История____Украинской__культуры / 5. К-ра України у перше повоєнне десятиліття (др. пол. 1940-х – перша пол. 1950-х рр.)

3

Текст лекційного питання з історії української культури

Культура України у перше повоєнне десятиліття (друга половина 1940-х – перша половина 1950-х років).

З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матерільних і духовних втрат та спустошень. Колосальними були людські втрати. За приблизними підрахунками війна забрала життя кожного шостого жителя України, довоєнна чисельність населення України відновилась лише через 20 років. На фронтах, у гітлерівських і сталінських катівнях загинули тисячі духовних провідників нації – визначних представників української інтелігенції. Матеріальні втрати, понесені Україною, обчислювалися в астрономічних цифрах. За образним порівнянням українського письменника Петра Панча, Київ після визволення нагадував «на смерть поранену людину». Можна без перебільшення сказати, що такий же вигляд мала вся Україна. Фашистські окупанти завдали неймовірних збитків у тому числі і сфері культури, дощенту розоривши культурно-освітні, мистецькі заклади, наукові установи, пограбувавши численні культурні цінності. Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всіх сферах культури. Але вони не вбили споконвічного потягу українського народу до вершини ос-віти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, його мову. Оплакуючи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, українці думали про завтрашній день, про майбутнє, про навчання дітей.

В результаті напруженої праці на освітянській ниві майже ніж за три роки, що минули після визволення від фашистських загарбників, в Україні в основному була відновлена довоєнна мережа шкіл. На початок 1946/47 навчального року функціонувало 28,5 тис загальноосвітніх шкіл, в яких навчались 5,4 млн. учнів. Про-тягом 1946–1950 рр. у республіці завершився перехід до загального семирічного навчання. У 1950 р. кількість загальноосвітніх шкіл усіх видів становила 36 тисяч (в них навчались 7,1 млн. учнів).

Післявоєнні роки ознаменувались в Україні також швидким відновленням і розвитком вищої і середньої спеціальної освіти. Загальна чисельність студентів у вузах, технікумах та середніх спеціальних навчальних за-кладах України на кінець 1948 р. перевищили довоєнний рівень. На кінець 1950 р. кількість спеціалістів у народному господарстві України була майже вдвічі більшою від довоєнної. Зростала мережа науково-дослідних установ, чисельність наукових працівників, розширювався обсяг досліджень, у тому числі з окремих проблем філософії, мовознавства, мистецтвознавства, історії, краєзнавства, фольклористики тощо. Вже в перше повоєн- не десятиріччя Академія наук України в ряді галузей природничих наук стала одним з провідних наукових центрів СРСР. Для масового читача у 1950 р. в Україні функціонувало майже 35 тисяч бібліотек (в 1,6 раза більше, ніж у 1940 р.), в яких налічувалося 45 млн. книг. Відновлювалось і значно розширювалась мережа клубів, кіноустановок, музеїв, розвивалася художня самодіяльність.

Вагомий внесок не лише в економічне відродження, а й відновлення культурних цінностей України внесли інші республіки колишнього СРСР. Зокрема, з Російської Федерації в Україну надходили книги, обланання для шкіл, вузів, бібліотек та інших культурних закладів. З 1944 по 1950 рр. видавництва Російської Федерації видрукували для шкіл України понад 60 млн. підручників, що допомогло їй у налагодженні навчального процесу. Шефську допомогу вузам України надавали вузи Москви, Ленінграду й інших міст.

На фоні виснажливої «холодної війни», яка супроводжувалась шаленою гонкою озброєнь, відволіканням людських і матеріальних ресурсів від мирного будівництва, масового голоду в 1947 р., здійснення демобілізації величезної армії, переведення економіки з воєнних на мирні рейки, за умов численних найскладніших проблем здійснені заходи у сфері культури в Україні ще відчутніше посилюють їх вагомість. На культурній ниві України у повоєнні роки була проведена гігантська робота.

Водночас з відроджувально-будівничим процесом у галузі культури (як і в усіх галузях життя) України діяв і інший, діаметрально протилежний антигуманний, антидемократичний, руйнівний процес спрямований не тільки проти загальнолюдських цінностей цивілізованого світу. Одна з особливостей цього процесу полягала в тому, що справжній механізм його дії приховувався від мас, антидемократичні підступні прийоми нерідко маскувалися гуманно-патріотичними фразами, стереотипами, надуманими теоретичними трактуваннями.

Тоталітарно-диктаторські методи і способи управління паралізували і деформували культурний розвиток народу України, морально-психологічно нівечили людські душі. Повсюдно витримувалась лінія на відчуження людини від власності і влади, виявлялися жорстокість, беззаконня, політичні репресії. Сотні тисяч безпідставно звинувачених людей, в тому числі працівників науки, культури, освіти перебували в колоніях суворого режиму і на засланні. На долю людини впливала чорна графа: чи перебував на окупованій території.

