійні й не цілком усвідомлені настрої, звички і т. д. Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче самостійне духовне утворення, а суспільна свідомість філософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних

суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття — це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетеш, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості.

Філософська спадщина Г.Сковороди

Г.С.Сковорода — видатний представник філософії українського Просвітництва.

Г.С.Сковорода (1722-1794 рр.) — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні

уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця ―Наркіс‖. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет». Однак

дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Наука як система знань, пізнавальна діяльність, вид дух. виробництва і соц. інститут.

Філософія науки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки. Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики, філософія біології, філософія фізики тощо.Як напрямок філософія науки представлена оригінальними концепціями, які пропонують різні моделі розвитку науки та епістемології. Вона зосереджена на виявленні ролі і значимості науки, характеристик когнітивної, теоретичної діяльності.Як філософська дисципліна філософія науки поряд з філософією історії, логікою, методологією, культурологією виникла як необхідність осмислити соціокультурні функції науки в умовах НТР. Ця молода дисципліна заявила про себе тільки у другій половині XX ст. У той же час, напрямок "філософія науки" виник на сто років раніше.Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання, як особливої діяльності по творенню нових наукових знань, взятих у їх історичному розвитку і розглядуваних у історично змінному соціокультурному контексті.Попередницею філософії як науки є гносеологія XVII—XVIII ст., в центрі якої було осмислення суті наукового знання і методів його одержання. Гносеологічні питання були центральною темою класичного етапу філософії нового часу

— від Рене Декарта і Джона Локка до Іммануїла Канта. Як окремий напрямок філософія науки сформувалася у XIX ст. У її розвитку виділяють декілька етапів.

Соціальна сфера суспільного життя. (див. п. 50)

Основні методи наукового пізнання.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів: всезагальні методи (діалектика і метафізика); загальні методи;

спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології). Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини.

«Філософія життя» як філософський напрямок (кін 19 поч. 20 ст.)

«Філософія життя» формується в середині XIX ст. і об'єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А.Шопенгауер

(1788-18601), Е.Гартман (1826-1906), Фр.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-

1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах:

підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну «філософії розуму» прийшла «філософія життя». Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.

Засновує «філософію життя» Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його — це «світова воля», а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості Фрідріха Ніцше.

Ф.Ніцше (1844-1920 рр.) — німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антрологічного напряму у філософії. У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:

І етап (1872-1976 рр.) — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);

II етап (1877-1882 рр.) — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).

III етап (1883-1886 рр.) — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).

Філософія постмодернізму.

У філософії постмодернізму відзначається зближення її не з наукою, а з мистецтвом. Таким образом философская мысль оказывается не только в зоне маргинальности по отношению к науке, но и в состоянии индивидуалистического хаоса концепций, подходов, типов рефлексии, какое наблюдается и в художественной культуре конца ХХ века. Таким чином філософська думка виявляється не тільки в зоні маргінальності по відношенню до науки, а й у стані індивідуалістичного хаосу концепцій, підходів, типів рефлексії, яке спостерігається і в художній культурі кінця ХХ століття. В философии так же как и в культуре в целом действуют механизмы деконструкции , ведущие к распаду философской системности, философские концепции сближаются с «литературными дискуссиями» и «лингвистическими играми», преобладает «нестрогое мышление». У філософії ТАК само як І В культурі У цілому діють механізми деконструкції , що ведуть до розпаду філософської системності, філософські концепції зближуються з «літературними дискусіями» і «лінгвістичними іграми», переважає «нестрогое мислення». Декларируется «новая философия», которая «в принципе отрицает возможность достоверности и объективности…, такие понятия как „справедливость― или „правота― утрачивают свое значение…». Декларується «нова філософія», яка «в принципі заперечує можливість достовірності та об'єктивності ..., такі поняття як" справедливість "або" правота "втрачають своє значення ...».

Антропологічні орієнттації філософської герменевтики прагматизму та інструменталізму.

Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб. Інструменталізм - напрямок У філософії І методології Науками, що розглядає наукові поняття, теорії та гіпотези як інструменти, необхідні для орієнтації людини У його взаємодії З природою І суспільством . Инструментализм тесно связан с прагматизмом , операционализмом и конвенционализмом . Інструменталізм тісно пов'язаний З прагматизмом , операціоналізму І конвенціоналізму . Развернутую концепцию инструментализма сформулировал Джон Дьюи . Розгорнуту концепцію інструменталізму сформулював Джон Дьюї . Идеи инструментализма оказали определѐнное влияние на позиции ряда ученых (Г. Р. Кирхгоф, Г. Герц, П. У. Бриджмен , А. С. Эддингтон). Ідеї інструменталізму зробили певний вплив на позиції ряду вчених (Г. Р. Кірхгоф, Г. Герц, П. У. Бріджмен , А. С. Еддінгтон).

Релігійні філософські напрями.

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших "небесних" істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених "аврааміч-них" релігій, чиє виникнення пов'язується з

ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.

Новітня Українська філософія.

