История____Украинской__культуры / 2. К-ра укр. народу в період визвольних змагань (1917-1920 рр.)

5

Текст лекції з історії української культури

Тема: Культура українського народу в період визвольних змагань (1917 – 1920 рр.).

План

1. Культурна політика Центральної Ради.

2. Культурна політика часів Гетьманату і Директорії УНР.

3. Культурні перетворення в перші роки радянської влади.

1. Культурна політика Центральної Ради. Перша світова війна приз­вела Російську державу до глибокої суспіль- но-політичної кризи, внас­лідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і роз­почалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю бороть­бу очолила Центральна Рада, яка утворилася в бе- резні 1917 р. і поста­вила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід’ємною частиною державотворчої політики Центральної Ради були питання культурно-освітнього будівництва в Україні. По­треба в такій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на той час загальний освітній рівень українського народу був дуже низьким, не­письменність серед населення становила близько 70%. У деяких ре- гіо­нах цей показник сягав навіть понад 80%. Таке станови­ще було зумовлено існуючим суспільно-політичним ладом, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у безграмотності й покорі. На це була націлена діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Процес навчання грунтувався на мовах й культурних на- дбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і по­дальший розвиток національно-куль- турних здобутків українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, починаючи зі створення початкових шкіл, а за ними і гімназій, різних училищ і вищих навчальних закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, ство- рення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва, сприяння становленню культури національних меншинам України.

Впродовж року свого існування, за досить складних соціально-економічних обставин, в умовах війни та збройного протистояння різних політичних сил Центральна Рада на культурно-освітянській ниві зробила досить багато. Зокрема, протягом літа й осені 1917 р. під її керівництвом було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у міс- тах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед на­селення поширюва- лась навчальна й художня література тощо.

Будівництво нової школи поставило перед педагогічними кадрами й владними структурами завдання переглянути навчальні програми та забезпечити школи україномовною й українознавчою навчальною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Генеральним Секретаріатом освіти комісія з написання нових підруч- ників. До неї на різних етапах діяльності входи­ли відомі вчені та педагоги України – І. Стешенко, П. Холодний, П. Су- шицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Біленький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та ін. Ни- ми були написані або укладені десятки підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, мате- матики, фізики, хімії та інших шкільних предметів.

Розгорнулося формування національної ви­щої освіти й науково-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центральної Ради І. Стешенка, С. Петлюри в Києві відкрився перший український вищий навчальний заклад – народ- ний університет у складі чотирьох факультетів. До весни 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР за до­помогою місцевих органів влади, «Просвіт», громадських організацій зас­нувала науково-педагогічну академію, Академію мистецтв, гео- графічний, технологічний інститути в Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу економічну раду (готувала фахівців банків­ської справи, торгівлі, економістів). У новостворених і діючих вищих на­вчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запроваджен- ня української мови у читанні лекцій й ведення практичних занять.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її існування було засно- вано 150 україномовних газет і журналів. Наприклад, газети «Наше життя», «Робітник», «Наша воля», «Вісті з Укра- їнської Центральної Ради», журнали «Вільна українська школа», «Просвітянин», «Волошка» та ін. Масовими тиража- ми вийшло 680 найменувань навчаль­ної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літе­ратури. Активно працювали такі видавництва, як «Криниця», «Сло­во», «Сіяч», «Вернигора», «Промінь» та ін.

Демократизація й відродження національно-культурного життя да­ли поштовх для подальшого розвитку українсь- кої художньої літерату­ри й поезії. У 1917–1918 рр. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Павла Грабовсько- го та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: Павла Тичи­ни, Олександра Олеся; публікувалися твори Володимира Винниченка та інших авто­рів. Українською перекладалися твори зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Зокрема, брошури з працями Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Івана Огієнка, Сергія Єфремова, Софії Русової, Миколи Міхновського, Євгена Чикаленка, де розглядалися проблеми побудови Укра- їнської держави, її соціально-економічного й полі­тичного устрою.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському мас­штабі за рішенням Генерального секретаріату Цент- ральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кілько­ма філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосе­реджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями пере­творилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва. Цен­тральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України Микола Садовський, Лесь Курбас, Іван Мар’яненко, Па- нас Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався про­фесійний склад. По містах і селах засновувалися сотні аматорських театральних колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистец­тва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підго­товки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Те­атральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов’язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український на­ціональний хор (диригент Кирило Сте- ценко). У Києві відкрились загальноук­раїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губерн- ських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загаль­ноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Ра- дою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Георгія Нарбута. Тут читали лекції професори, відомі митці – Олександр Мурашко, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Василь Кричевський, Михайло Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих художників, які представляли різні школи та напрями у живопису.