Стратегічний курс партійно-державного управління економікою, культурою, ідейно-політичним, духовним життям в Україні як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу у перші повоєнні роки полягав у забезпеченні подальшого зміцнення сталінського тоталітарного режиму за допомогою однопартійності, нетерпимості до інакомислення і плюралізму думок, застосуванні насильницьких методів і репресій проти прогресивних кіл. У культурному житті посилена увага приділялась більш освіченій частини суспільства – освітянській, науковій, мистецькій, інженерно-технічній інтелігенції, яка професійно займалася розумовою працею. Її світогляд, методологічні набутки, просвітницькі, виховні, організаційні управлінські і контрольні функції повинні були цілковито підпорядковуватись вимогам партійно-державних структур.

Саме через інтелігенцію, за допомогою її ідейно-теоретичного приборкання ставилась підступна мета – нав’язати суспільству, передусім його молодому поколінню, закостенілі догми і стереотипи, ідеї і практику де-націоналізації; домогтись найефективнішої заідеологізованості культури, суворої цензури, різного роду ідейно-політичних заборон, державної уніфікації культурно-естетичних критеріїв. Поряд з довоєнними методами фізичного знищення інтелігенції у післявоєнні роки акцент робився також на жорстокий, витончений морально-психологічний терор, морально-політичні репресії. В Україні ідеологічний диктат з різних причин був, оче-видно, найсильнішим.

Сталінське керівництво особливу агресивність виявляло щодо прогресивної художньої, наукової, культурно-просвітницької інтелігенції України, що пояснювалося рядом причин. По-перше, Україна була другої за масштабами і значенням союзною республікою, адекватною великій європейській державі. Відповідно і загін інтелігенції тут був могутнім. По-друге, прогресивна українська інтелігенція («мозок нації») завжди, і в повоєнні роки також, перебувала на вістрі всіх складностей і суперечностей соціальних процесів. По-третє, переважна більшість населення України, в тому числі працівників науки, культури, освіти, жила в умовах німецько-фашистської окупації, працювала на примусових роботах в Німеччині, зазнавши впливу іншого способу життя. По-четверте, тривав національно-визвольний рух у західних областях України, що безперечно впливало на хід проведення ідеологічних кампаній.

Перший морально-психологічний удар культурно-мистецького і водночас ідейно-політичного спрямування був нанесений українській інтелігенції ще в роки війни, а конкретніше – творчості українського кінорежисера світової слави, видатного письменника і мислителя – Олександра Довженка. Сталін у січні 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) у своєму виступі «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Довженка «Україна в огні» звинувачував Довженка у найбільших на той час ідейно-політичних гріхах – буржуазному націоналізмі і заборонив знімати і друкувати кіноповість. Сталін підкреслив, що вона «містить дуже грубі помилки антиленінського характеру, – це відкритий випад проти ленінської партії».

Фактично це був своєрідний інтелектуальний двобій тирана (в руках якого були зосереджені всі важелі партійного, державного, військового керівництва і управління, в тому числі і духовно-культурним життям тодішнього СРСР) з геніальним митцем, мужнім і мудрим поборником священної правди, який відобразив у кіноповісті «Україна в огні» реальну дійсність, страждання і прагнення свого народу, його совість. І жодного доброго слова про Сталіна на всю повість.

Зокрема, Довженко торкнувся деяких негативних рис колгоспного будівництва в Україні, тяжкого становища колгоспників-трудівників, приниження людської гідності, національної гордості. Йдучи на небезпечний ризик, Довженко перший у радянській літературі піддав сумніву непогрішимість сталінського «генія» що-до його передвоєнних прогнозів (теза про війну «малою кров’ю») і трагічного початкового періоду війни, виявив певною мірою своє неприйняття окремих положень сталінізму.

Довженко був підданий остракізму, його ім’я викинули з правлінь і президій різних комітетів, товариств. Йому було відмовлено у найбільшому бажанні – повернутися в Україну на створену ним Київську кіностудію і працювати в ній. Про «дуже грубі помилки» Олександра Довженка офіційна пропаганда протягом 50-х рр. повсякчас нагадувала громадськості України і всієї країни, особливо працівникам культури, творчій інтелігенції, як про ідейно-політичний злочин. Насправді ж саме безпідставно інкриміновані йому «помилки» були відображенням правди тогочасної дійсності. Вони засвідчили його мистецьку, філософську прозорливість, глибину і далекоглядність мислення.