Екзистенціально-романтична філософська хвиля початку XX ст. Українська класична філософія XVIII—XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. Йдеться про досить високий загальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на «загальноімперському», а й європейському рівні. Водночас XIX ст. було чи не найтяжчим за всю колоніальну добу нашої історії. Отже, виникає питання, чи не вияв це того зазначеного Ж. П. Сартром екзистенціального парадокса, коли найбільшою мірою свобода притаманна людям у ситуаціях обмеження та скутості (Сартр славить свободу «в'язня, скутого кайданами», оскільки саме ця скутість і стимулює зростання у в'язня найпристраснішого бажання свободи, визволення).Змушена обставинами національного гніту одягати машкару російськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як вже говорилося, зберігає свій виразно національний дух (про це свідчить і роздратованість цією обставиною Бєлінського та Чернишевського). Більше того, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної! київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст; до якої входили М. Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви.

Місце онтології у структурі філософського знання.

Онтоло_́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.Сутність онтології. Онтологія — це вчення про буття, розділ філософії у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне.

Історичні долі світу Тут шось придумати.

Моделі світу.

Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.

Реальність буття і небуття.

З одного боку, Буття - поняття, що означає реальність, існуючу об'єктивно, зовні і незалежно від свідомості людини. У іншому трактуванні - це реальність, що лежить за межами можливості людського досвіду, і тому не залежна ні від людини і його свідомості, ні від людства. Два основні трактування буття виходять з того, чи являється буття тим, що існує, усе існуюче, або буття - сам принцип існування, що стоїть спочатку усього існуючого, дозволяючого усьому і чому або бути ("є" - ця мовна зв'язка була абсолютизована, зведена в принцип), але при цьому буття зовні, по ту сторону, за межами яких-небудь речей.Буття (суще, існуюче), в першому випадку, є усе, що є - це і матеріальні речі, і усі процеси (фізичні, хімічні, геологічні і тому подібне), і їх властивості, зв'язки і стосунки. Казки, міфи і плоди уяви - усе це теж існує як різновид духовної реальності, як частина буття. Антитезою (протилежністю) буття є небуття (ніщо). Буття і ніщо не можуть існувати один без одного. Небуття мислиться як відносне поняття, в абсолютному сенсі небуття немає (Не можна помислити небуття, "небуття ні" вважали ще в період зародження філософії, Парменид). Перехід в небуття мислиться як руйнування цього виду буття і перехід його в іншу форму буття (напр., смерть). З іншого боку, з Платона бере початок традиція, що зараховує небуття до ключових категорій онтології (вчення про буття), наряду, напр., з абсолютом, буттям, богом, яка відкидає принцип ні "з чого нічого не виникає" (особливо розвинена ця традиція була в християнській філософії, яка роздумувала над одним з основних християнських догматів, - творінням світу богом ні з чого).

Просторові-часові рівні буття.

Простір - категорія, що характеризує співіснування обєктів, їх розташування відносно один одного, подія.Час - категорія, що виражає тривалість процесів, що протікають, послідовність зміни станів у ході зміни і розвитку систем.Визначення хоча б в самому першому наближенні масштабів у просторі і ритміки зміни в часі природних і соціальних систем як процедура подання фундаментальних параметрів буття є необхідною умовою не тільки процесу осягнення світу людиною, а й усвідомлення ним самого себе.В історії філософії і науки сформувалося дві концепції простору і часу

субстанціональні і реляційна.Згідно субстанціональної концепції простір і час існує незалежно від природи, від обєктів. Таке розуміння простору і часу сформувалося в класичній механіці Ньютона. Реляційна концепція простору і часу стверджує, що всі просторові і часові характеристики є відносинами, природа яких визначається характером взаємодії обєктів. Значний внесок у розробку цієї концепції внесла загальна і спеціальна теорія відносності А. Ейнштейна 199. В її рамках було доведено зміна просторових характеристик обєктів залежно від маси (викривлення простору поблизу обєктів, що володіють величезними масами) і залежність часових характеристик від швидкості переміщення обєктів (прискорення часу при русі зі швидкостями близькими до швидкості світла).

Рух і розвиток.

Рух — спосіб існування матерії, який полягає в безперервній зміні всього сущого і виявляється в безпосередній єдності перервності й неперервності простору і часу. Процес розвитку, внаслідок якого відбувається зміна якості предмета, явища, перехід від одного якісного стану до іншого, вищого.-Розвиток процесу мислення в людини.

Розвиток не можна вважати простим синонімом зміни або прирівнювати його до прогресу. Розвиток - процес більш складний, ніж зміна або сукупність змін. Сформулювати поняття розвитку можна на основі аналізу різних типів універсальних зв'язків, виражених у законах і категоріях діалектики. Розвиток - це особливий тип зміни.Встановлення факту які кояться в предметі змін ще не свідчить про їх характер, тенденції. Зміни можуть носити кількісний характер. Розвиток ж передбачає народження нового, зміни якісні. Але й не всякі якісні зміни рівнозначні розвитку (просте руйнування предмета або циклічні процеси з повторенням однотипних фаз або просто оборотні зміни типу "вода - пар - вода...").Поняття розвитку виділяє із загальної маси змін такі, які пов'язані з оновленням системи, з її внутрішнім структурним і функціональним зміною, перетворенням в щось нове, інше. Розвиток - процес тривалих, що накопичуються, необоротних, поступальних змін складних системних об'єктів у досить великі інтервали часу (наприклад, еволюція літосфери, екосистем, історичний розвиток людських спільнот, знарядь і навичок праці, НТП і т. д.).

Системність буття.