Для збереження і примноження історичних пам’яток Центральна Рада створила комітет по охороні пам’яток ста- ровини та мистецтва. Наприкінці 1917 р. з ініціативи комітету при Академії мистецтв було засновано Українську на- ціональну картинну галерею. Її основою на момент заснування стали картини українських і зарубіжних художників XVI–XIX ст. передані з особистих колекцій і полотна, закуплені на виставках та аукціонах.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського національного кіномистецтва. У цей час на екрані з’являється ряд художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізуються казки для дітей та створюються наукові фільми для студентів.

Невід’ємною складовою частиною культурних перетворень Цен­тральна Рада вважала і проблему проведення укра- їнізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особли­во у 1917 р., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на такі труднощі, активно налагоджувалось діловод- ство українською мовою. У березні 1918 р. Центральна Рада надала україн­ській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні ви­дання, театри, музеї тощо. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавчо.

2. Культурна політика часів Гетьманату і Директорії УНР. В цей час продовжують розвиватися культурні пе- ретворення, започатковані Центральною Радою.

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підляга­ли реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, як допов­нення до діючих гімназій впродовж літа 1918 р. було утворено додат­ково 50 но- вих, і їх загальна кількість досягала 150. Для малозабезпечених гімназистів виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипен­дій для від­мінників навчання. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове ви- вчення української мови і літератури, історії, географії, етно­графії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового то- вариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, яка розробила укра­їнську гуманітарну й природни- чо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

В період Гетьманату проходило інтенсивне будівництво вищої освіти. Цією проблемою займалася спеціальна комі- сія на чолі з В. Вернадським. Завдяки її роботі та фінансовій підтримці з боку держави й різних зацікавлених органі- зацій, у столиці на основі Київського народного універ­ситету відкрився державний університет, було засновано уні- верситети в Ка­теринославі, Кам’янці-Подільському, Ялті, два факультети на рівні універси­тету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київський (Святого Володи- мира), Хар­кінський та Одеський університети.

Розбудовувалася вища освіта технічного й аграрного спрямування. Рада Міністрів виділила кошти на створення елект­ротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, Миколаївського і Херсонського політехнічного, Одеського геофізичного та ряду інших вищих навчальних закладів технічного профілю. Профінансувала будівниц­тво сільськогосподарського інституту в Херсоні, ветери­нарного в Харкові, відкриття агрономічного відділу на механі- ко-матема­тичному факультеті університету Святого Володимира, затвердила проект по­будови у столиці Сільсько- господарської академії.

Вихід Української Держави на міжнародну арену поставив перед Гетьманатом завдання готувати фахівців для ро- боти в дипломатич­них представництвах. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосхідний інститути, які готували фахівців-міжнародників. Гетьма­нат відкрив також ряд вищих навчальних закладів з підготовки військо­вих спеціалістів, інженерів і техніків залізничного та водного транспорту, працівників торгівлі, медицини, культурних установ тощо. Розвиваючи систему вищої освіти, уряд потурбувався про забезпечен­ня її науковцями. Він надав право всім університетам та дев'ятьом про­відним інститутам, відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наукові сту­пені здобувачам.

Найвищим досягненням уряду П. Скоропадського в напрямі розвитку освіти і науки стало створення Української академії наук (УАН), яку очолив Володимир Вернадський. Закон про заснування Української Академії наук і указ про призначення її першого складу був затверджений уря­дом 14 листопада 1918 р., де наголошувалося: « …Первісний склад Академії становлять12 академіків, що на подання од міністра народної освіти та мистецтва призначає пан Геть- ман, по 4 на кожен відділ…. Ці 12 академіків творять спільне зібрання та відділи Академії наук. По історико-філоло- гічному відділу: професори Дмитро Багалій (Харківський університет), Агатангел Кримський (Київський український університет), Микола Петров (Київська духовна академія), Степан Смаль-Стоцький (Чернівецький університет); по фі- зико-матема­тичному відділу: академік Володимир Вернадський (Російська Академія наук), професори Степан Тимо- шенко (Київський по­літехнічний інститут), Микола Кащенко (Київський політех­нічний інститут), Павло Тутковський (Київський універси­тет); по соціально-економічному відділу: професори Михайло Туган-Барановський (Київський університет), Федір Тарановський (Катеринославський університет), Володимир Косинський (Київський політехніч- ний інститут), Орест Левицький (Комісія по розбору давніх актів).