У післявоєнний час кампанії наступу на творчу інтелігенцію, «проробки» митців, працівників культури, науки, освіти набули широкомасштабного характеру. Частина з них стосувалась лише України, а та, що охоплювала весь Радянський Союз, безумовно також включала Україну. Всього за життя Сталіна у післявоєнний час в Україні було проведено до десяти великих кампаній, ідеологічних «проробок», «викриттів» щодо інтелігенції, проти проявів «буржуазної ідеології» на ниві культури. В руслі подібних кампаній, відповідно до за-гальнопартійних постанов і орієнтирів ЦК КП(б)У протягом 1946–1948 рр. видав постанови: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про політичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України АН УРСР», «Про стан і заходи «поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Великая дружба» В. Мураделі» та ін.

Партійні документи широко коментувались у редакційних і авторських статтях, у виступах на численних зборах працівників науки, культури, мистецтва. В них у перебільшеному і перекрученому вигляді оцінювалось культурне життя в Україні, необґрунтовано і безпідставно значна частина інтелігенції звинувачувалась у тяжких ідеологічних збоченнях. Особливу зухвалість щодо художньої інтелігенції проявив Л. Каганович, що займав у 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. В умовах голодного 1947 року він вважав основним злом, головною небезпекою в Україні «український буржуазний націоналізм». Видавалися різні директиви, окремих письменників викликали вночі і вимагали від них назвати українських буржуазних націоналістів з письменників. Організовувались своєрідні морально-психологічні розправи над М. Рильським, Ю. Яновським, І. Сенченком та іншими провідними митцями. На різних зібраннях їх піддавали нищівній критиці за твори, які нібито містили «рецидиви націоналістичної ідеології», змушували виступати з принизливими демонстративними «каяттями».

У тому ж 1947 р. розгорнулась кампанія боротьби з «низькопоклонництвом перед Заходом», зокрема, в га-лузі культури.. Ця кампанія за часом проведення та основними проявами була близька та фактично зімкнулась з широкомасштабною кампанією проти «безрідних космополітів». Багато митців та учених єврейського походження , в тому числі в Україні, були звинувачені в «космополітизмі» і репресовані. На десятки років єврейська національна культура була обезглавлена. У пресі з’явилося абсурдне твердження про «блокування українських націоналістів та єврейських сіоністів».

Черговим ударом по «українському націоналізму» стала публікація у липні 1951 р. в газеті «Правда» статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі». В ній було піддано розгромній і абсолютно необгрунтованій критиці вірш В. Сосюри «Любіть Україну!», написаний ще в 1944 р. Цікаво, що один з видатних турецьких письменників Назим Хікмет, перебуваючи в той час у Києві, сказав Сосюрі: «Я читав Ваш вірш «Любіть Україну!», і ніякого націоналізму в ньому не знайшов». Проте майстру високої поезії лідери більшовицького режиму не могли простити слів:

«Не можна любити народів других,

Якщо на любить України!»

Виступ «Правди» став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних актів, масових арештів, особливо в західних регіонах України.

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це були поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші січових стрільців. Твори вояків Української повстанської армії М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані з по-чуттям віри, надії, нескореності, любові до України та ненависті до її ворогів. Закономірно, що цей пласт ук-раїнської культури існував як «підпільний» і ознайомлення з цією творчістю жорстоко переслідувалось.

Репресії та утиски не обминають і наукову інтелігенцію України та СРСР в цілому. Протягом 1947–1952 років у країні (і в Україні зокрема) пройшли ідеологічно організовані дискусії з питань філософії, мовознавства та політекономії, які були спрямовані на дедалі глибше утвердження ідейно-політичного монополізму та со-ціально-психологічного диктату в суспільно-гуманітарних науках, у всіх сферах культури, недопустимості будь-якого критичного мислення та свободи думок. Нищівна критика та відкидання новітніх галузей наук (як таких, що начебто ідейно суперечать марксизму-ленінізму), зокрема, кібернетики та генетики, супроводжувалось утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх, і насамперед гуманітарних та суспільних наук. Гострій критиці були піддані українські історики: у постанові «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії АН УРСР» (1947 р.) за «…спроби відродження буржуазно-націоналістичної схеми історії Ук-раїни М. Грушевського». Було вчинено кадровий погром у колективі інституту, поновлено ідеологічний конт-роль за підручниками історії та нагляд за її викладанням у навчальних закладах. Відтепер історія українського народу, починаючи від найдавніших часів, розглядалась під кутом зору близькості з російським народом як його «старшим братом».

Таким чином, українська культура вийшла з великих воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Розвиток культури повоєнного часу відбувався в екстремальних умовах, був наповнений багатьма суперечностями, невідповідностями, ускладненнями об’єктивного та суб’єктивного характеру. На жаль, сталі-нізм не давав можливості повною мірою розгорнути широкомасштабні відновлювальні процеси в сфері культури. Спроби пробудження національної самосвідомості жорстоко придушувались.