Людина завжди намагався зрозуміти пристрій світобудови і виявити ті зв'язки, які існують у світі. З чого світ складається? Що тримає його в такому стані? Чи є світ випадковим, хаотичним набором властивостей і явищ або є певним впорядковане ціле.У філософії були розвинені два основних напрями вирішення цих питань. Одне з них було пов'язано з положенням, що будь-який предмет, об'єкт або явище представляють собою суму складових його частин, тобто що сума частин і становить якість цілого предмета. Прихильники іншого виходили з того, що будь-який об'єкт має деякі внутрішні невід'ємні якості, які залишаються в ньому навіть при відділенні частин. Таким чином, вирішуючи проблему можливості існування об'єкта (від самого простого, до найскладнішого, включаючи світ в цілому, буття в цілому), філософія оперувала поняттями "частина" і "ціле".Дані поняття немислимі один без одного. Ціле завжди складається з деяких частин, а частина завжди є одиницею якогось цілого. Причому якщо властивість цілого легко звести до суми властивостей частин, то наявність деякого внутрішнього характеру цілісності як такої менш наочно і представити його складніше. У певному сенсі останнє було загадкою для розуму, тому що при цьому мислилося якесь властивість, якого не було в частинах, а значить, воно з'являлося як би нізвідки.

Свідомість, логіка і дійсність.

Термін "логіка" має два значення. По-перше, він позначає природну здатність людей до розумової діяльності, здатність міркувати, мислити, робити висновки, узагальнення, аналізувати і робити численні логічні операції. Ця здатність розвивається в процесі становлення людини як особистості у відповідних умовах суспільного життя. Здатність до розумової діяльності формується з раннього віку паралельно із засвоєнням рідної мови і вихованням. Всі люди в тій чи іншій мірі вміють міркувати, так само, як вони вміють користуватися природною мовою. Механізми, керуючі розумової діяльністю, закріплюються і фіксуються на рівні несвідомих структур. Але дія цих структур не призводить

однозначно до абсолютно правильного мислення, так само як стихійне користування правилами природної мови не забезпечує літературно грамотного його вживання. Свідо_́мість — це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини — складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття. Ді́йсність (похідне від слова "дія") - здійснена реальність у всій своїй сукупності - реальність не тільки речей, але і втілених ідей, цілей, ідеалів, суспільних інститутів, загальноприйнятого знання. На відміну від реальності, дійсність включає в собі також все ідеальне, яке прийняло втілений, матеріальний характер у вигляді різних продуктів людської діяльності - світу техніки, загальноприйнятого знання, моралі, держави, права. Поняття "дійсності" протилежне не

поняттям "ілюзія", "фантазія", які також можуть бути здійснені, а поняттю "можливість". Все можливе може стати дійсним.

Свідомість і несвідоме в мисленні.

Сховані детермінанти свідомості. Соціальне несвідоме. Відкривши факт детермінованності свідомості зовнішніми, об’єктивними стосовно нього факторами, Маркс зробив ще одне відкриття: він показав, що процес детермінації схований від свідомості, не представлений у його досвіді. Реальне життя формує зміст свідомості індивідів поза свідомим контролем з їх боку. Люди часто не усвідомлюють, що їхня свідомість обумовлена способом їхнього життя. Проблема несвідомого – це проблема наявності схованих детермінант свідомості, тобто не представлених у свідомості. Йому здається, що воно вільно у своєму змісті, тоді як насправді його свобода ілюзорна. Людина і його свідомість виявляються заручниками таємних, невидимих причин.

Поняття суб’єкта суспільного розвитку.

Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectum — той, що лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Парадокси та безвихідь особистої свободи.

Парадо_́кс-порізно істинне твердження чи група тверджень, яке призводить до суперечності або ігнорує інтуїцію.-формальнологічна суперечність, яка полягає в тому, що в процесі доведення створюються умови для одночасного доказу істинності і хибності певного висловлювання, причому доведення істинності цього висловлювання неодмінно веде до визнання його хибності і навпаки.-несподіване явище, яке не відповідає звичайним науковим уявленням.-думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною.

Проблемне поле філософії.

Центральної завданням філософії є вирішення цілого ком плексу світоглядних проблем, вироблення з позицій розуму системи узагальнених поглядів на світ у цілому. Її обєктом є світ як єдине ціле, що дає загальний погляд на світ.Предмет же філософії історично змінювався, отже, змінювався і коло філософських проблем, над якими роздумували філософи. Але серед них є й так звані вічні питання, на які кожна епоха намагалася дати свої відповіді. Що утворює основу світу? Як влаштований світ, як співвіднесені в ньому духовне і матеріальне? Чи мав світ початок у часі чи він існує вічно? Чи є в світі відома впорядкованість чи все в ньому хаотично? Чи розвивається світ або він постійно обертається в одному незмінному колі? Чи можна пізнати світ? Що таке людина і в чому сенс його життя?Кожен крок історії по-своєму змінює, ускладнює роль і становище людини в світі, в звязку з чим змінюється і реальний зміст предмета філософії. Цей предмет так само рухливий, історич, як історичні сама громадське життя, сама культура. Природа і соціум, а так само людина у взаємозвязку з ними - були і залишаються головними предметами філософських роздумів.