Підтримку вищій освіті надавала і Директорія УНР. Але через її нетрива­ле правління в Україні, вона не стала такою результативною, як за гетьма­нату. Зокрема, Рада Народних Міністрів виділила матеріальну допомогу для становлення Академії наук й Кам’янець-Подільського університету, профінансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів в Умані, Сумах, Вінниці та деяких інших містах. Про­довжила політику укра- їнізації вищих навчальних закладів і введення без­коштовного навчання для студентів. Все це разом позитивно вплива- ло на формування української вищої освіти.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література мовами різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, коопе­ративна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Під час правління Скоропадського число українських періодичних видань зросло до 255 найменувань. Декілька десятків газет та журналів заснувала Директорія УНР. Чимало періодичних видань виходило мовами національних меншин. На початку 1919 р. у республіці видавалося 320 російськомовних газет і журналів (до 1917 р. – 750), близько ста найменувань періодики мовами різних національностей (єврейських, німецьких, польських, сербських, болгарсь- ких, грецьких та ін.). Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і геть­маном П. Ско- ропадським, стала надалі основою піднесення української видавничої справи 1920-х років.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання цент­ральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експо- зиція національної картин­ної галереї, збільшилась кількість музеїв. За допомоги уряду був утворений другий Україн- ський драматичний театр у м. Києві, «Вільний театр» у Полтаві, Український губернський театр у Катеринославі та ін.

Керівництво держави підтримувало подальший розвиток музично-хорового мистецтва. Рада Міністрів реформува- ла музично-драматичну школу ім. Лисенка у вищий музично-драматичний інститут. Міністерство народної освіти та мистецтва відкрило при Київській консерваторії, му­зичних школах кафедри і спеціалізації української музики, вісім кобзарських шкіл у губернських центрах, десятки курсів з підготовки диригентів і художніх керівників народних хорів.

Розвиток театрально-музичного мистецтва перебував і у центрі уваги Директорії УНР. Її голова В. Винниченко, бу- дучи сам талано­витим драматургом, зі своєї високої державної посади надавав українським професійним і народним театрам максимально можливу допомогу За його участю було засновано нові професійні та напівпрофесійні театри в Хер­соні, Катеринославі, Проскурові, Могилеві-Подільському. У налагодженні їх діяльності брали активну участь Лесь Курбас, Микола Садовський та інші відомі майстри сцени. Нові театри сценізували вистави українських драматургів, які представляли різні ху­дожні жанри українського театрального мистецтва.

Помітну матеріальну й організаційну підтримку надавав уряд УНР фор­муванню мандрівних театрів. Їх утворилося декілька десятків у кожній гу­бернії, і вони успішно знайомили широкі народні маси з українським театральним мис- тецтвом.

Директорія УНР фінансувала подальший розвиток музично-хорового мистецтва та художньої самодіяльності. Це дало можливість організувати де­кілька десятків національних професійних і народних хорів у Київській, Волинській, Подільській, частково Катеринославській губерніях. Було заснува­но «Українську республіканську хорову капелу», яку очолив відомий дири­гент і композитор Олександр Кошиць. Ця капела у 1919 р. гастролювала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції. Завдяки гастролям і високій виконавській майстерності колективу, українська музика і пісня здо- були попу­лярність у Західній Європі.

3. Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Суттєві національно-культурні перетворення, роз- початі Центральною Радою, геть­маном Скоропадським і Директорією УНР, незважаючи на орієнтацію на дещо інші цінності людського суспільства, продовжувалися і в перші роки радянської влади в Україні (1919–1920).

21 лютого 1920 р. виданий декрет «Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською», де зазначалось: «На всій території Української СРР, в усіх цивільних і військових установах повинна застосовуватись українська мова нарівні з великоруською. Ніяка перевага великоруській мові неприпустима...».