Предметні рівні, дисципліни і методи філософії

Метод ґрунтується на знанні, він, зрештою, і є знанням, трансформованим у певні правила дії. Оскільки філософія є найбільш загальним знанням, то своїми методами вона намагається з'ясувати спосіб, яким набувається це знання, розкрити механізм його формування. Йдеться саме про методи, а не про один метод філософування, оскільки різна інтерпретація (тлумачення) вихідних принципів, найзагальніших понять передбачає різні методи. І в цьому теж виявляється схожість філософії та мистецтва. Філософи, як і митці, мають різне бачення загального і формують різні методи його осягнення.

Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії. Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури. Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Філософія як герменевтична діяльність.

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії,

екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Методології і стилі мислення.

На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення /парадигм/ та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для часів дії класичного періоду в стилі мислення були характерні наочність, механістичний підхід, метафізичне поняття істини /істина як вічна, і виступає вона у двох формах - "так" або "ні"/, раціоналізм - віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування випадковостей і т.ін. У сучасний період у стилі мислення допускається діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визнається принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо. Для сучасного стиля мислення характерна подальша математизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності /незмінності в групі перетворень/, комп'ютеризації простоти /що найбільш просто, то й найбільш економно/, посилення аналізу дискретних станів об'єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів моделювання, конструктивно-технологічних та системно-структурних підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до відкриття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розуміння причинно-наслідкових відношень до ймовірнісно-гіпотетичного опису дійсності /за законами нелінійної механіки/, від однофакторних до багатофакторних функціональних зв'язків. Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через вище зазначені методи, формули, алгоритми, але й через таке поняття, як парадигма /від грецького слова, що означає - приклад, взірець для слово змінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів /. Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав книгу "Структура наукових революцій" /М., 1975/. В ній він розглядає науку на певному етапі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці розглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої. Першими парадигмами в історії філософії були: "Світ - це єдине", "Світ - це множинне", "Людина - є міра усіх речей" /Перменій/. На новому етапі - "Знання - сила" /Ф.Бекон/, "Існувати - значить мислити" /Р,Декарт/, "Існувати - значить бунтувати" /А.Камю/ та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали девізом для сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф.Достоєвському "Красота переборе світ" /відносно зла /. Тому ми можемо стверджувати, що парадигми віку мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і можна порівняти з поняттям національного менталітету, зокрема з менталітетом української нації. У радянський період діяли свої види парадигм типу: "Партія - наш рульовий", "Комунізм - наше найближче світле майбутнє", "Економіка мусить бути економною" тощо. Зараз ми будуємо самостійну, незалежну, демократично-правову державу Україну на базі ринкових відносин, тому основною парадигмою в діяльності повинно стати створення надійних і постійно діючих ринково -економічних відносин на базі різноманіття й рівноправності усіх форм власності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємного парт перства, справедливості і взаємовигоди, на соціальної базі "середнього класу".

Джерела філософської концепції розвитку.

Ідея розвитку - одна з тих небагатьох ідей, що, насамперед, ніж стати невід'ємною часткою сучасної духовної культури, пройшла через віки та епохи. Формування філософської концепції розвитку також мало досить тривалу історію.

Уже первісне мислення мало своєрідні уявлення про мінливість світу та його розвиток. Філософи Стародавнього Китаю, Стародавньої Індії та Стародавньої Греції, опираючись на живе чуттєве сприйняття дійсності, обґрунтовували ідею розуміння буття, що є вічно рухомим і мінливим, перебуває в постійному становленні. Грецькі мислителі розглядали становлення як єдність суперечностей, як взаємне перетворення елементів, а буття як вогонь-логос. Світ «єдиний, не створений ніким із людей і ніким із богів, але був, є і буде вічно спалахуючим та загасаючим вогнем», «ворогуюче з'єднується, із розбіжностей -найчудовіша гармонія, і все твориться через боротьбу по необхідності», стверджував Геракліт. Такі уявлення про Світ підтверджувались численними спостереженнями, узгоджувались з життєвим досвідом людей. Та такий же досвід давав підстави і для твердження, що при всій мінливості явищ їм властива й деяка усталеність. (З віком змінюється зовнішність людини, фізіологічні функції організму, досвід, внутрішній світ, інтереси, та все ж людина залишається сама собою).

Класична теорія розвитку.

Важливий крок в напрямку розробки теорії зробив Іммануїл Кант, який створив картину мінливого та одухотвореного, динамічного Світу, спираючись як і до того на принципи класичної механіки: «світ має джерелом своєї побудови механічний розвиток за загальними законами природи». Формулюючи

знамениту космологічну гіпотезу, що відома в науці як гіпотеза Какта-Лапласа про виникнення планет Сонячної системи із первісної газової туманності у «Загальній історії та теорії неба», стверджує, що рух починається внаслідок існування іманентних самій матерії протилежних сил притягнення та відштовхування. На думку Іммануїла Канта, під дією таких сил створюються різноманітні системи світів, що потім руйнуються під дією тих же самих сил, щоб із їх розсіяних часток знову могли створюватись все нові й нові системи. Бог ще зберігає функцію «творення світу із нічого» (теорія поштовху), але більш нічого йому не залишається. Лаплас зафіксував цю ідею, відповідаючи на питання Наполеона про те, чому імператор не знайшов Бога у книзі, присвяченій з'ясуванню космологічної теорії, «Громадянин перший консул, мені не потрібна така гіпотеза».

Стверджуючи можливість пояснення розвитку універсуму механічними законами, Іммануїл Кант змушений визнати, що органічний світ потребує іншого, «немеханічного способу пояснення» і що значно легше зрозуміти походження всієї світобудови, аніж «точно зрозуміти на основі механіки виникнення однієї тільки билинки чи гусениці». Праці Іммануїла Канта створюють передумови для усвідомлення того, що динамічний, мінливий, наповнений життєвими силами та тенденціями світ неможливо осягнути та зрозуміти генезу, якщо обмежитися тільки механічними силами.

Становлення сучасної філософської концепції розвитку.

Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачення природного та соціального світу – порівняно з тим переважним способом бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці – науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класичний розум – це світ, що жорстко зв’язаний причинними зв’язками. До того ж ці зв’язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцюгом хід розвитку може бути розрахований необмежено в минуле та майбутнє. Процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежено великі проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий, майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт». В картині. дивовижного Всесвіту нерозривно зв’язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Чудовою особливістю об’єктів, що розглядаються сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що люди переходять від рівноважних умов до унікального та специфічного.

Проблема гуманізації економічної освіти.

Суть проблеми гуманізації економічної освіти з глобалістських позицій найбільш точно можна сформулювати словами відомого філософа-софіста Стародавньої Греції Протагора: "Людина є міра всім речам". В зв'язку з тим, що вища школа не встигає адаптувати свої програми до бурхливих змін в економічному, політичному та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на зміни в людській істоті. Фундатор Римського клубу А.Печчей відмічав, що саме в людини містяться джерела всіх наших проблем, в ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, всі початки і звершення, і основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати глобальність усього існуючого на світі, то в центрі цього повинна стати цільна людська особа і її потенції. Трансформація людської істоти повинна базуватись на принцах "нового гуманізму", який складається з таких компонентів: 1) почуття глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та всі інші елементи і фактори світової системи; 2)любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх соціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільства; 3) боротьба за свободу людини, відмова від будь-якого насильства, яке сьогодні є основним злом, яке слід перемогти. На основі принципів "нового гуманізму" А.Печчей визначає шість стартових цілей для людства. Ці цілі пов’язані з "зовнішніми межами" ети, ―внутрішніми межами" самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною "виробничою системою", реорганізація якої конче необхідна. Перша ціль випливає з необхідності визнання "зовнішніх меж" розвитку людства; друга ціль пов'язана з фізичними і психологічними можливостями людини; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції "розумного розміщення національного суверенітету" /мабуть і наш шлях до цієї мети пролягає через здобуття розумного національного суверенітету України; п’ята ціль людства вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили останні п'ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового суспільства. Величезні можливості людства, його виробничих сил, науки і техніки пов'язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і почуттів до природні.

Економічна діяльність і мораль.

Релігія як світогляд та ідеологія є істотною складовою частиною світової культури і, отже вона не може стояти осторонь від певної трактовки господарської і підприємницької діяльності людини, яку вона по своїй традиції опікає, рятуючи за її духовну чистоту. До недавнього часу про позитивний вплив релігії на підприємницьку діяльність не могло бути і мови. Зараз же, коли справа де до розгортання ринкових відносин, до активізації підприємництва, слід враховувати всі фактори впливу на людину - не тільки соціально-політичні, економічні, соціально-психологічні, національно-етнічні /ментальні/, але й релігійні. Для цього треба звернутися до історії релігії та до її моральних спрямувань, Стосовно існуючих християнських сповідань існують православний, католицький і протестантський тип "економічної людини. Причому останній, тобто протестантський, тип, мав ряд різновидностей: пуританський, лютеранський, кальвіністський, квакерський молоканський та ін. Згідно з відомим російським філософом С.М Булгаковим, економічний тип людини, господарський діяч, підприємець в християнстві визначаються зовнішнім тягарем господарської необхідності, бо самі апостоли христові повинні були рибалити /як і саме апостол Павло/, займатися виробництвом палаток, але з середини цей тягар сприймався як послуга богові, як християнське послухання. І ця релігійна установка /аскеза/ визначає духовно-моральний тип господарського діяча який повинен проводити своє господарське служіння, в якому соціальному етапі він не був, а почуттям релігійної відповідальності. І цю "етику праці не можуть замінити ніякі інші - гуманістичні чи комуністичні ідеали чи лозунги. "Комунізм, - писав С.М.Булгаков, - створює нове рабство для народу, з примусовою працею, в якому свобода належить тільки правлячому класові або партії. Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть нижче вільної праці в чисто господарському економічному відношенні. Вільна й господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством. Звичайно, що релігія на мотивація праці притаманна і іншім релігіям /іудаїзм, ісламу, буддизму і навіть язичеству/, однак вільна в моральному відношенні ні людина, як і думав С.М.Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним чином, як вільний громадянин і вільний громадянин з’являються в історії лише завдяки християнській свободі. Однак, історично православ'я мало серед народів Сходу протягом тисячоліть перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і фінансовим капіталізмом

«Глобальний еволюціоназм» та його відображення у концепціях ноосфери, синергетики, соціобіології, корвенгенції.

Одна з найважливіших ідей європейської цивілізації - ідея розвитку світу. У своїх простих і нерозвинених формах (преформізм, Епігенез, кантонська космогонія) вона почала проникати в природознавство ще у XVIII ст. Але XIX ст по праву можна назвати століттям еволюції. Спочатку в геології, потім біології і соціології теоретичному моделюванню розвиваються об'єктів стали приділяти все більше й більше уваги.