У сфері освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення безкоштовно. Як зазначав декрет Ради народних комісарів УСРР «Про скасування плати за навчання в шко- лах» від 4 березня 1919 р.: «Плата за навчання в школах усіх типів скасовується незалежно від відомства, що в ньому вони перебувають…». Через місяць виходить новий декрет «Про перехід всіх приватних вищих шкільних закладів на державне утримання», в якому говорилось, що всі вищі заклади України, переходять на утримання держави.

З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев’ятирічним періода- ми навчан­ня. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною, змусили Наркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової шко­ли», згідно з якою усі початкові, середні загально- освітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися дер­жаві із семирічним терміном навчання. Скасування серед­ньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготов­ку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних учи- лищах, техні­кумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою складною і тривалою.

Ще навесні 1919 р. Раднарком УРСР спрямував значні кошти на вищу освіту. Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, гео­логічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у педін- ститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою ар­мією Денікіна, військова адміністрація заборо- нила вивчення української мови в школах та закрила майже всі українські вищі навчальні заклади, у тому числі й Ака- демію наук. Після вигнання денікінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створюва­ти заново.

Однак економічна розруха не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закла­дів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив для більш ефективного вико- ристання матеріально-тех­нічної бази і наукового потенціалу вищих навчальних закладів об’єднати дрібні однопро- фільні інститути в більш великі вищі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у 3–4 роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, народних й держав­них університетів було створено 20 педаго- гічних та декілька інститутів гуманітарного й технічного профілю. Але рішення про ліквідацію університетів було не- виправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий універси­тетського. Тому на початку 1930-х рр. в Україні знову повернулися до університетської освіти.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаю­чи на те що в часи громадянської війни чимало укра- їнських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН) не припинилась і при мате- ріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успіш­но. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження но­вих напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо.

У літературі та поезії у цей час починають активно пра­цювати фундатори української літератури радянського пері- оду  П. Ти­чина, В. Сосюра, А. Головко, М. Рильський, П. Панч, М. Куліш, О. Копиленко та ін.

Денікінська адміністрація у другій половині 1919 р. закрила більшість українських періодичних видань, а друкарні демонтувала. Тому навесні 1920 р. процес створення української періодичної преси розпочався заново. До завершення року в республіці було відновлено 370 найменувань газет і журналів, із них 180 україномовних.

Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре­ма театрального. Цим напрямом культурної ро- боти займався відділ мистецтва Наркомату освіти. За його підтримки було відновлено роботу багатьох театральних ко- лективів, які припинили сценічну діяль­ність під час денікінської й польської інтервенції в Україну, створено мережу нових професійних та аматорських театрів. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Лисенка.

Однак поряд з позитивним внеском у розбудову театру радянським керівництвом було допущено і ряд суттєвих не- доліків. Навесні 1919 р., за наказом уряду, в структурі Всеукраїнського театрального комітету було створено підкомі- сію радянської пропаганди. Вона дістала право затвер­джувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяль- ність. У ході перевірки театрів комісія усунула від сценізації чимало п’єс українських і зарубіжних драматургів, які, на її думку, були непролетарськими й мали «буржуазно-націоналістичний» або «міщанський» характер. Такими діями ко- місія гальмувала нормальний творчий розвиток багатьох театральних колективів і театрального мистецтва взагалі.

Питанням розвитку музичного і хорового мистецтва займався Все­український музичний комітет, очолюваний ви- датним співаком Леонідом Собіновим. Під керівництвом комітету удосконалювалися навчальні програми музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мис- тецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка та інші митці.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою укра­їнське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено ряд худож­ньо-документальних кінофільмів у яких відображалися революційні події в Україні 1917–1920 рр.

Отже протягом 1917–1920 рр. державні органи влади, громадські, культурні організації здійснили вагомі перетво- рення на шляху створення національної системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, форму- вання української видавничої справи, театрального й образотворчого мистецтва, налагодження охорони пам’яток куль- тури тощо. На державний законодавчий рівень винесено питання створення належних умов для розвитку культури на- ціональних меншин. Підгрунтя, закладене в культурному будівництві у 1917–1920 рр. дало можливість в наступні роки підняти українську культуру на якісно новий рівень.