Діалектика форм духовного освоєння світу.

Одними з древніх форм пізнання, генетично зв’язаними з міфологією, є філософське і релігійне пізнання. Особливості останнього визначаються тим, що воно зумовлене безпосередньою емоційною формою відносини людей до пануючого над ними земними силами (природними і соціальними). Будучи фантастичним відображенням останніх, релігійні уявлення містять у собі визначені знання про дійсність, хоча нерідко і мінливі. Досить мудрою і глибокою скарбницею релігійних і інших знань, накопичених людьми століттями і тисячоріччями, є, наприклад, Біблія і Коран. Однак релігія (як і міфологія) не відтворювали знання в систематичній і, тим більше, теоретичній формі. Вона ніколи не виконувала і не виконує функції виробництва об’єктивного знання, що носить загальний, цілісний, самоціннісний і доказовий характер.

Продуктивна сила суспільної свідомості.

Поняття продуктивних сил - одне з основних понять історичногоматеріалізму. По суті справи, вона визначає наш підхід до розглядуісторичного минулого, реального сьогодення і передбачуваної майбутнього.

Дане поняття потрібно брати не ізольовано, але лише у зв'язку з іншимипоняттями та основними положеннями історичного матеріалізму, в яких мивисловлюємо наш досвід і наші припущення про процес історичного розвитку.

Адже в реальному суспільному житті людей не існує продуктивних силбез виробничих відносин. Продуктивні сили існують,функціонують і розвиваються завжди тільки в діалектичному взаємозв'язку звиробничими відносинами. Коли продуктивні сили трактуютьсявідособлено, ми завжди маємо справу

абстракцією, однак така абстракція НЕсховає від нас дійсної картини суспільного життя, якщо ми завждибудемо пам'ятати про живу зв'язку продуктивних сил і виробничихвідносин у межах певного способу виробництва.

Духовна культура та ідеологія.

Духо_́вна культу_́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включення науки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури.Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм.

Ідеологія — це організована сукупність ідей у формі міфів, настанов, гасел, програмних документів партій, філософських концепцій тощо.Ідеологія - система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин.Ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів; суспільна свідомість.Вперше наукове з'ясування суті ідеології, її ролі в суспільному житті дав марксизм-ленінізм, який довів, що ідеологія — явище надбудовного характеру і являє собою відображення в свідомості людей їхнього суспільного буття. Особливістю ідеології є те, що зміни, які відбуваються у виробництві, відображаються в ній не безпосередньо, а через базис, через призму інтересів певних класів. Ідеологія має класовий характер, а ідеологічна боротьба є однією з форм класової боротьби. Ідеологія відіграє величезну роль у житті суспільства, прискорюючи (передова ідеологія) або гальмуючи (реакційна ідеологія) його розвиток.

Основні сфери, методи соціального прогнозування.

Парадоксально, але факт: сьогодні, коли дедалі більше дізнаємося про наше минуле, таємним залишається наше майбутнє. Але ж людина хоче знати правду не тільки про вчорашній, а й про сьогоднішній і завтрашній день. Насправді ж виходить так, що ми все більше дізнаємося про нашу історію, "справи давно минулих днів", а майбутнє під забороною. В результаті основна увага громадськості виявилась немовби повернутою у вчорашній день.Сьогодні, коли руйнуються старі міфи і легенди, все з більшою тривогою постає питання, що чекає нас там, за горизонтом? І знову повторюється стара історія: люди не одержують відповіді ні від офіційних осіб, ні від засобів масової інформації. Спроби філософів, соціологів, економістів, психологів у сімдесятих роках осмислити наше майбутнє не мали офіційної підтримки. Зазирнути за горизонт десятиріч декому здається зайвою і непотрібною справою. Тому, мабуть, нас і закликали жити в ім'я майбутніх поколінь.Але ж важливо, чим і як живе й житиме людина сьогодні, завтра. Не можна уявити майбутнє людства поза людиною: майбутнє не приходить іззовні, обминувши прагнення, плани, бажання, інтереси і потреби особистості. Майбутнє людства треба розглядати як результат його діяльності, а не як таке, що прийде само, і людина адаптується до нього.

Індивід, індивідуальність, особистість.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

Проблема субстанції. Дуалізм і монізм.

Монізм — теорія, згідно з якою різні типи буття або субстанції, що здаються різними, врешті зводяться до єдиного джерела. Для розуму, що не рефлектує, у світі існує практично нескінченне число типів субстанції: камінь, дерево, скло, сіль, цукор здаються глибоко та очевидно різними речовинами.

Дуалізм — доктрина, яка твердить, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні і природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між "ментальними" (розумовими) та "реальними" предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.

Обгрунтування методології наукового пізнання філософи Нового часу шукають у загальнофілософських (метафізичних) засадахосмислення буття. На цій основі розробляється ще одна

важлива проблема, фундаментальна категорія філософії Нового часу — субстанція як сутність буття. Якщо Б.Паскаль, обґрунтовуючи засадні принципи своєї методології пізнання, звертається до світоглядного осмислення людського буття, то переважна більшість його сучасників ці принципи шукають у сутності буття взагалі, зафіксованій у категорії субстан-ції. Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу. Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження орга-нічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання.

Поняття руху та його основні форми. Рух і розвиток. (див. п.67)

Закони діалектики.

Закони діалектики — загальні форми суттєвого зв'язку в процесі розвитку, які виконують важливу методологічну функцію в побудові теорії. Вони (закони), власне, формують предмет теорії як спосіб зв'язку між категоріями, що є фундаментальними поняттями, які відображають різноманітні аспекти процесу розвитку.Закон єдності і боротьби протилежностей посідає в матеріалістичній діалектиці особливе місце як закон, що відображає джерело розвитку.Відображаючи об'єктивне джерело розвитку, визначаючи шлях його пізнання, розглядуваний закон орієнтує на діяльність, спрямовану на теоретичне і практичне вирішення проблем. Зважаючи на світоглядне, методологічне і практичне значення закону єдності і боротьби протилежностей, філософи вважають його «ядром» діалектики.Протилежності — це взаємозв'язані сторони єдиного,. які одночасно покладають і виключають одна одну, знаходяться у відношенні єдності і «боротьби»; єдність протилежностей—це їх взаємна приналежність до однієї і тієї ж суті, їх взаємопокладання, взаємопроникнення, нероздільність; боротьба протилежностей—це процес їх взаємови-ключення у рамках єдності, конкретний механізм якого визначається природою явища, що розвивається; суперечність—це відношення протилежностей як сторін єдиного цілого. Суть його в тому, що сторони, які взаємовиключають одна одну, не можуть існувати одна без одної.Діалектична суперечність — це не просто відношення одвіку даних протилежностей, а сутнісний процес. Як універсальна логічна категорія, «діалектична суперечність» є відображенням загальної форми буття розвитку як єдності і боротьби протилежностей, що фіксується логічним законом «тотожності протилежностей», який стає законом пізнання і законом об'єктивного світу. Отже, для того, щоб розкрити суперечливість предмета, необхідно його роздвоїти на складові протилежності і зрозуміти їх взаємовідношення. В найбільш загальній логічній формі це означає, що предмет, який досліджується, має розумітися як єдність протилежних визначень: теза — антитеза — синтез.

Поняття і субстанція соціального.

Соціáльна філосóфія — розділ філософії, покликаний відповісти на питання про те, що є суспільство і яке місце займає в ньому людина.Соціальна філософія в цьому розумінні зближується з теоретичною соціологією. Відмінність полягає перш за все в тому, що соціологія займається аналізом суспільства і виявленням закономірностей в його існуванні тоді як філософія виконує критичну функцію. Соціальна проблематика у філософії сходить до античної традиції і перш за все до текстів Платона («Держава») і Арістотеля («Політика»).

Елементи суспільного життя.

Названа сукупність елементів суспільного життя:-забезпечує задоволення усіх основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та духовних);-утворює цілість суспільного ―організма‖;-створює умови для історичного процесування суспільства;-дає змогу з’ясувати, що саме та з якими особливостями змінюється у суспільній історії.

Компоненти суспільного життя.Основними компонентами суспільного життя суспільства є: сусп.

діяльність, сусп. потреби, суспільні відносини і спілкування.

Погранична ситуація - поняття в бурж. філософії екзистенціалізму, яким позначають незвичайні психологічні стани людини, які вимагають від неї напруження всіх сил. Це нібито дає людині змогу досягти недосяжного у звичайних обставинах — осягти свою внутр. сутність — екзистенцію. Термін запровадив К. Ясперс, який П. с. вважає випадок, провину, страждання і, нарешті, смерть, що цілком обезсмислює життя. Під час П. с. все, чим раніше жила людина (зокрема, умовності, зовн. норми, загальноприйняті погляди), нібито постає перед нею як ілюзорне буття, на відміну від "реального" буття, яким одні екзистенціалісти вважають світ, що перебуває поза межами свідомості й пізнання, інші — бога.

Екзистенціалізм(від пізднєлат. exsistentia - існування), або філософія існування, направлення сучас. філософії, що

виникло на поч. 20 ст. в Росії, після 1-ої світ. війни в Германії, в період 2-ої світ. війни у Франції, а після війни в ін. країнах. Ідейні витоки - вчення Кьєркегора, філософія життя, феноменологія. Розрізняють реліг. Е. (К. Ясперс, Г. Марсель, Н. А. Бердяєв, Л. Шестов, М. Бубер) і атеістич. (М. Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю). Центр. поняття - екзистенція (людське існування); осн. модуси (прояви) людського існування - турбота, страх, рішучість, совість; людина розглядає екзистенцію як корень своєї суті в прикордонних ситуаціях (боротьба, страждання, смерть). Осягаючи

себе як екзистенцію, людина набуває свободи, яка є вибір самої себе, своєї суттєвості, що накладає на неї відповідальність за все що відбувається в світі. Виявив знач. вплив на літ. імистецтво Заходу.

2. Людина, суспільна суть, що володіє свідомістю, розумом, суб'єкт сусп.-іст. діяльності і культури. Л. виникла на Землі в ході тривалого і нерівномірного еволюц. процесу - антропогенезу,

мн. етапи якого до кінця не ясні. Вважають, що 8-5 млн років назад афр. мавпи поділилися на 2 гілки: одна призвела до людиноподібних мавп (шимпанзе і ін.), інша - до першимх гоминид (австралопітекі, що володіли двуногою ходою). Певно, біля 2 млн років назад австралопітекі дали початок роду "людина" (Homo), першим представником якого мн. учені вважають "Л. вмілу" (Homo habilis) - його копалини залишки знаходять разом з найдавнішими кам'яними знаряддями (т. зв. Олдувайська культура). Біля 1.6-1.5 млн років назад цей вигляд змінився в Схід. Африці "Л. прямоходяча" (Homo erectus). Різноманітні за особливостям морфології і міри розвитку представники цього вигляду (архантропи, палеоантропи) почали розселятися з Тропічної Африки по всьому континенту, а також в Європі і Азії. З приводу часу, місця виникнення і прямих предків Л. сучас. вигляду - Л. розумна (Homo sapiens) - наука немає єдиної думки. Згідно одній гіпотезі, він виник в Африці біля 200 тис. років назад і після цього повсюди витіснив більш давніх людей; згідно другої - формування "Л. розумної" (т. зв. Сапієнтація) відбувалося поступово в різних частинах планети. Біля 40 тис. років назад, на рубежі верх. палеолиту, "Л. розумна" стає єдиним представником сімейства гоминид і заселяє практично всю Землю. Як біол. вид Л. має безліч загальних признаків з ссавцями, передусім приматами. Специфіч. особливості Л., що різко виділяють її зі світу тварин: прямоходіння, високий розвиток головного мозку, мислення і членороздільна промова. Л. пізнає і змінює світ і саму себе, творить культуру і власну історію. Сутність Л., її походження і призначення, місце Л. в світі були і залишаються центр. проблемами філософії, релігії, науки і мистецтва.

3. Проблема смерті та безсмертя. Людина - єдина жива істота, яка усвідомлює власну смертність та робить її предметом обміркування. Саме усвідомлення ско-роминучості життя спонукає людину болісно розмірковувати над сенсом життя. Але усвідомлення надзвичайної скороплинності буття народжує ще одну особливість людини - прагнення до безсмертя. Ще Бенедикт Спіноза зазначав, що душа свідомо та несвідомо прагне одвічно тривати у своєму існуванні і зусилля, що прикладаються нею, є її справжня суть. Дійсно, людина намагається не минати, а бути, бути завжди, бути безмежно. її томить жага вічного буття. Звідси, з одного боку, намагання увічнити себе в історії своїми справами, нащадками, пам'яттю про себе, нехай навіть поганою. З іншого - розрадити себе ідеєю про безсмертя душі в різних її модифікаціях. Свідомість людини тікає від думки про власне знищення і неминуче починає жадати наявності іншого життя, відмінного від життя у земному світі.

Невгасима жага безсмертя знаходить свій вираз і в культі предків, що за суттю виступає не культом смерті, а культом безсмертя. Вважаюсь, що саме культ померлих предків народжує язичні вірування, а згодом і релігію. Людина - єдина жива істота, яка хоронить власних мерців. Для життя люди будували житло, що легко руйнується з часом, а для мерців - вічне, багато з якого простояло віки (єгипетські піраміди). Культ предків у різних народів має різні форми, що обумовлено їх неоднаковим ставленням до смерті. Загальним для дохристиянської культури є переконання, що після смерті померлі продовжують користуватися усіма радощами земного світу, тому їм залишали майно, рабів тощо, тим самим знатні люди залишали переваги свого земного життя. При відмінах у погребальних звичаях тут панувало прагнення увічнення не душі, а плоті, зберегти Ті для наступного неземного життя. Християнський погляд на смерть принципово інший. По-перше, перед фактом уходу з життя усі рівні, смерть усіх зрівнює. По-друге, не сприймається язичницьке обожнювання трупу. Тіло слід віддати землі, щоб звільнити безсмертну душу.

Походження вчення про нематеріальну, безсмертну душу.

Паpаматма (Наддуша або Веpховна душа) — локалізований аспект Всевишнього Господа, повна експансія Кpішни, що живе в серцю кожної живої істоти.

«Християнське уявлення про духовну душу, створену Богом і вселену в тіло у період зачаття, щоб зробити людину єдиним живим цілим,- це плід довгого розвитку у християнській філософії. Ця філософська концепція остаточно сформувалася тільки тоді, коли з Орігеном [помер бл. 254 року н. е.] на Сході та св. Августином [помер 430 року н. е.] на Заході затвердився погляд про душу як духовну сутність… Його [Августинова] доктрина… завдячує багато чим (у тому числі деякими недоліками) неоплатонізму» «Поняття про безсмертя — це плід грецької думки, тоді як надія на воскресіння належить до єврейської думки… Після

завоювань Александра юдаїзм мало-помалу перейняв грецькі переконання» «Безсмертя душі — це грецьке поняття, сформоване стародавніми містичними культами і розвинуте філософом Платоном»

«Як нам вважати: смерть є щось певне? (…) Очевидно, це не що інше, як розлука душі й тіла? Смерть, отже, полягає в тому, що тіло, розлучене з душею, існує саме собою, а душа, відділена від тіла,- також сама собою? Чи, може, смерть щось інше, а не те, що я сказав?»

«Ні, саме те». (…) «А душа смерті не улягає?»

— «Ні».- «Виходить, душа безсмертна?»

— «Безсмертна».

«Проблема безсмертя, як ми побачили, привертала серйозну увагу вавилонських теологів… Ані народ, ані провідні релігійні мислителі ніколи не припускали можливості цілковитого знищення того, що колись почало існувати. Смерть вважалась переходом до іншого життя»